Питання 12 Аналіз п’єси «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» (тема, проблема, характер її осмислення, розвиток сюжету, конфлікт, образи-персонажі, композиція).

У творі автор намагається художньо розв'язати хворобливі для інтелігента проблеми моралі, норми поведінки, починає боротьбу із його негативними якостями.Наявні такі конфлікти: митець і буденне життя;митець і кохання; митець і совість.Твір складається із чотирьох дій. Це історія молодої сім'ї: невизнаного генія і його дружини. Вони потрапляють в залежну ситуацію — їхня маленька дитина, Лесик, хворіє, його потрібно вивезти з Парижа. Батько хлопчика, Білий Ведмідь, почав малювати геніальне полотно (свою дружину з дитиною на руках). Тут проявляється егоїстична натура митця, він відмовляється їхати, бо треба закінчити свою роботу. Окрім цього навколо героїв точаться різні інтриги за участю Сніжинки та Мулена.

Рита покидає сім'ю, проте швидко повертається до сина. Кульмінацією п'єси стає момент, коли Сніжинка і Янсон планували позичити сім'ї гроші і відправити матір із дитиною за кордон. Чоловік пропонує жінці віддатися Мулену за гроші, які «вилікують» Лесика.

Змучений хлопчик помирає. Рита не хоче втрачати сім'ю, тому підлаштовується під чоловіка, дозволяє йому докінчити свій шедевр. В кінці твору вона дає Корнію сонних крапель і знищує полотно.

Автор вводить алегоричні образи двох хижих, сильних звірів — Пантери і Ведмедя. Вони не можуть вжитися між собою і весь час борються. Ця боротьба призводить до тяжких наслідків.

Корній Каневич (Білий Ведмідь)

«Високий, трохи незграбний, мішкуватий, має довге, пишне, біле волосся, як грива…». Він займає пасивну роль, його майже не хвилює те, що відбувається довкола: ні інтриги, ні здоров'я дитини, ні почуття дружини. Полотно замінило йому цілий світ. Він помічає зміни на обличчі Лесика, і тут же мчить до полотна, щоб внести ці зміни фарбою. Корній впевнений: для того, щоб дати щось сім'ї — сім'я повинна дати щось йому. Для нього важлива душа, вічне, вище, а тіло — це щось зовсім не потрібне. Саме тому він пропонує своїй дружині продаватися за гроші. Він згодний зі своєю матір'ю, яка називає його сина «шматком м'яса». Трагедія цього персонажа полягає в тому, що він забув, що для того, щоб бути митцем і творити вічне — перш за все треба бути людиною, жити на землі.

Рита Каневич (Чорна Пантера)

«Дуже тонка, гнучка, одягнена в чорне, лице з різкими рисами, розвиненими щелепами, жагуче, майже дике і грубе, але гарне.» Як і кожна жінка, Рита прагне бачити свою сім'ю щасливою та здоровою. Хворобу сина вона переживає болісно, особливо не отримуючи підтримки чоловіка. У полотні жінка бачить ворога, прагне знищити його. У момент відчаю Рита покидає рідний дім, але невдовзі повертається. Втеча від реальності не вдається. Навіть втративши сина, жінка здається перед амбіціями «генія», щоб не залишитися на самоті. Вона сподівається поступово змінити світогляд митця.

Сніжинка

Спокусниця, прагне розбити сім'ю Каневичів, влаштувати особисте життя. Вона володіє засобами психологічного впливу, легко впливає на думки Корнія, постійно говорить йому про важливість самовіддачі заради мистецтва.

П’єса «Чорна Пантера і Білий Медвідь» — це твір про сімейні обов’язки та призначення митця. Однак її проблематика значно ширша, тому що родина для митця може стати і натхненням, і перешкодою у його творчості. Твір можна назвати чи не єдиним твором В. Винниченка, що стверджує силу кохання. Але історія закінчується трагічно. Кожен повинен зробити свій висновок. Але завжди пам’ятати, що, перш за все, потрібно бути чесним з собою.

ПИТАННЯ 14. . Літературна боротьба 20-х років: літературні організації, їхні програми й художня діяльність; літературна дискусія, роль М. Хвильового в її розгорненні; намагання радянського уряду й партії більшовиків керувати літературним процесом, репресії проти письменників; ліквідація літературних.

