13 Листопада 1918 р. У Києві відбулося засідання представників унс, на якому було вирішено розгорнути відкриту боротьбу за владу і створено для цього керівний орган —

Директорію — у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, П. Андрієвського та А. Макаренка. Директорія 15 листопада поширила звернення до громадян України із закликом повалити гетьманський уряд. Члени її виїхали до Білої Церкви, де розгорнувся штаб корпусу Січових стрільців і яка стала центром підготовки повстання.

Того ж дня головний отаман Українських військ С. Петлюра видав від свого імені універсал до народу України із закликом підтримати повстання проти гетьманського режиму.

За короткий час петлюрівські загони розрослися у велику повстанську армію. На бік Директорії перейшла значна частина гетьманської варти, робітників і селян. Цьому сприяли проголошені Директорією демократичні гасла, які віддзеркалювали прагнення українського народу: відновлення Української Народної Республіки; надання землі селянам; встановлення 8-годинного робочого дня; охорона професійних інтересів та ін. Як свідчив генерал Денікін, по всій Україні з новою силою розгорнувся масовий рух проти Гетьманщини, за землю, за владу.

14 Листопада гетьман розпускає кабінет міністрів ф. Лизогуба і в грамоті «До всіх українських громадян» оголошує про зміну урядового курсу — Україні «першій належить

виступити у справі утворення Всеросійської федерації».Тобто цією грамотою скасовувалась суверенність України. Наступного дня, коли було оголошено склад нового «феде-

ралістичного» кабінету на чолі з С. Гербелем, Директорія почала повстання, її війська активно просувались до Києва. Зайнявши нейтралітет, Німецька солдатська рада 2 грудня уклала з Директорією угоду про перемир'я на період евакуації німецьких військ.

Проти Гетьманщини билися війська Директорії та більшовицькі формування. Вони спільно з лівими елементами українських соціалістичних партій домагалися відновлення влади рад в Україні.

28 листопада 1918 р. на території Росії (м. Суджа Курської губ.) за рішенням ЦК КП(б)У і за активної підтримки РНК РСФРР поряд з Директорією було створено другий уряд України — маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд. Ці обидві влади оголосили гетьманський режим поза законом.

Гетьманат на той час залишився без підтримки ззовні. До того ж значна частина гетьманських військ перейшла на бік повсталих, а оголошена урядом мобілізація виявилася неефективною.

Внаслідок успішної збройної боротьби регулярних і нерегулярних військ Директорії (вирішальний бій з гетьманськими військами відбувся 18 листопада під Мотови-лівкою за ЗО км від Києва), наступу більшовиків і термінової евакуації окупаційних військ гетьман П. Скоропадський 14 грудня 1918 p., керуючись, за його словами, «виключно благом України», зрікся влади і виїхав до Німеччини.

Отже, Українська гетьманська держава, створена консервативними силами на засадах авторитаризму, політика якої була залежна від окупантів, через сім з половиною місяців впала. Серед причин, які призвели до цього, відмова Гетьманату від державної незалежності України.

Історія України:8.3. Відновлення Української Народної Республіки.

Прихід до влади Директорії УНР.

У першій половині грудня 1918 р. Директорія встановила свою владу на переважній частині території України. Завдяки спільним зусиллям петлюрівських військ і повстанців міста 14 грудня вона оволоділа Києвом. 15 грудня її «вищий революційний орган» — Український революційний комітет при Київському комітеті УСДРП — оповістив населення про відновлення Української Народної Республіки і перехід влади до «Народного уряду республіканської Директорії».

Досягши компромісу з двома політичними таборами в національному русі, Директорія 26 грудня створила з представників політичних партій, що входили до УНС, уряд УНР — Раду народних міністрів під головуванням В. Чехівського. Того ж дня вона видала свій перший програмний документ — «Декларацію Директорії Української Народної Республіки», побудовану на засадах так званого трудового принципу і за змістом близьку до програмних заяв більшовиків. У ній йшлося про відновлення законів УНР, висувалось завдання побудови демократичного, рівноправного життя в Україні, заснованого на повазі до законів. Директорія визнавалася верховною тимчасовою владою УНР — до скликання Трудового конгресу. Влада в УНР «повинна належати лише класам працюючим, — йшлося в Декларації, — робітництву й селянству, — тим класам, що здобули цю владу своєю кров'ю». Висувались зобов'язання проводити соціальні реформи, погоджувати їх із «соціально-історичними і міжнародними умовами, в яких у даний момент перебуває Україна, а також з тими кращими формами соціальних реформ, яких досягатиме світова, особливо західноєвропейська, трудова демократія».

