38. Правові підстави притягнення як цивільного відповідача володаря джерела підвищеної небезпеки. Історичний погляд на визначення поняття „Джерело підвищеної небезпеки".

39. Питання щодо регресного позову цивільних відповідачів до засуджених.

40. Цивільний відповідач - законний представник неповнолітнього обвинуваченого.

41. Цивільний відповідач підприємство, організація або установа, працівник якої завдав шкоди злочинними діями при виконанні службових обов'язків.

42. Прокурор як цивільний позивач в інтересах держави по кримінальних справах..

43. Представник потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача. Відмінність представника цих учасників кримінального процесу від законного представника.

44. Правовий статус законного представника потерпілого, неповнолітнього підозрюваного, обвинуваченого і підсудного.

Представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача

-це особа, через яку потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач можуть реалізувати свої процесуальні права.

Представництво - це юридичні відносини, на підставі яких одна особа (представник) виконує, згідно із законом або договором, процесуальні дії в інтересах іншої особи.

Представник може діяти як поряд з особою, інтереси якої він представляє, так і заміняти її. Юридичні особи беруть участь у справі як цивільні позивачі та цивільні відповідачі тільки через представників.

Представниками потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача за постановою особи, що провадить дізнання, слідчого, судді чи ухвалою суду можуть бути (ч. 1 ст. 52 КПК України):

- адвокати;

- близькі родичі (п. 11 ст. 32 КПК України)

- законні представники (п. 10 ст. 32 КПК України);

- інші особи;

- спеціально уповноважені підприємством, установою чи організацією особи (ч. 2 ст. 52 КПК України).

Підстави для допуску особи як представника:

• для адвоката - ордер відповідного адвокатського об'єднання;

• адвоката, що не є членом адвокатського об'єднання, - угода;

• близьких родичів та інших осіб - належним чином оформлена довіреність;

• законного представника - документ, який підтверджує його відносини з потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем;

• представника юридичної особи - належним чином оформлена довіреність (штатні співробітники й адвокати юридичної особи).

Представником потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача не може бути особа (ст. 63 КПК України):

- яка брала участь у цій справі як дізнавач, слідчий, прокурор, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, захисник;

- що є свідком і у зв'язку з цим допитувалась або підлягає допиту;

- яка є родичем особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, будь-кого зі складу суду;

- яка є адвокатом, окрім цього, за наявності обставин, передбачених ст. 61 КПК України.

Представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача зобов 'язаний:

- не розголошувати без відома слідчого чи прокурора дані досудового слідства;

- дотримуватися порядку під час судового засідання та підкорятися розпорядженням головуючого;

- не використовувати свої повноваження на шкоду особі, інтереси якої він представляє.

Представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача користується процесуальними правами особи, інтереси якої він представляє (ч. 3 ст. 52 КПК України).

Юридична відповідальність представника потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача:

• кримінальна (за розголошення даних досудового слідства без дозволу слідчого чи прокурора - за ст. 387 КК України);

• адміністративна (за неповагу до суду, що полягала в злісному ухиленні від явки до суду чи в непідкоренні розпорядженням головуючого або у порушенні порядку під час судового засідання, а також за вчинення ним будь-яких дій, котрі свідчать про явну неповагу до суду чи встановлених у суді правил - ч. 1ст. 185-3 КУпАП).

45. Поняті як присутні при провадженні слідчих дій. Для чого?

Понятий-це особа, котру залучають до участі в кримінальній справі з метою засвідчення її підписом відповідності записів у протоколі виконаній процесуальній дії.

Залучення незаінтересованих осіб як понятих має на меті створення необхідних умов для правильної та повної фіксації перебігу й результатів, зазначених у ст. 127 КПК України, процесуальних дій.

Понятих обов 'язково має бути залучено до провадження таких процесуальних дій:обшуку, виїмки, огляду, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки й обставин події, опису майна. До провадження освідування понятих залучають, якщо слідчий визнає це за необхідне.

Понятих має бути не менше, ніж двоє (ч. 1 ст. 127 КПК України).

Понятим може бути особа, що є повнолітньою, грамотною, щоб прочитати протокол і підписати його, незаінтересованою у результатах провадження у справі.

Понятими не можуть бути:

- потерпілий і його родичі;

- родичі підозрюваного й обвинуваченого;

- працівники органів дізнання та досудового слідства.

Понятий зобов 'язаний:

- бути присутнім під час провадження процесуальної дії;

- після її закінчення засвідчити своїм підписом відповідність записів у протоколі виконаній дії

- не розголошувати без дозволу слідчого чи дізнавача дані, що стали відомі йому у зв'язку з виконанням своїх обов'язків.

Понятий має право:

- бути присутнім при усіх діях особи, що провадить процесуальну дію, в якій він бере участь;

- робити зауваження та заяви з приводу процесуальної дії, що провадиться за його участі, які підлягають обов'язковому занесенню до протоколу;

- ознайомлюватися з протоколом процесуальної дії;

- на відшкодування витрат, пов'язаних з участю в кримінальному процесі;

- за навності відповідних підстав - на забезпечення безпеки.

46. Обов'язок посадових осіб, які ведуть процес, роз'яснення і забезпечення прав особам, які беруть участь у справі.

Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання,

зобов'язані роз'яснити особам, що беруть участь у справі, їх права і забезпечити можливість здійснення цих прав.

Забезпечення реалізації і захисту прав і свобод людини є основним завданням кримінального процесу і обов'язком суб'єктів процесу, які його організують і проваджують.

Слідчий— суб'єкт кримінального процесу, уповноважений провадити досудове (попереднє) слідство. Слідчий зобов'язаний у кожному випадку виявлення ознак злочину порушити справу та прийняти її до свого провадження, провести об'єктивне розслідування та вжити заходів до розкриття злочину, встановлення об'єктивної істини, захисту прав та законних інтересів громадян, відшкодування заподіяної злочином шкоди, виявлення та усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину, забезпечення правильного застосування закону.

Орган дізнання — це органи, уповноважені кримінально-процесуальним законом порушувати та розслідувати кримінальні справи у зв'язку з інформацією, що надійшла про вчинення злочину, та відсутністю можливості у слідчого приступити до провадження слідства.

Прокурор — суб'єкт кримінального процесу, який здійснює нагляд за додержанням законів органами попереднього слідства, дізнання та оперативно-розшукової юрисдикції, підтримує державне обвинувачення в суді та здійснює представництво інтересів громадян або держави в суді, а також здійснює нагляд при застосуванні примусових заходів, пов'язаних з обмеженням свободи громадян. Виконуючи свої функції, він має забезпечувати захист прав і свобод кожної людини.

Суддя (суд) зобов'язаний всебічно, повно, об'єктивно та безпосередньо дослідити із додержанням усіх принципів кримінального процесу та правил судочинства всі обставини справи, встановити об'єктивну істину та вирішити справу по суті, вживши заходів до захисту прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб та до усунення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину.

Процесуальні гарантії прав і свобод людини в кримінальному процесі — особливий вид гарантій, які виступають засобом їх забезпечення: реалізації в процесі кримінального судочинства, захисту від безпідставного втручання, відновлення порушених прав.

Якщо право — це можливість відповідної поведінки, то процесуальні гарантії представляють собою юридично визначені процедури реалізації відповідних прав, механізм попередження їх порушень, порядок захисту і відновлення порушених прав і свобод людини.

Система процесуальних гарантій прав і свобод людини включає

такі елементи:

— юридичне визначення самих прав і свобод;

— недопустимість звуження існуючих прав і свобод як за обсягом, так і за змістом;

— визначення процедури їх реалізації;

— роз'яснення учасникам процесу прав і свобод та порядку їх реалізації;

— надання реальної можливості для самореалізації;

— утримання від порушень прав і свобод людини з боку інших учасників процесу;

— надання допомоги з боку слідчого, органу дізнання, прокурора, захисника і суду в реалізації прав і свобод іншими учасниками

процесу;

— попередження порушень прав і свобод та покладання обов'язку на здійснення заходів попередження на осіб, які ведуть кримінальне судочинство чи виконують функцію процесуального контролю і нагляду;

— захист прав і свобод — встановлення перешкод, які б виключали їх порушення;

— відновлення порушених прав і свобод;

— повну реабілітацію і відшкодування завданої шкоди.

Розвиток системи процесуальних гарантій забезпечення прав і

свобод людини в кримінальному процесі передбачає: виконання конституційних вимог щодо недопустимості звуження існуючих прав і свобод та гарантій їх захисту; розширення існуючої системи та обсягу і змісту окремих прав і свобод; чітке законодавче визначення підстав, умов і процедури застосування примусових заходів; створення такої моделі процесуальної форми, за якої примусові заходи, втручання в права, свободи і законні інтереси людини дійсно мали б місце тільки в умовах крайньої необхідності; чітке визначення механізму застосування примусових заходів та правовідносин, що виникають при цьому; обґрунтованість всіх рішень щодо втручання в права і свободи людини; дієвість процесуального контролю, судового і прокурорського нагляду за здійсненням процесуальної діяльності; визначення відповідальності за всі прояви безґрунтовного втручання в гарантовані законом права і свободи людини; створення доступного, простого і надійного юридичного механізму захисту і відновлення прав і свобод, правової реабілітації та відшкодування заподіяної шкоди незаконними діями.

Кримінально-процесуальне законодавство України робить важливі кроки в цьому напрямку. Наприклад, відповідно до ст. 52-1 КПК України, яка включена до кодексу законом України від 13 січня 2000 року, особам, які беруть участь у кримінальному судочинстві, надано право на забезпечення безпеки, визначені засоби забезпечення їх безпеки, а також відповідальність за їх неприйняття. Ст. 69-1 КПК України вперше чітко і конкретно визначила права свідків. Зокрема, тут знайшов втілення конституційний принцип

недопустимості примушування до давання показань стосовно себе, членів своєї сім'ї чи своїх близьких родичів, закріплено право знати, у зв'язку з чим і у якій справі він допитується.

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади і їх посадових осіб. Ст. 62 Конституції України та ст. 53-1 КПК України встановлюють, що в разі закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину або за недоведеністю участі особи у вчиненні злочину, постанови виправдувального вироку суду чи скасування вироку як неправосудного держава відшкодовує шкоду, завдану безпідставним притягненням до відповідальності, включаючи відшкодування моральної і матеріальної шкоди.

Ці положення мають бути роз'яснені потерпілим, обвинуваченим та іншим зацікавленим у справі учасникам процесу. Кожному учаснику процесу слід роз'яснити його процесуальний статус (права й обов'язки) та порядок його реалізації, надати можливості для реалізації наданих законом прав і свобод.