Символізм. Теоретичні засади – світ непізнаванний, і відображати його можна приблизно, символічно. Основоположниками були в Україні– О.Олесь, М. Вороний, Г.Чупринка, М.Філянський, О.Кобилянська, Д.Загул, Я. Савченко, М.Терещенко, П.Тичина, В. Ярошенко, які організували групу «Музагет» (1919);

Футуризм. Формалістичний напрямок зображення дійсності, протилежний реалізму, пошуки нової форми, спроби синтезувати поезію, музику, скульптуру, культ техніки, зображення і боротьба з провінціалізмом. АСПАНФУТ (АСОЦІАЦІЯ ПАНФУТУРИСТІВ) Аспанфут (Асоціація панфутуристів) — літературна організація, що утворилась у 1921 р. в Києві на базі літературної групи «Фламінго», «Ударної групи поетів-футуристів» та науково- мистецької групи «Комкосмос» з ініціативи Михайля Семенка. До неї, окрім нього, входили Гео Шкурупій, Олекса Слісаренко (Снісар), Мирослав Ірчан (А. Баб’юк), Марко Терещенко, Микола Бажан, Юрій Яновський та інші. Асоціація мала видавництво «Гольфштром». Члени організації прогнозували заміну мистецтва «умілістю», «штукою», а також появу надмистецтва як синтезу поезії, живопису, скульптури й архітектури, руйнування канонічних форм мистецтва тощо. У 1924 р. Аспанфут було перетворено на «Асоціацію комункульту».

Неокласики.Стилізація форм античного мистецтва, італійського відродження, класицизму, культ «чистого мистецтва». Представники : М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, М. Драй-Хмар, О. Бургард.

Пролетарські письменники. Організація – «Гарт» (1923-1925 лідер В. Еллан-Блакитний) У 1923 р. засновано спілку пролетарських письменників України «Гарт», яку очолив Василь Еллан-Блакитний (справжнє прізвище – Елланський) (1893–1925). Він відомий як поет (під псевдонімом В.Еллан), прозаїк (псевдонім – А.Орталь), як фейлетоніст і сатирик (псевдонім – Валер Проноза), як пародист (псевдонім – Маркіз По-пелястий). Членами «Гарту» були І.Микитенко, В.Поліщук, В.Сосюра, І.Сенченко, П.Тичина, М.Хвильовий та інші. «Гарт» відстоював позиції пролетарської літератури. Зі смертю в 1925 р. В.Еллана-Блакитного розпався і «Гарт». Частина колишніх «гартівців» утворила нову літературну організацію «ВАПЛІТЕ» – Вільну академію пролетарської літератури, яка існу-вала в 1925–1928 рр.

ВАПЛІТЕ (вільна академія пролетарської літератури, 1925 -1938рр, лідер Микола Хвильовий).Завдання – створення нової укр. літератури небагатьма кваліфікованими письменниками проти масових пролетарських організаццій, засвоєння досвіду західноєвропейської культури. Члени – М.Яловий, А.Любченко, М.Куліш, М.Бажан та інш. У 1926 р. діяльність ВАПЛІТЕ піддана партійній критиці. У 1928р. орг.-ція само ліквідована. Ця організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Вона прагнула протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників від культури у творчі справи. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий (справжнє прізвище – Фітільов) (1893–1933), який висунув гасло «Геть від Москви!» Це означало, що українську літературу, культуру в цілому потрібно було рівняти на кращі європейські зразки, на «психологічну Європу», культура якої увібрала весь багатовіковий досвід людства. М.Хвильовий перший відчув, що у сфері культурного життя починають утверджуватися казенно-бюрократичний підхід до творчості, наказовий стиль, підміна художнього аналізу ідеологічними фор-мулюваннями. З одного боку, речниками модернізму - більш чи менш послідовними - виступали неокласики та ваплітяни. ВАПЛІТЕ утворилася в листопаді 1925 року після виходу групи письменників з Гарту . Вони не приймали масовізм, заідеологізованість Гарту. Якщо Зерову чи Хвильовому йшлося про оновлення традиції, оновлення класичного канону, зміну естетичних орієнтирів, то Семенко й Шкурупій заперечували будь-який зв'язок з традицією, намагалися почати історію літератури зчистої нової сторінки - згадаємо хоча б Семенків символічний жест спалення „Кобзаря".Натомість спілка пролетарських письменників „Гарт" та спілка селянськихписьменників „Плуг" репрезентували масовізм, зводили завдання мистецтва до обслуговуванняполітики правлячого режиму, до завдань суто пропагандистських. Тобто тут можна бачитивиразно антимодерністські настанови. Як саркастично писав Хвильовий, цілі вози, навантаженістосами поганих віршів, рипіли широким трактом з села до міста... Писання видавалося чи ненайпростішим способом здобути пристойний заробіток, популярність і статус „творця радянськоїкультури".

