Відповідь № 13

Розпад Київської Русі: причини та наслідки

Смерть Мстислава в 1132 р. позначила кінець історичної доби, в якій Київ відіграв роль основного центру руських земель, і поклала початок періодові політичної роздробленості, розпаду Київської Русі на окремі князівства та землі. Зокрема, на землях України сформувалися князівства Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке. У першій половині XII ст. відокремлюються Новгородська земля, а трохи пізніше Суздальська та Ростовська. Спочатку їх було 12, а згодом — сотні.

Поглиблення соціально-економічних і культурних процесів, торговельних та інших зв'язків зумовило формування, починаючи з XIII ст., на основі цих земель і князівств територій української, російської та білоруської народностей. Так, на теренах Київської, Чернігово-Сіверської, Переяславської, Волинської, Галицької, Подільської земель, а також Буковини та Закарпаття утворюється українська народність. Етнічним осердям українського етносу стала Київська земля. Видатну роль у цьому процесі відіграв і Київ. Не дивно, що саме за Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва Україна (1187 p.). Із XVII ст. цією назвою стали позначати всі землі, заселені українським народом.

Землі Північно-Східної Русі (Суздальська і Ростовська) стали тією територіальною основою, на якій склалася і розвивалася російська народність. На теренах Полоцької землі Псковщини й Смоленщини формується білоруська етнічна спільнота.

Проте Київська Русь у середині XII ст. зовсім не розпалася, як це вважала значна частина істориків минулого. Роздробленість, що охопила в цей час Русь, дістала назву феодальної, оскільки була зумовлена еволюцією феодалізму. Феодальна роздробленість — закономірний етап у розвитку середньовічного суспільства. її пережили також імперії Європи, у тому числі й держава Карла Великого.

До роздробленості Київської Русі призвели подальша феодалізація давньоруського суспільства, соціально-економічний розвиток окремих регіонів. Збагатившись за рахунок землеволодінь, боярство стало значною політичною силою, зацікавленою насамперед у процвітанні та примноженні своїх багатств і зовсім байдужою до держави. Місцеві князі, спираючись на боярство, що їх оточувало, почали дбати про збагачення своїх князівств коштом сусідів.

Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними традиціями та династичними узами. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну відносно єдиній централізованій монархії прийшла монархія федеративна. Із середини XII ст. нею спільно править група найвпливовіших і найсильніших князів, вирішуючи питання внутрішньої й зовнішньої політики на з'їздах — снемах. При цьому зберігалися всі елементи загальноруської державності: єдність території, що поділялася внутрішніми межами, народність, культура. Тобто зберігалися об'єднавчі тенденції державно-політичного життя, які живила також спільна боротьба із зовнішніми ворогами, єдине законодавство та система церковної організації.

Отже, попри все феодальна роздробленість була закономірним, до того ж прогресивним поступом в історичному розвитку Київської Русі.

Хоча відокремлені князівства були значною мірою самостійними, вони часто ворогували між собою. Особливо приваблював їх Київ. Той, хто завойовував його, міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Орест Субтельний з цього приводу наводить такі дані: в 1146—1246 pp. 24 князі 47 раз правили у Києві. Причому, 35 князювань тривали кожне менше року. А володимиро-суздальський князь, попередник московських князів, Андрій Боголюбський по-своєму обійшовся з Києвом. Побоюючись втратити владу над завойованим містом, а також намагаючись не допустити, щоб Київ затьмарив його власні володіння, він у 1169 р. напав на місто і так по-дикунському пограбував його, попалив, зруйнував, що до такого не вдався навіть хан Батий із величезною татаро-монгольською ордою. До всього цього Андрій Боголюбський ще й прихопив із собою із Вишгорода ікону Божої Матері, яка стала називатися Володимирською і досі є головною церковною святинею Москви.

Звичайно, непоправної шкоди Русі завдала татаро-монгольська навала (1237—1241 pp.). Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами в 1240 р. ознаменувало собою трагічний кінець київського періоду історії України.

Та русичі зуміли вистояти й відродити життя. Після розпаду Київської Русі естафета державності перейшла до Галицько-Волинського князівства, яке продовжило традиції Київської Русі й стало її завершальним етапом.