47. Представники державних установ, підприємств, організацій, що зобов'язані приймати участь у судовому розгляді кримінальних справ.

48. Закон України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" і Закон України від 13 січня 2000 року про внесення змін і доповнень до КПК України щодо процесуального порядку забезпечення безпеки суб'єктів кримінального судочинства.

49. Законодавство України про забезпечення безпеки працівників правоохоронних органів і суддів.

50. Коло суб'єктів кримінального судочинства, які мають право на забезпечення заходів безпеки.

Забезпечення безпеки суб'єктів кримінального процесу-це діяльність відповідних державних органів щодо досягнення стану безпеки суб'єктів процесу, яким загрожує небезпека.

Небезпека - це загроза спричинення шкоди життю, здоров'ю, майну, житлу, що є реальною, тому зумовлює потребу в захисті.

Право на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав мають:

- особа, що заявила до правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брала участь у виявленні, запобіганні, припиненні та розкритті злочину чи сприяла цьому;

- потерпілий або його представник у кримінальній справі;

- підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні представники;

- цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні представники;

- свідок;

- експерт, спеціаліст, перекладач і понятий;

- члени сімей і близькі родичі осіб, перелічених вище, якщо погрозами чи іншими протиправними діями стосовно них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства;

- посадові особи державних органів, уповноважених вести кримінальний процес, члени їхніх сімей і близькі родичі.

51. Порядок призначення і скасування заходів безпеки. Порядок оскарження рішення про відмову або передчасне скасування заходів безпеки.

1. Підставою для вжиття заходів забезпечення безпеки осіб, зазначених у статті 2 цього Закону, є дані, що свідчать про наявність реальної загрози їх життю, здоров'ю, житлу і майну.

2. Приводом для вжиття заходів забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства, членів їх сімей та близьких родичів може бути:

а) заява учасника кримінального судочинства, члена його сім'ї або близького родича;

б) звернення керівника відповідного державного органу;

в) отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози життю, здоров'ю, житлу і майну зазначених осіб.

1. Підставою для скасування заходів безпеки, що здійснюються відповідно до цього Закону, може бути:

а) закінчення строку конкретного заходу безпеки;

б) усунення загрози життю, здоров'ю, житлу і майну осіб, взятих під захист;

в) систематичне невиконання особою, взятою під захист, законних вимог органів, що забезпечують безпеку, якщо ця особа письмово була попереджена про можливість такого скасування.

2. Приводом для скасування заходів забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства, членів їх сімей та близьких родичів може бути:

а) заява учасника кримінального судочинства, члена його сім'ї або близького родича, щодо якого були застосовані заходи безпеки;

б) отримання достовірної інформації про усунення загрози життю, здоров'ю, житлу і майну зазначених осіб.

Порядок прийняття рішення про застосування і скасування заходів безпеки

1. Заходи щодо безпеки осіб, взятих під захист, застосовуються тільки за наявності підстав, зазначених у статті 20 цього Закону. Порядок здійснення заходів безпеки визначається цим Законом, іншими актами законодавства України.

2. Орган, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, дізнання, слідчий, прокурор, суд, одержавши заяву або повідомлення про загрозу безпеці особи, зазначеної у статті 2 цього Закону, зобов'язані перевірити цю заяву (повідомлення) і в строк не більше трьох діб, а у невідкладних випадках - негайно прийняти рішення про застосування або про відмову у застосуванні заходів безпеки. На своє рішення вони приймають мотивовану постанову чи ухвалу і передають її для виконання органу, на який покладено здійснення заходів безпеки. Ця постанова чи ухвала є обов'язковою для виконання вказаними органами.

В разі наявності в заяві (повідомленні) про загрозу безпеці

особи, зазначеної в статті 2 цього Закону, відомостей про злочин орган дізнання, слідчий, прокурор, суд або суддя в порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законодавством, приймає рішення про порушення чи відмову у порушенні кримінальної справи або про передачу заяви (повідомлення) за підслідністю чи підсудністю.

Про прийняте рішення терміново в письмовій формі повідомляється заявник.

3. Орган, якому доручено здійснення заходів безпеки, встановлює перелік необхідних заходів і способів їх реалізації, керуючись при цьому конкретними обставинами справи і необхідністю усунення існуючої загрози. Про заходи безпеки, умови їх здійснення та правила користування майном або документами, виданими з метою забезпечення безпеки, повідомляється особа, взята під захист.

Про вжиті заходи безпеки та їх результати орган, який здійснює заходи, інформує орган дізнання, слідчого, прокурора, суд або суддю, у провадженні якого знаходиться кримінальна справа, а в разі усунення загрози подає відповідному органу за місцем перебування особи, взятої під захист, клопотання про скасування заходів безпеки.

4. Орган, який здійснює заходи безпеки, і особа, яка береться під захист, можуть укласти договір про умови застосування цих заходів та відповідальність сторін.

5. За наявності підстав для скасування заходів забезпечення безпеки органом, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, дізнання, слідчим, прокурором, судом виноситься мотивована постанова чи ухвала про їх скасування, яка письмово доводиться до відома особи, зазначеної у статті 2 цього Закону.

Це рішення може бути оскаржено зацікавленою особою прокурору або до відповідного вищого органу, що забезпечує безпеку.

52. Суб'єкти кримінального процесу, які залучаються до участі у ньому на підставі наявності у них спеціальних знань.

Експерт- це особа, що має наукові, технічні чи інші спеціальні знання та призначена в порядку, встановленому законом, проводити експертизу та давати за її результатами висновки.

Експертом може бути призначена будь-яка особа, що має необхідні спеціальні знання для висновків з досліджуваних питань (ст. 75 КПК України, ст. 10 Закону України „Про судову експертизу"), незалежно від того, чи працює вона в спеціальній експертній установі та є професійним експертом, чи не працює в такій установі й проведення експертиз не належить до кола її службових обов'язків.

Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону України „Про судову експертизу", Міністерство юстиції України веде Реєстр атестованих судових експертів державних і підприємницьких структур та громадян, а за ч. 3 ст. 9 цього ж Закону, - органи дізнання, досудового слідства та суди зобов'язані доручати проведення судових експертиз, переважно, фахівцям, внесеним до цього Реєстру.

Спеціальні знання експерта - це його знання в певній галузі науки, техніки, іншої сфери людської діяльності, набуті ним унаслідок професійної підготовки й досвіду роботи. До них не належать загальновідомі та загально­доступні наукові знання, повсякденні, побутові відомості, а також знання в галузі матеріального й процесуального права, якими повинні володіти (і вирішувати пов'язані з ними питання) власне дізнавачі, слідчі, прокурори, судді.

Експерт зобов 'язаний:

- з'явитися за викликом і дати правильний висновок на поставлені запитання (ч. 1 ст. 77 КПК України);

- повідомити в письмовій формі орган, який призначив експертизу, про неможливість дати висновок, якщо питання, поставлене перед експертом, виходить за межі його компетенції чи якщо надані йому матеріали недостатні для висновків (ч. 4 ст. 77 КПК України);

- провести повне й всебічне дослідження та дати обґрунтований й об'єктивний письмовий висновок (ст. 200 КПК України; п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України „Про судову експертизу");

- на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора, судді дати роз'яснення щодо даного ним висновку (статті 201, 311 КПК України; п. 2 ч. 1 ст. 12 Закону України „Про судову експертизу");

- не розголошувати без дозволу слідчого, дізнавача чи прокурора дані досудового слідства, якщо він був попереджений про це в порядку, передбаченому ст. 121 КПК України;

- забезпечити зберігання об'єктів експертизи та їх незмінність. Якщо передбачається використання методів, які можуть призвести до повного чи часткового знищення або істотної зміни властивостей об'єкта, експерт повинен отримати дозвіл органу, що призначив експертизу;

- заявити самовідвід за наявності передбачених законом обставин (ст. 62 КПК України).

Експерт має право:

- ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються експертизи, та подавати клопотання про надання нових матеріалів, необхідних для висновку (ч. 3 ст. 77 КПК України; п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону України „Про судову експертизу");

- з дозволу особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора чи суду бути присутнім при провадженні допитів та інших слідчих дій і ставити особам, яких допитують, запитання, що стосуються експертизи (ч. 3 ст. 77 КПК України; п. 3 ч. 1 ст. 13 Закону України „Про судову експертизу");

- вказувати у висновку експертизи на факти, що мають значення для справи, щодо яких експертові не було поставлено запитання (ст. 200 КПК України; п. 2 ч. 1 ст. 13 Закону України „Про судову експертизу");

- у разі незгоди з іншими членами експертної комісії скласти свій висновок окремо (ч. 3 ст. 75 КПК України);

- оскаржувати у встановленому порядку дії та рішення особи чи органу, котрі призначили експертизу, що порушують права експерта або порядок проведення експертизи (п. 4 ч. 1 ст. 13 Закону України „Про судову експертизу");

- одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням (п. 5 ч. 1 ст. 13 Закону України „Про судову експертизу");

- за наявності відповідних підстав - на забезпечення безпеки.

Обставини, що виключають участь експерта в кримінальній справі (ст. 62 КПК України), ті самі, що й для судді (ст. 54 КПК України), із обмеженням, що попередня участь експерта в справі не може бути підставою до відводу. Також не можуть бути експертами особи, що перебувають у служ­бовій або іншій залежності від обвинуваченого, потерпілого чи які раніше були ревізорами у справі (ч. 8 ст. 75 КПК України).

Окрім цього, не можуть залучатися до виконання обов'язків експерта:

а)особи, визнані у встановленому законом порядку недієздатними, а також ті, що мають судимість (ч. 1 ст. 11 Закону України „Про судову експертизу");

б) народні депутати (п. 5 ч. 1 ст. З Закону України „Про статус народного депутата").

Юридична відповідальність експерта:

• кримінальна (за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків - за ст. 385 КК України; за давання завідомо неправдивого висновку - за ст. 384 КК України; за розголошення даних досудового слідства або дізнання - за ст. 387 КК України);

• адміністративна (за неповагу до суду, що полягала в злісному ухиленні від явки до суду чи в непідкоренні розпорядженням головуючого або в порушенні порядку під час судового засідання, а також за вчинення ним будь-яких дій, що свідчать про явну неповагу до суду чи встановлених у суді правил - ч. 1 ст. 185-3 КУпАП; за злісне ухилення від явки до органів досудового слідства чи дізнання - ст. 185-4 КУпАП).

Спеціаліст-це особа, що має необхідні спеціальні знання та яку залучають у разі потреби до участі в провадженні деяких процесуальних дій.

