ПИТАННЯ 2. Аналіз творів В. Винниченка «Федько-халамидник», «Раб краси», «Віють вітри, віють буйні», Кумедія з костем. Майстерність зображення внутрішнього світу і стану героїв.Новаторство малої прози В.Винниченка виявилося в тому, що, зберігаючи канонічну систему літературних видів і жанрів, письменник надавав нового змісту традиційній формі. Визначальною рисою його стилю став неореалістичний психологізм. Автор не оминає увагою соціальний статус дитини, способи її життєдіяльності, стосунки з дорослими. Але передусім письменник заглиблюється у власне стихію дитинства, внутрішній світ маленької людини, її моральні випробування, сприйняття дорослого світу, Для Винниченка-прозаїка притаманний ліризм, філософська наповненість творів, ретельне дослідження психологічних загадок. Герої приваблюють дитячою чистотою, відкритістю до сприйняття прекрасного, світлого, неординарним поглядом на світ. Героями творів письменника виступають здебільшого незвичайні діти. У техніці портретування В.Винниченко здебільшого акцентує увагу на незначній зовнішній деталі, котра буває досить промовистою. Цікавими в цьому сенсі є оповідання "Федько-халамидник" та "Кумедія з Костем". У них чітко простежуються два плани: подієвий і психологічний. В оповіданні "Федько-халамидник" зовнішній портрет Федька представлений лише кількома штрихами: "руки в кишені", "картуз набакир", "чуб стирчком", "очі хутко бігають", "кожушок його весь мокрий", "чобітки аж порижіли од води", "шапка в болоті". Головна ж увага зосереджена на розкритті внутрішньої суті героя, на його голосі, інтонаціях, мові, роздумах, вчинках. Душевні порухи Федька, його неординарна вдача підкреслюються авторськими характеристиками: "вигляд у нього гордий", "очі аж горять", "жилаве, чортове хлопча".

У творах В.Винниченка простежується використання експресивної лексики в описі очей героїв, що передають їхню рухливість. Вони надають зображеному більш живого, промовистого, багатозначного характеру - "кругло витріщивши очі" ("Віють вітри, віють буйні…" - Гринь); "забігав очима" ("Кумедія з Костем" - Кость); "очі хутко бігають" ("Федько-халамидник" - Федько) та інші.

Активним діючим компонентом поетики В.Винниченка виступає портретна художня деталь. В оповіданні "Кумедія з Костем" такою деталлю, яка набуває глибокого алегоричного значення і несе в собі значне змістове та ідейно-емоційне навантаження, виступає недопалок панської цигарки. Не випадковою є і поява чижика в оповіданні "Федько-халамидник". Хоча він фігурує заочно лише в двох епізодах, однак без нього оповідання не відбудеться, а образ антигероя залишиться незавершеним. Найчастіше спостерігаємо в дитячих оповіданнях словесні двобої, тобто діалоги-диспути, діалоги-суперечки, які відзначаються вмілою мовною індивідуалізацією персонажів.

Так, в епізоді запускання змія розмова Федька (оповідання "Федько-халамидник") із сусідськими дітьми відображена у діалозі-двобої, в якому простежується бажання розбишаки-халамидника верховодити над дітьми, увиразнює такі риси вдачі героя, як самовпевненість, силу й відчуття переваги над ровесниками. В епізоді розмови з хлопцями про весняний криголам на річці Федько постає як дитина, яка щиро захоплена картиною пробудження природи від зимового сну. Він не може ні хвилини всидіти спокійно й мовчки. Федько відчуває себе дорослішим серед хлопців. На це вказують й авторські ремарки під час розмови з хлопцями. Репліки емоційні, короткі, без зайвих слів, мова ж його пересипана окличними та питальними реченнями, насичена вигуками, що свідчить про його зацікавленість розмовою.

У центрі дитячих оповідань митця найчастіше постає "бунтуюча особистість", тобто дитина, для якої надзвичайно важливим є процес утвердження власного "Я", власних моральних, поведінкових цінностей.