В 1922 р. з’явилась перша літературна організація «Плуг» – спілка селянських письменників. Вона ставила за мету «ґрунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріатом, йти разом з останнім до створення нової, соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських мас України без різниці національностей»1. Активними членами «Плугу» були С.Пилипенко (голова), Д.Бедзик, А.Головко, Г.Епік, Н.Забіла, О.Копиленко, В.Минко, П.Панч та ін.

«ЛАНКА» Організація, створена 1924 р. у Києві, об’єднала письменників різних напрямів, які намагалися протистояти ідеологічному тиску, зберегти творчу незалежність. До неї входили: В. Підмогильний, Є. Плужник, Борис Антоненко-Давидович (Давидов), Т. Осьмачка, Григорій Косинка (Стрілець), Я. Качура та інші. У 1926 р. змінила назву на МАРС. МАРС (МАЙСТЕРНЯ РЕВОЛЮЦІЙНОГО СЛОВА). Метою організації було об’єднання революційних письменників і кри­тиків Києва, а завданням — боротьба з графоманством і зарозумілістю в літературі. Покладаючи в основу своєї мистецької праці «засади комуністичної партії», МАРС надавала своїм членам права використовувати різні літературно-художні засоби. «Ланка-МАРС» для Києва була тим, чим для Харкова ВАПЛІТЕ-Пролітфронт: чільною органі­зацією, що об’єднувала більшість письменників цього міста. До «Ланки-МАРСу» входили письмен­ники: Є. Плужник, Дмитро Фальківський (Левчук), М. Терещенко, Т. Осьмачка, Григорій Косинка (Стрілець), М. Івченко, В. Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович (Давидов), Борис Тенета (Гу­рій), В. Ярошенко, Г. Брасюк, Дмитро Тась (Могилянський), М. Галич та інші. 1928 року під зовнішнім тиском МАРС розпалася, але її осердя, сімку «ланчан», і надалі поєд­нували не лише дружні стосунки, але й спільні погляди на літературу, які вони зберігали до кінця життя.

«МОЛОДНЯК» Організація комсомольських письменників «Молодняк» була заснована 1926 р. До неї належали письменники Харкова (П. Усенко, Л. Первомайський, І. Момот, В. Кузьмич, О. Кундзіч, Я. Гримай- ло, Д. Гордієнко та інші); Києва (Б. Коваленко, О. Корнійчук, М. Шеремет, А. Шиян); були філії в Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Кременчуці та інших містах; видавався однойменний журнал. Припинила своє існування 1932 р. Позитивне в діяльності «Молодняка»: і організація, і журнал чимало зробили для активізації літературної творчості молоді, виявлення талантів. Негативне: своєю агресивною ортодоксальністю та брутальними наскоками на інакодумців організація сприяла деморалізації українського письменства. ВУСПП (ВСЕУКРАЇНСЬКА СПІЛКА ПРОЛЕТАРСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ) ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) була організована в січні 1927 р. з наміром об’єднати всіх лояльних режиму митців у протидії тим, кого партія вважала носіями буржуазно-націоналістичної чи буржуазно-естетської небезпеки (наприклад, ВАПЛІТЕ, «неокла­сики», МАРС).

У 1932р. була видана постанова ЦК ВКП (б) про об'єднання усіх письменників в єдину Спілку радянських письменників. У 1932р. вперше прозвучав термін «соцреалізм». Цей термін став основним і мав означати: народність, партійність, соц.гуманізм. СПУ (СПІЛКА ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ) 23 квітня 1932 р. з’явилась постанова ЦК ВКП (б) «Про перебудову літературно-художніх ор­ганізацій». Її наслідком стало утворення Спілки письменників СРСР, складовою якої стала СПУ (Спілка письменників України). Обов’язковим для кожного представника Спілки було перебування в лавах комуністичної партії. Видання постанови ЦК в справі літератури означало, що партія пере­бирає керівництво літературою у свої руки. Гасло «пролетаризації» було відкинуте, йому проти­ставлене гасло «совєтизації». Писати за директивними вказівками центральних органів партії стало обов’язком письменни­ка, ухилитися від якого він не міг.

в 1934 р., різноманітні літературні об’єднання були закриті і злиті в Спілку письменників України – єдину організацію на весь літературний процес, який попав під контроль партії.