Основна мета залучення спеціаліста- розширити практичні можливості слідчого, дізнавача щодо виявлення, вилучення і фіксації доказів при провадженні слідчих дій і суду для встановлені істини по кримінальній справі.

До спеціалістів законом висуваються дві основні вимоги (ч. 1 і 4 ст. 128-1 КПК):

1) бути незаінтересованим у результатах справи;

2) бути компетентним, тобто мати необхідні спеціальні знання і навички.

Для залучення спеціаліста до участі в провадженні процесуальних дій закон не вимагає винесення постанови. Підставою участі спеціаліста в справі є виклик дізнавача, слідчого, прокурора. Про його участь обов'язково вказується у протоколі процесуальної дії.

Спеціалістом може бути будь-яка особа, яка має необхідні спеціальні знання й навички в певній галузі та є незацікавленою в результатах справи.

Спеціаліст зобов 'язаний (ч. 2 ст. 128-1 КПК України):

- з'явитися за викликом;

- брати участь у проведенні слідчої дії, використовуючи свої спеціальні знання та навички для сприяння слідчому у виявленні, закріпленні й вилученні доказів;

- звертати увагу слідчого на обставини, пов'язані з виявленням і закріпленням доказів;

- давати пояснення з приводу спеціальних питань, які виникають при проведенні слідчої дії;

- на експертів-криміналістів, які беруть участь у проведенні слідчих дій як спеціалісти, покладено обов'язок мати при собі та кваліфіковано використовувати відповідні науково-технічні засоби, проводити необхідні експрес-аналізи виявлених слідів і давати слідчому розгорнені відомості про можливі прикмети злочинців.

Спеціаліст має право:

- отримати винагороду за виконання своїх обов'язків, якщо доручена робота не належить до його обов'язку по службі (ч. 3 ст. 92 КПК України);

- звертатися з дозволу слідчого із запитаннями до осіб, які беруть участь у проведенні слідчої дії (ч. 3 ст. 128-1 КПК України);

- робити заяви, пов'язані з виявленням, закріпленням і вилученням доказів (ч. 3 ст. 128-1 КПК України);

- за наявності підстав - на забезпечення безпеки.

Обставини, що виключають участь спеціаліста в кримінальній справі,

ті ж самі, що й для експерта (ст. 62 КПК України).

Юридична відповідальність спеціаліста:

• кримінальна (за розголошення даних досудового слідства чи дізнання - за ст. 387 КК України).

Спеціаліста як самостійну процесуальну фігуру, про якого говориться в ст. ст. 128-1 і 270-1 КПК, слід відрізняти від тих осіб (їх нерідко теж називають спеціалістами), спеціальні знання яких використовують у формі усних консультацій при формуванні питань експертам, визначенні завдань ревізорам, вивченні технічної, бухгалтерської та іншої документації, висновок експертів тощо. Допомога таких осіб має позапроцесуальний характер і не відображається в матеріалах кримінальної справи.

Перекладач- це особа, що володіє мовою, якою провадиться судочинство та мовою особи, котра не володіє мовою судочинства, що залучається дізнавачем, слідчим, прокурором, суддею чи судом для здійснення перекладу.

Статус перекладача в кримінальному процесі має також особа, запрошена до участі в справі для роз'яснення знаків німого чи глухого (ч. 4 ст. 128 КПК України).

Перекладач зобов 'язаний:

- з'явитися за викликом особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді чи суду;

- повно й точно здійснити доручений йому переклад;

- не втручатися в діяльність дізнавача, слідчого, прокурора, судді чи суду та надавати будь-яку оцінку показанням осіб, які він перекладає;

- не розголошувати без дозволу слідчого, прокурора дані досудового слідства.

Перекладач має право:

- робити зауваження з приводу проведення слідчої дії, в якій він бере участь, що підлягають занесенню до протоколу;

- на відшкодування витрат, пов'язаних з явкою за викликом для участі у процесі;

- на винагороду за виконання дорученої роботи, якщо вона не належить до кола його службових обов'язків;

- за наявності відповідних підстав - на забезпечення безпеки.

Обставини, що виключають участь перекладача в кримінальній справі, ті ж

самі, що й для експерта та спеціаліста (ст. 62 КПК України).

Юридична відповідальність перекладача:

• кримінальна (за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків - за ст. 385 КК України; за завідомо неправильний переклад - за ст. 384 КК України; за розголошення даних досудового слідства чи дізнання - за ст. 387 КК України);

• адміністративна (за неповагу до суду, що полягала в злісному ухиленні від явки до суду чи в непідкоренні розпорядженням головуючого або в порушенні порядку під час судового засідання, а також за вчинення ним будь-яких дій, що свідчать про явну неповагу до суду чи встановлених у суді правил - ч. 1 ст. 185-3 КУпАП; за злісне ухилення від явки до органів досудового слідства чи дізнання - ст. 185-4 КУпАП).

53. Сутність процесуального інституту відводу. Підстави відводу суб'єктів кримінального процесу.

Кримінально-процесуальна діяльність суттєво зачіпає права та законні інтереси учасників процесу. Кримінальне судочинство може бути джерелом підвищеної небезпеки для кожної особи і для судочинства в цілому, якщо воно не базується на демократичних і гуманних принципах або ці принципи тільки проголошені, але їх не додержують.

Злочин, який є предметом дослідження у кримінальній справі, завжди є подією минулого щодо діяльності слідства і суду. Особа, яка провадить дізнання, слідчий, суд, прокурор не можуть спостерігати досліджувану ними подію, а встановлюють всі факти за допомогою доказів Кримінальний процес України (у питаннях та відповідях): Навчально-методичний посібник /[О.М. Гумін, Р.І. Сибірна, Л.О. Сергієнко, О.Є. Устюгова]; за ред.. О.М. Гумін / - Л.:ЛІВС при НАВСУ, 2004. - 515 с..

Принцип всебічності, повноти і об'єктивності забезпечується низкою процесуальних гарантій, в тому числі правилами про відводи заінтересованих у результаті справи осіб (ст. ст. 54-63 КПК) та про визнання незаконними внаслідок однобічності і неповноти досудового або судового слідства винесених по справі рішень (ст. ст. 246, 281, 368 КПК). Об'єктивність означає неупереджене дослідження посадовою особою всіх обставин справи. Провадження у справі повинно бути позбавлене як обвинувального, так і виправдувального спрямування.

Посадові особи, на яких покладено обов'язки здійснювати процес судочинства, не повинні викликати ніяких сумнівів в неупередженості щодо кінцевого результату справи. Слідчий, прокурор, суддя та інші учасники кримінального процесу, якщо вони особисто або їх родичі, безпосередньо або побічно, зацікавлені в результаті справи, не можуть брати участь у розслідуванні або розгляді кримінальної справи і підлягають відводу (глава 4 КПК України).

Об'єктивність сприяє достовірності знання як необхідній умові перетворення його у факт, тоді як необ'єктивність, упереджене ставлення до обвинувачуваного або інших учасників процесу сприяють прийняттю необґрунтованих рішень, що не відображають дійсного стану речей Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України / Є.Г. Коваленко. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 576 с..

Відвід у судочинстві - усунення чи самоусунення деяких учасників кримінального процесу від участі у розгляді справ за наявності сумніву в їхній неупередженості. З приводу відводу мотивована заява подається до суду, який приймає рішення. Рішення про відвід приймають судді цього суду простою більшістю голосів Центр знань з прав людини: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.naiau.kiev.ua..

Метою застосування інституту відводу є:

1) належне виконання завдань кримінального судочинства: охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний Кримінально-процесуальний кодекс України: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.;

2) забезпечення всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи;

3) винесення законного обґрунтованого і справедливого рішення по кримінальній справі Кримінальний процес: Підручник / [С.О. Гриненко, О.М. Дроздов, Т.М. Мирошниченко та ін.]; за ред.. Ю.М. Грошевий. - Х.: Право, 2010. - 588 с..

Клопотання про відвід судді (прокурора, секретаря судового засідання, перекладача, експерта, спеціаліста, захисника, представника потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача) розглядаються в порядку, встановленому главою 4 КПК України. При цьому з метою забезпечення правильного вирішення питання про відведення зазначених осіб суди, керуючись ч. 2 ст. 271 КПК України, ретельно обговорюють у судовому засіданні кожне таке клопотання, надавши особі, якій заявлено відвід, можливість публічно викласти свої пояснення і вислухати думки інших учасників судового процесу.

Суддя або народний засідатель не може брати участі в розгляді кримінальної справи та підлягає відводу:

1) якщо він є потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або родичем кого-небудь з них, а також родичем слідчого, особи, яка провадила дізнання, обвинувача або обвинуваченого;

2) якщо він брав участь у даній справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, особа, яка провадила дізнання, слідчий, обвинувач, захисник або представник інтересів потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача;

2-1) якщо він під час досудового розслідування справи вирішував питання щодо проведення обшуку, виїмки, огляду, обрання, зміни чи скасування запобіжних заходів, продовження строків тримання під вартою, або розглядав скарги на затримання чи на постанови про відмову в порушенні кримінальної справи або закриття справи;

2-2) якщо він під час досудового розслідування справи розглядав питання про усунення захисника в порядку, передбаченому статтею 61-1 КПК;

3) якщо він особисто або його родичі заінтересовані в результатах справи;

4) при наявності інших обставин, які викликають сумнів в об'єктивності судді або народного засідателя;

5) у разі порушення порядку визначення судді для розгляду справи, встановленого частиною третьою статті 16-2 «Автоматизована система документообігу суду» КПК.

Слідчий і особа, яка провадить дізнання, підлягають відводу:

1) коли вони є потерпілими, свідками, цивільними позивачами, цивільними відповідачами або родичами кого-небудь з них, а також родичами обвинуваченого;

2) коли вони брали участь у справі як експерти, спеціалісти, перекладачі, захисники або представники інтересів потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача;

3) коли вони або їх родичі заінтересовані в результатах справи;

4) при наявності інших обставин, які викликають сумнів у їх об'єктивності.

Представником потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача не може бути особа, яка брала участь у цій справі як слідчий або особа, що провадила дізнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, захисник, особа, яка допитувалась або підлягає допиту як свідок, а також особа, що є родичем кого-небудь із складу суду або обвинувача. Адвокат не може брати участі у справі як представник потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача також і за обставин, зазначених у статті 61 КПК, тобто захисником не може бути особа:

1) яка брала участь у даній справі як дізнавач, слідчий, прокурор, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач, понятий, представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача;

2) яка відповідно до КПК України є свідком і в зв'язку з цим допитувалась або підлягає допиту;

3) яка є родичем особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, будь-кого із складу суду, потерпілого, цивільного позивача;

4) щодо якої порушено кримінальну справу;

5) визнана недієздатною чи обмежено дієздатною.

