Показники підсумкового контролю

Студент повинен знати:

• роль керівника хореографічного колективу в організації на­вчально-виховної та творчої діяльності;

• основні напрями і методи навчально-виховної роботи;

• принципи побудови заняття в хореографічному колективі, спеціалізованому навчальному закладі;

• методику викладання хореографічних дисциплін;

• методику подачі хореографічного тексту, типові помилки та прийоми їх подолання;

• засоби розвитку музикальності в процесі занять;

• основні етапи й завдання постановочної роботи.

Студент повинен володіти навичками:

• складання й показу вправ і комбінацій;

• побудови уроку класичного, народного танцю на основі су­часних танцювальних стилів;

• удосконалення навчально-виховного процесу.

Студент повинен володіти вміннями:

• активізації навчального процесу в залежності від стилю та манери викладання;

• удосконалення навчально-виховної роботи;

• психолого-педагогічних прийомів стосовно стимуляції як учасників так і аудиторії глядачів.

Література: 7, 12, 17, 19-21, 32-34, 37, 39-43, 47

Розділ ш. Специфіка роботи з дитячим хореографічним колективом особливості роботи з дітьми дошкільного та молодшого шкільного віку

Результати естетичного виховання засобами хореографії, як і будь-якого іншого, залежать від методів викладання. При правильно обраній та науково обґрунтованій методиці, що вибудовується з ура­хуванням єдності форми змісту, при провідній ролі змісту, природні задатки дитини виявляються, розвиваються, формуються різносторонньо.

Методика перебуває в постійному розвитку, змінах, збагачуєть­ся новими методами і прийомами відповідно до вимог часу. Педагог повинен постійно стежити за змінами в методиці і розвитком її, оскі­льки застосовування шаблонних, застарілих прийомів може призвес­ти до того, що у дитини буде знищено творчу основу її інтелектуаль­ного розвитку. Успіх викладання можливий тільки тоді, коли педагог у своїй роботі користується різноманітними сучасними методичними прийомами, збагачує їх у повсякденній роботі власними інноваціями.

Головне у навчанні - це уміння педагога включити в роботу різ­ні каталізатори, що збуджують думки й почуття дитини. І. Сєченов зазначав, що коріння думок дитини лежить у почуттях, а К.Ушинський вказував: “Якщо ви бажаєте, щоб дитина щось добре засвоїла, то примусьте брати участь у цьому засвоєнні якомога більшу кількість нервів. При такій дружній взаємодопомозі всіх органів в акті засвоєн­ня ви переможете і найледачішу пам’ять”.

Застосовуючи відповідні методичні прийоми, педагог успішно може вирішити це важливе завдання. Наприклад, при вивченні рухів йому слід підібрати такі ігрові завдання, зміст і образи яких активі­зують думку, викликають у дітей ряд почуттів, пов'язаних з роботою уяви, якістю сприйняття, уваги, фантазії тощо, що в свою чергу ви­кликає естетичні переживання і, отже, включає емоційну сферу. Без комплексного навчання, що залучає найбільшу кількість почуттів, виховання буде беззмістовним, формальним, пригасить емоційну сферу дитини. Тому матеріал, навіть його окремі елементи, педагог повинен подавати в ігровій формі, бо прагнення до навчання, до від­повідної роботи у дітей, особливо дошкільнят, поєднується з праг­ненням до гри.

Для того, щоб діти могли не тільки проявити, але й застосувати при виконанні танцю викликані почуття, необхідна, перш за все, їхня зацікавленість не тільки цим завданням, а й усім навчально-виховним процесом. Вирішальна роль у вихованні інтересу до занять з хореог­рафії належить тільки педагогу, а результат залежить від тих методів, які він застосовує. Насамперед - це створення атмосфери, в якій ди­тина може радісно й невимушено працювати без надмірних зусиль. У дошкільнят час, що відведений для праці, обмежений, тому важливий не тільки кінцевий результат, але й сам процес.

Яким би незначним не був результат, педагог завжди повинен підтримувати зусилля дітей, стимулювати їх. Перед дитиною ста­виться ясна й доступна мста. Зацікавлена у досягненні цієї мети (як­що вона їй зрозуміла), дитина проявить і свою власну ініціативу, що необхідно для виховання творчого начала.

