3.Щастя – це здоров’я[1;36]. Можливість визнати себе здоровим

пов’язана із однією з основних ідей твору – правильного харчування. Виключно

рослинна їжа, здорова система харчування – це „харчове підґрунтя стану

щастя”[7;108]. „Щастя – це слава, це оплески, овації, поклонники, юрба”[1;36].

Як не дивно, але таке розуміння щастя спростувала відповідь старого

письменника, який „був досить відомий у літературі, але його давно

забули”[1;41] (що, на нашу думку, є паралеллю із особою самого

В.Винниченка), мимоволі вкаже їй шлях до дії: „Не знаю, що таке щастя”;

Питання 36. Історична основа драматичної поеми і. Кочерги «Свіччине весілля».

"Коли я, – пише І. Кочерга, – випадково натрапив на мотив "заборони світла", мотив, що послужив темою для цієї драми, мене захопила в ньому можливість змалювати барвисту картину суто міського життя і соціальної боротьби в стародавньому місті, а на цьому мальовничому тлі створити узагальнений образ боротьби України за свою волю і самобутню культуру". Ці історичні факти й події лягли в основу п’єси, зумовили її сюжетно-композиційні особливості. Так, І. Кочерга яскраво змалював побут, реалії середньовічного Києва, на тлі яких чіткіше окреслюються постаті героїв. Драматург використав і своєрідний народний звичай — “женити свічку” 1 вересня, а також урочисті цехові свята. Втілюючи свій задум — змалювати прагнення людини до щастя, до краси, неможливі без утвердження права народу на вільний розвиток, І. Кочерга вміло поєднує історичну основу та художній вимисел. Сюжет твору розвивається стрімко. У Києві неспокійно — городянам несила терпіти наругу й поневолення, нові податки і штрафи, темряву й безвихідь. Навіть пісню про свічку, цей символ життя, заборонено як злочинну. Коли в Меланки помирає мати, князівська варта заарештовує дівчину, бо та посміла запалити в хаті. Особливо вразила всіх звістка про те, що вже тривалий час воєвода приховує грамоту про скасування заборони. Оптимістичний фінал твору зумовлений вірою в те, що “...для вільного народу колись зоря займеться світова”.

Поетичний образ світла і свічки підкреслює романтичну сутність образів Меланки, Івана, Гільди, Кмітича, надає творові композиційної стрункості й завершеності.

Питання 38. Діяльність і. Кочерги-драматурга.

Класик української драматургії відстоював українську мову як мову вільного і незалежного народу всупереч настановам Кремля, він не боявся ні в творчості, ні в житті висловлюватися сміливо з найпринциповіших національних питань, при цьому в побуті залишаючись людиною скромною і навіть сором'язливою. П'єси Кочерги мали приголомшливий успіх і досі є одними з «основних» в репертуарах провідних українських театрів: на них і сьогодні приходять сотні тисяч глядачів.

Його твори знайшли живий відгук у душах читачів і глядачів, стимулювавши інтелектуальний і духовний потенціал, без перебільшення, всього українського народу, ставши навіть більш популярними, ніж п'єси Островського, Б. Шоу, А. Грибоєдова, Лопе де Веги, Г. Ібсена , В. Гюго, П. Меріме і багатьох-багатьох інших найбільших драматургів планети.

Класик української поезії Максим Рильський відгукувався про Івана Кочергу як про людину «бездоганною душевної чистоти», він порівнював його творчість з кращими світовими творами драматургії. «Свіччине весілля» унікально і мовним багатством: чудово виписані діалоги, індивідуальні особливості мови героїв (власне, як і самобутні самі персонажі), гармонійне поєднання білого і римованого віршування.

Літературознавці одностайні в думці, що «Свіччине весілля», розвиваючи кращі традиції драми ідей, значно збагатило не тільки українську, а й світову літературу ідейно-естетичними і стилістичними засобами жанру історичної драми плюс суто індивідуальними, «ексклюзивними» методами драматурга, що включають поєднання вишуканості форми з глибиною і масштабністю змісту. У роки Другої світової війни Кочерга створив драматичну поему «Ярослав Мудрий» - ще одну перлину української літератури. У ній автор довів до досконалості майстерність драматурга і поета, що проявилася в попередніх творах, зумів в гармонійне ціле з'єднати суб'єктивні дискусійні моменти з дійсністю і при цьому витримати напругу інтриги, зберегти динаміку і гостроту сюжету до останньої «крапки». Варто зазначити, що Іван Кочерга був також автором наукових статей з теорії драматургії («Драматичний елемент у творчості Т. Г. Шевченка», «Тема патріотизму і боротьба за свободу Вітчизни в драматургії» та ін.), писав критичні статті, виступав у ЗМІ з матеріалами про театр, рецензіями на постановки вистав та ін. Доля однієї з кращих п'єс української і світової драматургії «Майстри часу», написаної Іваном Кочергою, досить терниста. Так, після закінчення роботи над твором драматург віддав її в Головний репертуарний комітет Народного комісаріату освіти. Але якийсь далекий від справжнього мистецтва чиновник, не зрозумівши п'єсу, незвичайну для того часу перш за все своєю оригінальною концепцією, новаторським відображенням сміливих творчих ідей, глибиною інтелектуалізму, заборонив «Майстрів» до постановки. У 1925 році після багаторічної перерви в творчості драматург написав першу п'єсу українською мовою - романтичну комедію «Фея гіркого мигдалю».