Особа не може брати участь у справі як захисник також у випадках:

1) коли вона у даній справі надає або раніше надавала юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, яка звернулася з проханням про надання юридичної допомоги;

2) у разі зупинення дії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю або права на надання правової допомоги чи його анулювання у порядку, встановленому законодавчими актами України.

У кримінально-процесуальному законодавстві передбачені обставини, що дають підстави для відводу перекладача:

ѕ неприпустимість суміщення функцій перекладача з функціями інших учасників процесу;

ѕ заборона бути особі перекладачем при його близьких родинних зв`язках з учасниками процесу;

ѕ наявність зацікавленості перекладача у результатах справи;

ѕ наявність інших обставин, які викликають сумнів в об'єктивності перекладача.

Також треба відзначити, що підставами для відводу перекладача, крім вказаних у ст.62 КПК України, можуть бути:

ѕ службова або інша залежність перекладача від інших учасників кримінального судочинства або їх родичів;

ѕ проведення ним ревізії або перекладу матеріалів, які стали підставою для порушення даної кримінальної справи;

ѕ його участь у відомчому розслідуванні і виступ там як свідка;

ѕ некомпетентність.

Згідно зі ст. 12 Закону "Про судову експертизу", ст. 54, 62, 75 КПК України в визначених випадках експерт підлягає відведенню і не може бути залучений до проведення експертизи:

ѕ якщо він є потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або родичем кого-небудь із них, а також родичем слідчого, особи, яка проваджувала дізнання, обвинувачуваного;

ѕ якщо він брав участь у даній справі як свідок, особа, яка проваджувала дізнання, слідчий, захисник або представник інтересів потерпілого, цивільного позивача або відповідача;

ѕ якщо він особисто або його родичі зацікавлені в результаті справи;

ѕ якщо він знаходиться в службовій або іншій залежності від обвинувачуваного, потерпілого, цивільного позивача або відповідача;

ѕ якщо він проводив по даній справі ревізію, матеріали якої послужили підставою порушення кримінальної справи;

ѕ у випадку, коли виявиться його некомпетентність, та за наявності інших обставин, які викликають сумнів у його об'єктивності Тертишник Б.М.

54. Поняття і зміст процесу доказування. Суб'єкти доказування в кримінальному судочинстві.

Процес доказування — це формування, перевірка та оцінка доказів і їх процесуальних джерел, обґрунтування висновків з метою встановлення об'єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного, обґрунтованого і справедливого рішення.

Кримінально-процесуальне доказування-це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, що полягає у висуванні можливих версій щодо обставин кримінальної справи, у збиранні, перевірці й оцінці доказів за цими версіями, а також в обґрунтуванні висновків по справі.

За своєю гносеологічною сутністю кримінально-процесуальне доказування є різновидом пізнання людиною дійсності. Тож у ньому застосовуються, зважаючи на специфіку, всі закони та категорії сучасної гносеології. Кримінально-процесуальне доказування має і багато спільного з науковим пізнанням, передусім, з історичним, адже досліджують подію минулого.

Водночас кримінально-процесуальне доказування має і свою специфіку, воно:

- не має на меті пізнання закономірностей розвитку природи та суспільства (пізнавальну діяльність спрямовано на з'ясування обставин конкретного діяння);

- не може тривати нескінченно, позаяк обмежене процесуальними строками;

- здійснюється спеціальними суб'єктами за допомогою специфічних засобів у визначеній кримінально-процесуальним законом формі.

Доказове право-підгалузь кримінально-процесуального права, сукупність правових норм, які регламентують порядок доказування у кримінальних справах. До його системи належать:

• норми глави 5 „Докази" КПК України, що регулюють загальні положення доказування: поняття доказів; предмет доказування; способи збирання доказів; правила оцінки доказів; процесуальні джерела доказів;

• норми-принципи кримінального процесу - вільна оцінка доказів; усебічність, повнота й об'єктивність дослідження обставин справи, презумпція невинуватості;

• норми, якими врегульовано права й обов'язки учасників кримінального процесу щодо доказування (наприклад право обвинуваченого, потерпілого й інших заінтересованих учасників процесу подавати докази; обов'язок органу дізнання виконати доручення слідчого про провадження слідчих і оперативно- розшукових дій);

• норми, що регламентують провадження слідчих і судових дій та інших процесуальних дій зі збирання й перевірки доказів (глави 12, 14-18,26 КПК України);

• норми, що встановлюють підстави та порядок прийняття й обґрунтування процесуальних рішень (наприклад, ст. 131 КПК України: „коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого").

Суб'єкти доказування-це суб'єкти, що беруть участь у формуванні системи (сукупності) доказів у кримінальній справі. Суб'єкти доказування поділяють на дві групи:

1) державні органи та посадові особи, що зобов'язані висувати версії, збирати, перевіряти, оцінювати й використовувати докази: орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя - усі в межах своєї компетенції (ст. 4 КПК України);

2) особи, які мають право брати участь у доказуванні певних обставин справи: обвинувачений, захисник, законний представник, потерпілий та інші суб'єкти, заінтересовані в результатах вирішення кримінальної справи. Вони можуть подавати докази, заявляти клопотання про витребування та приєднання доказів, висловлювати свою думку з приводу оцінки якогось доказу тощо.

55. Теорія доказів і доказове право в кримінальному судочинстві України.

Теорія доказів (вчення про докази) поділяється на частини:

- Загальну(принципи доказового права, поняття доказів, їх властивості і класифікацію, предмет і межі доказування, сутність і структуру доказування);

- Особливу(досліджує окремі і види доказів і специфіку їх процесуального формування).

Теорія доказів являє собою частину науки кримінального процесу, яка присвячена вивченню процесу доказування при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи.

Розвиток теорії доказів нерозривно пов'язаний з розвитком загальних принципів кримінального судочинства. Дослідження конкретних проблем доказування вимагає залучення матеріалу з інших підгалузеи науки кримінального процесу. Наприклад, вивчення проблем участі обвинуваченого, потерпілого в доказуванні неможливе без аналізу процесуального статусу цих осіб, їхніх прав і обов'язків, вивчення питань збирання доказів особою, яка проводить дізнання, дізнавачем, слідчим, прокурором, судом (суддею), вимагає розгляду їх процесуальних функцій тощо. У той же час дослідження проблем, пов'язаних із гарантіями прав особи в процесі, може виявитися досить формальним, якщо воно буде відокремлене від розроблення питань доказування.

Теорія доказів описує дійсно існуючий нормативний порядок доказування та його практичну реалізацію, не обходячи стороною істотних труднощів, суперечностей, прогалин і тому подібних явищ у практиці. Це відповідає вимозі адекватності теорії своєму предмету, її інтерпретованості1

Як складова частина науки кримінально-процесуального права теорія доказів являє собою систему наукових положень, що мають досить широкий і багатогранний предмет дослідження. До числа її компонентів варто віднести, насамперед, доказове право як систему юридичних норм, що регулюють мету, зміст, порядок, межі й правові засоби збирання, дослідження, перевірки, закріплення й оцінки доказів, обґрунтованість і вмотивованість висновків правозастосовних органів у ході процесуального доказування. Однак було б неправильно обмежувати предмет цієї теорії тільки доказовим правом. Як і будь-яка теорія, що є логічним узагальненням досвіду суспільної практики, теорія доказів має своїм предметом також практичну діяльність, а точніше закономірності, які виявляються в процесі застосування норм доказового права суб'єктами кримінального судочинства.

Але й цим не обмежується предмет теорії доказів. Він охоплює також аналіз основних понять вчення про докази, дослідження принципів доказування, історії відповідних інститутів, питання доказового права та його застосування у кримінальному процесі багатьох зарубіжних країн.

Важливо підкреслити, що, маючи відносно відособлений і завершений характер, теорія доказів вивчає й узагальнює тільки певний розділ науки кримінально-процесуального права, що охоплює все те, що стосується доказового права, практичної реалізації його норм, відповідної галузі знань.

Саме тому, що теорія доказів у системі науки кримінально-процесуального права посідає відносно (а не абсолютно) відокремлене місце, її компоненти нерозривно взаємозалежні з усіма компонентами науки кримінально-процесуального права. Уявляється очевидним, що просто неможли во було б усвідомити суть доказового права поза аналізом кримінально-процесуального права, складовою частиною якого є доказове право. Правовий статус суб'єктів доказового права знаходиться поза єдиною системою суб'єктів кримінально-процесуального права; характер діяльності й правовідносин, що складаються у зв'язку з виявленням, закріпленням, збиранням, перевіркою й оцінкою доказів, — поза з'ясуванням місця, яке вони посідають в єдиній системі кримінально-процесуальної діяльності та відповідних правовідносин, тощо.

Виходячи із зазначених загальних завдань науки кримінально-процесуального права можна виділити специфічні завдання теорії доказового права, обумовлені особливостями її предмета. Тут можна говорити про поглиблене дослідження зазначених категорій доказового права, про теоретичне узагальнення слідчої й судової практики його застосування, про вироблення наукових рекомендацій з подальшого вдосконалення норм доказового права й практики застосування саме цих норм у кримінальному судочинстві.

Мета, завдання теорії доказів у кінцевому підсумку визначаються метою та завданнями всього кримінального процесу, зазначеними в ст. 2 КПК України.

56. Поняття і значення доказів у кримінальному судочинстві. Класифікація доказів.

Усі необхідні обставини у кримінальному процесі встановлюються за допомогою кримінально-процесуальних доказів.

Доказ-це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов'язаних з ним суджень.

Доказ складається з трьох елементів:

1. Тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації).

1.Аргументів (доводів або підстав доказу - це вихідні теоретичні чи фактичні положення за допомогою яких обґрунтовують тезу).

2. Демонстрації (це логічний зв'язок між аргументом і тезою).

Докази у кримінальному процесі-це різноманітні фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, й інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК України).

Доказ у кримінальній справі розглядають у єдності змісту (фактичних даних про обставини, що мають значення для правильного вирішення справи) та процесуальної форми (передбаченого законом джерела відомостей про факти).

Для розуміння сутності судових доказів слід виходити з того, що:

- коло фактичних даних (відомостей) законом не обмежене, вони можуть бути найрізноманітнішими за змістом - важливо, щоб вони мали відношення до обставин, що підлягають встановленню у кримінальній справі;

- перелік фактичних даних (показання свідка, обвинуваченого, висновок експерта тощо), закріплений в ч.2 ст. 65 КПК, є вичерпним, ні з яких інших джерел слідчий, суд, орган дізнання /особа, яка провадить дізнання/ не можуть одержувати фактичні дані і засновувати на них свої рішення;

- відомості про обставини, що підлягають встановленню у кримінальній справі, які містяться у законному джерелі, залучаються до кримінального процесу у визначеному законом порядку, тобто шляхом провадження слідчих, судових та деяких інших процесуальних дій.

