Відповідь № 41

Полтавський період. Симон Васильович Петлюра народився 10 травня 1879 р. в Полтаві у сім'ї міського візника, що походив з козацького роду. Початкову освіту він здобув у церковно-парафіяльній школі, а з 1895 р. навчався у духовній семінарії в Полтаві. То була доля багатьох дітей бідного стану, що їх батьки дбали про їх майбутню долю та неспроможні були витрачати більшого гроша. Духовна кар'єра Симона не дуже приваблювала - він захоплювався історією, музикою, культурою. 1898 р. Симон Петлюра став членом громади, організованої молоддю із семінарії та інших навчальних закладів Полтави.

1901 р., коли до Полтави приїздив визначний український композитор Микола Лисенко, студенти, серед яких був і С.Петлюра, влаштували йому гарячий прийом - з хором, виконанням творів композитора і маніфестацією. Ця подія викликала обурення у місцевих властей, і Симона Петлюру разом з кількома його друзями виключено з семінарії.

2. Внутрішня політика і зовнішня політична діяльність Директорії.

18 грудня 1918 р. Директорія УНР вступила до Києва. На Софійській площі відбувся молебен і військовий парад.

Становище нової влади було дуже тяжке. Та велика армія повстанців, що забезпечила тріумфальний рух на Київ, розтанула з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу її давали селяни, які, поваливши гетьманський режим, поспішали додому, щоб ділити панську землю. Україна була оточена ворогами з усіх боків. На заході стояли польські війська, які переважали українські кількістю і якістю. Негайно, після повалення гетьманату, посилився рух совєтських військ на Україну. На південно-східному кордоні зростали російські анти- більшовицькі сили під командуванням генерала Денікіна. Південна смуга з Одесою, Миколаєвом, Херсоном, була зайнята французами. Український уряд не мав спільників, не мав підтримки. Німецька та австро-угорська армії, які, згідно з мирним договором з Антантою, мали охороняти Україну від більшовиків, поки Антанта не перебере на себе окупацію, нездатні були до боротьби. Вони теж розклалися і раптом обернулися на збіговисько озброєних людей. По всій Україні німецьке військо тримало «невтралітет», солдати здавали зброю, амуніцію й шукали нагоди до виїзду.

Становище уряду було тяжке й тому, що всередині його не було єдності, не було спільної лінії в політиці. Прихід Директорії до влади вилився не в практичні справи, а в цілу низку святкувань. В.Винниченко писав: "Перед нами стояв цілий ряд кричущих питань нашої політики, від яких залежало існування Республіки; круг нас творився хаос, з яким треба було негайно почати найсерйознішу боротьбу; нас жагуче жадали всі серйозні політичні партії в Києві. А ми не могли туди їхати, бо штаб готував вступ Головного Отамана в Київ". Єдине, що на перших кроках об'єднувало уряд, була боротьба проти Гетьмана та його уряду. Директорія, як згадано вище, оголосила Гетьмана поза законом, і кожний громадянин, що зустрів би його, повинен був арештувати його і передати в руки республіканських властей. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Частину з них притягнули до судової відповідальності, інші виїхали або перейшли в підпілля. Арештовано й вивезено до манастирів митрополита Антонія (Храповицького), єпископа Євлогія та кількох православних священиків. Тоді в Україні не було ще окремої Української Церкви, і ці арешти справили дуже негативне враження. Значну частину службовців звільнено. Був проект ліквідувати Українську Академію Наук, «як витвір гетьманату». Декрети гетьманського уряду анульовано.

Заборонено вживати російську мову. Наказано замінити російські вивіски на крамницях та картки на дверях українськими і т.п. Захисників гетьманату, яких взято в полон, ув'язнили — частину в Дарниці (останнє місце боїв за Київ), а більшу частину в Києві, в будинку Центральної Ради.