РАБ КРАСИ Образ головного героя наділений розмаїтими характеристиками – від автора: "Василь парубок був несміливий, дуже блідий на виду, соромливий і якийсь чудний" [2, 352]; від дядька Софрона: "Сумний він у мене" [2, 357], – самохарактеристика: "Мені просто сумно. Од всього сумно… От то як сонечко сідає та гарно так, то чогось плакать хочеться..." [2, 357], від колишнього оточення "Кажуть, що я сплю… Про череду забуду, про все...Тільки граю... І били мене... А тепер прогнали з економії" [2,358]. Хлопець – не від світу сього, а від світу краси, де все "гарно", тому він відірваний від життя буденного, приземленого. Стихією героя є ніч і поле, адже тільки в цьому часопросторі йому затишно творити: "А вночі… він тихо підводився, тихо виходив за тин і йшов у поле… Ніч ласкаво приймала його в свої широкі обійми й любовно посміхалась йому зорями" [2, 354]. Сприйняття самим героєм чужого твору мистецтва є кульмінаційним. Василь опиняється зовсім в іншому світі, у світі краси, з якого "протягувались непоборимі згуки й, схопивши за серце, сильно тягнули за собою" [2, 363]. Ця музика описується інакше, ще колоритніше у сприйнятті героя, він п'яніє і не чує в собі сили навіть ворухнутися: "Здавалось, то саме Життя плило на них. Убране в сміх і сльози, в радість і страждання, з посмішкою ненависті й любові, воно гордо лежало на сих розкішних хвилях і таємниче, пильно дивилось в душу Василеві своїми дужими очима. І душа його, як раб, завмерла й не сміла рухатись. І, повна того самого сміху й сліз, страждання й радості, ненависті й любові, вона росла, давила груди, розпирала череп і билася риданням в горлі..." [2, 364]. Василь виокремився з-поміж інших – і тим, що фізично відділився від гурту, й тим, що емоційно лишився наодинці з цією красою, від якої відчув себе мізерним.

КУМЕДІЯ Відчуження світом Кості зумовлює його самотність у тісному гурті наймитів (“Кумедія з Костем”). Кость (“Кумедія з Костем”), який на знущання оточуючих відповідав своїм знаменним вигуком “Хрр”, заглибленням у міф про батька-пана, поведінкою стійкості (“ніколи не плакав” [1, 293], нікого й нічого не мав, не боявся холоду), вивільнився із світу, ворожого до нього, й ілюзій смертю. Його образ – це уособлення типу приниженого, ображеного життям соціуму, але в особі дитини.

Вони в гармонії вдвох, але відсторонені від однолітків і дорослих. У них свій світ. Навіть найменший за віком з героїв-дітей В. Винниченка Гринь (“Віють вітри, віють буйні...”) – йому “тільки на покрову буде шість” [1, 14] – “владика, цар і бог над речами й людьми” у своїй родині – опиняється в стані невимовного переживання самотності, що екстрапольоване на мотив страху. У своєму дитячому світі герої-діти все ж налаштовані на єдність між собою, в їхніх душах від початку закладено добро.

Питання 4. Образ Михайлюка, героя роману «Записки Кирпатого Мефістофеля» в. Винниченка як втілення Мефістофеля

Роман «Записки Кирпатого Мефістофеля» — один із фрагментів експериментаторського мислення Володимира Винниченка, що найоптимальніше виявилося у драмах і романах, написаних у 1906-1916 роках. Вся романістика, а частково й драматургія, є, умовно кажучи, своєрідним претекстом «Записок Кирпатого Мефістофеля».

Художній світ роману В.Винниченка «Записки Кирпатого Мефістофеля» персоналістичний. Серед низки персонажів чітко виділяється одна постать — Яків Васильович Михайлюк. Він є «автором» і головним героєм — композиційною вертикаллю твору. Тому основним у романі є те, що відбувається з Михайлюком і як він це переживає. «... я довгий, чорний, з довгастим лицем, гострою борідкою і густими бровами, похожими на дві лохматі гусениці. Ніс у мене не кирпатий, а качиний, широкий і плескуватий на кінці, з довгими ніздрями. За все лице і постать мене називають Мефістофелем, а за ніс — Кирпатим Мефістофелем» [7:14]. Зовнішній аспект характеристики героя ґрунтується на принципах порівняння й контрасту. Дивлячись у дзеркало, Михайлюк констатує свою владу над Нечипоренком як перевагу в зрості («... я на цілу голову вищий від нього»). Так регламентується позиція героя у світі: він людина, яка виділяється серед оточення.