Процесуальні джерела доказів-це форма закріплення та збереження фактичних даних.

Види джерел доказів (ч. 2 ст. 65 КПК України):

1) показання свідка;

2) показання потерпілого;

3) показання підозрюваного;

4) показання обвинуваченого;

5) висновок експерта;

6) речові докази;

7) протоколи слідчих і судових дій;

8) протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;

9) інші документи.

Кримінально-процесуальні докази не є чимось сталим протягом усього часу провадження в кримінальній справі, їх можуть долучати до системи (сукупності) доказів, чи не долучати, навіть не один раз. Однак у будь-якому разі фактичні дані для того, щоби стати доказами в справі, повинні мати певні ознаки.

Ознаки доказів (їхні юридичні властивості):належність; допустимість; достовірність; достатність(щодо сукупності доказів).

Належність доказу- це можливість фактичних даних під час їх використання встановлювати наявність або відсутність обставин, належних до предмета доказування (обставин, які підлягають доказуванню в справі та мають значення для її правильного вирішення).

Належність доказу визначають залежно від значущості для справи тих відомостей, які можна було б при його використанні ввести до процесуального обігу. Усі докази, що дають у конкретних умовах місця та часу підстави для міркувань (роздумів) про обставини предмета доказування, вважають належними.

Допустимість доказу- це властивість доказу, що характеризує законність джерела, умов і способів отримання фактичних даних.

Допустимість доказу дає можливість органові чи посадовій особі, що ведуть процес, згідно із законом, використати цей доказ при провадженні у кримінальній справі.

Умови допустимості доказів:

- отримання фактичних даних з належного (встановленого законом) джерела - ч. 2 ст. 65 КПК України (наприклад, не можуть бути доказами в кримінальній справі фактичні дані, отримані в результаті допиту особи, що не могла підлягати допиту як свідок, - ч. 1 ст. 69 КПК України);

- отримання фактичних даних належним суб'єктом (державним органом або особою, яка веде кримінальний процес);

- одержання фактичних даних у належному процесуальному порядку (з дотриманням передбаченої законом процедури);

- належне оформлення джерела фактичних даних (у відповідному процесуальному документі).

Достовірність доказу- це властивість доказу, що характеризує відповідність, адекватність відображення ним матеріальних і нематеріальних (ідеальних) слідів події.

Достатність доказів- це властивість доказів, яка надає можливість суду чи органам досудового розслідування покласти їх сукупність в основу процесуального рішення. Ця ознака доказів застосовується тільки щодо певної їх сукупності.

У науці кримінального процесу докази класифікують за наступними критеріями:

1) за способом (механізмом) формування:

- особистісні (особисті) докази-походять від осіб (фактичні дані, що містяться в показаннях свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновку експерта та ін.). Для них характерне психічне сприйняття людиною та передання в усній або письмовій формі відомостей, що мають значення для справи;

- предметні (речові) докази- це матеріальні об'єкти, що мають властивості, які відображають обставини події як сліди впливу, зміни, походження тощо. Інформація, що міститься в матеріальних об'єктах, передається не в мовній формі, а через безпосереднє сприйняття ознак предмета;

2) за характером формування джерела доказу:

- первинні докази- це докази, отримані з першоджерела, „з перших рук", які сформувалися, виникли безпосередньо внаслідок події (фактичні дані, що містяться в показаннях свідка-очевидця, оригінал документа та ін.);

- похідні докази- це докази, отримані з проміжних джерел, „з інших рук", які сформувалися, виникли не безпосередньо внаслідок події та мають опосередкований зв'язок з нею (фактичні дані, що містяться в показаннях свідка, які стали йому відомі від іншої особи, копія документа тощо);

3) за відношенням до тези (предмета) обвинувачення:

- обвинувальні докази- це докази, що встановлюють подію злочину та винуватість обвинуваченого в його вчиненні, а також обставини, які обтяжують його вину;

- виправдувальні докази- це докази, що встановлюють відсутність події злочину чи складу злочину, невинуватість певної особи, а також обставини, які пом'якшують покарання обвинуваченого (алібі);

Слід зазначити, що не завжди докази бувають тільки обвинувальними або тільки виправдувальними. Бувають випадки, коли доказ є обвинувальним в одній своїй частині і виправдувальним - в іншій (наприклад, коли свідок посвідчує, що особисто бачив, як обвинувачений ударив потерпілого, і одночасно, вказує на обставини, що пом'якшують відповідальність обвинуваченого: збуджений стан, викликаний образою з боку потерпілого).

Трапляється й так, що доказ є обвинувальним щодо одного обвинуваченого і виправдувальним щодо іншої особи, притягнутої в цій справі до кримінальної відповідальності (наприклад, свідок посвідчує, що бачив, як даний обвинувачений вчинив бійку і вдарив потерпілого і що другий обвинувачений не тільки не брав участі у бійці, але навпаки, намагався розняти тих, хто бився).

4) за відношенням до обставини, що підлягає доказуванню:

- прямі докази-це докази, що прямо, безпосередньо вказують на наявність або відсутність обставин, які підлягають доказуванню в кримінальній справі; безпосередньо встановлюють або заперечують наявність події злочину і вчинення його обвинуваченим (наприклад, показання свідка, який бачив як обвинувачений ударив ножем потерпілого, показання самого обвинуваченого про те, як він вчинив інкримінований йому злочин);

- непрямі (побічні) докази-це докази, що встановлюють лише проміжні факти, тільки їх сукупність є підставою для висновку про наявність або відсутність обставин, які підлягають доказуванню в справі. Вони дозволяють встановити ті чи інші проміжні факти, на підставі яких і встановлюються різні елементи головного факту, вони прямо не встановлюють елементу головного факту у справі, але побічно вказують на можливість їх існування (наприклад, показання свідка, який бачив у обвинуваченого речі, викраденні у потерпілого; речові докази - закривавлений одяг обвинуваченого; показання свідка про те, що він бачив як обвинувачений тікав з того місця, де потім було виявлено труп потерпілого).

Слід відмітити, що доказ може бути прямим в одному випадку і непрямим в іншому, у разі, коли, наприклад, в справі про вбивство є анонімний лист, який містить погрозу позбавити потерпілого життя - висновок експерта про те, що цей лист написав обвинувачений, є непрямим доказом. Коли йдеться про підробку посвідчення, то висновок експерта про те, що текст цього документа написано рукою обвинуваченого, буде прямим доказом.

Речові докази майже завжди є непрямими, але іноді і вони можуть бути прямими доказами (наприклад, у справі про вбивство пістолет, знайдений в обвинуваченого, може побічно вказувати на те, що вбивство скоєно цією особою; у справі ж про незаконне зберігання зброї цей речовий доказ безпосередньо встановлює наявність злочину і тому є прямим доказом).

57. Оцінка доказів як елемент процесу доказування.

Оцінка доказів та їх джерел є найважливішим елементом процесу доказування, який полягає в розумовій, логічній діяль­ності суду, прокурора, слідчого, особи, яка провадить дізнання. Оцінити докази — означає визначити їх переконливість, придатність, визнати їх правову силу. Цей елемент є необхідною передумовою для прийняття будь-якого рішення по справі. Оцінка доказів відбувається на всіх стадіях кримінального процесу. У ст. 67 КПК зазначено, що суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають наперед встановленої сили.

До змісту оцінки доказів як фактичних даних належить встановлення їх достовірності, належності, допустимості, достатності для вирішення як окремих питань у справі, так і справи в цілому. Належність доказів визначає їх придатність для встановлення наявності чи відсутності обставин, які стосуються предмета доказування в справі; характеризує зміст доказів за значенням для встановлення обставин справи і за значенням для встановлення фактичних даних. Тож належність доказів можна визначити як якість, яка внутрішньо притаманна доказу, в силу якої фактичні дані встановлюють обставини, що мають значення для правітьного рішення кримінальної справи.

Змістом оцінки процес, джерел доказів є визначення допустимості їх використання у справі. Докази та їх джерела, отримані з грубим порушенням норм регулювання процесу доказування, конст. та ін. прав гр-н, а тим більше в результаті злочин, порушення норм, які визначають умови і порядок збирання і перевірки доказів та їх джерел, завжди призводять до сумнівів у їх достовірності і недопустимості для використання у процесі доказування. О. д. та їх процес, джерел супроводжує їх збирання і перевірку. Як окр., самост. елемент процесу доказування, вона чітко виявляється тоді, коли необхідно прийняти й обгрунтувати проміжне або підсумкове рішення у крим., цив. чи госп. (раніше — арбітражній) справі. О. д. здійснюється уповноваженим суб'єктом за його внутр. переконанням і впевненістю у правильності його висновків, необхідністю зафіксувати їх у процес, док-тах, висловити прилюдно, відстоювати їх у відповідних інстанціях, нести за них відповідальність. Внутр. переконання у ході О. д. повинно грунтуватися на всебічності, повноті та об'єктивності дослідження, які є невід'єм. умовою встановлення істини у справі. Всебічність дослідження обставин справи в крим. судочинстві означає, що мають бути встановлені докази, які викривають, і докази, які виправдовують особу підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а також докази, що пом'якшують чи обтяжують її відповідальність. У цив. і госп. (арбітражному) судочинстві мають бути залучені всі докази як на користь, так і проти сторін, і не тільки ті, що були ними подані, а й здобуті за ініціативою суду, оскільки останній зобов'язаний не обмежуватися поданими мат-лами та поясненнями сторін, а вживати всіх передбачених законом заходів для встановлення дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін. Якщо поданих доказів недостатньо, суд пропонує сторонам та ін. особам, які беруть участь у справі, подати дод. докази і сприяє у їх витребуванні (ст. 15, 30 ЦПК України). Повнота дослідження обставин справи означає правильне визначення предмета доказування, з'ясування усіх обставин, які підлягають доказуванню на підставі всієї сукупності зібраних доказів, що стосуються конкр. справи. Порушення вимог закону про повне дослідження обставин справи є однією з підстав для направлення її на дод. розслідування (ст. 246, 281 КПК України) або зміни чи скасування суд. рішень (ст. 367, 368, 374, 398 КПК, ст. 309 ЦПК).

58. Належність і допустимість доказів.

Належність доказів - спроможність фактичних даних надавати інформацію щодо обставин, які входять в предмет доказування, служити аргументами (посиланнями) в процесі встановлення об'єктивної істини.

