8 Травня 1945 р. Німеччина підписала акт про беззастережну капітуляцію. З війною в Європі було покінчено. 9 травня стало всенародним святом — святом Перемоги.

Через три місяці (8 серпня 1945 p.), виконуючи зобов'язання, взяті на Кримській конференції (4—11 лютого 1945 р.), СРСР оголосив війну Японії. Розгромивши за три тижні мільйонну Квантунську армію, радянські війська прискорили капітуляцію мілітаристської Японії. 2 вересня 1945 р. на лінкорі «Міссурі», який кинув якір у Токійській бухті, відбулося підписання акта про беззастережну капітуляцію Японії. .Цей історичний день означав завершення Другої світової війни.

У чотирирічній жорстокій боротьбі проти гітлерівського рейху радянські народи здобули веесвітньо-історичну перемогу. Радянсько-німецький: фронт був основним фронтом Другої світової війни. Саме тут було розгромлено 507 німецьких дивізій і не менше 100 дивізій сателітів. Основну масу бойової техніки (75%) Німеччина теж втратила у війні з Радянським Союзом — 167 тис. гармат, 48 тис. танків, 77 тис. літаків. На західноєвропейському та середземноморському театрах воєнних дій було розгромлено 176 дивізій, причому, як свідчать документи, то були з'єднання, менш боєздатні й гірше озброєні, ніж ті, які використовувались проти СРСР. Загальні втрати Німеччини вбитими, пораненими й полоненими становили 13,6 млн осіб, із них понад 10 млн на радянсько-німецькому фронті.

Досвід минулої війни свідчить, що перемога — це заслуга й спільний капітал усіх держав і народів, які об'єдналися в боротьбі проти сил агресії. Приклад антигітлерівської коаліції в роки війни довів, що у важкий час країни з протилежними соціально-економічними системами можуть об'єднатися проти спільного ворога, в ім'я миру. За бажання можна знаходити ефективні шляхи переборення суперечностей, альтернативу небезпечній конфронтації. На зміну поняттям, «сила», «погроза», «перемога» повинні прийти поняття «довір'я», «рівність», «повага». Все добре, корисне й конструктивне, що було нагромаджено між країнами та нарбдами світу у відносинах між собою в різні історичні періоди, в тому числі й під час Другої світової війни, потрібно берегти й брати з собою в майбутнє.

Не мир на основі сили, а мир на основі згоди й розуму — таке веління часу.

Внесок України у розгром фашизму

Втрата на початку війни важливих у воєнно-економічному відношенні районів зумовила створення в тилу могутньої бази оборонної промисловості.

На основі евакуйованого з України та інших західних районів СРСР устаткування виникали й зростали сотні нових потужних підприємств на Уралі, в Сибіру, Казахстані та Середній Азії.

У колективи Карагандинського, Челябінського, Підмосковного вугільних басейнів влилося понад 54 тис. шахтарів Донбасу. Тисячі працівників господарських органів і спеціалістів очолили колективи шахт і відповідальні ділянки виробництва. У 1943 р. народне господарство одержало вугілля на 17,1 млн т більше, ніж у 1942 р.

Зростаючі темпи розвитку металургії у східних районах СРСР вимагали значного збільшення видобутку залізної та марганцевої РУД. Тисячі гірників поповнили колективи підприємств залізорудної промисловості Уралу, а загальна кількість працюючих у галузі наприкінці 1942 р. зросла до 42 тис. осіб. За участю українських гірників відкривалися нові родовища руд. Українські майстри впровадили у галузі високоефективний метод багатозабійного буріння, що в декілька разів підвищував продуктивність праці.

Виробничі потужності Магнітогорського металургійного комбінату зросли у кілька разів за рахунок поповнення обладнанням і майже 4 тис. робітників та спеціалістів з 25 плавильних, трубопрокатних, коксохімічних та інших підприємств України. Після пуску (20 вересня 1941 р.) листопрокатного стану Маріупольского заводу «Азовсталь» Магнітогорський комбінат першим з підприємств Уралу і Сибіру розпочав випуск броньової сталі. Наприкінці війни підприємство виплавляло високоякісної сталі у 7 разів більше, ніж у 1940 р.

Виробництво зброї, авіаційної техніки і боєприпасів вимагало значної кількості легованої сталі, яку до війни виплавляли переважно заводи України. У зв'язку з фашистською агресією за безпосередньої участі українських металургів розпочалася реконструкція заводів Уралу.

Значно посилили виробничі можливості енергетичної промисловості Уралу спеціалісти й обладнання з електростанцій України. Одними з перших почали випускати свою продукцію перебазовані з Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва, Харкова підприємства авіаційної промисловості. У Новосибірську освоїло випуск бойових літаків підприємство, збудоване робітниками і спеціалістами Київського авіаційного заводу на базі власного обладнання. На Пермському авіаційному заводі було встановлено 10 тис. т обладнання з Дніпропетровська і Харкова.