Політична структура України була така: представники політичних (соціалістичних) партій на початку грудня 1918 року ухвалили, що найвища влада належить Директорії з п'ятьох осіб (В.Винниченко – голова, С.Петлюра, О.Андрієвський, Ф.Швець та А.Макаренко), законодавча влада належить Трудовому Конгресу, «обраному трудовим населенням, без участі поміщиків та капіталістів». Виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, а влада на місцях — трудовим радам селян, робітників та "трудової інтелігенції".

26 грудня був створений перший уряд Директорії на чолі з В.Чехівським (УСДРП). Того ж самого дня Директорія проголосила свою заяву, в якій пояснювала громадянам, що відтепер вся влада в УHP має належати лише трудящим класам: робітництву та селянству. Класи нетрудові поз¬бавлялись права порядкувати державою. Директорія запевняла, що передасть свої права і повноваження лише трудовому народові самостійної УНР. Віддаючи належне програмним цілям Директорії, накресле¬ним в заяві, слід зазначити, що остання з'явилась дуже пізно: тільки через півтора місяця після сформування Директорії та початку повстання й через два тижні по взяттю Києва. Весь час населення майже нічого не знало про основні завдання соціальної й політичної програми Директорії. Більш того, ця заява залишалась на папері, оскільки влада керувалася іншою, неписаною і неоголошеною програмою.

В уряді точилася дискусія щодо поняття "народ". Прем'єр В.Чехівський наполягав, що право на участь в конгресі мають тільки представники "трудящих мас". Але кого визнавати за "трудящих"? Виборчих прав були позбавлені "не тільки "капіталісти" та "поміщики", а й частина інтелігенції: професори, .адвокати, лікарі, педагоги середніх шкіл тощо. Вибор¬чі права дістали представники інтелігенції, які мали "безпосередні стосунки з народом": лікарські помічники, фельдшери, вчителі на¬родних шкіл, службовці канцелярій та ін. Так розуміли автори інструкції "трудовий принцип". Така структура, природньо, давала привід ворогам України обвинувачувати Директорію в “більшовизмі”.

Директорія оприлюднила ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. За розпорядженням нових властей проводились обшуки в особняках мільйонерів. Було оголошено про намір ліквідувати нетрудові господарства в селі, монастирське, церковне землеволодіння. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав та планував установити в Україні національний варіант радянської влади.

Непослідовність курсу Директорії проявилася також в розробці аграрної політики. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу і цим відповідаючи на тодішні запити селянства, Директорія прагнула заспокоїти і поміщиків, пообіцявши їм компенсації затрат на різноманітні вдосконалення, раніше проведені в маєтках. За землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники та інше. Було також оголошено про недоторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і політикам-цукрозаводникам. Конфіскації також не підлягали землі іноземних підданих. В руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 дес. землі.

По причині критичного політичного та воєнного становища в республіці Директорії не вдалося налагодити управління економікою. Великі економічні втрати, яких зазнало господарство України в результаті першої світової війни та революційних подій, були катастрофічними. Значно знизився рівень видобутку вугілля. У 1918 році було видобуто 34,8 % вугілля порівняно з 1913, а в 1919 — лише 20,5 %. Загострювався паливний голод. Залізо-рудна і марганцева промисловість у 1919 році майже повністю припинила свою діяльність. Різко скоротила виробництво машинобудівна промисловість України. Істотно зменшилося виробництво цукру. В поганому становищі перебували й інші галузі харчової промисловості. Все це негативно відбивалося на матеріальному становищі населення, особливо міського. Тисячі робітників, рятуючись від голодної смерті, тікали з міст у село. Торгівля набула спотворених форм.

4 січня 1919 року законом Директорії українська гривня була визнана єдиним законним засобом оплати на території УНР. Хоча територія, яку контролювала Директорія була порівняно невеликою, гривня мала більшу купівельну вартість аніж «керенки», більшовицькі рублі чи «денікінки». Щоб підняти функціональне значення українських грошей і довіру до них у населення, тогочасний міністр фінансів Борис Мартос випускав на ринок час від часу значну кількість цукру, борошна, спирту та інших продуктів, які були у розпорядженні уряду.

