Відповідь № 17

Не маючи надії на захист степових кордонів державою, український народ організував його самотужки. Цю роль взяло на себе українське козацтво. Термін «козак» вперше зустрічається в джерелах XIII ст. — монгольській хроніці, датованій 1240р. У перекладі з тюркської означає «одинокий», «схильний до розбою, завоювання». Існують й інші трактування цього слова. Так, у словнику половецької мови за 1303 р. це слово перекладається як «страж», або «конвоїр», у 1490 р. воно вперше з'явилося в Україні на означення людей, що ходили в степ за здобиччю або боротися з татарами.

Проблема походження козацтва віддавна привертала увагу як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників і мала різнопланове трактування. Представники російської «державницької школи» (С. Соловйов, К. Кавелін) або цілком не сприймали козацтва, або давали йому негативну оцінку. Українські історики дореволюційної доби (М. Костомаров, Д. Яворницький) ідеалізували запорозьке козацтво. Польські вчені схильні пов'язувати проблему виникнення козацтва тільки з діяльністю польської й української знаті, а традиційна англо-франко-американська історіографія вбачає в запорозькому козацтві щось на зразок середньовічних піратів-флібустьєрів, головною метою яких була нажива і грабунок сусідів. На жаль, всі ці версії грішать однобокістю.

Нині не викликає сумніву, що основна причина утворення козацтва закорінена в тих соціально-політичних умовах, які склалися на українських землях у другій половині XV— XVI ст. Польща і Литва все більше обмежували самоврядування українських земель, аж до ліквідації залишків їхньої автономності. Посилювалась експансія католицизму. Водночас зміцнювався клас феодалів — шляхетство, внаслідок чого його землеволодіння на Україні розширювались. А становище українського населення погіршувалось з кожним роком.

Особливість суспільного життя в Україні в XV — першій половині XVI ст. полягала також і в тому, що основна маса населення зосереджувалася на обжитих землях Галичини, Поділля, Волині, Полісся, північної Київщини. Саме тут і відбувалося посилення кріпацтва. Решта території України — Середнє Подніпров'я, Побужжя, Запорожжя — була майже не заселена. В цих районах на порубіжжі з Диким полем знаходились прикордонні військові гарнізони (міста Остер, Канів, Брацлав, Вінниця). Далі тягнулись незаймані землі, де було багато дичини., риби, диких коней. Ватаги так званих ухідників із прикордонних селищ селились на уходах — в гирлах річок — і там рибалили, добували мед, полювали. Невдовзі до ухідників почали приєднуватись селя-ни-втікачі з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля. Вже у другій половині XV — на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворились загони вільних озброєних людей із різних соціальних прошарків: від ухідників, селян та міщан до дрібної збіднілої шляхти і православного духовенства.

На формування козацького стану істотний вплив мав воєнний чинник. У XV—XVII ст. південь України був охоплений полум'ям безперервної боротьби з татаро-турецьки-ми загарбниками. Для оборони з рублених і січених колод будувались укріплення— «січі». Серед перших організаторів козацьких загонів були старости прикордонних міст: Остафій Дашкович, Предслав Лянцкоронський, Бернард Претвич, а також сини магнатів Заславських, Корецьких та інші. їхніми зусиллями стихійно створені загони набували все більш організованої форми.

Помітну роль у формуванні козацтва відіграло розширення господарської діяльності українського народу, освоєння степової зони, що базувалось на вільній праці. Вільний труд на вільній землі є невіддільним від самої суті козацтва і становить одну з його фундаментальних рис.

Із середини XVI ст. пришвидшуються темпи формування козацької верстви. Важливу роль у цьому процесі відіграло заснування Запорозької Січі — своєрідного центру козацьких вольностей, який притягував до себе селян та міщан і став неприступною твердинею на шляху турецько-татарських орд до центральної України.

Запорозька Січ.