У Нижньому Тагілі Харківський завод ім. Комінтерну виробив 35 тис. танків Т—34. За роки війни значний внесок у забезпечення продовольством Червоної армії та працівників тилу зробили хлібороби з України, евакуйовані у переважно Поволжя, Казахстан і Азербайджан.

В установах АН УРСР, що розмістилися в Уфі, працювало 578 науковців, серед них — 43 дійсні члени АН УРСР, 53 члени-кореспонденти і 325 наукових співробітників. Героїчною працею в тилу трудящі України зміцнювали обороноздатність країни. Могутня промислова база, великий досвід організаційної та виробничої діяльності спеціалістів і робітників з України допомогли створенню в тилу потужного військово-промислового комплексу СРСР. На Уралі й у Сибіру виникли нові галузі виробництва — авіаційна, танкова, тракторна, моторотурбобудів-на, електротехнічна промисловість, вугледобувне і хімічне машинобудування, металургія якісного металу, труб і прокату; у Казахстані — чорна металургія, машинобудування, металообробна, хімічна, легка промисловість; у Киргизії — кольорова металургія, енергетична, металообробна, шкіряновзуттєва, трикотажна, швейна промисловість; у республіках Середньої Азії — чорна і кольорова металургія, вугільна, легка промисловість.

Народ України дав Збройним силам СРСР 6 млн бійців. Кожен другий з них загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився живий, став на все життя інвалідом. Із численної армії партизанів і підпільників, які вели боротьбу з фашистами на території України, 59% були українцями. Багато українців брали активну участь у русі опору в західноєвропейських країнах. Одним із таких борців-антифашистів був колишній лейтенант Червоної армії Василь Порик, уродженець села Соломірки (тепер с.Порик) Вінницької області. Втікши з табору, він успішно керував діями створеного ним партизанського загону. Порик став національним героєм Франції. Багато українців за боротьбу проти фашизму в лавах опору отримали високі бойові нагороди від польського, чехо-словаць-кого, румунського, угорського, італійського та інших урядів.

Воїни-українці та уродженці України вписали безсмертні сторінки в історію війни, показавши приклади ратного героїзму. Так, подвиг білоруса капітана М. Гастелло (вихованця Луганської авіаційної школи) повторили й українці. Серед учасників повітряних таранів — 55 льотчиків-ук-раїнців та уродженців України. З 15 фронтів, що діяли в період радянсько-німецької війни, більше половини очолювали маршали і генерали за походженням українці.

Із 11 603 воїнів, які в роки війни за бойові подвиги були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 2072 — українці, причому 32 із них удостоєні цього звання двічі, а один — І. Кожедуб — тричі. Із 7 млн нагород 2,5 Млн належать українцям. Партизани і підпільники України за самовіддану боротьбу проти фашистських окупантів одержали майже 63,5 тис. нагород із 152 тисяч.

Завершення Другої світової війни.

Наслідки Другої світової війни і доля українського народу.

Перемога СРСР і країн антигітлерівської коаліції над Німеччиною та її союзниками була здобута ціною неймовірних зусиль і величезних жертв. Точної кількості людських втрат у СРСР так і не опубліковано. Одні дослідники називають 7 млн осіб, інші — понад 40 млн, у тому числі 15— 20 млн загиблих на полі бою, померлих від ран, у концтаборах. Втрати мирного населення, в тому числі й демографічні, становлять більше 40 млн осіб.

Величезного горя і страждань, неймовірних втрат зазнав у цій війні український народ: Уже наприкінці 1941 р. Україна була окупована. Наприкінці листопада 1942 р. гітлерівці загарбали до 2 млн кв. км території СРСР, яку населяло до війни 85 млн. людей. Понад 41 млн з них були жителями України. Для порівняння: німецькі війська окупували лише 17% території Росії (600 тис. кв. км) з населенням у 27 млн осіб.

З чотирьох років німецько-радянської війни бойові дії тривали на українських землях три роки і чотири місяці. Весь цей час ворог здійснював політику нещадної економічної експлуатації та гноблення населення республіки. Знищення економіки, пограбування матеріальних і людських ресурсів було одним з найважливіших його завдань. Численні ешелони вивозили з України до Німеччини мільйони тонн сировини, продовольства, промислового обладнання, культурних цінностей.

На окупованій території було перетворено на руїни 714 міст та містечок, або 42% від усіх міських поселень, що постраждали від війни на території СРСР. Матеріальні втрати республіки становили 1,3 трлн крб. (30% національних багатств України).

Втрати цивільного населення України були ще більші, ніж її втрати на фронті. У 230 концтаборах і гетто, а також у 250 місцях масового знищення загинуло від рук окупантів 5,5 млн людей. Майже 2,5 млн полягло на фронтах. Втрати українського народу становили 40—44% від загальних втрат СРСР — понад 14 млн осіб.