Галицько-Волинська держава

У той час, коли Київське, Чернігівське та Переяславське князівства під ударами степових орд, і насамперед золотоординських ханів, дедалі більше занепадали, росло значення західних земель, що лежали далі від воєнних небезпек, — Галичини і Волині. Обидва князівства мали вдале положення, недосяжне для нападу кочовиків із степу. Волинь, і особливо Галичина, були густо заселені, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Ці князівства були також важливими культурними центрами. Тому не випадково саме вони стали найбезпосереднішими спадкоємцями політичної і культурної традицій Київської Русі. Першим українським князівством, яке наприкінці XI ст. відокремилося від Києва, було Галицьке. Правнук Ярослава Мудрого Володимирко (1141 —1153 pp.), котрий після смерті батька успадкував Перемишль із землями, поступово заволодів Теребовлем та Галичем, а згодом і Звенигородськом, об'єднавши їх в одне князівство із столицею Галичем.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1153— 1187 pp.), який розширив кордони князівства далеко на південь уздовж Дністра, посилаючи свої полки проти половців. Цей могутній володар, який повелівав Києвом і "закрив на замок" свої рубежі від Угорщини та Візантії, мав великий авторитет на міжнародній арені. Він підтримував дипломатичні відносини не лише із сусідами, а й з Візантією та Священною Римською імперією. Але ніяк не міг налагодити внутрішнього життя в князівстві, де час від часу вчиняло заколоти численне крамольне боярство, в руках якого зосередилася величезна земельна власність, що стала підвалиною його могутності. Створивши раду (думу) галицьке дворянство стало настільки впливовим, що примусило князя, який уже досяг апогею могутності, зректися другої дружини і спалити її на вогнищі, звинувативши в чаклунстві. Вплив бояр значно посилився після смерті Ярослава на його сина Володимира (1187—1199 pp.).

У 1199 р. після смерті Володимира, останнього із династії Ростиславичів, закликаний галичанами волинський князь Роман Мстиславич (1199—1205 pp.) заволодів Галичем і об'єднав його з Волинню, створивши на політичній карті Східної Європи нову велику державу, яка одразу починає відігравати одну з перших ролей у політичному житті Русі.

Незадовго до смерті Роман поставив у залежність від себе іі золотоверхий Київ. Під його надійною опікою були території між Бугом і Дністром, між Галичиною, Волинню та Київщиною, тобто більшість українських земель. Недарма літописець називає Романа великим князем, "царем на Русі", самодержавцем всієї Русі. За його правління значно зросла роль Галицько-Волинського князівства в історії української державності. На відміну від поліетнічної Старокиївської держави вона розвивається відтепер на єдиному українському ґрунті. Саме тому історик С. Томашівський назвав Романа "творцем першої національної української держави".

Великий князь у своїй об'єднаній державі подбав насамперед про зміцнення княжої влади, здолавши боярську опозицію, що обмежувала дії його попередників. Багатьох бояр він відправив у заслання або стратив. Щоб захистити українські землі, Роман розгромив половців, чим зробив важливий внесок до загальноруської боротьби проти кочівницького степу. Літопис свідчить, що "він кидався на поганих, як той лев, сердитий же був, як рись ... переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха..." Недарма половці його ім'ям лякали своїх дітей. Окрім боротьби із степовиками, Роман здійснював успішні походи далеко на північ у польські та литовські землі, підтримував тісні відносини з Константинополем, Угорщиною, Західною Європою. У 1205 p., йдучи польськими землями, Роман потрапив у засідку і загинув. Після своєї передчасної кончини він залишив славу великого полководця й політика та двох малолітніх синів: чотирирічного Данила і дворічного Василька.

Незабаром після смерті князя Романа знову розгорілися чвари між князями, почалися боярські інтриги, посилилося чужоземне втручання, що значно послабило державу, яку він так невтомно будував.

Більш ніж 40 років українські землі були ареною кривавих міжусобиць і збройних нападів зовнішніх ворогів. А бояри мирилися лише з тими князями, котрі були покірними їхній волі. По суті, не було центральної влади. Повсюдно порядкували бояри, постійно ворогуючи, а то й воюючи один з одним. У 1212 p., коли молодий Данило повернувся в Галич, бояри вигнали його, а в 1213 р. вчинили нечуване — обрали із свого середовища князем боярина Владислава Кормильчича (?— 1214 pp.).