Дитячу ініціативу педагогові слід вчасно помітити й підтримати, саме тоді дитина побачить результати своєї праці, і це принесе їй ра­дість, а педагог при цьому досягне результативності у навчанні та ви­хованні. На успіхи конкретної дитини треба звернути увагу всього колективу, обговорити їх. з’ясувати, чому саме вона досягла такого результату, домогтися, щоб її праця послужила прикладом для інших.

Навчальний процес будується на активній взаємодії педагога з дітьми. Після детального пояснення й показу чергового завдання, яке повинно викликати у дітей яскраві танцювальні враження, педагог зосереджує свою увагу на тому, як вони виконують це завдання, як проявляються їхня активність, почуття, мобілізується увага і, особли­во, як діти перемагають труднощі при засвоєнні матеріалу. Педагогу потрібно бути стриманим, тактовним, нічого не нав’язувати їм, діти повинні невимушено проявляти власну ініціативу.

Дитячу активність слід виховувати не поспішаючи, обережно, послідовно. Дітям мають бути ясні й зрозумілі вимоги й поради педа­гога, тільки така цілеспрямована робота забезпечить потрібну актив­ність та працю дітей.

Виконуючи завдання педагога, діти повторюють його декілька разів, їхня активність в цей період повинна спрямовуватися на те, щоб з кожним повтором краще виконати завдання, виправляючи по­милки, на які вказав педагог. Засвоюючи матеріал, діти набувають упевненості в своїх силах, у них з’являється прагнення до самостійної дії. Самостійне виконання завдання допомагає краще засвоїти матері­ал, сприяє розумовому й художньому розвитку, відкриваючи простір творчій ініціативі. І тому одне з головних завдань педагога — зуміти прищепити в ранньому дитинстві риси самостійності, так потрібні для майбутньої діяльності. Людина, що звикла до самостійності, зу­міє цікаво організувати свою роботу, знайти життєву перспективу, виробити характер і яскраву індивідуальність.

Діти з радістю виконують різні доручення, прагнуть зробити на­віть більше, ніж від них вимагають. І ці бажання необхідно підтриму­вати, уважно стежити за тим щоб навантаження були помірними, бо нерідко непосильне завдання, яке бере на себе дитина, може негатив­но вплинути на її нервову систему. Тому педагогу підбирати і давати завдання слід обережно, враховуючи індивідуальні можливості, особ­ливості нервової системи кожної дитини.

Виховання самостійності слід починати з дуже простого й однако­вого для всіх завдання, наприклад, самим придумати гру, рух для переда­чі образу тварини, птаха, ляльки; запам’ятати послідовність рухів; у за­вданні, етюді, танці знайти рух і образ, відповідні до музики й т. ін.

Спостерігаючи за дітьми, педагог виявить, що серед них є смі­ливі й жваві, які швидко виконують завдання, а є сором’язливі і їм на виконання цієї роботи потрібно більше часу, хоча потенціал у обох груп - однаковий. Дітей вразливих, сором’язливих треба «розкрива­ти» поступово, не поспішаючи, без примусу, щоб не завдати їм трав­ми, не викликати почуття невпевненості, думки, що вони гірші від інших. Інакше такі діти замикаються в собі, здібності їхні гальмують­ся. Ось чому при загальних завданнях педагогові слід орієнтуватись на пасивніших дітей, а в індивідуальних - виходити з можливостей кожного.

Самостійну діяльність дітей варто починати тоді, коли накопи­чений певний матеріал: запас рухів, умінь, навичок, знань.

У групі чотирьох-п’яти років накопичення матеріалу йде про­тягом першого засвоює) матеріал попередньої вікової групи за значно коротший період і приступає до вивчення нового. Аналогічно цей процес відбувається в групі шести-семи років.

З розвитком самостійності дитина стверджує себе як особистість, свідомо бере участь у житті колективу і відповідає за свій колектив.

