12. Олександр Олесь. Тематика та худ засоби першої збірки…

Перша збірка поезій О. Олеся вийшла в світ у 1907 році в Петербурзі під назвою «З журбою радість обня­лась». Від неї повіяло молодою свіжістю, юнацькою щи­рістю і безпосередністю. Повіяло здоровими настроями молодої душі, що прагне світла й боротьби за оновлен­ня рідного краю, людського життя..Поет вніс до українськоїлітературиновіобрази і ритми. Відсутністьповчального тону в поезіях О. Олеся сприймаласясучасниками як розривізпопередньоюнародницькоютрадицією. Порядізтрадиційнимиромантичними мотивами поет уживавсимволічну систему образів, прагнучи за допомогоюсимволів та алегорійосягнутиприхованусутністьжиття («Айстри», «Лебідь» та ін.). Провіднемісце у першійзбірціпоетатакожпосідали твори, пов’язані з революцією 1905 р., що стали яскравимзразкомукраїнськоїгромадянськоїпоезії («Ой не квітни, весно,- мій народ в кайданах», «КапітануШмідту», «З військом за волю боролися ми…» та ін.).У багатьох віршах Олесь намагається передати сприйняття світу, природи через звуки і барви ("Є слова, що білі-білі..."). Мабуть, саме тому велика кількість його поезій покладена на музику. Так, наприклад, романс "Чари ночі" має кілька варіантів музичного супроводу; ця пісня давно вже стала народною: Радість і журба злилися в поезіях Олександра Олеся - тонкого лірика, співця краси й кохання. Його твори сповнені глибоким ліризмом, щирістю й подекуди сумом. Так у житті переплітаються щастя і горе, сльози і сміх, біле і чорне. Тому назва першої збірки поета видається символічною: журба і радість - одвічні супутники людської долі: Революційне піднесення в 1905р. сприймається поетом як активний спротив силам зла, поневолення, а відтак журби у всезагальному значенні цього слова. І він велично співоє поетичний гімн у віршах «Ми не кинемо зброї своєї»… «З військом за волю боролися ми» , « Три менти » , « Жалібна пісня ». Глибоко символічного знання набуває вірщ « Айстри ». 1905р. якщо розглядати його в контексті суспільно - політичнитх подій . Квіти , як люди , чекали змін , « рожевого ранку » , мріяли , «про сонячні дні» їм уявлявся прекрасный світ , « де вічна весна ». Перша поетична збірка О. Олеся «З журбою радість обнялась» вийшла у Петербурзі у 1907 році. Це видання відразу помітила Леся Українка і належним чином оцінила талант поета. К. Квітка, чоловік поетеси, згадує про це так: «По виході першого тому віршів Олеся вона сказала, що вія випередив її яко ліричний поет, і при тім не зажурилася, і сказала тільки, що їй вже писати ліричні вірші не варто».

13. У творчому доробку Олександра Олеся — одинадцять поетичних збірок, більше двадцяти драм, численні опоетизовані народні казки, поеми, фейлетони, переклади. Його твори, повернувшись з чужини, навчають нас любити рідну землю, берегти народні духовні надбання.

Про сенс життя, про журбу й радість, про мінливість днів розмірковує О. Олесь у поезії «Айстри», яка була написана в 1905 році. Це твір глибоко ліричний, хвилюючий та філософський. Не випадково музику до поезії написав М. Лисенко, а за змістом та мелодійністю вірш нагадує «Журбу» Л. Глібова. У поезії «Айстри» зображено сподівання квітів на сонячні дні, на вічну весну:

І марили айстри в розкішнім півсні Протрави шовкові, про сонячні дні.-І в мріях ввижалась їм казка ясна, Де квіти не в'януть, де вічна весна...

Квіти тягнуться до світла, до життя, але сподівання їх марні, як марними були надії людей на покращення життя після революційних переворотів.

І вгледіли айстри, що жити дарма,— Схилились і вмерли... І тут як на сміх Засяяло сонце над трупами їх!...

Отже, останні рядки носять оптимістичний характер. Автор підкреслює безперервність життя. Хоч у світі якийсь час і панує смерть, темрява, безнадія, але все мине, сонце засяє над Землею.

Отже, поезія Олександра Олеся — це історія поневірянь, мук, трагедій і водночас надій, перемог і злетів. Яскравим прикладом жмутку полярно протилежних почуттів, незбагненних пристрастей є чудова поезія «Айстри».

14. Олександр Олесь — тонкий лірик і водночас поет з мужнім громадянським голосом, що гнівно засуджував реакційну політику переслідування української культури.

Як справжній патріот, письменник вважав за обов'язок спрямувати силу свого таланту на захист рідного слова. Олександр Олесь утверджував думку, що, втративши рідну мову, людина зрікається і перших материних слів, і колискових пісень, і рідної землі. А якщо передаватиметься з покоління в покоління рідна мова, то і в скрутний час людина сподіватиметься на краще. Для автора неможливою є розлука з рідною мовою, неприпустимо розмовляти чужою. Він говорить, що тоді "краще нам німими стати", нічого важчого за це немає.