Проте Декларація містила надто багато загальних положень, бракувало їй чітких планів, що викликало чимало непорозумінь. Загалом цей документ був сприйнятий різними течіями національного руху неоднозначно.

Діяльність Директорії на початковому етапі

Директорії УНР довелося діяти в складних умовах. На початку грудня 1918 р. почалася інтервенція антантівських військ на півдні України під приводом того, що прийшли вони туди для відновлення «порядку в краї». Надзвичайно напруженими були стосунки Директорії з РСФРР та маріонетковим Тимчасовим робітничо-селянським урядом України. Особливо вони загострилися 6 грудня 1918 р. після початку наступу радянських військ на Курському напрямку, а також заяви 24 грудня Наркомату закордонних справ РСФРР про анулювання Брестської угоди і припинення в Росії діяльності усіх українських представництв. На ноту протесту уряду УНР Рад-наркому РСФРР той 5 січня 1919 р. відповів, що в Україні російських військ немає, а військові дії відбуваються між військом Директорії і військами українського радянського уряду.

Для досягнення угоди з Москвою, проти чого був Петлюра, Директорія направила туди свою дипломатичну місію на чолі з С. Мазуренком. Інший посланець — І. Мазепа — виїхав на південь для переговорів з представниками Антанти. Внаслідок внутрішніх незгод у керівництві УНР 16 січня 1919 р. Директорія оповістила про оголошення війни Радянській Росії. Голова уряду В. Чехівський подав у відставку.

До зовнішніх труднощів додалися і внутрішні. Трудящі маси висловлювали невдоволення непослідовністю і нерішучістю Директорії у вирішенні соціально-економічних проблем. 8 січня 1919 р. було видано земельний закон, яким скасовувалась приватна власність на землю і наголошувалось, що користуватися землею можуть «усі громадяни, які обробляють землю своїми руками». Визначаючи норми землекористування (від 5 до 15 десятин), закон передбачав залишати зразкові поміщицькі маєтки та підприємства, чого не сприйняла більшість селянства, яке бажало рівного поділу поміщицької землі. До того ж початок аграрної реформи Директорія відкладала до літа 1919 р. й застосовувала непопулярні заходи, наприклад, розганяла селянські з'їзди, які висловлювалися за підтримку влади рад.

У багатьох регіонах України селянство, підтримане ліворадикальними елементами (українськими лівими есерами, більшовиками), почало самостійно розв'язувати земельне питання. Для приборкання революційного селянства було створено каральні загони, очолювані отаманами Балбачаном, Ковенком, Ангелом та іншими. Директорія виявляла непослідовність при вирішенні робітничого питання. Зростання інфляції та відсутність найнеобхідніших товарів змушували уряд закуповувати продовольство за кордоном. Особливо згубним був розклад військ УНР, частина яких масово переходила на бік радянської влади, а інша — до денікінців. Аналізуючи причини падіння довіри до відродженої УНР, В. Винниченко зазначав, що своєю політикою Директорія не дала «населенню навіть вільніше зітхнути й почути хоч якусь різницю між гетьманщиною й Директорією», а її декрети, «її благі наміри, її декларації були собі хорошими словами, а в дійсності були отаманські діла з поганими наслідками»1.

Суперечлива політика Директорії, відсутність єдності поглядів серед українських політичних лідерів призвели до того, що від неї почали відходити не лише представники лівих течій українських соціалістів, а й широкі маси трудового селянства та інші верстви населення.

На скликаній 16 січня 1919 р. у Києві Державній нараді представників українських політичних партій та організацій і корпусу Січових стрільців В. Винниченко доповів, що в суспільстві існують три точки зору на розбудову держави:

—тодішній курс Директорії на скликання Трудового конгресу;

—встановлення диктатури пролетаріату, тобто влади рад;

— встановлення диктатури військових.

Після дискусій перемогла перша — ідея Трудового конгресу, якому відводили роль передпарламенту об'єднаної України.

Акт злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 р. Втрата влади Директорією

За встановленими Директорією нормами представництва Наддніпрянщина мала послати на конгрес 528 делегатів, а Західноукраїнська Народна Республіка (проголошена 13 листопада 1918 р.) — 65.

