Відповідь № 37

Проголошення Першого Універсалу Центральної Ради

Російський Тимчасовий уряд, слабо кажучи, не був прихильником українських націоналістичних проявів. Свідченням цього є відхилення вимог української делегації, що прибула до Петрограду в травні 1917 року, на чолі з Винниченком, Ковалевським та Єфремовим щодо надання автономії Україні. Внаслідок таких дій Центральна Рада 10 (23) червня ухвалила свій Перший універсал та проголосила його на Другому Військовому з’їзді. В ному заявлялося: “ Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй Землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають — вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори”.

У відповідь на прийняття Першого Універсалу, до Києва 28 червня 1917 року завітала на переговори делегація в складі М. Терещенка, О. Керенського та І. Церетелі. Занепокоєні таким розвитком державотворчості в Україні, вони мусили прийняти всі умови Центральної Ради і визнати її як крайовий орган влади.

Знайдений компроміс став яблуком роздору в уряді. Три міністри на знак невдоволення російською політикою в цьому делікатному питанні вийшли зі складу Тимчасового уряду. А ось більшовики стали на бік Центральної Ради. Переслідувані опозиціонери знаходили будь-яку причину для того аби покритикувати російську владу і заручитися підтримкою інших опозиційних сил, що могли допомогти їм у боротьбі за владу. Українські ж представники цієї політичної гілки не були солідарні зі своими «колегами». Вони звинуватили українську владу в тому, що «загальний тон» Універсалу заступає класові завдання української революційної демократії, висовуючи на перший план національні прагнення деяких верств українського народу».

Російські шовіністи були у шоці від того як же ж «нахабніють» українці, а російська преса звинувачувала Центральну Раду у «зраді», «сепаратизмі», «прориві фронту» та інших можливих і неможливих гріхах та злочинах.

Але українську владу вже ніщо не зупиняло. 3 (16) липня В. Винниченку було надіслано телеграму, в якій був текст угоди між Центральною Радою та Тимчасовим урядом. Едине, в чому не вдалося досягти компромісу - це українізація армії: «Що торкається військових українських комітетів на місцях, то вони здійснюють свої повноваження на загальних основах», «Тимчасове Правительство... уважає недопустимими заходи, котрі б могли нарушити єдність організації й управління армією».

Того ж дня у залі Педагогічного музею на урочистому засіданні Української Центрально Ради було урочисто проголошено Другий Універсал.

Щодо основних його положень, то Центральна Рада мала поповнитися представникам нацменшин, після чого створювався Генеральний Секретаріат, склад якого затверджував Тимчасовий уряд, українське військо також формувалося під контролем Тимчасового уряду. Серед таких собі «слизьких» положень Універсалу можна виділити такі: Центральна Рада змушена була погодитися на те, що остаточно питання про форму автономії буде вирішено Всеросійськими Установчими зборами, також вона ще раз наголосила, що Україна не претендує на повну державну незалежність.

Не можна сказати, що українці радісно відреагували на Другий Універсал. Чимало людей розцінили цей документ як зраду і назвали його «Другим Переясловом». Дуже гострій, але від того не менш справедливій критиці, поддав його М. Міхновський.

У виграші від цього договору залишалася російська сторона. Договір між Тимчасовим урядом та Центральною Радою не надавав Україні жодних перспектив розвитку. Більш того, українська влада відмовилася від певної свободи дій. Наприклад, Центральна Рада запевнила Тимчасовий уряд у тому, що вона «проти замірів самовільного здійснення автономії України» до скликання Установчих зборів. До того ж право затвердження Генерального Секретаріату та формування українського війська повністю належало російській владі, а це такі функції, які насамперед має виконувати правляча верхівка країни.

Нехай прийняття Центральною Радою Другого Універсалу і було компромісом з Тимчасовим урядом, проте цей документ став великим кроком назад у плані українського державотворення та національної політики.