Українське селянство, яке на початку боротьби з гетьманщиною підтримало Директорію, почало виявляти невдоволення її економічною політикою. Поштовх до поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії, виданий 8 січня 1919 року, згідно якого земля залишалася у власності держави. Держава мала керувати державним фондом землі, утвореним з вивласнених земель. Земельні наділи, які на той час перебували у власності селян і не перевищували 15 десятин, залишались непорушними. Нові земельні наділи мали надаватися у вічне користування малоземельним і безземельним селянам і складати від 5 до 15 десятин. Але згідно даного закону під вивласнення підпадало багато селянських господарств, які на той час мали більше 15 десятин.

Але реалізація земельного закону Директорії могла бути здійснена лише на дуже обмеженій території України, оскільки на більшості території республіки велася війна з більшовиками, Денікиним і Польщею. Більшовики закликали селянство забирати землю в свої руки негайно, бо, мовляв, Директорія передасть землю в руки «куркулів».

Становище уряду було важким ще й тому, що усередині його не було єдності, не було спільної думки — ні політичної, ні соціальної. Тертя між течіями Українського національного союзу, з членів якого було обрано Директорію, не припинялось. Більшість його — В.Винниченко, В.Чеховський, М.Шаповал — стояла за союз (з певними застереженнями) з більшовиками проти Антанти. Інша частина, яку підтримував С.Петлюра, була за спільну дію уряду разом з Антантою проти більшовиків.

5 січня 1919 р. з'явився закон, яким було призначено перше засідання Трудового конгресу на 22 січня 1919 р. В законі говори¬лось, що на Трудовий конгрес треба обрати 593 делегати: 377 — від селян, 118 — від робітників, 33 — від трудової інтелігенції і 65 — від західноукраїнських земель.

Перебуваючи у скрутному становищі, Директорія, її уряд і український народ нетерпляче очікували відкриття Трудового кон¬гресу, сподіваючись, що його представники знайдуть вихід з важкого становища держави і вживуть заходів до виведення України з міжнародної ізоляції і подолання внутрішніх труднощів.

23 січня, в перший день своєї роботи, сесія Трудового конфесу одноголосно прийняла Акт соборності. Конгрес ухвалив закон "Про форму влади в Україні", яким вся влада передавалася Директорії;були створені різні комісії: оборони держави, земельної реформи, бюджету, закордонних справ, харчова, культурно-освітня тощо.

Директорія одержала право приймати закони, які мали бути затверджені або відкинуті наступною сесією конгресу. Директорія призначала або усувала з посад членів кабінету. Конгрес висловився за демократичний устрій в Україні. Рада Міністрів і комісії одержа¬ли завдання підготувати вибори майбутнього Сейму України. Кон¬грес схвалив також протест проти порушення цілісності української території більшовицькою Росією, Денікіним і Польщею. Ситуація, в якій опинився Трудовий конгрес, була непростою. Більшовики підходили до Києва. Головну увагу конгрес присвятив орієнтації — чи на більшовиків, чи на Антанту. Багато заперечень викликало призначення С.Петлюри — ци¬вільної людини на посаду Головного отамана.

Через свій непродуманий радикалізм Директорія залишалася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату – всіх, без кого нормальне існування держави неможливе. Поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. Здійснюючи революційну перебудову всіх структур гетьманської держави, діячі Директорії не мали чіткого уявлення, чим їх замінити. Революційна стихія селянства, яка протягом кількох тижнів зняла гетьманський режим, виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ. Ця стихія стала перероджуватись в руйнівну анархію. Чинні місцеві отамани і підпорядковані їм озброєні групи, які ще вчора під антигетьманськими гаслами підносили Директорію до вершин влади, через кілька тижнів цю владу, а разом з нею і незалежну Українську державу почали безжально нищити. Зупинити цей руйнівний процес соціалістична Директорія могла лише шляхом жорстокого насильства, використовуючи деспотичні методи “наведення порядку”. Однак стати на цей шлях вона не наважилася.