Пасивно і важко проходив виборчий процес: більшовики і значна частина робітників бойкотували вибори; з упередженістю поставилися до них і ліві сили українських соціалістичних партій. Виборче право надавалося особам, які досягли 21 року; позбавлялися участі у виборах військовослужбовці та істотно утискалися виборчі права інтелігенції. До того ж на значній території існувала влада рад, а на іншій велися бойові дії.

Напередодні відкриття Трудового конгресу 22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі було урочисто проголошено злуку Східної і Західної України в єдину соборну державу. ЗУНР стала Західною областю УНР (ЗОУНР). Проте через складність політичної ситуації ця подія не вплинула на подальшу боротьбу.

З 23 по 29 січня працював Трудовий конгрес, на який прибуло понад 400 делегатів. Конгрес затвердив Акт злуки УНР та ЗУНР, порушив принципові питання українського державотворення. Провідною і спрямовуючою силою конгресу стала фракція УСДРП, за якою пішла більшість делегатів. 28 січня конгрес висловився за демократичний лад в Україні, за підготовку закону про вибори всенародного парламенту і ухвалив доручити владу в Україні Директорії УНР. Видані Директорією закони мали бути затверджені на найближчій сесії Трудового конгресу.

Орієнтація на Антанту.

Під час роботи Трудового конгресу до Києва нестримно наближалися радянські війська. Директорія залишила Київ і 2 лютого зупинилась у Вінниці. Це зміцнило позиції прихильників союзу з Антантою, на чому особливо наполягали С. Петлюра та міністр військових справ УНР генерал О. Греков, який заявив, що поза союзом з Антантою для України немає іншого виходу, оскільки війська Директорії тануть. Під час падіння Гетьманату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею Києва могла розраховувати лише на 21 тис. бійців.

Шукаючи порозуміння з Антантою, Директорія домагалася визнання суверенітету УНР, надання їй допомоги в боротьбі з більшовиками, допущення української делегації до участі в роботі Паризької мирної конференції та ін.

Проте французьке командування на переговорах з українською стороною на початку лютого 1919 р. висунуло свої умови: реорганізувати Директорію та уряд, вивести з них В. Винниченка, С. Петлюру й В. Чехівського, створити 300-тисячну армію й підпорядкувати її союзному командуванню, передати тимчасово залізниці та фінанси України під контроль Франції, Директорії звернутись до Франції з проханням прийняти Україну під французький протекторат та ін.

Хоча сторони не дійшли згоди, з Директорії вийшов В. Винниченко (невдовзі він виїхав за кордон), тимчасово припинив своє членство в УСДРП С. Петлюра, а 13 лютого Директорія призначила новий склад Ради народних міністрів на чолі з безпартійним С. Остапенком. До складу уряду ввійшли представники трьох партій — УПСР, УПСС і народних республіканців, які орієнтувались на держави Антанти.

Новий консервативний уряд С. Остапенка виявився бездіяльним, не шукав підтримки серед народу, не видав жодного програмного документа з роз'ясненням своєї політики і опинився в цілковитій ізоляції. «...Саме в цю добу загальна анархія і хаос на українському фронті досягли найвищого щабля, — зазначав відомий український соціал-демократ І. Мазепа. — За уряду Остапенка не було ні влади, ні контролю... Зловживанню отаманів не було кінця...»1. У березні 1919 р. з'ясувалося, що Антанта не має достатніх сил для розгортання воєнних дій в Україні й Росії. Більше того, під впливом більшовицької пропаганди антантівські війська теж почали розкладатися. Стало цілком очевидно, що орієнтація на Антанту зазнала невдачі. Прорадянські настрої охопили українських есерів і есдеків, поширилися й на армію УНР. Навіть Січові стрільці, які дотримувалися послідовно антибільшовицьких позицій, у своїй декларації від 13 березня наголошували, що вони підтримуватимуть радянську владу на місцях. Зміни в урядових структурах стали поворотним моментом в діяльності Директорії УНР і загалом в історії Української революції, яка вступила в добу затяжної і трагічної кризи.

Історія України:8.4. Боротьба за владу в Україні у 1919—1920 pp.

Утворення Української Радянської Республіки. Проголошення Української СРР. Запровадження політики «воєнного комунізму»

У 1919—1920 рр. революційні змагання трансформувалися у збройну боротьбу за владу в Україні.