Запорозька Січ виникла у нижній течії Дніпра. На той час Дніпро перетинали пороги — кам'яні скелі. Всіх порогів на Дніпрі було дев'ять: Кодацький, Сурський, Лоханський, Ово-нецький, Ненаситець, Вовнігський, Будилівський, Лишній і Вільний. Крім порогів, були ще й забори — такі самі лави скель, але не через усю річку. їх було шість: Волошкова, Стрільча, Тягинська, Воронова, Крива та Таволжанська. Всі вони, хоч і робили майже несудоплавним Дніпро, надійно прикривали козаків від нападів з боку Польщі по головній водній артерії. Нижче порогів у Дніпро впадали численні притоки. Тут, за неприступними порогами, серед незліченних островів (майже 250), непрохідних очеретів і розлогих степових ділянок було найкраще місце для постійної опорної бази козацтва. На південь від порогів у пониззі Дніпра виникало чимало кам'яних островів, де ще на початку XVI ст. козаки споруджували невеликі укріплення — городки, в яких знаходили захист від степових орд. Але розпорошені городки-січі з невеликими загонами не могли стримати натиску турецько-татарських загонів з півдня і польсько-литовських військ з півночі. Тому козаки об'єдналися і створили в ЗО—40-х роках XVI ст. фортецю під назвою Запорозька Січ, до якої увійшли й невеликі городки-січі. Польський хроніст Бельський у «Всесвітній хроніці» (Краків, 1551 р.) вперше розповів про існування за порогами Дніпра козацького коша і фортеці на острові Томаківка. Протягом свого двохсотрічного існування запорозькі козаки послідовно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуць-ку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам'янську й Нову, або Підпільненську. Причини змін різні: більші зручності, стратегічні міркування, брак води, підмивання фортеці Дніпром, шкідлива для здоров'я місцевість тощо.

Найважливіший і найбільший з усіх островів на Дніпрі був острів Хортиця. Він відігравав свого часу роль стратегіної бази при розселенні козаків за порогами, тому саме тут в середині XVI ст. волинський православний магнат Дмитро (Байда) Вишневецький збудував замок і оточив його козацькою залогою. Тут він двічі оборонявся від татар, протримавшись на острові майже 10 років. Ця обставина, а також численні археологічні і письмові джерела дали підставу відомому досліднику історії козацтва Д. Яворницькому вважати саме Хортицьке укріплення матір'ю козацьких січей, а князя Вишневецького — духовним батьком Запорожжя. Занепад Хортицької Січі вже ніяк не позначився на козацькій громаді. Військовий центр переходив з острова на острів, подальшу організацію запорозького війська проводили послідовники легендарного Байди-Вишневецького, що дало змогу Запорозькій Січі протягом другої половини XVI — у першій половині XVII ст. еволюціонізувати до високих організаційних форм.

Для Січі запорожці завжди вибирали сухе й високе місце на березі Дніпра або якоїсь його притоки і, лишивши посередині тієї площі майдан, ставили навколо нього 38 довгих хат-куренів, де товариство мало притулок під час негоди. Посеред майдану височів стовп. Це було місце зборів і покарань. Окрім куренів, у Січі зводили церкву на честь святої Покрови; паланку-будинок, де зберігалися військові клейноди, містилася канцелярія й чинився суд і розправа; пушкарню — неглибокий, але просторий льох, у якому тримали гармати, ручну зброю, кінську упряж, порох, кулі, сірку, селітру та інше військове майно; скарбницю — такий самий льох для зберігання борошна, сала, риби й іншого харчового припасу. Там само, в невеликих барильцях, переховували військові гроші.

Навколо січових будівель копали окопи, а поверх земляних валів робили засіки з дубів, пізніше — стіни, виплетені з лози й набиті глиною або викладені з лозяних кошелів, наповнених глиною. В окопах лишали двоє воріт: головні«~ з боку степу та бокові — з базару. Біля воріт робили здебільшого плетені з лози та закидані глиною башти, на яких ставили гармати. Базар завжди містився за січовими окопами, там на майдані стояли крамниці й шинки, де в мирні часи торгували не тільки люди з України, а й татари, московити, греки, вірмени, євреї.

До берега (глибокої затоки) приставали у мирні часи грецькі, турецькі й італійські кораблі з усяким крамом. З того краму певна частина лишалася в крамницях, більша ж розкуповувалася прямо з кораблів польськими та московськими торговими людьми, що часто приїздили на Січ за рибою, шкірою, медом і вощиною.

Одночасно на Січі перебувало кілька тисяч козаків, частина була на уходах, в степових залогах.

Запорозька Січ мала своєрідну військово-адміністративну організацію. Запорозьке військо мало два поділи — військовий і територіальний. Військо поділялося на 38 куренів (Пащуківський, Переяславський, Канівський, Іркліївський, Корсунський та ін.), а територія — спочатку на 5, а потім на 8 паланок. Назва «курінь» походить від слів «курити», «диміти». Вона вживалася в значенні сотні, полку, частини війська. Паланка в буквальному перекладі з татарської мови означає «маленька фортеця».

Військові клейноди запорожців складалися з булави, пернача, бунчука, корогви, печаті й котлів або литаврів.