Вимоги до проведення уроку класичного танцю

Головне завдання уроку класичного танцю - гармонійний розви­ті пластики тіла, що дозволяє засвоювати рухи будь-якого танцю. Навчання основам класичного танцю прививає учасникам почуття форми, художній смак, сприяє фізичному удосконаленню. І думка про те, що заняття класикою псують манеру виконання народної, бальної чи сучасної хореографії, помилкова, так як пластичне, гармонійне виховання тіла може тільки допомогти в оволодінні манерою виконаним будь-якого танцю. Природно, що завдання конкретного колективу, умови занять, термін навчання вимагають і конкретних завдань уроку класичного танцю.

Урок класичного танцю ділиться на дві основні частини. Перша проводиться біля станка, друга - на середині залу. Співвідношення їх рівноцінне за своєю вагомістю, що в процесі навчання, у відповіднос­ті до завдань та мети, корегується належним чином. У перший період заняття біля станка займають більшу частину уроку, надалі це спів­відношення збільшується на користь занять на середині залу.

На перших заняттях рухи вивчаються в повільному темпі, в більш підготовлених колективах темп прискорюється.

Класичний екзерсис в аматорських колективах на початкових етапах занять не варто перенавантажувати великою кількістю різноманітних комбінацій. Раціонально повторювати один і той самий рух декілька разів підряд, але не робити, наприклад, у восьми тактах декі­лька комбінацій, адже на цьому етапі важливо, щоб виконавець пра­вильно засвоїв основи.

Основні рухи класичного танцю доцільно вивчати лицем до станка з першої позиції ніг у “чистому” вигляді.

Урок необхідно будувати таким чином, щоб навантаження наро­стало поступово. Наприкінці рекомендується виконувати рухи, що спрямовані на зняття напруги. Це можуть бути маленькі стрибки типу соте, пті шанжман де п’є, рухи для рук і корпусу - пор-де-бра.

Ми говорили про те, як будувати урок класичного танцю в колек­тивах, що тільки розпочинають свою діяльність. В колективах, де учас­ники мають певний багаж хореографічних знань, методика проведен­ня занять залишається традиційною, адже крім усього, уроки в аматорських колективах мають тренувально-розігрівальне значення, приводять тіло танцівника до готовності виконання різноманітних танцювальних рухів різної складності.

Вимоги до проведення уроку з народного та українського народно-сценічного танців

Головним завданням народно-сценічного танцю є навчання на матеріалі народних танців, відпрацювання уміння сприймати особли­вості стилю й характеру народної хореографії.

Заняття народно-сценічним танцем буде корисним не тільки для колективів народного танцю, але й для колективів класичного та сучас­ного танців. Це стимулюватиме керівників двох останніх напрямів гли­бше вивчати хореографічну культуру різних народів, збагатить їх відпо­відною лексичною базою, що в перспективі дасть можливість опрацьовувати яскравий та багатий своїм розмаїттям народний матеріал у власному стилі. З другого боку - для виконавців відповідних стилів, це дасть можливість більш детального знайомства з хореографічною культурою різних народів, збагатить цікавою лексикою та підготує їх до мо­жливої майбутньої роботи з осучаснення народного танцю.

Таким чином, ми бачимо, що ця дисципліна несе подвійне нава­нтаження: з одного боку вона є навчально-тренувальною, з другого - ближче знайомить учасників з хореографічною культурою українсь­ких танців, особливостями хореографічної лексики та пластики, хара­ктеру та манери виконання, композиції танцю.

Заняття можна проводити, як біля станка, так і на середині залу, що включають в себе рухи, комбінації.

Це дозволяє залучати в роботу всі м’язи й набувати виконавсь­ких навичок різного плану: координацію рухів, емоціональність і пластичність, оволодіння характером та манерою народних танців, сприяє перевтіленню танцівника.