Після переїзду Тимчасового робітничо-селянського уряду в Україну (до Харкова) 4 січня 1919 р. з більшовицьких військ, повстанських загонів (Махна, Григор'єва та ін.) та українських частин, які перейшли на бік Червоної армії, було створено Українській фронт. Військові частини цього фронту вели боротьбу з армією УНР, з денікінцями та військами Антанти.

Декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду від 6 січня 1919 р. Україну було проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). На чолі реорганізованого наприкінці січня 1919 р. радянського уряду — Ради народних комісарів — став X. Раковський.

Розвиваючи наступ, Червона армія 5 лютого захопила Київ. У лютому—березні 1919 р. більшовицький уряд посилив військові дії проти Директорії і змусив її на переїзд з Вінниці до Проскурова (нині — Хмельницький), а згодом — до Кам'янця-Подільського. Сили Директорії танули, посилилося дезертирство, слабшала підтримка населення. Командування Антанти, не надаючи реальної допомоги, висувало нові вимоги: вивід з Директорії Петлюри та Андрієвського, передача Антанті контролю над внутрішньою діяльністю Директорії, об'єднання її армії з армією Денікіна.

19 березня 1919 р. червоноармійські частини зайняли Жмеринку і відрізали весь Південно-Західний фронт, внаслідок чого армія Директорії була поділена на Північну, Південну і Проскурівську частини. В Проскурові відбулося останнє засідання Директорії в повному складі. Після цього Петрушевич і Андрієвський переїхали до Станіслава, а Петлюра, Швець і Макаренко — до Рівного. Тут було реорганізовано Директорію і 9 квітня сформовано новий соціалістичний уряд, що свідчило про крах проантантів-ської орієнтації. Головою його став Б. Мартос (УСДРП), міністрами — І. Мазепа, А. Лівицький, М. Ковалевський і Г. Сиротенко. Цей уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до боротьби проти двох ворогів — польського панства і російського комуністичного більшовицького війська. Тепер ставку було зроблено на власні сили. Уряд передбачав встановлення контролю за діяльністю владних структур з боку робітничо-селянських трудових рад, проведення демократичної земельної реформи, відновлення роботи підприємств, вільне функціонування профспілок тощо.

У першій половині березня 1919 р. загони Григор'єва, який перейшов на бік Червоної армії, почали наступ на інтервентів. 10 березня 1919 р. було захоплено Херсон, 14 — Миколаїв, 6 квітня — Одесу. В другій половині квітня почалися повстання на кораблях французької ескадри, що прискорило крах інтервенції на півдні України.

Проголосивши конструктивну програму, уряд УНР, однак, не мав реальних можливостей змінити ситуацію на краще.. До господарської руїни, загального хаосу додалася руйнівна сила отаманщини, спроба командувача волинської групи армії УНР В. Оскілка здійснити державний переворот (29 квітня) та ін. Через те армія УНР не могла допомогти Українській Галицькій армії (УГА), що захищала західноукраїнські землі від Польщі, війська якої з допомогою Франції в липні 1919 р. зайняли всю Галичину.

До травня 1919 р. війська Директорії зазнали поразки на всіх ділянках фронту. Частини Червоної армії підійшли до колишнього російсько-австрійського кордону, а на півдні України зіткнулися з військами інтервентів, які саме тут вирішили завдати більшовицьким військам головного удару. У здійсненні цього плану країни Антанти робили ставку на Добровольчу армію Денікіна. Втративши власну територію, Директорія (9 травня 1919 р. її головою було обрано С. Петлюру) і уряд УНР із залишками армії мусили шукати порятунку на території ЗОУНР, спочатку в Красному, Золочеві, потім Тернополі, ст. Богданівка. Тому влітку 1919 р. в Україні постали три протиборчі сили: Червона армія, війська Директорії, поповнені галицькими січовиками, та армія Денікіна.

Український більшовицький уряд цілковито залежав від Москви і навіть не намагався проводити самостійну державну політику. В урядовій Декларації від 25 січня проголошувалася необхідність об'єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації і доведення «соціалістичної революції до кінця». З проголошенням статусу «радянської республіки» на практиці вільне обрання рад відкладалося, а на місцях керівництво здійснювали ревкоми, військрев-коми та комбіди.