Значними були також демографічні втрати України. Серед 3,28 млн осіб, яких гітлерівці вивезли до Німеччини з СРСР для роботи на промислових підприємствах і в сільському господарстві, майже 2,2 млн українці.

Масового винищення і страшного насильства зазнало населення західноукраїнських земель внаслідок суперечок СРСР із Польщею за кордони. У вересні 1944 р. в Любліні між Польським комітетом національного визволення та урядом Радянської України було укладено угоду про добровільне переселення українців з польської території в Україну, а поляків з УРСР — у Польщу. З жовтня 1944 р. до серпня 1945 р. було переселено до УРСР майже 433 тис. українців з 750 тис, що з давніх часів мешкали на території сучасної Південно-Східної Польщі. Тих, хто відмовлявся переселитися, знищували (або відправляли до концтаборів). Під час переселення було спалено і пограбовано понад 8 тис. українських господарств.

У 1947 р. Польща вирішила назавжди покінчити з українським питанням. Приводом до цього стало вбивство вояками У ПА заступника міністра оборони країни, генерала Кароля Сверчевського.

У квітні 1947 р. підрозділи Війська Польського розпочали активну боротьбу із загонами УПА під кодовою назвою «Операція Вісла». Ліквідувавши основні підрозділи УПА та їх спільників, поляки приступили до насильницького переселення всіх українців, у тому числі лемків Центральних Карпат, на західні та північні землі Польщі. До серпня 1947 р. було переселено 140,5 тис. осіб. У 1950 р. були депортовані останні 32 сім'ї. Українське населення розпорошили по всій Польщі з метою якнайшвидшої його асиміляції. Нині там мешкають усього 300—350 тис. українців.

Отже, у 1945 р. в Україні залишилось лише 27,4 млн осіб із 41,7 млн, що проживали у 1941 р. Важкі соціально-еко-номічні та інші наслідки від цих втрат Україна відчуває й нині.

На початку 1945 р. розгорнулася боротьба радянської дипломатії за визнання СІЛА та Англією нових західних районів СРСР. Постановою Кримської конференції глав трьох держав (лютий 1945 р.) «Про Польщу» юридично визнавалося встановлення кордону між Радянським Союзом і Польщею по лінії Керзона. Остаточно питання про радянсько-польський кордон було вирішено 16 серпня 1945 р. договором про державний кордон між обома країнами. За цим договором кордон між СРСР і Польщею пролягав вздовж лінії Керзона з відхиленням від неї у деяких районах до 5—8 км на користь Польщі.

У листопаді 1944 р. І з'їзд Народних комітетів Закарпатської України ухвалив рішення про вихід Закарпаття із складу Чехо-Словаччини і возз'єднання його з Радянською Україною. 29 червня 1945 р. у Москві було укладено радянсько-чехословацький договір про Закарпатську Україну, в якому визнавалося, що на основі дружньої угоди обох сторін Закарпатська Україна возз'єднується з УРСР. Возз'єднання Закарпатської України з УРСР завершило історичний процес збирання всіх українських земель у межах однієї держави.

Трагічні наслідки світової війни поставили на порядок денний питання перетворення воєнного союзу країн антигітлерівської коаліції на Організацію Об'єднаних Націй для захисту миру і безпеки. В Ялті глави урядів СІЛА, СРСР і Англії погодилися скликати навесні 1945 р. установчу конференцію цієї організації, яка відкрилася у Сан-Франциско (СІЛА) 25 квітня 1945 р. Пленум конференції ЗО квітня 1945 р. запросив уряди Української РСР і Білоруської РСР направити свої повноважні делегації до Сан-Франциско. Це означало, що Україна стала членом-засновником ООН.

Возз'єднання всіх українських земель, як і вступ України до ООН, стали важливим кроком на шляху втілення в життя споконвічної мрії українського народу про відродження своєї незалежної соборної держави.

Історія розпорядилася так, що акт капітуляції Японії 2 вересня 1945 р. в Тихому океані на борту лінкора «Міссурі» від імені СРСР підписав 40-річний генерал із села Косинівка, що на Уманщині, Кузьма Дерев'янко. Наприкінці XX ст. Україна першою з ядерних держав за власною ініціативою започаткувала етап ліквідації смертоносної зброї, щоб врятувати людство від нової війни.

Історія України:10.7. Україна в повоєнне десятиріччя (1945—1955 pp.). Україна в системі міжнародних відносин у повоєнний час.

Новизна становища України в світі полягала в поверненні її як суб'єкта міжнародного права на арену міждержавних відносин. У 1944 р. було відновлено Наркомат (з 1946 р. — міністерство) закордонних справ України. У 1945 р. делегація України взяла участь у міжнародній конференції і підписала декларацію про заснування Організації Об'єднаних Націй (ООН). Першим віце-головою підготовчої комісії було обрано тодішнього наркома закордонних справ УРСР Д. Мануїльського. Він став головою першого комітету (з політичних питань і безпеки) першої сесії Генеральної асамблеї ООН (Лондон, січень 1946 p.). Україна стала одним із фундаторів цієї авторитетної міжнародної організації, не раз входила до багатьох її комісій та комітетів.