4. Спільний похід військ Директорії та УГА на Київ (26 липня - 22 вересня 1919 р.)

Після відходу 17 липня 1919 р. Армії УГА за Збруч вона об‘єдналась з армією Директорії, що була вигнана більшовиками з Києва. Для порятунку України кожен з командувачів пропонував свій варіант: командування Української галицької армії пропонувало йти походом на Одесу з тим, щоб очистити узбережжя Чорного моря, встановити зв'язки з Антантою і тоді вже рушити на Київ. Цей план — найбільш раціональний — зустрів опозицію з боку командування армією УНР, яке вважало, що обстановка вима¬гає спершу заволодіти Києвом. Петлюра не був впевнений, як Антанта, з якою ще не було підписано договору, сприйме похід українців на Одесу, де вже стояли її війська. Його намір йти на Київ, напевно, був не зовсім вдалий, бо саме на півдні України хазяйнували інтервенти, і з півдня насувалась Добровольча білогвардійська армія під командуванням генерала Денікіна, яка витискала більшовицькі війська з України. Було прийняте компромісне, але не краще рішення — одночасно йти і на Одесу, і на Київ.

Об'єднані українські армії, згідно наказу Петлюри від 26 липня, почали наступ на Проскурів і Жмеринку. Взяли Проскурів, Вапнярку, але фронт Червоної армії не прорвали.

В столиці - Кам'янці-Подільському - тим часом встановилося двовладдя. Відносини між Петрушевичем і Петлюрою характеризувалися взаємною недовірою, очікуванням зради, в кожного була навіть охорона особиста. Петрушевич був старший за Петлюру на 15 років, закінчив університет, мав 20 років стажу адвокатури, досвід парламентської діяльності в Австро-Угорщині, вважав, що Петлюра - неуч. З іншого боку, Петлюра вважав, що Петрушевич – „правий заколотник", кабінетний політик, який не хоче революційних змін в Галичині. Слабкість Петрушевича – його відірваність від армії. Армії УГА і Директорії дуже різнилися. В УГА були свої порядки під контролем офіцерів старої „австрійської школи": Тарнавського, Курмановича, Вольфа, Кравса. В УГА присвоювали офіцерські звання, поважали чини, в Директорії – лише посади командирів, які давалися без звань і військової освіти. В УГА 50 % офіцерів були неукраїнської національності, офіцери відрізнялися крайньою консервативністю. Об'єднану армію УНР і ЗУНР покинули досвідчені українські генерали: Омелянович-Павленко і Греков, що автоматично підсилило вплив т.зв. „австрійської групи".

Між урядами УНР і ЗУНР посилювались чвари, бо Директорія хотіла підпорядковувати уряд ЗУНР і не завжди враховувала потреби й деякі специфічні риси цієї республіки, уряд і населення якої не спокусилися соціалістичними гаслами. Петлюра не одобрив оголошення в червні 1919 р. Петрушевича диктатором, вважав, що це державний переворот. Тому, наперекір, створив спеціальне міністерство західних областей – „галицьких справ" на чолі з ворогом Петрушевича – соціал-демократом С.Вітиком, а також підтримував опозицію Петрушевичу. Петлюра пропонував Петрушевичу залишитися членом Директорії і зняти з себе повноваження диктатора, але той відмовився.

У Петлюри була нагода знову здобути довіру українських селян влітку 1919 р. коли в Україні, де була встановлена радянська влада, внаслідок реквізицій та репресій, почалися селянські повстання. Тільки за червень-липень 1919 р. було зафіксовано 328 повстань. Якби Петлюра кинув свої війська не на Київ, а на допомогу повстанцям, справи, можливо, розгорталися б по-іншому.