Вирішення питання про належність доказів потребує з'ясування двох моментів:

· чи входять факти, для встановлення яких вилучаються і досліджуються відповідні фактичні дані, в предмет доказування (основні, проміжні чи допоміжні факти);

· чи спроможні фактичні дані, які являють собою зміст доказових матеріалів, з урахуванням їх інформаційного значення, встановлювати відповідні обставини предмета доказування Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: підручник. - К.: А.С.К., 2003. - С 146.

Залежно від зв'язку фактичних даних (змісту доказових матеріалів) з обставинами, які доказуються, докази поділяються на прямі і проміжні, основні та допоміжні.

Прямі докази -- докази, які дають відповідь на запитання про те, хто вчинив злочин чи інше правопорушення (прямі обвинувачувальні докази), або які вказують на те, що відповідна особа не вчиняла і не могла вчинити відповідного злочину чи правопорушення (прямі виправдовувальні докази).

Непрямі докази -- докази, які розкривають окремі елементи складу злочину (правопорушення) чи окремі факти, які встановлюють обставини предмета доказування в сукупності з іншими доказами. Ці докази можна називати доказами фактів або проміжними доказами.

Основні докази -- це докази, за допомогою яких обґрунтовуються окремі факти, а допоміжні докази -- це докази, які підтверджують достовірність основних доказів.

Належними до справи можуть бути як обвинувачувальні так і виправдовувальні докази, фактичні дані, які як підтверджують окремі, що мають значення для справи, факти, так і спростовують їх.

Належність доказів у кримінальному процесі обумовлюється їх доказовою цінністю. Рівень такої визначається відповідно до місця фактичних даних в системі доказової інформації, зокрема для чого вони можуть бути використані:

* для встановлення, хто вчинив злочин чи з'ясування інших обставин складу злочину (форма вини, спосіб тощо);

* для встановлення окремих фактів, які в сукупності розкривають обставини складу злочину чи їх відсутність;

* для встановлення характеру і розміру шкоди, заподіяної злочином, обставин, які впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого;

* для обґрунтування рішень щодо вибору запобіжних заходів, засобів забезпечення безпеки учасників процесу та прийняття інших процесуальних рішень по справі;

* для спростування фальшивих алібічи хибних версій;

* для перевірки та встановлення достовірності окремих доказів;

* для виявлення джерел та місця знаходження інших доказів.

Належними до справи слід вважати всі докази, які можуть бути використані для встановлення, обґрунтування чи спростування будь-яких із названих обставин.

Допустимість доказів означає, що:

· по-перше, фактичні дані як докази повинні бути отримані уповноваженим на те суб'єктом (особою, у провадженні якої перебуває кримінальна справа, яка здійснює перевірку заяви і повідомлення про злочин або виконує окреме доручення слідчого, а також органами оперативно-розшукової юрисдикції при виявленні злочинів);

· подруге, фактичні дані повинні бути отримані з відомого, що перевіряється, і не забороненого законом джерела;

· по-третє, фактичні дані повинні бути отримані у встановленому законом порядку з дотриманням процесуальної форми, що гарантує захист прав і законних інтересів громадян;

· по-четверте, фактичні дані і сам процес їхнього одержання повинні бути належним чином закріплені і засвідчені;

· по-п'яте, зібрані докази й інші матеріали кримінальної справи загалом дозволяють здійснити аналіз і перевірку достовірності і законності одержання фактичних даних

У силу презумпції невинуватості, що закріплена в ст. 62 Конституції України, усі сумніви в справі, а отже, і сумніви щодо допустимості до використання фактичних даних у доведенні, повинні тлумачитися і дозволятися на користь обвинувачуваного, підозрюваного і підсудного. Конституція України. - Верховна Рада України; Конституція, Закон вiд 28.06.1996 № 254к/96-ВР;

При оцінці джерела доказів з точки зору його допустимості необхідно переконатися, чи передбачений він КПК, чи не було порушень процесуального закону при його одержанні, чи позначились або могли позначитися процесуальні порушення, якщо вони були допущені, на достовірності й повноті відомостей, які містить дане джерело. Докази та їх джерела, одержані з грубим порушенням норм КПК, що регулюють процес доказування, констуційних та інших прав громадян, а там більше одержані в результаті злочинного порушення норм, які визначають умови й порядок збирання і перевірки доказів і їх джерел, завжди викликають сумнів у їх достовірності і недопустимі для використання в кримінальному процесі.

КПК, зокрема, забороняє домагатися показань обвинуваченого та інших осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. З ст. 22). Здобуті таким чином показання недопустимо використовувати для обгрунтування якогось рішення в справі.

Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання Див.: Права людини: Міжнародні договори України. К., 1992. С. 92--109., схвалена 10 грудня 1984 р. Генеральною Асамблеєю ООН і ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 січня 1987 р., передбачає: «Кожна держава-учасниця забезпечує, щоб будь-яка заява, що, як встановлено, зроблена при катуванні, не використовувалась як доказ у ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона використовується проти особи, звинуваченої у здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву було зроблено» (ст. 15).

КПК містигь норми, які регулюють окремі випадки недопустимості використання доказів і їх джерел у кримінальному процесі. Наприклад, не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком і потерпілим, джерело яких невідоме (ч. 3 ст. 68, ч. 2 ст. 72); забороняється допитувати як свідків захисників і деяких інших осіб (ч. 1 ст. 69); учасники судового розгляду в судових дебатах, а суд -- у вироку мають право посилатися тільки на докази, досліджені в судовому засіданні (ч. 3 ст. 318, ч. 2 ст. 323) Однак загальної норми, яка б чітко регулювала питання про допустимість і недопустимість доказів і їх процесуальних джерел, у КПК не сформульовано, і це слід зробити.

Отже, якщо питання про належність доказів регулюється головним чином з точки зору їх змісту, придатності для встановлення обставин, які входять до предмета доказування в справі, та інших обставин, що мають значення для справи, то при вирішенні питання про допустимість доказів і їх джерел береться до уваги в основному додержання процесуальної форми їх залучення і використання в справі.

59. Способи збирання доказів у кримінальному процесі.

Збирання доказів полягає в

- пошуку та віднайдені (виявленні) джерел, носіїв доказової інформації;

- отриманні (вилученні стосовно речових доказів), а також

- закріпленні (фіксації) у передбаченій законом процесуальній формі фактичних даних.

Отже, збирання доказів - поняття комплексне. Воно включає у себе їх

- виявлення (пошук, розшук),

- отримання,

- фіксацію,

- вилучення та

- збереження доказів.

Розглянемо кожен з елементів збирання доказів детальніше.

Виявлення доказів - їх знаходження, виявлення, звернення уваги на ті чи інші фактичні дані, які можуть набути значення доказів.

Це початкова та необхідна стадія їх збирання. Зібрати можливо лише те, що знайдено, виявлено, стало відомим суб'єкту доказування. На цій стадії суб'єкт доказування фактично має справу не з доказами, а з фактичними даними, які за його припущенням лише тільки можуть стати доказами, тобто вони ще не мають процесуального статусу доказів. Саме тому виявлення таких фактичних даних потребує оцінки їх як майбутніх доказів.

Фіксація доказів - це закріплення, тобто зафіксування фактичних даних в установленому законом порядку, що лише дозволяє після цього вважати їх доказами по справі.

Під фіксацією доказів розуміють "відбиття в процесуальних актах виявлених слідчим фактичних даних", "процесуальне засвідчення та документування" зібраних доказів у встановлених процесуальних формах.

Вилучення доказів переслідує мету забезпечити можливість їх використання для доказування, прилучення їх до справи і служить також засобом їх збереження для слідства та суду. В даному випадку, докази при цьому не вилучаються, а вилучаються, переносяться, переходять на новий об'єкт його доказові властивості. Новий об'єкт, носій цих властивостей, являється похідним речовим доказом.

При залишенні об'єктів, які мають доказове значення, по тих чи інших причинах (великі розміри, значна вага) на місці їх виявлення приймаються спеціальні міри щодо їх збереження (фотографування, детальне описування).

Одержання доказів. Для ряду учасників процесу закон передбачає можливість подавати докази. Цим правом відповідно до КПК України наділені:

- обвинувачений (ч. 2 ст. 43 КПК України),

- підозрюваний (ст. 43 - 1 ч. 2),

- захисник (п. 8 ч. 2 ст. 48),

- потерпілий (ч. З ст. 49),

- цивільний позивач (ч. 2 ст. 50),

- цивільний відповідач (ч. 2 ст. 51),

- їх представники (ч. З ст. 52).

Зберігання доказів заключається в прийнятті заходів по збереженню самих доказів чи їх доказових властивостей, а також передбачає мету забезпечити можливість використання їх в будь-який момент доказування. Заходи по збереженню доказів можуть носити процесуальний характер (наприклад, прилучення до матеріалів справи), але можуть бути і технічно-криміналістичними (консервація об'єктів, які мають доказове значення, покриття їх захисними плівками та інш.).

60. Предмет і межі доказування. Достатність доказів по кримінальній справі.

Предмет доказування- це сукупність передбачених кримінально- процесуальним законом обставин, які потрібно встановити по кожній кримінальній справі та які мають правове значення для її правильного вирішення.

У предметі доказування виділяють: кримінально-правовий, цивільно- правовий, кримінологічний та кримінально-процесуальний елементи.

Кримінально-правовий елемент предмета доказуванняутворює сукупність обставин, регламентованих ст. 64 КПК України, а саме:

- подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину)

- винність обвинуваченого у вчиненні злочину та мотиви злочину;

- обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також ті, які характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують і обтяжують покарання;

- характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Зазначені обставини підлягають доказуванню в кожній кримінальній справі. Проте ці обставини конкретизуються законом щодо справ про злочини та суспільно небезпечні діяння неповнолітніх (статті 433, 448 КПК України), осіб, які захворіли на психічну хворобу після вчинення злочину або вчинили суспільно небезпечне діяння в стані неосудності (статті 417, 420 КПК України).

Крім цього, в межах предмета доказування повинна встановлюватися наявність або відсутність також:

- обставин, які виключають злочинність і караність діяння;

- обставин, що можуть потягнути звільнення від кримінальної відповідальності та покарання.

Цивільно-правовий елемент предмета доказуваннявизначається обставинами, пов'язаними із заявленим цивільним позовом і можливою конфіскацією майна винного.

Кримінологічний елемент предмета доказуванняскладають причини й умови, що сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК України).

Кримінально-процесуальний елемент -це ті обставини, довести які необхідно для вирішення поточних питань провадження в кримінальних справах. Ці обставини визначено законом як підстави до прийняття кримінально-процесуальних рішень як за результатами певного обсягу діяльності у кримінальній справі (підстави до застосування запобіжного заходу), так і для провадження процесуальних дій (підстави до провадження обшуку; до приводу свідка чи обвинуваченого та ін.).