Педагогу необхідно виховувати в дітях зазначені вище риси, оскільки вони готують дитину до художньої діяльності, що є вищою формою вияву інтелекту, здібностей та індивідуальності. Тільки тво­рча діяльність допомагає розкрити обдаровання кожної дитини, це допоможе їй створити свій ідеал, до якого вона прагнутиме, це - тон­кий і складний педагогічний процес, але саме він формує творчі зада­тки в людині, які конче необхідні не тільки дитині, сім’ї, але й суспільству в цілому.

Тут потрібні чуйність, знання різноманітних методичних прийомів, щоб, виходячи з можливостей кожної дитини, індивідуально застосовувати саме той прийом, який відповідає особливостям її роз витку і вирішенню поставленого завдання.

Хореографічна педагогіка виконує не тільки загальноосвітні, ви­ховні, творчі функції, а й оздоровчі, оскільки здійснює й фізичне ви­ховання. Щоб досягнути певних результатів, педагог ставить перед дітьми, по можливості, конкретні завдання, приміром, виховання во­льових якостей шляхом подолання фізичних труднощів, задля досяг­нення поставленої мети.

Організація художньої діяльності забезпечується добором мето­дичних прийомів, що викликають у дітей бажання творчості. До них належать:

1. Показ. Він полягає в тому, що, приступаючи до вивчення но­вого руху, пози, самостійного руху рук, голови, корпуса, педагог су­проводжує його точним показом, який обов’язково повинен мати зміст і образ, внутрішнє наповнення. Рух при такому показі набуває відповідної естетичної форми.

У показі педагог виконує рух у закінченому вигляді, а тоді пере­ходить до розбору його деталей - однієї рухової дії, тобто методу ви­рішення окремих рухових завдань, навчанню рухових навичок. Тіль­ки після послідовного вивчення всіх деталей педагог поєднує їх і працює над формою всього руху.

Змістовний, точний показ зосереджує увагу дитини, добре впливає на всі органи чуттів і, насамперед, на розумову діяльність. З початком виконання руху у дітей одночасно починається розвиток образного мис­лення й уявлення про час і простір. Жоден рух не повинен бути без осмислення, без його внутрішнього наповнення, це допоможе дитині в креативному розвитку, навчить її мислити творчими образами.

Саме тому завдання педагога при показі й полягає не тільки в тому, щоб навчити дітей просто повторювати рух, але, головним чи­ном, дати цьому образне розуміння та власну інтерпретацію. Треба домогтися, щоб, вивчаючи рух, діти творчо висловлювали свої почут­тя. Це веде до чіткішого усвідомлення образу руху, що, в свою чергу, впливає на розвиток фантазії, яка допомагає дитині глибше розкрити свій духовний світ. Якщо ж вона не зрозуміє форми руху і педагог не доб’ється від неї цього розуміння, то дитина не зможе правильно його виконати, що в подальшому призведе до зниження майстерності виконання і змістовності танцю. При недбалому відтворенні змісту, образу танцю творчість дітей стає беззмістовною і формальною, що призводить до їхнього розчарування в хореографії.

Починаючи з перших занять, дітей треба вчити бачити форму: її основне надбання - виразність і образ, а тоді вже деталі.

Педагог виховує спостережливість, вчить виконувати поставлені ним вимоги, домагається, щоб діти прагнули до досягнення хороших результатів. Показ розрахований на те, щоб привчати їх до чіткості, грамотності виконання рухів і прищеплювати їм танцювальну куль­туру. Домагатися цього треба послідовно, непомітно підводячи дітей до формування та удосконалення їхнього ідеалу. Ніякого зазубрю­вання та копіювання точної форми з дітьми дошкільного віку бути не може.

2. Зразок - це правильне, емоційне, виразне й красиве виконання педагогом завдання, яке він ставить перед дітьми. Зразком може бути танцювальна комбінація, частина етюду, гри. При показі зразка засто­совується метод відтворення цілісної форми. У своєму виконанні пе­дагог образно розкриває зміст і значення кожного уривка так, щоб у дитини з’явилось бажання його виконати. Тільки за такої умови дія­льність її буде творчою. Показуючи зразок, педагогу треба разом з ді­тьми аналізувати його деталі, знаходити в них вже вивчені й знайомі рухи і те, як ці рухи пов’язані між собою. Такий процес навчання сприяє міцному засвоєнню матеріалу, стимулює розумову діяльність і є передумовою якісного виконання.