Та 2 серпня 1919 р. почався наступ: на Жмеринку ( Юрко Тютюнник і Божко), на Вінницю (Запорозький корпус), на Старокостянтинів і Східну Волинь ( галичани і січовики). Наступали 19 тис.галичан (546 кулеметів і 158 гармат) і 15 тис. петлюрівців ( 533 кулемети і 170 гармат). Але було замало кавалерії. Разом на фронті і в тилу було 80 тис.чол. плюс до 10 тис.повстанців в „червоному тилу". ЧА разом мала проти них лише 17-18 тис. чол, але була більш мобільна - мала бронепотяги і кавалерію.

Галичани не слухалися В.Тютюнника, доки в штаб не ввели 50 % галичан. Вони відступили на Волинь, віддали Старокостянтинів. Петлюра погодився на все. В Кам'янці створили штаб об'єднаних армій при головному отамані. Головою став ген.Юнаков. Об'єднана армія була переформована в три групи військ: Західну (полк.австр.Вольф), Середня (ген.нім.Кравс), Східна (В.Тютюнник).

Українці успішно взяли Вінницю, Жмеринку, багато трофеїв. Вольф наблизився до Києва. Частини, що йшли на Одесу, на п.вересня 1919 р. взяли Балту, Бірзулу та теж багато трофеїв. Повстанці от.Зеленого і Павловсього взяли Умань, полегшили шлях Ю.Тютюннику: за шість днів на схід військо просунулося на 140 км і біля ст.Хрестиновка і Шпола зустрілось з білими. Петлюра намагався вияснити стосунки з Денікіним, посилав телеграми і делегації, але той мовчав. Ще з к.травня 1919 р. білі прорвали фронт біля Юзівки (Донецьк), підійшли до Дніпра і підійшли під Харків. Дорогою на Москву Денікін вирішив обмежитись захопленням Лівобережжя і Києва, але апетити зростали: до 22 серпня 1919 р. білогвардійці взяли Кіровоград (Єлизаветград) і Чигирин, перерізали залізницю Одеса-Черкаси, і зіштовхнувшись з інтересами об'єднаної української армії.

Петлюра вірив у компроміс з Денікіним, на який того підштовхне Антанта, в цьому його переконували англійські і французькі парламентарі, те саме казали українські парламентарі з Парижу. Але Денікін нікого не слухав, був за „єдину і неділиму" проти автономії УНР і визнання Петлюри та Директорії.

Петлюра вів таємні переговори з поляками. Переконував їх, що УНР може стати своєрідним „буфером". Дві дипломатичні місії Петлюри, відправлені в Польщу, принесли договори про вільну торгівлю, обмін військовополоненими, демаркаційну лінію: Волочиськ-Корець-Шепетівка-Славута. Поляки 15 серпня вже взяли Рівне, і Петлюра кликав їх з собою проти червоних. Пілсудський вважав Денікіна ворогом.

Надіючись на переговори з Денікіним, Петлюра відправив у відставку „лівий кабінет" Мартоса і сформував новий уряд під керівництвом помірного соціал-демократа Ісаака Мазепи. Замість „лівого" командувача В.Тютюнника в угоду галичанам ставить В.Сальського, а військовим міністром - В.Петріва. Ліквідовано „міністерство Галицьких справ", Петлюра починає говорити про „демократизм", „парламентаризм", опору на весь народ, відмовляється від „диктатури трудящих". Це покращує стосунки з Петрушевичем.

24 серпня 1919 р. після успішного захоплення Житомиру і Білої Церкви українці пішли на Київ.

30 серпня приблизно о 15 годині галичани і запорожці зі Сх і Пд підійшли до Києва, а у 19.00 уже ввійшли до центру міста. 31 серпня мав відбутися парад, Петлюра готувався приїхати прямо на нього. Але його командири, перебуваючи в стані ейфорії від перемоги, не поспішали дати наказ взяти під охорону мости на вході в місто, а також запізно відправили делегацію Омеляновича-Павленка до білих. Петлюра дав наказ не стріляти в білих, що також стало помилкою.