Скориставшись цим, Угорщина в 1214 р. захопила значну частину Галичини, а Польща — Перемишль і Берестейщину. Волинь дісталася князю Данилу. За таких обставин сини Романа Данило та Василько почали тривалу боротьбу за об'єднання земель, якими колись володів їхній батько. Спираючись на широкі верстви населення, зокрема на міських ремісників і купців та селян-общинників, у 1238 р. Данило зміг повернути собі Галич і частину Галичини. Однак навала монголо-татарських орд Батия повернула Галицько-Волинське князівство у стан держави, яку роздирала боярська анархія. Лише в 1245 р. Данило остаточно здолав феодальну опозицію і назавжди вигнав боярського ставленика Ростислава й угорське військо з Галицької та Волинської земель.

Узявши собі Галичину, Данило залишив Василькові Волинь. Попри все, обидва князі в усіх важливих справах діяли спільно. Столицею князівства Данило Романович обрав Холм. Ліквідувавши боярську опозицію, він зосереджується на відбудові князівства, зміцнює його укріплення, споруджує міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та інші. Поряд з укріпленням багатьох існуючих міст Данило засновував також і нові, у тому числі в 1246 р. Львів, названий так на честь його сина Лева. Піклуючись про зміцнення безпеки князівства, Данило Галицький веде активну зовнішню політику. Близько 1250 р. він налагоджує дружні стосунки з Угорщиною, які було закріплено шлюбом сина Данила Льва з дочкою угорського короля. Данилу вдалося на короткий час посадити на австрійський трон і сина Романа. Мирні взаємини було налагоджено і з Польщею.

Та головною метою свого життя князь Данило вважав визволення Руської землі від монголо-татарських загарбників. Для цього він уклав союз з владимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем і прийняв у 1253 р. королівську корону від папи Інокентія IV, сподіваючись на допомогу католицького Заходу. Проте ці сподівання не збулися. І 1254 p., розраховуючи на власні сили, Данило розпочав військовий похід, щоб відвоювати Київ у монголо-татар, основні сили яких були далеко на сході. Але похід закінчився невдало. Як і раніше, роздроблена Русь не змогла згуртуватися для узгодженої відсічі ворогові. У 1259 р. велике монголо-татарське військо на чолі з Бурундаєм несподівано рушило на Галичину та Волинь. Монголи примусили Данила і Василька своїми силами зруйнувати всі нові укріплені міста. Тільки після цього орда Бурундая залишила Південно-Західну Русь. Ця невдача підірвала здоров'я Данила і він 1264 р. помер.

В українській історіографії високо оцінюється державна діяльність Данила. Він відновив і розширив володіння батька, стримував польську та угорську експансію, подолав могутність бояр, домігся піднесення соціально-економічного рівня своїх володінь до одного з найвищих у Східній Європі. Не вина Данила, що йому не вдалося здійснити найважливішу мету — вигнати монголо-татарських поневолювачів з Русі. Хоча він все ж спромігся звести їх гніт до мінімуму. Невдачі аж ніяк не применшують життєвого подвигу князя Данила Галицького, людини непересічних політичних і військових здібностей.

Спадкоємці Данила та Василька, зберігши політичну цілісність князівства, майже сто років жили в мирі та злагоді. Лев Данилович (1264—1301 pp.), котрий князював у Галичині, розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінщину та Закарпаття, постійно воював із сусідами, найперше з Польщею. Частина Волині із стольним містом Володимиром дісталася в спадок сину Василька Володимирові (1270—1289 pp.). Він, на противагу Леву Даниловичу, займався винятково мирними справами, будував міста, замки, церкви. Був великим книжником і проводив найбільше часу за читанням та переписуванням книжок і рукописів. На жаль, із смертю Володимира (1289 р.) закінчується Галицько-Волинський літопис, через що залишилася велика прогалина в історії західних князівств періоду 1289—1340 pp.

Як засвідчують скупі фрагменти із зарубіжних джерел, лише на початку XIV ст. всі галицько-волинські землі об'єдналися під владою онука Данила Романовича князя Юрія (1301 —1315 pp.). Скориставшись з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, він знову пересунув південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Недарма він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Волині. Ще переконливіше свідчить про його авторитет подія, що сталася в 1303 р. Невдоволений намаганням київського митрополита перенести свою резиденцію до Володимира на північному сході, Юрій отримує згоду від константинопольського патріарха на заснування в Галичині окремої митрополії. А це сприяло подальшому розвиткові традиційної культури, захисту політичної незалежності об'єднаного князівства.

Після смерті Юрія Галицько-Волинським князівством правили його сини — Лев II у Галичині, а Андрій — на Волині (1315—1323 pp.). Обидва проводили незалежну міжнародну політику. Спираючись на підтримку Тевтонського ордену, вони протистояли натискові Золотої Орди. Спільно боронили свої землі й від експансії Литви. Обидва вони загинули в боротьбі проти загарбників, чим було покладено кінець династії Романовичів.