6—10 березня 1919 р. відбувся III з'їзд рад, який прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР, яка передбачала «здійснити перехід від буржуазного ладу до соціалізму...». В цьому основному законі були вміщені «Декларація прав і обов'язків трудящого і експлуатованого народу України» та інші конституційні статті. З'їзд обрав ЦВК і його Президію, яку очолив Г. Петровський.

На підвладній радам території України, згідно з рішенням III з'їзду, запроваджувалася політика «воєнного комунізму» , встановлювалася державна монополія на заготівлю хліба та інших продовольчих продуктів. Для здійснення продовольчої диктатури створювалися комітети незаможних селян, формувалися продзагони для примусової хлібозаготівлі. Форсувався «перехід від одноосібного господарства до товариського і державного землеробства». У 1919 р. в Україні було створено 1685 радгоспів, 283 колгоспи і 204 комуни.

Повстанські виступи селянства проти продрозкладки та примусового створення колгоспів, які почалися вже у березні—квітні 1919 р. внаслідок невдоволення політикою воєнного комунізму, оцінювалися радянськими керівниками як акції «куркульської контрреволюції», «політичний бандитизм». Проти повстанців зacтocoвувaлиcь регулярні військові частини, які обстрілювали села з гармат і кулеметів, брали заручників. При цьому повстанський рух

розростався: якщо в квітні 1919 р. було зареєстровано 93 виступи, то в липні — вже 207. Розірвали союз з більшовиками Н. Махно, отамани Зелений (Терпило), Григор'єв, Соколовський та ін.

На початку 1919 р. для боротьби з «контрреволюцією», спекуляцією та посадовими злочинами була організована Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК) — своєрідний політичний каральний орган з широкими повноваженнями, в тому числі правом «негайно приймати рішення від імені уряду Української республіки».

Політика «воєнного комунізму» і вибух повстанської боротьби негативно вплинули на боєздатність частин Червоної армії. Це, в свою чергу, дало змогу денікінцям перейти наприкінці травня 1919 р. до активного наступу.

Боротьба проти денікінщини в Україні

Отримавши допомогу з боку Антанти, генерал Денікін очолив наступ Добровольчої армії на східні райони України. 4 травня 1919 р. денікінці захопили Луганськ, а через 2 тижні почали наступ на Харків. З липня генерал Денікін підписав «Московську директиву» — наказ про наступ на Москву, складовою частиною якого був план оволодіння Україною.

З метою ліквідації денікінської загрози уряди радянських республік прийняли рішення укласти воєнно-політичний союз. 1 червня 1919 р. Всеросійський ЦВК видав Декрет «Про об'єднання Радянських соціалістичних республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії та Криму для боротьби проти імперіалістів». Для практичного втілення в життя цього об'єднання (військової організації і командування, управління залізниць, рад народного господарства, фінансів, комісаріатів праці) було створено комісію ЦВК.

У травні 1919 р. армії УНР довелося вести боротьбу на Волині та Поділлі як проти наступу польських військ генерала Ю. Галлера, так і проти нового більшовицького наступу. Укладене 24 травня перемир'я з поляками дало змогу Українській армії провести переорганізацію в чотири армійські групи: Січових стрільців, Запорізьку, Волинську і Південно-Східну і здійснити контрнаступ проти більшовиків. Витіснивши червоноармійські війська з Південно-Західного Поділля, Наддніпрянська армія підготувала територію для Української Галицької армії, яка під тиском поляків 16—18 липня 1919 р. перейшла р. Збруч. Перехід УГА і галицького уряду на Наддніпрянщину для боротьби з більшовиками соборним фронтом відразу посилив позиції армії УНР. Завданням Наддніпрянської і Галицької армій було звільнення території Великої України від більшовиків та зміцнення УНР і розв'язання польсько-українських суперечностей, проблем Галичини.

У червні 1919 р. уряд УНР переїхав до Кам'янця-Подільського, який на деякий час став столицею УНР. Тут перебували обидва уряди — УНР і ЗУНР. До складу Директорії входили: С Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко та Є. Петрушевич, який керував тільки справами Галичини.

У період наступу денікінської армії наприкінці липня 1919 р. розпочався спільний похід військ УНР і Української Галицької армії (УГА) на Київ і Одесу. Для відсічі наступу Петлюри радянське військове командування зняло з фронту війська і направило їх на Поділля. Ослаблення Південного фронту дало змогу Денікіну 23 серпня захопити Одесу. 30 серпня комбінованими діями військ Денікіна і Петлюри було захоплено м. Київ.