У 1948—1949 pp. Україну обирають непостійним членом Ради Безпеки ООН. Підпис України, як і інших дер-жав-переможниць у Другій світовій війні, стоїть під мирними договорами з колишніми союзниками гітлерівської Німеччини — Італією, Румунією, Угорщиною та Фінляндією. 1948 р. вона підписала міжнародну конвенцію про режим судноплавства Дунаєм.

У перші повоєнні роки УРСР була представлена в 20 міжнародних організаціях і уклала 65 міждержавних угод. 1947 p., після кількадесятирічної перерви, в Києві відкрилося перше представництво іноземної держави — Консульство Польської Народної Республіки, згодом — дипломатичні представництва інших країн Східної Європи. Пропозиції встановити консульські відносини УРСР з іншими державами Європи, Азії та Америки були відхилені Сталіним.

Отже, повернення України на міжнародну арену мало обмежений характер. Вся дипломатична діяльність УРСР здійснювалась в жорстких рамках міжнародної політики СРСР під наглядом відповідних загальносоюзних структур. Однак це означало певні поступки тоталітарного режиму перед реаліями життя.

Україна брала активну участь у розвитку економічних зв'язків СРСР із зарубіжними країнами, передусім з державами створеної 1949 р. Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), куди входили країни Східної Європи та Азії, що стали на шлях соціалізму. З 1953 р. УРСР щороку вносила значні кошти у Фонд ООН для країн, що розвиваються, готувала і надсилала до них кваліфіковані кадри. Поступово, хоч і повільно, розвивалися міжнародні наукові та культурні зв'язки, обмін науковою інформацією, пізніше українські та зарубіжні вчені спільно виконали чимало наукових розробок.

У 1950 р. 20 млн трудящих УРСР підписали відозву до народів світу про заборону атомної зброї, яку прийняв у Стокгольмі Постійний комітет Всесвітнього конгресу прихильників миру. У вересні 1951 р. у Києві відбулася перша українська республіканська конференція прихильників миру.Передача Кримської області до складу УРСР: мотиви і правова основа

Після громадянської війни уряд РСФРР вирішив остаточно залишити за собою Крим. Адже попри підпорядкованість уряду УРСР Москві Кримський півострів мав надзвичайно важливе стратегічне значення. Тут знаходились провідні бази Чорноморського флоту. Крім того, перефразовуючи відомий вислів В. Черчілля, Крим був «м'яким підчерев'ям» України. Маючи його в своїх руках, Росія замикала південні рубежі України. Однак існувала одна проблема: більшість населення Криму були не росіяни. За переписом 1897 р., у Таврійській губернії, до якої входив і Крим, мешкало 42,2% українців, 13 — кримських татар, 3,8 — євреїв, 2,8 — болгар, 5,4% німців та представників інших народів. Отже, створювати автономію за національно-територіальною ознакою для переважаючої національної групи українців на кордоні з Україною не мало ніякого сенсу. Ось тому влада вдалася до демографічних фальсифікацій. Українців, росіян і білорусів об'єднали в одну національну групу під назвою — «росіяни». В окремі національні групи були об'єднані також татари і турки, євреї і караїми. Перепис дав такі результати: всього в Криму було зареєстровано 729 тис. мешканців. З них 51,5% становили росіяни і українці, 29,5% — кримські татари, 6,8 — євреї, 5,9% — німці та інші (вірмени, болгари, поляки, греки). Таким чином, шлях до створення територіальної автономії був відкритий. 18 жовтня 1921 р. Голова Раднаркому РСФРР В. Ленін та голова ВЦВК М. Калінін підписали постанову про утворення Кримської АСРР.

У центральному державному архіві вищих органів влади України зберігається «Доповідна записка» Комісії з адміністративно-економічного районування Криму, яку вона в березні 1923 р. направила до ЦВК Кримської АСРР і відповідно до якої автономний уряд півострова прийняв рішення звернутися до України з пропозицією віддати 10 волостей Дніпровського і Генічеського повітів.

Завдяки приєднанню 10 українських повітів уряд Криму мав на меті знайти необхідні джерела для фінансування місцевих бюджетів.

Український уряд і місцеві органи влади на ці пропозиції уряду Кримської автономної республіки відреагували негативно. Внаслідок цього ЦВК Союзу РСР не наважився поставити на розгляд цей проект, і кордони між Україною і Кримом залишились без змін.

З часу свого заснування Кримська АСРР за своїм статусом мало чим відрізнялася від місцевих адміністративних одиниць у складі Російської Федерації. А після того, як 10 травня 1944 р. Державний Комітет Оборони прийняв рішення про виселення кримських татар у східні райони, відпала будь-яка необхідність «гратися» у кримську державність. ЗО червня 1945 р. указом Президії Верховної Ради Кримська АСРР була перетворена на Кримську область.