У зв’язку з особливою актуальністю вивчення української наці­ональної хореографії та прислухаючись до настійних прохань керів­ників колективів, особливу увагу хочеться привернути до українсько­го народно-сценічного танцю, завданням якого є поглиблене вивчення хореографічної культури нашого народу, удосконалення танцювальної техніки, відпрацювання навичок та вмінь відтворюван­ня особливостей стилю й характеру танців різних регіонів України.

Урок українського народно-сценічного танцю можна будувати як на матеріалі хореографічної лексики конкретного регіону, так і на матеріалі одного з основних регіонів.

Стилістичні особливості того чи іншого виду народного мистец­тва формуються залежно від характеру праці, побутових умов, в яких живуть люди того чи іншого району, а також від соціально-економічних і культурних взаємозв'язків сусідніх народів.

На формування стилістичних особливостей народного танцюва­льного мистецтва також помітно впливає географічний фактор; зок­рема, танці степових районів у стилістичному відношенні помітно ві­дрізняються віл танців гірських районів України. За цією ознакою можна виділити окремі райони їх побутування.

Основним з них слід вважати Центральний регіон України, в який на сьогоднішній день входять: Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя, південно-західні райони Слобожанщини, північні райони Таврії, тобто за сучасним адміністративним поділом Полтавська, Київська, Черкаська, Кіровоградська, Дніпропетровська, південні райони Чернігівської, південно-західні райони Сумської, західна частина Харківської, північні райони Запорізької, Херсонської, Миколаївської областей, південно-східна частина Житомирської та східні райони Вінницької областей.

У цьому районі побутують всі жанри українських народних тан­ців. Вони відбивають найхарактерніші національні риси українського народного танцювального мистецтва і саме тому становлять основу української народної хореографії. Рухи танців цього району відзна­чаються пластичною округлістю, яка великою мірою залежить від ха­рактеру використання рук, корпуса й голови.

Велике значення в хореографічному мистецтві центрального ре­гіону має міміка, яка значною мірою допомагає розкрити внутрішній зміст танцю, показати глибокі психологічні риси характеру людини.

Серед музичного матеріалу народних танців центрального райо­ну, поряд з хороводами й сюжетними танцями, слід відзначити чис­ленні мелодії метелиць, гопаків, тропаків, козачків, плескачів. У на­роді їх часто виконують як інструментальні п’єси.

Неабияку роль у танцях цього району відіграють одяг, взуття, головні убори й прикраси, а також окремі предмети танцювального реквізиту - народні музичні інструменти, гарапники тощо. Так, жіно­чий одяг складається в основному з вишитої сорочки, плахти, попе­редниці (фартуха), пояса, керсета. З головних уборів та прикрас слід відзначити насамперед стрічки, вінки, а в заміжніх жінок - очіпки та хустки. З прикрас найбільш поширене намисто. Взуття - це здебіль­шого червоні, зелені, жовті чобітки, дуже часто з орнаментом на за­каблуках, який виготовляють з мідних цвяхів.

У жіночих партіях танців цього району одяг, взуття і прикраси дуже часто обігруються: танцюристки притримують руками попере­дницю або однією рукою намисто на грудях, дуже часто розводять руками в боки різнобарвні стрічки, вплетені у вінок.

Чоловічий одяг у цьому районі складається з вишитої сорочки, шаровар, пояса. Іноді чоловіки одягаються у свитку та чумарку. Взут­тя — червоні й чорні чоботи. На голові - висока смушева шапка. При­краси в чоловічому вбранні не практикуються. В чоловічих партіях танців обігруються в основному чоботи: під час виконання присядок ударами рукою по халявах і підошвах.

У центральній частині України одяг в танцях використовується не тільки як національна ознака зовнішнього оформлення танцю, а й як активний компонент самого танцю, що надає йому виразного національного колориту.

Решта локальних районів, які розглядатимуться нижче, станов­лять окремі групи українського народного хореографічного мистецт­ва. Маючи спільну хореографічну основу з центральним локальним районом, кожний з них відзначається тільки йому властивими танця­ми, музикою, одягом тощо. У формуванні стилістичних особливос­тей танців цих районів, крім громадського життя, природи, праці, по­буту, відчутну роль відіграє танцювальне мистецтво сусідніх народів - росіян, білорусів, молдаван, румунів, чехів, словаків, поляків та ін.