У 1927 році Іван Кочерга написав історичну драму «Алмазне жорно», якою зацікавилося багато театрів і яка згодом мала величезний успіх. Успіх «Свіччиного весілля» надихнув драматурга на створення нового шедевра - філософської комедії «Майстри часу», що ввійшла до скарбниці української літератури. У 1940 році драматург пише комедію «Іспит з анатомії», відзначену на Всесоюзному конкурсі. У 1944 році письменник повертається до визволеного Києва. В цьому ж році з-під його пера виходить драматична поема «Ярослав Мудрий», визнана вершиною творчості І. Кочерги.

У 1946 році відбулася прем'єра «Ярослава Мудрого» в Харківському державному драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка. Спектакль був відзначений Державною премією СРСР. Однак сам автор п'єси лауреатом не став.

ПИТАННЯ 40. Образ Малахія, героя п’єси М. Куліша «Народний Малахій» як тип українського Дон Кіхота. Семантичний та символічний зрізи. Інші образи-персонажі, їх функція у розкритті характеру Малахія.

Народний Малахій – донкіхотство.

Хоча у п’єсі не міститься прямих або непрямих посилань на роман М. Сервантеса «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі»(окрім, хіба однієї алюзії – репліки Любуні в четвертій дії: «Мені млини чогось ввижаються, що край нашого містечка. А що, як папонька до млинів уже доходять, а я тут?»), однак критики (Ю. Лавріненко, Ю. Шевельов) однозначно впізнають у протагоністі Дон Кіхота. Підставою для цього можна вважати вже хоча б те, що і Малахій, і Дон Кіхот збожеволіли, читаючи книжки, їх спонукає до дії бажання змінити людей на краще і вони не розуміють зовнішнього світу, оцінюючи його за мірками власного ілюзорного світу.

У трактуванні М. Кулішадонкіхотство – це безумство як душевна хвороба, спричинена зіткненням ідеальних уявлень про сутність революції з бюрократичною «радянщиною». У Малахія Стаканчика цей конфлікт розгортається всередині його свідомості. Божевілля персонажа можна охарактеризувати як епістемологічне, тобто таке, що є наслідком одночасного існування в одному й тому самому культурному просторі (у випадку Малахія – в одній голові) взаємозаперечних систем цінностей і знакових стратегій їхнього поширення. Життя Стаканчика, як і його репліки-проповіді є сумішшю ціннісних рядів, що заперечують одне одного – християнства та комунізму. Найвищий вияв «епістемологічного безумства» Малахія – сцена проголошення себе народним наркомом, яка нагадує самочинне перейменування Алонсо Кіхани на Дон Кіхота в романі Сервантеса. Як і ламанчський гідальго, український мрійник змінює своє ім’я, тепер він – Нармахнар. А перед цим у промові Малахія привертає увагу поєднання концептуальних рядів: «Анкета моя: ціпок і торбина сухарів; родинного стану я зрікся, пішки пройшов увесь стаж попередній, воду я пив із ста семи криниць». Саме нове ім’я персонажа, поняття «анкета» і «стаж» запозичені з радянського канцелярського мовлення; «ціпок», «торбина сухарів», ходіння «пішки», вода «у ста семи криницях» – складові традиційного українського космосу; згадка про зречення від родинного стану – алюзія на Євангеліє, де говориться, що людина, яка вірує у Христа, забуває батька, матір і близьких.

Проте зберігається і зовнішній конфлікт між Дон Кіхотом-мрійником і радянським побутом, який набуває у п’єсі трагікомічних рис. Малахій потрапляє до Харкова, де намагається викласти свої божевільні ідеї комуністичному керівництву нової України. І трагедійність тут поглиблюється завдяки тому, що він не Стаканчик не просто створює незграбну ситуацію у щирому пориві до змін на краще, а й у тому, що він звертається до людей, які, так само, як і він, не здатні сприйняти чужу думку. Радянські чиновники постають не лише як породження більшовизму, а і як бюрократи взагалі – люди, які живуть за власними законами, індиферентними до долі інших.