Після аналізу педагог повторює виконання зразка, а потім про­понує дітям самим виконати його по пам’яті. Перші зразки повинні бути простими й короткими, але поступово, в процесі практичної дія­льності і в залежності від віку, вони ускладнюються.

Спочатку у своєму виконанні діти наслідують зразки педагога, засвоюють його досвід, і непомітно він стає їхнім власним досвідом. З його появою розвивається фантазія, яка дає можливість впевнено «увійти» в образ. Ширше проявляється й ініціатива, що відіграє ви­рішальну роль у навчанні дітей виразності рухів танцю. Поряд з цим вони опановують і технічні навички, уміння самостійно користува­тись ними, але вносять у виконання вже свою індивідуальність.

За виявленням, а пізніше розвитком індивідуальності педагогу треба пильно стежити, щоб не загасити її і не дати нівелюватися в на­слідуванні іншим дітям. При недостатньому досвіді й нестійкості ру­хових навичок показаний педагогом зразок діти відразу точно пере­дати не зможуть, а виконають його відповідно до своїх можливостей. Враховуючи це, педагог поступово підводить їх до більш точної пе­редачі. Деякі діти (переважно сором’язливі, які не відразу розкрива­ють свої можливості) довгий час не можуть його відтворити. Приско­рювати цей процес не слід, діти з часом при допомозі педагога переборють ці труднощі. Не менш важливо стежити за тим, щоб на­слідування не носило механічного характеру, тобто, лише копіювання показаного педагогом, оскільки тоді вплив хореографічного матеріа­лу буде негативний. Наслідуючи зразок, дитина повинна виявляти своє ставлення до нього, своє розуміння і своє вирішення. Це сприяє розвитку творчих здібностей дітей, допомагає формуванню їхньої са­мостійності, проявленню ініціативи, активності в подоланні трудно­щів і виконанні власних творчих задумів.

3. Словесний метод - це уміння користуватись словом. Мето­дичні прийоми і хореографічний текст не можуть існувати без сло­весних пояснень, вказівок. Психологічна сила впливу слова й інто­нації, з якою воно сказане, відкривають перед педагогом великі можливості в спілкуванні з дітьми. Вчасно й до речі сказані слова стимулюють ініціативу, активність, спонукають до дії, спрямовують увагу на те головне, що треба відтворити в завданні, до якісного ви­конання; зміцнюють упевненість дитини в своїх силах. Слово може бути могутнім стимулятором, але ним можна і паралізувати діяль­ність дитини, убити її віру в себе. Саме тому користуватися словом і інтонацією педагог повинен обережно і артистично, щоб не принизити, не образити дитину, яка в дошкільному віці дуже вразлива й надовго може замкнутися в собі.

Давати дітям завдання або робити зауваження слід доброзичли­во, в голосі педагога повинно звучати бажання допомогти дитині по­ступово розкрити в кожному завданні іноді ще не відомі їй самій мо­жливості.

Показ хореографічного матеріалу служать ілюстрацією до слова. Слово у формі конкретних вказівок допомагає розкрити в показі суть руху, його зміст, значення деталей. Таку ж роль відіграє воно і в су­проводі зразка. У грі, етюді, танці доброзичливе слово педагога під­тримує творчу ініціативу дітей, а сказане з роздратуванням - пригні­чує її. Ознайомлюючи дітей із завданням, педагог не повинен віддавати перевагу словесному методу, оскільки знання, одержані тільки за допомогою або з перевагою його і не підкріплені достат­ньою наочністю, тобто почуттєвим досвідом, - неефективні. Прави­льне співвідношення між наочністю і словом допомагає дітям само­стійно знаходити засоби творчої виразності для втілення своїх задумів. Таке співвідношення повинно полягати у взаємодії наочного й словесного, наприклад, перед показом руху педагог характеризує його, розкриває значення, яке він матиме для танцю, зміст, образ, і сказане одразу підкреслює показом спочатку в загальній формі, а по­тім - кожної деталі, зокрема, говорячи про значення її для загальної форми. Показ необхідно повторити декілька разів, але вже без пояс­нень. Діти, сприймаючи його наочно, свідомо приступають до вико­нання. Ускладнювати методи взаємодії наочного й словесного подра­зників педагог може тільки тоді, коли об’єкт уже добре знайомий дітям: поступово, від молодшого віку до старшого, роль слова пови­нна зростати, а функції наочності - відповідно зменшуватись. При показі у дітей утворюються тимчасові зв’язки в корі головного мозку, тобто участь бере головним чином перша сигнальна система, а при поєднанні показу й слова беруть участь перша - друга сигнальні сис­теми.