«ПРАЗЬКА ШКОЛА» Потужна енергія «Розстріляного відродження» виявилася незнищенною. Водночас існувало ще одне відгалуження української літератури на теренах еміграції — «празька школа». До неї вхо­дили: Ю. Дараган, Є. Маланюк, Олег Ольжич (Кандиба), Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Хо- лодна, О. Лятуринська, О. Стефанович та ін. Це поєднання письменників вважати літературною організацією можна лише умовно, адже воно не мало ні статуту, ні членства, ні структури, як, ска­жімо, «Гарт» чи ВАПЛІТЕ. Чимало представників організації жило не тільки у Празі, а й у Варша­ві, Львові та інших містах Європи. Основу «празької школи» становили вчорашні учасники визво­льних, нещасливих для України, змагань 1917-1921 рр., інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу міста Каліш, було зроблено спробу об’єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури.

МУР (МИСТЕЦЬКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ РУХ) Восени 1945 р. на західнонімецьких землях сформувався МУР (Мистецький український рух), до складу якого увійшли вчорашні «пражани» (У. Самчук, Є. Маланюк, Юрій Клен (О. Бургардт), О. Лятуринська), поети Західної України (Б. Кравців, С. Гординський, Ю. Косач та ін.), наддніпря- нці, котрі здебільшого перебували у таборах «насильно переміщених осіб» (скорочено — Ді-Пі): мово- та літературознавець Юрій Шерех (Шевельов), літературознавець, прозаїк В. Домонтович (Петров), літературознавець І. Кошелівець, Іван Багряний (Лозов’ягін), Леонід Полтава (Пархомо- вич), Василь Барка (Очерет), Т. Осьмачка, І. Костецький та багато інших.

Дискусію започаткував Микола Хвильовий, опублікувавши 30 квітня 1925 року в газеті„Культура і побут" (додаток до харківських „Вістей" ВУЦВК) памфлет з бароковою стилізованоюназвою „Про „сатану в бочці", або про графоманів, спекулянтів та інших „просвітян".Безпосереднім приводом до появи статті була „супліка" такого собі третьорядного плужанськогопрозаїка Грицька Яковенка, оповідання якого журі відхилило на літературному конкурсі. Отожображений автор назвав Хвильового, Дорошкевича та інших, мовляв „сивочолих олімпійців"(іронія ще й в тому, що за віком згадані „сивочолі" були молодшими за самого скаржника!), котріне пускають в літературу молодих початківців-селян. Горезвісне „соціальне походження" мусилоб стати перепусткою і в літературу. Микола Хвильовий торкнувся справді найболючішого нерва,означив найгостріші проблеми тодішнього літературного розвитку. Впродовж двох років з'явивсяцілий ряд статей, до дискусії долучилися письменники, критики, партійні й державні діячі.Йшлося врешті-решт про те, чи зможе українська культура позбутися свого колоніального /постколоніального статусу, чи вдасться їй стати модерною культурою модерної нації. Отже, ваплітянський лідер виступає насамперед проти плужанства,масовізму й „червоної просвіти". „Просвіті", яка тут втілює всі спрощенські, профанаційнітенденції, означає мистецтво, орієнтоване на невибагливого, непідготовленого масового читача,мистецтво, що береться виконувати невластиві йому прагматичні функції вихователя, учителя,морального й ідеологічного судді тощо, - протиставлено поняття „Європи". Причому, ЄвропуХвильовий трактує переважно як психологічну, а не геополітичну категорію. Його підтримав насамперед метр неокласиків Микола Зеров.Дискусія, започаткована Хвильовим, викликала величезний резонанс. Михайло Доленгоцитував оцінку Михайла Могилянського, висловлену під час знаменитого київського диспуту втравні 1925 року: „Вражіння від статті Хвильового подібне до того, ніби в кімнаті, де було душно,відчинили вікна, і легені відчули раптом свіже повітря" і додавав: „віє свіжим молодим вітром,вітром дискусії".

Коли ж Микола Хвильовий у гострій формі висловив думку про те, що задля окреслення власного шляху українській літературі треба орієнтуватися не на Москву («центр все­союзного міщанства»), а навчатися у «психологічної Європи», дискусія з літературної площини перекинулася в політичну. У неї втрутилося Політбюро ЦК КП(б)У (Центральний комітет комуніс­тичної партії більшовиків України). Це й призвело до виникнення такого становища, яке існувало з початку 30-х років: твір письменника оцінювався не з позицій талановитості написаного, а з пози­цій соціально-політичної боротьби із класовими ворогами (а звідси необхідність прославлення дій партії, провідних партійних діячів, поява у творах позитивного героя-пролетарія тощо). Усі незго­дні з таким станом речей оголошувались ворожим класом для пролетаріату і підлягали фізичному знищенню.\