Межі доказування-це такий обсяг доказів, який є достатнім для встановлення всіх обставин, належних до предмета доказування, та правильного вирішення справи.

Межі доказування - це межі доказової процесуальної діяльності, що констатують:

- повноту версій, котрі перевіряються;

- „глибину" дослідження обставин, які підлягають встановленню;

- обсяг доказів та їхніх джерел, обов'язкових для визнання наявності чи відсутності цих обставин;

- достатність обґрунтування висновків у кримінальній справі

Межі доказування є різними в кожній кримінальній справі. Однак вони обов'язково мають забезпечувати законність і обґрунтованість прийнятих у справі процесуальних рішень.

Характеристики меж доказування:

- предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета та засіб її досягнення. Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин справи, обсяг доказів, необхідних для їх достовірного встановлення;

- правильне визначення меж доказування залежить від предмета доказування, активності суб'єктів доказування, від якості та кількості доказів;

- неправильне визначення меж доказування в справі може потягнути звуження чи безпідставне розширення процесу доказування. Звуження меж доказування призводить до того, що деякі обставини, належні до предмета доказування, будуть недостатньо досліджені та їх не можна буде вважати встановленими. Безпідставне розширення меж доказування призводить до невиправданої надмірності доказової інформації, тобто до збирання доказів, які не стосуються справи чи встановлюють обставини, що вже надійно доведені;

- межі доказування під час досудового розслідування змінюються залежно від зміни обставин, які підлягають доказуванню на певний момент провадження в справі;

- межі доказування на досудовому слідстві й у судовому засіданні можуть не збігатись унаслідок необхідності перевірки всіх можливих версій, неоднаковості визначення предмета доказування, відмінностей в оцінці, належності, допустимості та достовірності зібраних доказів.

61. Джерела доказів в кримінальному процесі України.

за джерелом одержання відомостей про факти, характером формування джерел доказів докази поділяються на:

– первісні, тобто докази, отримані з першоджерел (наприклад, показання свідка очевидця);

похідні, тобто такі, які не є першоджерелами, а, як мовиться, отримані з “других рук” ( наприклад, відбитки слідів з місця події злочину).

Показання свідків – це усне повідомлення особи про обставии

ни, які мають значення для кримінальної справи, про які їй стало

відомо під час безпосереднього спостерігання злочину, із слів інших

осіб або документів і які надані слідчому або суду у встановленому

кримінально-процесуальним законом порядку.

Показання свідка є більш поширеним джерелом доказів. Як свідок може бути викликана кожна особа, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи (ч. 1 ст. 68 КПК). Свідок може бути допитаний про обставини, які підлягають встановленню по даній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ними.

Свідок, як правило, особа, яка не зацікавлена в результатах справи, але під час перевірки та оцінки його показань слід враховувати обставини, які можуть вплинути на їх достовірність:

– умови формування показань;

– особливості особистості свідка;

– його відношення до справи та до учасників процесу.

Показання потерпілого – усне повідомлення особи, яке зроблене під час допиту та зафіксоване у встановленому законом порядку, про обставини злочину, яким їй заподіяна моральна, фізична або майнова шкода. За своєю процесуальною природою, предметом, особливостями формування та оцінки показання потерпілого близькі до показань свідка. Відповідно до цього допит потерпілого здійснюється в такому самому порядку, що й допит свідка.

Потерпілий, як і свідок, зобов’язаний давати правдиві показання і несе кримінальну відповідальність за ст. 384 КК України. Потерпілий може бути допитаний про обставини, які підлягають встановленню у цій справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ними. Не можуть бути доказами повідомлені потерпілим дані, джерело яких невідоме (ч. 2 ст. 72 КПК).

Показання обвинуваченого – це усне повідомлення особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, про обставини, які мають значення для справи, зроблене під час допиту та зафіксоване у встановленому законом порядку.

На відміну від свідка, який зобов’язаний давати показання, обвинувачений має право, але не зобов’язаний, давати показання, і його ні за яких умов не можна до цього змушувати (ст. 22 ч. 3 КПК України). Обвинуваченого не можна притягти до кримінальної

відповідальності ні за відмову від показань, ні за явно неправдиві показання. Тому, якщо навіть буде встановлено явну неправдивість показань обвинуваченого, він за це кримінальної відповідальності нести не може.

Даючи показання, обвинувачений або повідомляє, що насправді вчинив певний злочин, або, навпаки, стверджує, що участі в цьому злочині не брав і до даного злочину непричетний. Відповідно до цього розрізняється два основні види показань обвинуваченого: визнання вини і заперечення вини.

Показання підозрюваного – це усне повідомлення особи, яка в установленому законом порядку була затримана органом дізнання або слідчим, а також особи, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.

Показання підозрюваного мають багато спільного з показаннями обвинуваченого:

1) це особисті докази;

2) усні показання;

3) процесуальні гарантії достовірності показань підозрюваного ті ж самі, що й для показань обвинуваченого;

4) показання підозрюваного є не тільки джерелом доказів, але й засобом захисту його законних інтересів.

Разом з тим, показання підозрюваного відрізняються від показань обвинуваченого за суб’єктом, предметом та значенням показань. Оцінка показань підозрюваного проводиться у відповідності з вимогами ст. 67 КПК України з урахуванням особливостей, які відносяться до цього виду доказів.

Висновок експерта – це письмові відповіді особи, яка має необхідні спеціальні знання в науці, техніці, мистецтві або ремеслі на питання, які поставлені перед нею органом досудового розслідування, прокурором чи судом при призначенні експертизи.

У відповідності з законом, експертиза призначається у випадках, коли для вирішення певних питань при провадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання (ч. 1 ст. 75 КПК). Як експерт може бути викликана будь-яка особа, що має необхідні знання для дачі висновку з досліджуваних питань. Питання, які ставляться експертові, і його висновок за ними не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта.

62. Показання потерпілого і особливості їх перевірки ї оцінки слідчим, прокурором і суддею.

Як потерпілий викликається і допитується громадянин, якому злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду і який внаслідок цього постановою особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді чи ухвалою суду визнаний потерпілим (ч.1, 2 ст.49 КПК). Давати показання – право, а не обов‘язок потерпілого, але коли він погодився давати показання, то повинен говорити тільки правду. За дачу неправдивих показань потерпілий несе кримінальну відповідальність за ст.178 КК, про що попереджається перед допитом. Потерпілий може бути допитаний про обставини, які підлягають встановленню в даній справі, у тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, і його

взаємовідносини з останніми. Не можуть бути доказами повідомлені потерпілим дані, джерело яких невідоме (ч.2

ст.72 КПК). Якщо показання потерпілого базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані. Показання потерпілого підлягають ретельній перевірці та оцінці в сукупності з усіма обставинами, встановленими в справі. Обвинувачення не може бути обґрунтоване суперечливими показаннями потерпілого, не підтвердженими іншими доказами, а також показаннями, які за обставинами справи могли бути наслідком помилкового сприйняття потерпілим подій і фактів, зокрема якщо він перебував у стані сп‘яніння, на підозрах

потерпілого, що виникли у нього через неприязні стосунки з обвинуваченим.

Показання малолітньої потерпілої, щодо якої було застосовано неправильний метод допиту, не можуть бути визнані доказом у справі. Потерпілий, підозрюваний і обвинувачений – активні учасники кримінального процесу. Їх показання мають важливе значення не тільки для встановлення істини у справі. Слід також мати на увазі й особливу заінтересованість потерпілого, обвинуваченого та підозрюваного в результатах справи, а також те, що потерпілий і обвинувачений мали можливість ознайомитися з усіма матеріалами слідчої справи і з додатковими матеріалами розслідування в порядку ст.217, 218 і 222 КПК.

63. Показання підозрюваного і особливості їх перевірки і оцінки слідчим, прокурором і суддею.

Як підозрювана може бути допитана тільки особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину, а також особа, до якої застосовано запобіжний захист до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченої (ч.1 ст.43-1 КПК). Підозрюваний вправі давати показання з приводу обставин, які стали підставою для його затримання або застосування запобіжного заходу, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин у справі (ч.1 ст.73 КПК). Як обвинувачений і підсудний допитуються тільки особи, щодо яких зібрано достатньо доказів, що вказують на вчинення ними злочинів, і винесена постанова особи, яка провадить дізнання, чи слідчого про притягнення їх як обвинувачених або постанова судді чи ухвала суду про віддання їх до суду (ст.131, ч.1 ст.43, ст.243, ч.1 ст.245, ч.1 ст.251, ч.1, 2 ст.430 КПК). Обвинувачений (тут і далі мається на увазі і підсудний) вправі давати показання по пред‘явленому йому обвинуваченню, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин у справі і доказів, що є в справі (ч.1 ст.74 КПК). Давати показання і відповідати на запитання – це право, а не обов‘язок підозрюваного і обвинуваченого. За відмову давати показання і відповідати на запитання і за дачу неправдивих показань вони ніякої відповідальності не несуть. Домагатися їх показань (як і інших допитуваних осіб) шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів забороняється (ч.3 ст.22 КПК). Такі факти є, і деякі з них навіть стають предметом розгляду вищих судових інстанцій. Як різновидності показань підозрюваного і обвинуваченого розрізняються повне або часткове визнання чи заперечення ними своєї вини в інкримінованому злочині, самообмова, обмова та алібі. Самообмовою є такі показання підозрюваного чи обвинуваченого, в яких вони зізнаються у вчиненні злочину, якого насправді не вчиняли, у більш тяжкому злочині, ніж вчинили в дійсності, або ж беруть лише на себе волю вину за вчинений злочин, хоч у дійсності він є груповим, чи перебільшують свою роль у вчиненні злочину порівняно з тією якою вона є насправді.