Війна стала тяжким випробуванням для населення півострова, яке скоротилося до 780 тис. осіб. У Криму діяло лише 342 дрібних та середніх підприємства. Для відбудови економіки Кримська область не мала ні матеріальних, ні людських ресурсів. Щоб поліпшити демографічну ситуацію, до Криму спішно направляли переселенців з України та РСФРР. На початку 1945 р. на півострів було переселено понад 17 тис. сімей, а в 1950—1954 рр. — ще 57 тис. осіб. Проте незвичні умови життя і праці, посуха 1946 р. і неврожай 1947 р. призвели до того, що переселенці стали масово залишати Крим. На їх місце присилали нових, але це не могло змінити на краще демографічну ситуацію. Лише в умовах інтеграції економіки Криму в економіку України можливо було подолати існуючі труднощі. І такий процес почався. Оскільки Крим є аграрним регіоном зі специфічними природними умовами, то в розвитку сільського господарства величезну роль відігравало зрошувальне землеробство. «Укрводбуд» розпочав будівництво Сімферопольського і Старокримського водосховищ. Тоді ж почалося проектування будівництва головної водної артерії Криму — Північнокримського каналу, який живиться водами Дніпра. Добувна промисловість півострова тісно пов'язувалася з Україною. З України Крим одержував хліб та інші продукти харчування.

Отже, в перші повоєнні роки економіка півострова стала ще більше залежати від України. В той же час РРФСР не могла приділити достатньої уваги відбудові своєї Кримської області. Як свідчать дані, в 1950 р. промисловість Криму досягла лише 81 % довоєнного рівня. До того ж становище продовжувало погіршуватися. Розуміючи, що уряд РРФСР не спроможний надати необхідної допомоги для виведення області з кризового стану, населення і місцеві органи влади дедалі частіше стали висловлюватися за приєднання до України, вбачаючи в цьому можливість поліпшити становище на півострові. Отже, чи не вперше в історії радянського законодавства питання про передачу Криму було порушено не у вищому політичному органі, а на місцевому рівні.

Після детального вивчення Рада Міністрів РРФСР дійшла висновку про доцільність передачі Кримської області до складу України. З цією пропозицією вона звернулась до Президії Верховної Ради РРФСР, а та — до Президії Верховної Ради Української РСР і одержала принципову згоду. Після цього питання про передачу Кримської області Україні було розглянуто на спільному засіданні Президії Верховної Ради РРФСР за участю представників Кримської обласної та Севастопольської міської рад. У прийнятій постанові зазначалося: «Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю і Українською РСР5 а також беручи до уваги згоду Президії Верховної Ради Української республіки, Президія Верховної Ради РРФСР вважає за доцільне передати Кримську область до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки». Ця постанова була надіслана до Верховної Ради СРСР.

13 лютого 1954 р. питання «Про подання Президії Верховної Ради РРФСР щодо питання передачі Кримської області до складу Української РСР» було розглянуто на засіданні Президії Верховної Ради УРСР. Постанову також було надіслано до Президії Верховної Ради СРСР. Президії Верховних Рад обох республік діяли згідно зі статтями 15 Конституції УРСР та 16 Конституції РРФСР.

19 лютого 1954 р. в Москві відбулося засідання Президії Верховної Ради СРСР за участю представників усіх зацікавлених сторін: голів Президій Верховних Рад РРФСР М. Тарасова та УРСР — Д. Коротченка, секретарів Президій Верховних Рад І. Зиміна і В. Іваненка, заступників голів Рад Міністрів відповідно В. Маслова та М. Гречухи, а також від Кримської області першого заступника голови виконкому Кримської облради П. Ляліна, голови виконкому Сімферопольської міської ради Н. Каткова, голови виконкому Севастопольської міськради С. Сосницького. М. Хрущова на цьому засіданні не було, будучи на той час був першим секретарем ЦК ВКП(б), він якщо і мав до цього якесь відношення, то лише опосередковане.

Президія Верховної Ради СРСР одностайно затвердила Указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». В ньому наголошувалось: «Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські і культурні зв'язки між Кримською областю і Українською РСР, Президія Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік постановляє: «Затвердити спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР та Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області із складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки».

26 квітня 1954 р. Верховною Радою СРСР після детального обговорення цього питання був прийнятий закон «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу Української РСР». Він мав усього два пункти:

1. Затвердити Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

2. Внести відповідні зміни в статті 22 і 23 Конституції СРСР.

Отже, передача відбулася не тільки за обопільною згодою, а й з ініціативи самої Російської Федерації. Крім того, в жодному з наведених документів немає й згадки про дарунок з нагоди 300-річчя возз'єднання України з Росією. Не збігаються ці рішення зі святкуванням і хронологічно.