До другого локального району, який відзначається своєрідними стилістичними особливостями танців, можна віднести Буковину, Гуцульщину, Закарпаття, більшу частину Галичини, південну части­ну Поділля, тобто теперішні Івано-Франківську, Чернівецьку, Закар­патську області, а також південні райони Львівської, Тернопільської та Хмельницької областей. Рельєф району в основному гористий, в зв’язку з чим побут людей, умови й характер їхньої праці відрізняються від життя в центральній частині України. Все це відповідним чином відби­лося на танцювальному мистецтві. В танцях гірських районів, танцюва­льні рухи відзначаються різкою зміною положення ніг, рук, корпусу й голови, що надає їм характерної своєрідності.

Не так, як у центральній частині України, тут виконуються, на­приклад, присядки чоловіками. Виконуючи глибоку присядку, вони коліна й носки не розводять, а тримають вкупі, щільно притуливши, руки відводять прямо перед собою долонями вниз або виносять висо­ко над головою і, не округляючи їх, переводять в третю позицію. В обох випадках можуть тримати обома руками топірець чи інший пре­дмет з реквізиту. Під час танцю вживають вигуки, слова, речення і навіть діалоги, які не тільки вказують на зміну танцювальної фігури, а й посилюють емоційний тонус виконання. Взагалі танцювальні ру­хи в цьому районі виконують дрібніше, граціозніше, більше на місці і в обертах.

Свої особливості має композиційна структура танців цього регі­ону, які в основному побудовані колом. Це викликано обмеженістю танцювального поля, так як гуляння проходили на гірських полони­нах і танцюристи вимушені були триматися купи, щоб не скотитися донизу.

Серед музичного матеріалу народних танців другого району слід відзначити численні мелодії коломийок, гуцулок. Деякі з них також виконуються в народі як окремі інструментальні п’єси.

Значні відмінності спостерігаються в одязі жителів цього району. Жінки тут замість плахти одягають дві запаски або гербатку, замість керсетки — кептар, замість чобіт - постоли. Значно різноманітніші тут головні убори і прикраси: поряд з вінками використовують чільця, а поряд з намистом - склянку, ґердани тощо.

Чоловічий одяг, на відміну від такого ж одягу центрального райо­ну, складається з вишитої сорочки, вузьких або широких штанів, виши­тих примхливими візерунками кептарів і сердаків, а також широкого ремінного пояса, оздобленого всілякими прикрасами. Взуття - постоли, на голові — капелюх, уквітчаний жмутом різнобарвного пір’я. Танцюри­сти гірських районів захоплюються прикрасами. Вони охоче викорис­товують в танцях також і реквізит, зокрема тайстри і тобівки, різнома­нітні музичні інструменти (сопілки, флояри, трембіти).

Під час танців одяг не обігрується. Проте велике значення тут має активне використання реквізиту, особливо топірця. Одяг центра­льного й другого районів України істотно відрізняється також кроєм і вишивкою. Все це позначилося на характері танців, їх колориті.

На танцях другого району помітні впливи угорського, чеського, словацького, молдавського і особливо румунського танцювального фольклору.

Третім локальним регіоном слід вважати Поділля - теперішні Вінницьку та Хмельницьку, східні райони Тернопільської, північні райони Одеської, північно-західні райони Миколаївської областей.

Багато різноманітних танців існує на Побужжі, менше - на Він­ниччині і мало - на Одещині та в північних районах Миколаївщини. Поряд з метелицею, гопаком, козачком на Поділлі, в Тернопільській і Вінницькій областях побутує коломийка та інші танці, характерні для другого локального району.

Треба відзначити велике поширення польки, кадрилі, мазурки та краков’яка. У Вінницькій і східних районах Хмельницької області вже частіше зустрічаються танці, притаманні центральному регіону.