Вранці 31 серпня зі сходу прорвалися три кавалерійські полки „білих", вони захопили Ланцюговий міст, роззброїли кілька частин петлюрівців і до обіду захопили Печерськ. Посланець від Денікіна в штабі Кравса збрехав, що білі готові до переговорів. Кравс вітав союзників, а Салський зрозумів, що це є лише військова хитрість. Петлюру вмовили не в'їжджати особисто до Києва до вияснення стану речей.

В 17.00 мав відбутися парад біля Думи на Хрещатику. Кравс дозволив білим також прийняти участь у параді, а над Думою повісити поряд з українським ще й російський прапор. Коли Запорозький корпус на чолі з Сальським в'їхав на Хрещатик, вони скинули російський прапор під ноги коням. Натовп кричав прокляття і „слава". До Сальського, чий кінь топтав прапор, під'їхав білогвардієць і хотів його зарубати, але один із запорожців зарубав його. Тоді почалась перестрілка, хаос, люди кидалися в різні боки. Білі відтіснили галичан і „запорозців" до центру Києва, заарештували штаб Третього галицького корпусу, більше трьох тисяч солдатів і офіцерів полонили, взяли кілька артилерійських батарей. Коли Кравс для залагодження конфлікту приїхав до білогвардійського штабу, то сам потрапив під арешт. Йому наказували негайно вивести війська галичан з Києва. Він погодився і до вечора вивів всі війська на лінію Ігнатівка-Германівка, за 25 км на захід, а також віддав всі військові трофеї. Пообіцяв, що з Петлюрою не буде вести переговорів.

Проти 18 тис.військ УНР в Києві, яких підтримували ще повстанські загони Зеленого, Струка, Мордалевича (4-5 тис.чол) виступали 3 тис.білих і до 1 тис.київських офіцерів -дружинників. Лише на Київському вокзалі було 4 тисячі українського війська під командуванням полк.Микитки. Навіть він міг здолати білих, але не діяв без наказу Петлюри. Командувач армії УГА Тарнавський, дізнавшись, що до Києва увійшли білі, покинув Київ, а Петлюра приїхати особисто не насмілиився. Отже, армія УНР залишилася без наказів і почала розвалюватися, солдати тікали додому. Галичан звинуватили у зраді, а вони доводили, що лише виконували наказ не стріляти. Петлюра заарештував відступившого Кравса, а Київський фронт передав під командування генералу Сальському. 2 вересня Петлюра оголосив звернення до українського народу про організацію опору білим, але свої війська відвів далі від Києва. Незначної шкоди його військам завдала червона Південна група Якіра (3 дивізії), що тилами петлюрівських військ прорвалася від Одеси до Житомира.

„Білі" для вигляду, щоб задовільнити Антанту, прийняли делегацію Омеляновича-Павленка, але поставили умови: передати українську армію під командування Денікіна і забути про незалежність. Ці вимоги привели до зриву переговорів.

В цих умовах 20 вересня Петлюра заключив політичну угоду з колишнім ворогом Махно, що нараховував в своєму війську понад 33 тис.чол, 7 тис.сабель, 100 гармат, 700 кулеметів, але мав вже досить серйозні втрати (пона 12 тис.чол) в боях з білими. Але довіри справжньої не було.Махно надіявся вбити Петлюру під час запланованої зустрічі в Умані, заволодіти його армією та зброєю. Але зустріч не відбулась, бо місто захопили білі. Махно поширював агітацію в петлюрівських військах проти „буржуазності Петлюри ", „продажності Петлюри Антанті і Франції", Петлюра діяв аналогічно.

Петлюра хотів налагодити зв'язки з Петрушевичем, але головний галицький командир Курманович залякував, що білих значно більше, їх не перемогти, а краще почесно капітулювати. Насправді, проти 20-23 тис. білих було 30 тис. Військ УНР, 30 тис махновців, приблизно 10 тис. повстанців і ін отаманів. 22 серпня 1919 р. поодинокі сутички з білими почали переходити у справжні бої, а „білі" отримали наказ наступати проти армії УНР, що планувала повернути Київ і Одесу.