У 1950 р. народне господарство України майже у всіх галузях промисловості мало найнижчі показники за весь час її перебування у складі Радянського Союзу.

Така ситуація була зумовлена не лише воєнними втратами. Причина крилася й в економічній політиці Москви, яка стимулювала швидку відбудову і розвиток насамперед нових індустріальних російських центрів.

З розвитком промисловості не зростав життєвий рівень людей. Випуск товарів споживання досяг у 1950 р. тільки 80% довоєнного рівня. Складно було купити продукти харчування. Особливо ці труднощі посилилися після грошової «реформи» 1947 p., яка звела нанівець особисті заощадження.

У складних умовах відбувалося відродження сільського господарства України. Хоч наприкінці 1945 р. посівні площі дещо розширились, республіка змогла продати державі зерна на третину менше, ніж до війни. Ресурси села були мізерними.

Повоєнна відбудова народного господарства.

Після війни відбудовний процес відбувався прискореними темпами. У цьому були зацікавлені як влада, намагаючись посилити свої позиції у «холодній війні», що розгорнулася між двома світовими системами у 1946 р., так і українське суспільство, плекаючи надію на краще життя.

У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР затвердила п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946—1950 pp. Основні завдання четвертої п'ятирічки полягали у відбудові зруйнованих районів країни, відновленні довоєнного рівня промисловості й сільського господарства і навіть його перевищенні. Виснажені війною робітники змушені були тяжко працювати. Партійно-радянська влада використала звичні для неї методи мобілізацій, застосування примусової праці ув'язнених та військовополонених, практично безплатної роботи колгоспників і дітей.

І все ж відбудова важкої промисловості принесла свої результати. Україна за окремими показниками випереджала розвинуті європейські країни. Промислове виробництво у 1950 р. на 15% перевищувало довоєнний рівень.

Голод 1946—1947 pp.

На початку 1946 р. у сільському господарстві України склалася вкрай несприятлива ситуація, яка вимагала докорінних змін у аграрній політиці та негайної допомоги з боку керівництва СРСР. Але цього не сталося. Під тиском сталінської верхівки уряд УРСР та ЦК КП(б)У планували на 1946 р. форсоване збільшення посівних площ, урожайності та хлібозаготівель.

Ситуація загострилася до краю навесні 1946 р. Малосніжна зима змінилася найбільш посушливими за останні 50 років весною і літом. Зимові та ярі культури майже цілком загинули. Керівництво кількох областей наполегливо зверталося до уряду УРСР з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівель. Виконуючи вказівки Москви, керівництво республіки на чолі з М. Хрущовим не тільки підтверджувало нереальні плани, а й вимагало від колгоспів повернути борги за минулі роки. Було вжито надзвичайних заходів для того, щоб будь-якою ціною отримати від колгоспів заплановану кількість хліба. Події розгорталися за сценарієм трагічного 1933 р.

У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки й областей, суду і прокуратури. Відновивши діяльність «Закону про п'ять колосків» початку 30-х років, судові органи республіки тільки у листопаді 1946 р. жорстоко покарали 2313 селян. Але, незважаючи на суворі каральні заходи, у колгоспах не виконувалася повною мірою заготівля зерна. У той час, коли за межі України сотнями ешелонів вивозився пограбований хліб, на всій її території, крім західних областей, вибухнув страшний голод. За неповними даними 1946—1947 pp. у 16 східних областях померли від голоду майже 800 тис. людей.

Закуповувати українським колгоспам і радгоспам за власні кошти хліб на Кубані Москва не дозволяла. Водночас у період голоду з Радянського Союзу було вивезено 1,7 млн пудів хліба як безплатну допомогу країнам «народної демократії» — Польщі, Чехо-Словаччині, Болгарії та ін.

Опинившись у загрозливій ситуації, керівництво республіки на чолі з М. Хрущовим намагалося знизити рівень катастрофи за рахунок західних областей, неодноразово зверталося по допомогу особисто до Сталіна, інформувало його про тяжку ситуацію в Україні. Реакція Москви була типовою — замість, за висловом Сталіна, «м'якотілого» М. Хрущова у березні 1947 р. секретарем ЦК КП(б)У було призначено більш «твердого» Л. Кагановича. Проте мінімальну допомогу насінням і фуражним зерном все ж було надано. На посівну кампанію 1947 р. УРСР отримала позичку в розмірі 35 млн пудів.

Офіційна пропаганда усіляко замовчувала масштаби трагедії, звинувативши у труднощах «саботажників», а спроби врятувати людей від голодної смерті кваліфікувала як злісне порушення радянських законів.

Отже, третій голод в Україні був спричинений, насамперед сталінським керівництвом, яке нехтувало долею мільйонів українців заради імперських інтересів.