До четвертого локального регіону входять Полісся, Волинь та північна частина Галичини — теперішня Львівська, Волинська, Ровенська області, більша частина Житомирської, а також західні та пі­внічні райони Київської області. Крім хороводів, гопаків, козачків, коломийок і ряду сюжетних танців, тут побутують характерні танці, властиві тільки цьому району. Серед них слід відзначити, наприклад, танець “Волинянка”, в якому змальовується чарівний образ ніжної ді­вчини з Волині, “Гупало”, “Крутях”. Дівчата в цьому районі танцю­ють більш м'яко й пластично, підкреслюючи тим самим поетичні ри­си свого характеру.

Однак в стилістичному відношенні танці цього району досить строкаті, бо, наближаючись за характером до танців центрального ра­йону, увібрали в себе чимало ознак танців другого району, а також зазнали відповідного впливу польського й білоруського хореографіч­ного мистецтва. Так, в танці “Сокальський козак” особливо помітний вплив польської народної хореографії. Крім українських народних танців, в цьому районі побутують польські - краков’як і мазурка; бі­лоруські — лявоніха, крижачок та ін.

П’ятим локальним регіоном сьогодні можна вважати Промис­ловий регіон. Це Донбас, вся південно-східна частина степової Укра­їни, південно-східні райони Слобожанщини. За нинішнім територіа­льним поділом - Донецька, Луганська, південно-східні райони Харківської, східні Дніпропетровської та Запорізької областей. Цей район в основному промисловий. В ньому зосереджені робітники ба­гатьох національностей - українці, росіяни, білоруси, вірмени, грузи­ни, греки та інші. Проте переважають українці й росіяни. Національ­ний склад населення відповідно позначився на стилістичних особливостях танцювального мистецтва, бо в хореографію українсь­ких народних танців тут вкраплюються елементи хореографічного мистецтва інших народів.

Велике значення для формування стилістичних особливостей хореографічного мистецтва даного регіону має хореографічна куль­тура Росії. В українських танцях зустрічаються російські дрібушки, присядки, форма переплясу. Визначне місце в художньому житті на­селення цього району посіли також російські танці: камаринська, ба­риня, значно змінені кадрилі, частушки.

Особливістю хореографічного мистецтва цього регіону є транс­формація сільського хореографічного фольклору у міський, що пов’язано з розвитком промисловості та наближення умов побуту­вання до міських. Великий вплив на хореографічну культуру регіону мас трансформована танцювальна культура Кубані.

Виходячи з особливостей побутування народної хореографії, сьогодні можна виділити шостим окремим регіоном Південь та Крим. За нинішнім адміністративним поділом це — південні райони Одеської, Миколаївської та Херсонської областей. Це пов’язано з особливостями географічного розташування, сучасними напрямами сільського господарства, та діяльності населення, пов’язаної з морем.

У зв’язку з поверненням татарського, корейського населення до Криму різко змінилися особливості побутування народного хореографічного мистецтва в Автономній республіці, де значне місце посі­дають танці кримських татар.

У вказаному регіоні побутують танці, характерні для Центрального регіону, а також тих народів, які проживають у цій місцевості - татарські, російські, корейські, молдавські, болгарські, гагаузькі та ін.

Заняття з народно-сценічного танцю необхідно максимально на­ближати до сценічних умов. Урок доцільно будувати за принципом поступового оволодіння характерними рухами танців, комбінаціями етюдами.

Навчальний матеріал - це певною мірою розгорнута комбінація чи невеличкий танцювальний етюд, створений на основі народної хореографічної лексики. Особливістю цього тренажа є те, що він вико­нується усіма учасниками одночасно.

Останню частину уроку з народно-сценічного танцю доцільно буду­вати з тренувальних вправ на розвиток технічно складних рухів, таких як різноманітні крутки, стрибки, присадки, закладки тощо, це дасть можли­вість якісно підвищити технічний рівень учасників колективу.