У 1323 р. галицьке боярство обрало на стіл польського кузена Романовичів — Болеслава Мазовецького (1323— 1340 pp.). На вимогу бояр він прийняв православну віру, змінивши ім'я на Юрія II. Новий князь продовжував політику попередників, відвойовував землі, захоплені поляками, відновив союз із тевтонцями проти литовців. У 1340 р. його отруїли галицькі бояри за симпатії до чужинців. Так власна знать позбавила Галичину і Волинь останнього князя. Ситуацією скористалися польські феодали. Заручившись підтримкою Папи Римського, польський король Казимир напав на Галичину в 1344 р. і заволодів Сяноцькою землею. Новий похід на Галицько-Волинську Русь польські феодали здійснили в 1349 р., в результаті якого Галичину було приєднано до Польського королівства, а Волинь опинилася під владою литовського князя Любарта Гедиминовича, родича Романовичів. З того часу західноукраїнські землі потрапили під правління чужоземців, а Галицько-Волинська держава занепала остаточно.

Проте роль і значення Галицько-Волинської держави були й надалі дуже великі. Вона оберігала Україну від передчасного поневолення та асиміляції з боку Польщі і в той час зупинила процес творення нової слов'яно-фінської держави на північному сході. Галицько-Волинська держава виконала свою високу місію — бути містком єднання між Україною і Європою. Вона відкрила широкий шлях західноєвропейським культурним впливам на Україну, зберігаючи кращі традиції української культури.

Ця держава гідно презентувала себе в західноєвропейському світі як справжня пряма спадкоємиця Київської Русі й на сто років продовжила її традиції, щоб передати їх козацькому національно-визвольному рухові, вершиною якого стало творення держави Богдана Хмельницького.

Хронологія подій

V ст., кінець — заснування Києва.

VIII—IX ст. — формування східнослов'янської держави Київська Русь.

Н60 р. — похід Аскольда на Візантію. Київська держава вперше заявила про себе світу.

860-ті pp. — просвітницька діяльність Кирила і Мефодія.

882—912 pp. — князювання Олега з роду новгородського князя Рюрика в Києві після вбивства Аскольда.

907, 911 pp. — походи Олега на Константинополь. Укладання договорів Русі з Візантією.

912—945 pp. — князювання Ігоря.

941, 944 pp. — походи Ігоря на Візантію. Договори Русі з Візантією.

945—964 pp. — регентство княгині Ольги.

968 р. — розгром під проводом князя Святослава Хозарського каганату.

964—972 pp. — князювання Святослава Ігоревича.

968, 969—972 pp. — походи Святослава на Балкани.

980—1015 pp. — князювання Володимира Святославовича.

988 p. — офіційне запровадження християнства на Русі.

1019—1054 pp. — князювання Ярослава Володимировича.

1036 р. — розгром від проводом Ярослава Мудрого печенігів під стінами Києва.

1037 р. — Ярослав Мудрий заснував при Софіївському соборі першу бібліотеку на Русі.

1051 р. — заснування Києво-Печерської Лаври.

1097 р. — з'їзд князів у Любечі

1113—1125 pp. — князювання Володимира Мономаха в Києві.

1153—1187 pp. — князювання Ярослава Володимировича (Осмомисла) в Галицькій землі.

1185 р. — створення "Слова о полку Ігоревім".

1154—1157 pp. — князювання в Києві Юрія Довгорукого.

1169 p.- володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський зруйнував Київ

1187 p. - перша згадка назви Україна в Київському літописі.

1199 p. - волинський князь Роман Мстиславович об'єднав Галицьку і Волинську землі. Утворення Галицько-Волинської держави.

1199—1205 pp. - князювання Романа Мстиславовича

1234 p. - утвердження Данила Романовича на галицькому престолі

1239—1241 pp. - похід монголо-татар на Південну Русь.

1240 p.,кінець року - зруйнування Києва монголо-татарами.

1264—1301 pp. - князювання Льва Даниловича в Галицько-Волинській державі

1323—1340 pp. - правління останнього галицько-волинського князя Юрія II Болеслава

1340 p. - розпад Галицько-Волинського князівства

1113—1125 pp. - князювання Володимира Мономаха в Києві.

1153—1187 pp. - князювання Ярослава Володимировича (Осмомисла) в Галицькій землі.