Особливості політичних та економічних перетворень в західних областях республіки

Після війни сталінський режим поставив собі за мету приведення західних українців у відповідність до радянської системи їх східних співвітчизників. Із східних областей УРСР та інших республік до середини 1946 р. у західні області було направлено 86 тис. партійних, радянських, комсомольських працівників, спеціалістів промисловості, сільського господарства, освіти та охорони здоров'я. Місцевим кадрам у той час не довіряли. І хоч понад ЗО місцевих жителів були депутатами корпусу Верховної Ради СРСР і УРСР, реальної влади і впливу на події вони не мали. За свідченням офіційних джерел, до середини 1946 р. на керівну роботу було висунуто 53 тис. активістів з місцевого населення, однак це були другорядні посади на рівні району або села.

Такою ж була ситуація в усіх сферах суспільно-політичного життя західного регіону України. Погано обізнані з місцевими особливостями, не завжди освічені й компетентні, прибулі керівники припускалися серйозних помилок та зловживань, особливо в період встановлення радянських порядків. Поширеними були адміністрування, грубість, порушення законів і прав людини, штучне розмежування українців на «східняків» і «західняків».

Нищівного удару завдала радянська влада греко-като-лицькій церкві. Після смерті митрополита цієї церкви А. Шептицького (листопад 1944 р.) з ініціативи органів держбезпеки почалася ліквідація уніатства. Було ув'язнено церковних ієрархів на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим, а в березні 1946 р. сфальсифікований собор греко-католицької церкви проголосив про розрив унії з Римом і підпорядкував її Російській православній церкві.

Основні напрями програми індустріалізації в західних областях було викладено у постанові уряду України від 7 травня 1945 року. Ще в грудні 1944 р. при РНК УРСР було утворено Раду допомоги західним областям у їх відбудові та відродженні. Тільки 1944 р. було асигновано 10 млрд крб. і, як наслідок, наприкінці 1945 р. стали до ладу 1700 промислових підприємств і майже 500 промислових артілей. Новозбудовані підприємства були обладнані вивезеним з Німеччини устаткуванням. На початку 50-х років промислове виробництво становило 10% республіканського. Однак підприємства західного регіону були позбавлені їх самостійності й цілком залежали від союзних відомств.

Індустріалізація спричинила тенденцію до перерозподілу населення, зайнятого в основних галузях народного господарства. Знизилася з 74 до 72% питома вага зайнятих у сільському господарстві й підвищилася з 26 до 28% частка працівників інших галузей.

У Західній Україні в повоєнні роки (1948—1953) тривала примусова колективізація. До середини 1950 р. 7190 колгоспів об'єднували 98% селянських господарств. Відтак у стислі строки відбулося примусове об'єднання колгоспів. Наприкінці 1950 р. їх стало не більше 800. Тривали так зване ^розкуркулення» і виселення середняків. У східні райони було депортовано 65 906 родин — понад 200 тис. так званих співучасників бандерівських угруповань. Все це ще більше загострило братовбивчу війну на західноукраїнських землях.

Рух Опору на західноукраїнських землях у другій половині 40-х — на початку 50-х років

Стратегічні цілі ОУН—УПА у період 1945—1952 pp. залишалися незмінними: боротьба за українську соборну державу, за оборону української нації. Після звільнення України від німецької окупації дії ОУН—УПА були зосереджені на збройному опорі сталінському режимові. Лідери національного руху Опору ставили за мету захистити місцеве населення від беріївських знущань і насилля, стримати процес так званих соціалістичних перетворень, продемонструвати нескореність української нації, заявити перед світовою громадськістю її прагнення до самостійності та незалежності.

На боротьбу з УПА радянський режим мобілізував великі військові формування. У Рівненській області проти загонів УПА було кинуто майже 9 тис. солдатів і офіцерів, у Львівській — 6,5 тис, Тернопільській — понад 3 тис. Запеклі бої між радянськими військами і бандерівцями точилися також у Станіславській та Чернівецькій областях. Почалися тотальні прочісування місцевостей, де зосереджувалися оунівці, особливо на території Волині та в передгір'ї Карпат. Зважаючи на багаторазову кількісну перевагу військ НКВС, керівництво УПА, зокрема головнокомандувач генерал Тарас Чупринка (Роман Шухевич), у 1947 р. відмовилося від дій великими з'єднаннями (куренями), перейшовши до тактики дій малими рухливими загонами-сот-нями. Чимало партизанських загонів було розформовано, і вони злилися з оунівським підпіллям.

