42.Сутність духовного життя суспільства.Поняття культура.

Духовне життя суспільства — це надзвичайно широке по-няття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов’язані з духовною сферою життєдіяльності людей; це сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва, роз-повсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини. Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з його носіями — соціальними суб’єктами — індивідами, соціаль-ними групами, народами, етносами. Культура— сукупність матеріальних, духовних і нематеріальних цінностей, створенихлюдством протягом його історії. Це поняття може вживатися в таких значеннях:Рівень розвитку суспільства у певну епоху.Те, що створюється для задоволення духовних потреб людини.Освіченість, вихованість.Рівень, ступінь досконалості якої-небудь галузі господарської або розумової діяльності.Алгоритми людської поведінки і символічних структур, які надають цій поведінці сенсу і значимості

43.Коротко охарактеризувати напрями у філософії хХст.

44.Політична система суспільства.

У політичній системі суспільства розрізняють чотири основних групи елементів: політичні інститути, політичні відносини, політичні норми, політичну свідомість і політичну культуру.^[1] Відповідно до цих елементів виділяють організаційно-інституціональну,регулятивну, функціональну і комуникативну підсистеми політичної системи.

Інституціональну підсистему складають політичні інститути: держава та її структурні елементи, такі як парламент, уряд, політичні партії, громадсько-політичні організації, церква, органи місцевого самоврядування. У своїй сукупності ці взаємозв'язані політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. До політичної системи як її інститути входять не всі наявні в суспільстві громадські організації, а лише ті, що пов'язані з функціонуванням політичної влади.

45. Загальні особливості української філософії Українська філософія є своєрідною за своїм характером, хоча від самих початків розвивалась в руслі загальних філософських процесів. Один із кращих дослідників української філософії Д. Чижевський стверджував, що національна самобутність нашої філософської культури детермінована як чинниками суспільно-історичного розвитку, так і деякими особливостями національного характеру українців. До найтиповіших рис українського національного харак­теру належать: а) емоційність і чутливість, які зумовили перевагу ірраціо­нального типу філософування над раціональним; б) сентиментальність й ес­тетизм, що проявились у відчутті краси, її пошуку в усьому, схильності до пишної декоративності й орнаментальності у мистецтві і побуті; в) психічна рухливість, яка давала змогу швидко адаптуватись до складних життєвих ситуацій, але водночас зумовлює певну психічну нестабільність і надмірне панікування; г) шанування індивідуальної свободи, що виявлялось в опорі іноземному пануванню, але також у схильності до розбрату і внутрішніх протистоянь; д) особливо шанобливе ставлення до Землі й природи (антеїзм).  Означуючи специфіку української філософії, більшість дослідників звер­тає увагу на її несхильності до побудови строгих раціонально-абстрактних систем: в ній “серце” домінує над “головою”. У вітчизняній філософії яскраво засвідчена етико-виховна тенденція, схильність до моральних повчань і практичних настанов. Істотною ознакою української філософії є також релігійність; щоправда, ця релігійність не позбавляла її можливості обґрунтовувати необхідність досягнення людиною земного щастя і суспільного блага. Підтвердженням цього є особливе зацікавлення історичною й історіософською проблематикою. Суспільно-політичні концепції українських мислителів в усі часи активно впливали на формування національної ідеї, сприяли зміцненню національної самосвідомості народу. Звичайно, зазначені вище найзагальнішіособливості української філософії не вичерпують детально тему її самобутнього характеру, але допомагають зорієнтуватись у спектрі тих найважливіших проблем, які становлять стрижень філософського дискурсу в Україні. Варто відзначити й те, що хронологічні межі деяких етапів розвитку єв­ропейської філософії в Україні є зміщеними. Так, з певним запізненням розвивається українська ренесансна і барокова філософія. Не так яскраво відтворена доба Просвітництва і класицизму, проте пліднішим для вітчизняної філософії став романтизм.