На осінь 1919 р. майже вся Україна і кілька центральних губерній Росії потрапили під контроль Денікіна. Радянська влада в Україні впала вдруге.

Відновлення буржуазно-поміщицьких порядків, антиукраїнська політика, репресії, єврейські погроми призвели до масового повстансько-партизанського руху (в ньому брало участь понад 100 тис. осіб), спрямованого проти денікінської диктатури. На придушення народного опору Денікін направив 25-тисячне військо.

Уряди УНР і ЗОУНР вирішили прийти на допомогу повстанському рухові й 24 вересня оголосили війну Денікіну. Запеклі бої на Правобережжі армії УНР проти білогвардійців на чолі з генералом Я. Слащовим змушували денікінців перекинути на український фронт частину своїх військ з головного для них фронту — радянського. Однак в жовтні—листопаді 1919 р. Українська армія (до 40 тис. бійців), ведучи боротьбу на 2 фронти з білою (майже 40 тис. осіб) і червоною (20 тис. бійців і великими можливостями поповнення) арміями, втрачала боєздатність через поширення епідемії тифу, відсутність зброї та амуніції, недостатню підготовку армії й загальну слабкість державного апарату.

Драматизм ситуації поглиблювався діями галичан. 6 листопада за вказівкою командувача УГА генерала Тар-навського було укладено з денікінцями перемир'я. Ця сепаратна угода диктатором ЗОУНР була скасована, а генерал Тарнавський постав перед судом. Але новий командувач УГА генерал Микитка після від'їзду до Відня Є. Петрушевича і уряду ЗОУНР уклав нову угоду з денікінцями, за якою УГА переходила до денікінських «Збройних сил Півдня Росії». 16 листопада Кам'янець-Подільський зайняли польські війська.

У таких умовах 2 грудня 1919 р. на нараді в Чорториї С. Петлюри з членами уряду було вирішено перейти до партизанських форм боротьби і здійснити рейд тилами денікінців і більшовиків. 6 грудня 1919 р. частини військ УНР під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка і генерала Ю. Тютюнника разом з головою Ради міністрів І. Мазепою вирушили у Зимовий похід у запілля окупантів (тривав до травня 1920 р.). С. Петлюра виїхав до Варшави, де 9 грудня домовився з Ю. Пілсудським про співпрацю.

З жовтня 1919 р. радянські війська почали тіснити армію Денікіна, захопили стратегічну ініціативу, 6 листопада 1919 р. зайняли Чернігів, а 16 грудня— Київ. До середини лютого 1920 р. більшовики витіснили білогвардійців з України. Залишки розбитої Добровольчої армії відійшли з України і РСФРР в Крим.

Радянська влада встановлюється в Україні втретє. За рішенням ЦК РКП(б) 11 грудня 1919 р. було створено тимчасовий орган радянської влади — Всеукраїнський революційний комітет (Г. Петровський — голова, В. Затонський, Д. Мануїльський, М. Владимиров, В. Чубар), а в лютому 1920 р. — Раду народних комісарів України. Проте з перших днів своєї діяльності радянські владні органи України фактично були лише структурою радянської влади Росії, виконували її державні, політичні та економічні рішення — переносили військові методи на сферу виробництва, проводили націоналізацію, створювали українську трудову армію та впроваджували інші заходи воєнного комунізму.

Українсько-польське військово-політичне зближення. Завершення Української революції

З розгромом денікінських військ у Наддніпрянській Україні було відновлено радянську владу. Західну Україну окупували польські війська, хоч вона вважалася підконтрольною Паризькій мирній конференції, яка мала остаточно вирішити її долю.

В окупованому поляками Кам'янці-Подільському у грудні 1919 р. було засновано Українську національну раду, яку очолив есер М. Корчинський. Вона була в опозиції до Директорії, виступала за її ліквідацію і реорганізацію уряду, вважаючи їх винуватцями катастрофи.

24 грудня 1919 р. у Вінниці було досягнуто домовленості про злуку Наддніпрянської і Галицької армій під командуванням М. Омеляновича-Павленка. Але відсутність єдності в лавах Галицької армії та зволікання з практичною реалізацією підписаної злуки призвели до того, що представники Галицької армії 1 січня 1920 р. уклали угоду з більшовиками про перехід УГА під радянське командування.