Словесний метод відіграє важливу роль у розвитку розумової ді­яльності дошкільнят, оскільки лише словом можна викликати у дити­ни справжнє бажання творити і тим самим включити в дію всю її емоційну сферу. Але користуватись самим словом, без показу і зраз­ка, у роботі з дітьми у віці чотирьох - п’яти і п’яти-шести років не слід. Для дітей шести-семи років при складанні завдань, невеликих етюдів, побудованих на рухах за вже пройденим матеріалом, можна дати тільки словесне завдання, але часто застосовувати такий метод недоцільно.

4. Музичний супровід як методичний прийом. Музика є одним з найсильніших засобів виховання. Коли дитина слухає її, у неї, неза­лежно від бажання й свідомості, виникають певні думки, почуття, об­рази; збагачується емоційна сфера, яка впливає на якість виконання рухів. Музика допомагає формувати осанку, координацію, знімає втому. Вона викликає стан збудження й гальмування.

Високої культури рухів, на що й спрямовані заняття з хореогра­фії, не можна досягти без якісного музичного матеріалу. Добирати його рекомендується з народної музики, класичних і сучасних творів української та зарубіжної музики. За своїм змістом ці твори повинні відповідати внутрішньому світові дитини, відповідати характеру ру­хів і сприяти розвиткові художнього мислення дитини.

Виховати у дитини справжню потребу в музиці, любов до неї, музичний смак - одне з важливих завдань педагога, і починається це виховання з музичного оформлення уроку. Послідовність і усклад­нення матеріалу від уроку до уроку з урахуванням вікових особливо­стей дітей - головне, чим треба керуватися в доборі музичних творів. Завдання це складне і вимагає копіткої роботи педагога.

Умілий добір музичного матеріалу для вправ, етюдів, ігор, тан­ців з перших же уроків відкидає формальний підхід дітей навіть до найпростіших вправ, оскільки вони несуть в собі зародки тих емоцій, які діти втілять у майбутніх танцях. Застосовуючи метод показу, пе­дагог програє супровід, розкриває закладений в ньому зміст і образ, а у дітей виникають життєві асоціації, викликані музикою. Прослуховування привчає їх до активного сприйняття музики, збагачує мис­лення, що в свою чергу допомагає їм передавати в танцях думки, по­чуття й настрої. Супровід слід програти кілька разів, щоб діти добре вслухались в нього. Адже серед них є такі, у яких сповільнена реакція на музику: вони не можуть точно вступити з початком музики, вико­нуючи вправу, десь, можливо, зіб’ються. На перших заняттях, коли діти тільки починають вчитись ходити під музику, деякі не можуть поєднувати ходу з її ритмом. Педагогу необхідно одразу ж окремими поясненнями, додатковими заняттями допомогти їм позбутися цих недоліків. Ні в якому разі не слід залишати цих дітей без уваги, спо­діваючись, що поступово вони самі привчаться чути музику. їхня скованість у музично-ритмічних рухах може призвести до психологі­чної загальмованості, від якої важко вдається звільнити дітей.

У своїй роботі з дошкільнятами і дітьми молодшого шкільного віку слід активно використовувати гру, як головний засіб їхнього сприйняття та пізнання світу. Суть цього методу полягає в тому, що педагог підбирає для дітей таку гру, зміст якої передбачає змагання між собою за краще виконання того чи іншого завдання (між групами або індивідуально). Гру можуть придумати й самі діти.