Мотивами самообмови можуть бути несприятливий збіг обставин, стан пригніченості, втрата віри в справедливість і об‘єктивність слідчого і суду, бажання виручити інших осіб, бути покараним за менш тяжкий злочин порівняно з вчиненим, сховатися на деякий час від слідства і суду в місцях позбавлення волі, коли вони розшукуються у зв‘язку з обвинуваченням у вчиненні тяжкого злочину, поради “досвідчених людей”, у тому числі співкамерників, погроза й підкуп з боку справжніх злочинців і співучасників, незаконні засоби ведення розслідування, юридична необізнаність, бажання “прогулятися” в інших місцях під час допитів, оглядів, відтворення обстановки й обставин події, коли набридло сидіти в колонії, кругова порука, “солідарність” злочинців, бажання неповнолітнього або початкуючого злочинця заслужити схвалення більш досвідчених і сильних злочинців, свого оточення тощо. Обмова – це такі показання підозрюваного чи обвинуваченого, в яких він викриває (правдиво чи неправдиво) інших осіб (це можуть бути співучасники або ж сторонні особи) у вчиненні інкримінованого йому або іншого злочину. Мотивами обмови є, зокрема, бажання уникнути відповідальності або применшити свою вину, помста, бажання сприяти розкриттю злочину, заслужити прихильність працівників міліції і слідчих або ж незаконний вплив з їх боку тощо. Алібі – це твердження підозрюваного чи обвинуваченого про те, що він не міг бути виконавцем інкримінованого злочину, бо в момент його вчинення перебував в іншому місці. Обов‘язок перевірки алібі лежить на слідчих органах, прокуророві і суді. Підозрюваний і обвинувачений їх захисник мають право, але не зобов‘язані наводити докази на підтвердження алібі. Якщо заяву обвинуваченого, підсудного про алібі не спростовано, кримінальна справа має бути закрита, а суд першої інстанції повинен постановити виправдувальний вирок. З метою застерегти від некритичного ставлення до показань показання підозрюваного чи обвинуваченого, надання їм вирішального значення КПК спеціально вказує, що вони підлягають перевірці і що визнання показання підозрюваного чи обвинуваченого своєї вини може бути покладене в основу обвинувачення тільки при підтвердженні цього визнання сукупністю наявних у справі доказів (ч.

2 ст.73, ч.2 ст.74). Судове слідство провадиться судому повному обсязі, незалежно від визнання підсудним пред‘явлених йому обвинувачень (ч.3 ст.299 КПК). При оцінці показань обвинуваченого слід враховувати, зокрема, що показання обвинуваченого, дані на попередньому слідстві, від яких він відмовився згодом, не підтверджені в судовому засіданні іншими доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку. Показання обвинуваченого, який викриває іншу особу, підлягають ретельній та критичній перевірці. Слід особливо критично ставитися до показань одного обвинуваченого проти іншого, які спрямовані на усунення чи пом‘якшення власної вини. Обвинувачення не може вважатися доведеним, якщо воно ґрунтується тільки на обмові іншого обвинуваченого, заінтересованого в результатах справи, не підкріпленої іншим вагомими доказами. Це стосується й оцінки показань потерпілого. Потерпілий, підозрюваний і обвинувачений – активні учасники кримінального процесу. Їх показання мають важливе значення не тільки для встановлення істини у справі; вони виступають як засіб захисту їх прав і законних інтересів. Слід також мати на увазі й особливу заінтересованість потерпілого, обвинуваченого та підозрюваного в результатах справи, а також те, що потерпілий і обвинувачений мали можливість ознайомитися з усіма матеріалами слідчої справи і з додатковими матеріалами розслідування в порядку ст.217, 218 і 222 КПК.

64. Показання обвинуваченого і особливості їх перевірки і оцінки слідчим, прокурором і суддею.

Показання підозрюваного — це відомості, повідомлені ним на допиті, що проведений у ході досудового провадження у кримінальній справі відповідно до вимог статей 107, 143-146 КПК. Показання обвинуваченого — це відомості, повідомлені ним на допиті, що прове­дений у ході досудового розслідування у кримінальній справі чи в суді (де він уже іменується підсудним) відповідно до вимог статей 143-146, 300 КПК. Показання підозрюваного і обвинуваченого є як самостійними видами доказів, так і засобами захисту їх прав і законних інтересів. Предмет показань підозрюваного і обвинуваченого визначений у ч. 1 ст. 73 і ч. 1 ст. 74 КПК. Підозрюваний вправі давати показання з приводу обставин, що стали підставою для його затримання або застосування запобіжного заходу, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин по справі. Обвинувачений вправі давати показання з приводу пред'явленого йому обвинувачення, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин у справі і доказів, що є в справі. Підозрюваний і обвинувачений вправі, а не зобов'язані давати показання, відповідати на запитання. Закон не передбачає їх відповідальності за відмову давати показання і за дачу завідомо неправдивих показань, бо інакше на них фактично покладався б обов'язок давати показання проти себе, викривати себе або своїх співучасників у вчиненні злочину, що суперечило б презумпції невинуватості.

Як різновиди показань підозрюваного та обвинуваченого вирізняють:

- повне або часткове визнання вини — це їх показання, в яких вони визнають себе винуватими та повідомляють органу дізнання, слідчому,

прокурору, суду про обставини вчиненого ними злочину;

- повне або часткове заперечення вини — це їх показання, в яких вони не визнають себе винуватими та повідомляють посадовим суб'єктам,

які ведуть процес, про обставини, що встановлюють їх невинуватість, спростовують докази, на яких ґрунтується обвинувачення;

- самообмова — це такі показання, в яких вони зізнаються у вчиненні злочину, якого не вчинювали; у більш тяжкому злочині, ніж вчинили в дійсності; або ж беруть на себе всю вину за вчинений злочин, хоч він є груповим, чи перебільшують свою роль у вчиненні злочину порівняно з тою, якою вона є насправді;

- обмова — це такі показання, в яких вони викривають (правдиво чи неправдиво) інших осіб (це можуть бути співучасники або ж сто­ронні особи) у вчиненні інкримінованого їм або іншого злочину;

- алібі — це твердження підозрюваного чи обвинуваченого про те, що вони не могли бути виконавцями інкримінованого їм злочину, бо в

момент його вчинення перебували в іншому місці. Обов'язок перевірити алібі, як і будь-які показання, лежить на слідчих органах, про­куророві і суді. Підозрюваний і обвинувачений, їх захисник мають право, але не зобов'язані наводити докази на підтвердження алібі. Якщо заяву обвинуваченого, підсудного про алібі не спростовано, кримінальна справа повинна бути закрита, а суд першої інстанції повинен постановити виправдувальний вирок через недоведеність їх участі у вчиненні злочину.

Показання підозрюваного та обвинуваченого, як й інші докази в кримінальному судочинстві, перевіряються шляхом аналізу їх змісту, співставлення з іншими доказами, провадження повторних або нових слідчих дій (очних ставок, відтворення обстановки і обставин події тощо), провадження оперативно-розшукових заходів. Показання підозрюваного і обвинуваченого повинні оцінюватися нарівні з усіма іншими зібраними в справі доказами та не мають якихось переваг перед ними. Варто наголосити, що показання цих учасників процесу мають самостійне доказове значення. Тому наступні показання осіб, допитаних в іншій якості (наприклад, обвинуваченого, підсудного), оцінюються в сукупності з первинними.

При оцінці показань підозрюваного й обвинуваченого слід мати на увазі:

по-перше, їх особисту заінтересованість у результатах розслідування і розгляду справи в суді при відсутності відповідальності за за-відомо неправдиві показання. Тому, враховуючи природну заінтересо-ванність підозрюваного, обвинуваченого ухилитись від відповідальності або пом'якшити її, необхідно оцінювати ці показання в сукупності з іншими доказами в справі;

по-друге, факт ознайомлення обвинуваченого з усіма матеріалами закінченої провадженням кримінальної справи в порядку статей 218, 222 КПК, а також присутність його при дослідженні обставин справи в суді і в зв'язку з цим можливість зміни і корегування ним своїх показань;

по-третє, показання підозрюваного і обвинуваченого не є найбільш чи найменш достовірними та цінними при оцінці всієї сукупності до­казів. Тому визнання підозрюваним і обвинуваченим своєї вини, а також їх показання проти інших осіб, які спрямовані на пом'якшення їх власної вини, можуть бути покладені в основу обвинувачення лише при підтвердженні такого визнання чи обмови сукупністю доказів, що є в справі (ч. 2 ст. 73 і ч. 2 ст. 74 КПК);

по-четверте, при оцінці показань обвинуваченого (підозрюваного) необхідно враховувати, що його показання на досудовому слідстві, від яких він потім відмовився, не підтверджені в судовому засіданні іншими доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку.

65. Висновок експерта і особливості його оцінки слідчим, прокурором і суддею.

Висновок експерта як доказ у кримінальній справі — це сукупність фактичних даних та відомостей, зібраних у кримінальній справі, що містяться в його повідомленні органу дізнання, слідчому, прокурору та суду, встановлених у результаті досліджень матеріальних об'єктів, проведених особою, обізнаною в певній галузі науки, техніки чи інших спеціальних знань і з використанням цих знань. Проведення дослідження та фіксування його результатів здійснюється з додержанням зазначеного в законі процесуального порядку. Дослідження виконується за спеціальним завданням органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду (судді).

Отже, для висновку експерта як виду доказів істотним є те, що він: а) є результатом дослідження; б) виходить від особи, яка володіє певними спеціальними знаннями, без використання яких є неможливим таке дослідження; в) складається з додержанням встановленого процесуального порядку; г) спирається на зібрані у справі докази.

Експерт надає висновок лише за умови безпосереднього дослідження матеріальних об'єктів експертизи, чи за умови такого дослідження з використанням відомостей, відомих із матеріалів справи, чи тільки на основі матеріалів справи. Правдивість висновків експерта, який використовував відомості з протоколів допитів, інших письмових матеріалів, певна річ, залежить від достовірності останніх. Наприклад, М. С. Строгович вважає помилковою практику, коли експерт «в основу своїх висновків кладе не тільки результати дослідження ним відповідного об'єкта на основі спеціальних знань, а й матеріали досудового та судового слідства...»1. З таким поглядом на цю проблему не можна погодитися. У тих випадках, коли об'єктом експертизи є факт, який не можна безпосередньо піддати експертному дослідженню (наприклад, стан психіки обвинуваченого в момент вчинення злочину), експерт будує свої висновки на даних щодо цього факту, які є в показаннях свідків, потерпілих, обвинувачених, документах тощо.

Експертне дослідження виконується в процесі доказування та є його складовою частиною й підпорядковане тим самим цілям. Отримавши висновок експерта, орган дізнання, слідчий, прокурор, суд (суддя) використовують його впродовж усього процесу доказування.

У ході експертизи, на відміну від інших процесуальних дій, встановлення істотних для справи фактів може відбуватися за відсутності органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді). Ця особливість дозволяє пояснити, чому законодавець встановив систему спеціальних процесуальних гарантій, додержання яких має сприяти достовірному, повному та об'єктивному встановленню фактів експертом і всебічній перевірці його висновків органом дізнання, слідчим, прокурором і судом (суддею). Сукупність цих гарантій утворює процесуальну форму, особливості якої відрізняють експертизу від інших способів доказування.

Норми процесуального права, що регламентують проведення експертизи, визначають не лише мету, порядок, межі таких досліджень, а й взаємні права та обов'язки органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді), інших учасників процесу, а також експерта у зв'язку з проведенням ним досліджень2.