В умовах, коли різні політичні групи намагалися перекласти відповідальність за невдачу одна на одну, 29 січня 1920 р. в Кам'янці-Подільському відбулася нарада ЦК УСДРП, яка не увійшла до Національної ради, з участю голови уряду УНР І. Мазепи. Отримавши підтримку при обговоренні поточних питань, уряд УНР 14 лютого ухвалив «Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР», який заклав засади скликання передпарламенту.

Тим часом Українська дипломатична місія у Варшаві на чолі з А. Лівицьким продовжувала переговори з поляками. У грудні 1919 р. було ухвалено декларацію, згідно з якою кордон між Україною і Польщею мав проходити по колишньому російсько-австрійському кордону. У березні такі переговори були відновлені. Наприкінці квітня 1920 р. уряд Польщі уклав з Директорією УНР угоду — «Варшавський договір». Він містив підписані 21 і 24 квітня 1920 р. політичну та воєнну конвенції. За цією угодою Польща визнавала Директорію УНР верховною владою в Україні на чолі з С Петлюрою, а Директорія погоджувалася передати Польщі західноукраїнські землі до річок Збруч і Горинь (кордон Польської держави 1772 р.), а також відновити права польських землевласників у межах самої УНР. Цей договір було підписано без погодження з урядом УНР, що спричинило урядову кризу. У травні 1920 р. І. Мазепа відмовився формувати новий Кабінет міністрів. Проти цього договору виступили уряд ЗОУНР, політичні діячі — М. Грушевський, В. Вин-ниченко, М. Шаповал та ін. Укладаючи договір з Польщею, С. Петлюра й А. Лівицький вважали союз з поляками тимчасовим, тактичним, антимосковським.

25 квітня 1920 р. почався об'єднаний похід в Україну польсько-петлюрівських військ, які 6 травня зайняли Київ. Однак 14 травня війська Південно-Західного і Західного фронтів (командувачі М. Тухачевський, С. Будьонний та ін.) перейшли до контрнаступу, розраховуючи перетворити його на початок «світової революції». Польсько-петлюрівські війська мусили залишити Київ та відступити в Західну Україну за р.Збруч. Після поразки радянських військ під Варшавою у вересні 1920 р. почався польсько-український контрнаступ, а коли Червона армія стабілізувала фронт, Польща пішла на переговори з нею. 12 жовтня 1920 р. було укладено договір про перемир'я, що поставило українські війська у важке становище. Оскільки Антанта не відгукнулася на звернення українських дипломатичних місій про надання екстреної допомоги, єдина надія залишалась на зростання антибільшовицьких настроїв в Україні. Тому уряд УНР відкладав рішення про припинення боротьби. Українська армія, поступаючись Червоній армії озброєнням, 10 і 21 листопада зазнала нищівних ударів. Того ж 21 листопада 1920 р. рештки українського війська переправились через Збруч у районі Волочиська. Цими подіями закінчується Українська революція.

18 березня 1921 р. було укладено Ризький мирний договір між РСФРР, УСРР і Польщею, яким завершується доба УНР. За умовами цієї угоди до Польщі відійшли західноукраїнські землі, Польща офіційно визнала Радянську Україну з кордоном по р. Збруч і зобов'язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, в тому числі уряду УНР.

Після укладення перемир'я з Польщею радянські війська під командуванням М. Фрунзе перейшли в наступ й ціною величезних втрат в середині листопада 1920 р. звільнили від військ генерала Врангеля Кримський півострів. Під час збройної боротьби червоних і білих військ застосовувалась і авіація.

Отже, у виснажливій збройній боротьбі 1919—1920 pp. на декількох фронтах революційним українським силам не вдалося одержати перемогу. Однією з головних причин цього були суперечності всередині українського табору. Воєнно-політичне зближення з Польщею, спільна військова кампанія 1920 р. також не привели до мети. Хоча Українська революція закінчилася в листопаді 1920 р. й в Україні владу захопили більшовики, але українська визвольна ідея залишалася живучою і надалі.

Історія України:8.5. Західна Україна у 1918—1920 pp.

Проголошення ЗУНР і включення Східної Галичини до складу Польщі.