Насамкінець Олесь говорить, щоб мати майбутнє щасливе і радісне, треба "всім серцем закричать: "В рідній школі рідна мова!" І тоді все буде добре у державі та у кожної людини зокрема.

15. Винниченко - літератор, політик, філософ. Його творчість— яскраве і неповторне явище української літератури.

Одну з найкращих сторінок його творчої спадщини становлять оповідання — гостросюжетні, яскраві за своєю художньою формою, пластичні, глибоко проникливі в людську психологію, розмаїті характеристиками.

Автор устами своїх героїв говорить про те, що накипіло, що вистраждано. Він володіє талантом суворого спостерігача та оповідача. Сюжети для своїх творів письменник брав із життя українських революційних сил, торкався вічного і болючого питання про громадський обов'язок і особисте життя. З особливою увагою він зупиняється на долі наймитів, заробітчан: «Обкрадені, обідрані тими, хто має силу обідрати, вони будуть продавати себе, свої сили, своє здоров'я, своє тіло, сором, любов; вони будуть найматься до ситих, розпутних, ледачих людей, які мають землю, гроші, але які не оброблюють сей землі, бо мають другу роботу: їсти, пити і розпутничать».

Винниченко продовжує тему класового розшарування на селі, зародження революційних настроїв, політичної свідомості і нових суспільних виявів — агітаційного і революційного рухів.

Особливо глибокими є оповідання «Солдатики», «Суд», «Хто ворог?», «Біля машини», «На пристані».

Основний зміст оповідань, новел — це руйнування старого життя, наростання протесту, народження і формування нової сили, заклик до боротьби за волю народу.

Характерними ознаками художнього стилю Винниченка є простота композиції, уміння вкласти важливу ідею та події в невеликі за обсягом твори, щирість і лаконічність, глибокий психологічний аналіз.

Письменникові подобалося шокувати, інтригувати, вражати читача. Його оповідання сповнені колючої іронії, бо автор висміює на панську сваволю й жорстокість.

Художнім багатством своїх творів Винниченко підніс українську літературу, збагатив її новими темами, проблемами і художніми характерами.

16. Оповідання «Кумедія з Костем» — одна з вершин української дитячої літератури. «Камінним виродком» прозваний панський пастушок за свою вдачу. Ланові, панська челядь, дітлахи знущаються над ним, б’ють і цькують його, але «річ в тім, що Кость ніколи не плакав, не плакав, та й годі, такий був кумедний!» Єдине, чим можна було допекти малого,— зневажливим словом байстрюк і згадкою, що пан — його батько. Страждання дитини досягають такої сили, що хлопчик забув про все на світі, про обов’язки пастушка, до вечора пролежав розхристаний, босий, без свитини на сирій землі. За недбалість він по-звірячому був побитий лановим, захворів і через кілька днів помер.

Здається, ну що особливого в цій розповіді? А наскільки вміло, тонко і просто авторові вдається передати складний і страшний внутрішній стан хлоп’яти. Рядок за рядком письменник розкриває нам, що за Костевою непривабливістю, відчайдушністю та дещо викличною поведінкою криються біль, прагнення мати хоч одну рідну душу на доказ того, що він – не “байстрюк”. Автор не обминає суто натуралістичних деталей в показі поведінки й зовнішності Костя: він схожий на “забитого, боязкого собаку”, що вишкіряє зуби й гарчить в обличчя кожному, хто насміхається з нього. Чи не гірка іронія і протест проти безправного становища дитини звучить в рядках: “Як його вже не били і хто вже його не бив: і ланові, і кухарки, і скотарі, і свинопаси, ні за що не плакав! Уже й на парі йшли не раз, не заплаче, таки ж . Його так і прозвали за це “кам’яним виродком”. Звичайно, “кам’яного виродка” не жаліли й діти.

В оповіданні «Кумедія з Костем» характерним штрихом, який набуває глибокого алегоричного значення, є недопалок панської цигарки. З «жагучою мольбою» вперше в житті малий заплакав, коли у нього хотіли відібрати недопалок, бо «то — татове!»

Винниченко зумів тонко підмітити, що від того недопалка «йшла шворочка до серця» Костя. У хлопця міняється навіть погляд, із «сердитого і настороженого» він стає «чудним, якимось жадібним, побожним», «зачарованим і ласкавим». Мабуть, вперше в житті малий ніжно-ніжно посміхається, а очі сяють від радощів, він — володар «безцінного скарбу», назавжди затис ну того в кулачку. Глибоко драматичним є фінал оповідання. «Так з тим недокурком його і поховали. І тижнів два ще потім згадували на кухні цю чудну кумедію з Костем».

Як правило, кожен епізод, подія, ситуація у творах В. Винниченка окреслюється відповідно до соціальних, моральних, етичних взаємин початку двадцятого століття. Любляче, ніжне, відкрите серце дитини протиставляється жорстокості дорослих, потворному і злочинному суспільству, яке калічить маленькі життя і маленькі душі.