Характер персонажа складає не лише соціокультурна модель часу (у випадку Михайлюка — це образ розчарованого в революції інтелігента), а й набір особистісних диференціальних ознак. Вони найефективніше викреслюються за допомогою прийому бінарних опозицій. Характерологічна розкладка початку твору виглядатиме так: вольовий — безвольний (Михайлюк — Сосницький), цинічний — відданий революційній справі (Михайлюк — Нечипоренко), раціонально байдужий — безнадійно закохана (Михайлюк — Соня). І далі: раціонально «захищений» спостерігач — інстинктивне спостережуване (Михайлюк — Клавдія), романтично закоханий — цілеспрямована байдужість (Михайлюк — Шапочка), аморальний — оплот моральності (Михайлюк — Олександра Михайлівна).

Отож, персоналістичний світ роману організований таким чином: центрову позицію займає образ Михайлюка, роль інших персонажів визначається як супровідна. Кожен є однією з іпостасей самого героя. У генезі героя прочитуються принаймні три коди: «диявольський», «Винниченкового романного антигероя», «ніцшеанська надлюдина».

Монологічне структурування художнього світу роману підкреслюється жанровою дефініцією — «записки»,— що за деяких умов співвідноситься з модифікативним варіантом сповіді. Цей жанроутвір передбачає осмислення людиною власного життя, фіксацію ситуативних домінант внутрішнього світу.

Гра в карти, початковий епізод «Записок Кирпатого Мефістофеля», символізує універсальний шифр поведінки Михайлюка. А психограма перемоги («я виграв») формує тип відношень владарювання — гра перетворюється на найпоширеніший контекст для влади.

Генеза ігрової поведінки Михайлюка визначена ідеєю компенсації бажання, що не збулося. Життєвий стимул героя (воля до влади), не реалізований на «сцені» революції в ролі «товариша Антона», вимагає переміщення з суспільної сфери на ландшафт буденного життя. Розчарування в революційних гаслах, як утрата Бога, санкціонує альтернативу — маску Мефістофеля. Михайлюк із революціонера в політиці перетворюється на революціонера побуту, маскуючись під образом буденно-міщанського диявола.

Повернення того, що втрачене, пов’язує образ Михайлюка-Мефістофеля з парадигмою «грішного ангела» — традиційною моделлю класичної дияволіади. Варіантом «втраченого раю» у творі є молодість. «Я тужу за молодістю,— зізнається герой. — Коли б моя молодість пройшла десь за верстатом, я так само згадував би її з болем, сумом і дзвенячою тугою. Важна суть, а не форма. Суть же — це співаючі сили, танцююча кров, жадоба за пануванням над усім світом, одважність, нахабність, безмежність юнацтва» [5:31]. Помилки минулого потрапляють під механізм виправдання біологічною теорією: «Кожна молода, здорова, жива людина є революціонер» [7:17].

А.Річицький ототожнював «кирпатість» із примітивом побуту — це «качиний ніс міщанина» [13:24]. Ю.Барабаш співвідносить із категорією людського — «біс з людським обличчям — тому й кирпатий» [2:18]. Для Т.Гундорової цей образ означає Мефістофеля з «первинкою» [9:132]. Подані твердження схожі в одному: кирпатість — це «чужий» елемент у структурі дияволізму героя. Оскільки Мефістофель — символ вищості, досконалості, претензії владарювати, то «кирпатість» — текстологічна антитеза, іронічний код. Так символічно запрограмований фінал: підпорядкування героя нормам буття.

Персоналізованим виявом віталістичної сили є жінка. Клавдія, отримавши знаряддя влади — дитину, засновує свій життєвий експериментаторський театр. Тому «режисер» Михайлюк доти експериментував на «сцені» життя, доки не з’явився інший «режисер», що виявився не менш вправним. Якісно змінилась тактика дияволізму — із завойовника на захисника. Опинившись об’єктом у межах «театру» Клавдії, побудованого на інтуїції самки, Михайлюк не витримує експериментаторської конкуренції життя, натиск якої знищує мефістофелівські претензії владарювати над світом.

Отже, функціональна роль образу Мефістофеля в романі «Записки Кирпатого Мефістофеля» підпорядкована низхідній тенденції: потенційний гравець стає іграшкою життя. Диявольська багатоликість, ціла система житейських ролей імітували інтелектуальний лабіринт, спровокований життям, що заплутав героя в самому собі: Мефістофель програв