Після розпаду Австро-Угорської імперії на зборах політичних і громадських діячів Галичини і Буковини у Львові 18—19 жовтня 1918 р. була створена Українська Національна Рада, яка 1 листопада проголосила утворення національної держави. її назву й територію уточнив закон, ухвалений Радою 13 листопада 1918 p.: держава отримала назву «Західно-Українська Народна Республіка» (ЗУНР) зі столицею у Львові. ЗУНР, у тому числі Буковина та Закарпаття, займала територію майже 70 тис. кв. км з 6-мільйонним населенням.

Польща з допомогою військової сили відвойовувала свої позиції і наприкінці листопада оволоділа Львовом та контролювала 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР оголосила свою владу. Світове співтовариство, особливо країни Антанти, не поспішали визнавати українську державність.

З метою протидії агресивній політиці Польщі 3 січня 1919 р. Національна Рада у Станіславі затвердила проект договору про возз'єднання ЗУНР з УНР, а 22 січня 1919 р. в Києві на Софійському майдані відбулося урочисте проголошення Злуки (об'єднання) двох частин України, Акт якої ратифікував Трудовий Конгрес. Водночас це було тільки формальне об'єднання. Кожна частина України мала свої органи влади і місії за кордоном і втрачала в цей час і свої позиції, і свою територію.

Після Акту злуки армія (майже 60 тис.) Західної області Української Народної Республіки (ЗОУНР) — такою була назва ЗУНР після об'єднання з УНР — разом з військами УНР протистояла збройним силам більшовиків і Польщі. Однак необхідної згоди в їх політиці не було. Керівництво ЗОУНР орієнтувалося на союз з Денікіним при підтримці Антанти в боротьбі проти більшовиків, а Директорія і уряд УНР вважали основним противником білу і червону Росію, і через те для отримання допомоги від Антанти готові були укласти союз з Польщею. Проте Денікін не збирався особливо рахуватися з формальними урядами Є. Петрушевича і С. Петлюри. Наприкінці листопада 1919 р. він видав наказ про розпуск Державного секретаріату ЗОУНР, міністри якого емігрували в Польщу і Румунію, а УГА перейшла тимчасово в його підпорядкування.

Після поразок польської армії і військ УНР у листопаді 1920 р. територія польської Галичини, згідно з Ризьким договором 1921 p., була відокремлена від Східної Галичини і відійшла до Польщі.

Рішенням конференції міністрів закордонних справ Великобританії, Франції, Італії та Японії, що відбулася 14 березня 1923 р. в Парижі, за Польщею визнавалися всі права суверена над Східною Галичиною.

Політичне становище Буковини і Закарпаття.

У Північній Буковині (що була захоплена Румунією) в результаті виступів українського народу в листопаді 1918 р. влада перейшла до Українського крайового комітету. Його представники домовилися з румунами про етнічний поділ Буковини і приєднання української частини землі до спільного зі Східною Галичиною «коронного краю» у складі Австрії. Це викликало невдоволення буковинських селян, а скликане 3 листопада в Чернівцях крайове віче постановило перебрати правління українською частиною краю, висловившись і за приєднання її до України.

Однак і тут збройним шляхом Румунія розправилася з трудящими масами і наприкінці листопада 1918 р. оголосила про включення цієї території до свого складу. На мирних конференціях щодо підсумків Першої світової війни в Сен-Жермені (10 вересня 1919 р.) і Севрі (10 серпня 1920 р.) Буковина визнавалася за Румунією.

У Закарпатті після розпаду Австро-Угорської імперії утворилися народні ради, які в більшості своїй виступали за приєднання до України. 21 січня 1919 р. з'їзд рад у Хусті в складі 420 делегатів від 176 міст і сіл Закарпаття прийняв рішення про возз'єднання цієї території з Україною. Але через наступ військ Румунії і Чехословаччини на українське Закарпаття в квітні 1919 р. народна влада була ліквідована. 8 травня 1919 р. в Парижі було ухвалено рішення про передачу Закарпатської України Чехословаччині, і в той же день представники рад Ужгорода, Хуста і Пряшева створили Центральну народну руську раду, яка під впливом закарпатської еміграції проголосила об'єднання Карпатської Русі з Чехословаччиною. Сен-Жерменський договір 10 вересня 1919 р. оформив приєднання Закарпаття до Чехословаччини.

Отже, національно-визвольна боротьба в західноукраїнських землях за незалежність і суверенність України закінчилася поразкою. Свавільне рішення країн Антанти про включення цих земель до складу Польщі, Румунії та Чехословаччини стало однією з історичних кривд, заподіяних українському народові.