Шухевич Роман (псевдоніми — Тарас Чупринка, Тур; 1907— 1950) — військовий діяч, член УВО—ОУН з 1925. В'язень польських тюрем і концтабору (1934—193 7). Після політичних змін у Че-хо-Словаччині в 1938 р. нелегально перейшов на Карпатську Україну та співдіяв при творенні «Карпатської Січі». Після розколу ОУН приєднався до бандерівської фракції, увійшов до проводу ОУН(б). У 1941р. фактично командував батальйоном «Нахтігаль», потім служив у 201-му батальйоні в Білорусії. Взяв активну участь у підготовці III Надзвичайного Збору ОУН. На Зборі обраний головою тричленного Бюро Проводу ОУН, восени 1943 р. став Головним командиром УПА. Влипні1944 р. обраний головою Генерального Секретаріату й головним секретарем військових справ УГВР. Після вступу в західні області України Червоної армії ще кілька років керував партизанською боротьбою УПА проти радянського режиму. Загинув у бою під Львовом.

Розуміючи, що УПА користується підтримкою місцевого населення, власті висилали до Сибіру сім'ї і навіть цілі села, кожного, хто був пов'язаний з опором. Усього в 1944—1953 pp. було депортовано понад 600 тис. осіб. Все це сприяло ліквідації оунівського підпілля й ослабленню УПА. Іншим серйозним ударом по УПА стало поширення колективізації, оскільки колгоспники, перебуваючи під суворим контролем, уже не могли постачати партизанам провізію.

Із свого боку «оунівська служба безпеки», яка теж мала розгалужену мережу боївок та інформаторів, проводила терористичні акти проти партійних і радянських працівників та їхніх сімей, а також проти військовослужбовців і громадян, які виявили готовність співробітничати з органами влади. Так, у 1945 р. підпілля ОУН знищило відомого радянського журналіста Я. Галана. У 1946 р. було проведено противиборчу кампанію, а також акцію проти колективізації.

Крім відкритої боротьби, уряд УРСР кілька разів звертався до вояків УПА з пропозицією амністії. Зазнаючи великих втрат, УПА спробувала пристосуватися до наростаючого наступу радянських військ. Наприкінці 40-х років командування руху Опору знову провело реорганізацію УПА. Командувач УПА генерал Р. Шухевич отримав від Української Головної Визвольної Ради (утворена влітку 1944 p., була політичним центром національно-визвольних змагань) директиву про докорінну реорганізацію повстанської армії. Оскільки сподівання на американо-радянську війну не виправдалися, частина армії була відправлена на Захід, а інша частина залишена для роботи в підпіллі.

Умови діяльності ОУН—УПА ставали неймовірно складними. Збройні акції не припинялися, але ОУН вирішила остаточно зосередити свої сили на пропагандистській роботі та саботажі. Однак боротьба пішла вже на спад. У 1950 р. оточений спецпідрозділами МВС—МДБ загинув під Львовом головнокомандувач УПА Р. Шухевич. Його замінив полковник Василь Кук (Коваль).

У червні 1950 р. конференція ОУН прийняларішення, відповідно до якого було здійснено децентралізацію УПА і керівництва рухом Опору. Окремі збройні відділи підпілля У краї діяли ще до середини 50-х років. Повстанці, які перебралися на Захід, заснували в еміграції закордонні частини ОУН.

Однією з трагічних сторінок українського руху Опору була боротьба населення західноукраїнських земель, депортованого до концтаборів ГУЛАГу. ГУЛАГ (система концентраційних, каторжних таборів, колоній та спецпосе-лень) було створено за наказом Сталіна на початку 30-х років. Напередодні війни це була держава в державі, засіб знищення усіх незадоволених існуючим режимом. До війни система ГУЛАГу нараховувала декілька сотень таборів та колоній, найбільшими з яких були: Воркута-РічЛаг, Колима-БерЛаг, Тайшет-ОзерЛаг, Мордовія-Лаг, Норільськ-Горлаг та інші, за колючим дротом яких перебували сотні тисяч українців.

Загальний контингент в'язнів ГУЛАГу, за даними російського історика В. Земскова, становив 1 668 200 осіб. У повоєнний час кількість таборів та колоній зросла. На початку 1950 р. в концтаборах, тюрмах, на спецпоселенні та у засланні, за даними київського історика О. Веселової, перебувало 5,5 млн ув'язнених. Лише в західному регіоні було відкрито 25 в'язниць, кількість в'язнів яких в десятки разів перевищувала ту, що існувала в краї за часів польської окупації.

Внутрішній режим у таборах ставав з кожним роком жорстокішим. З другої половини 30-х років були заборонені побачення в'язнів з рідними і близькими, похорони за межами ГУЛАГу. відмінена заробітна плата, яка становила 25% від ставки робітника в державній промисловості. Літній робочий день доведено до 14 годин. Було визнане за можливе працювати в 40—50-градусні морози, посилено також охорону таборів.

Великою була смертність в таборах. За деякими даними лише у таборах воєнних років смертність становила щоденно 1% від усієї кількості в'язнів. У радянських концтаборах, за даними американського історика Р. Конквеста, лише з 1938 до 1950 рік загинуло 12 млн осіб, окрім 1 млн розстріляних.

У Західній Україні сталінський режим, як і в довоєнний час, знову почав масові арешти, вбивства і вивезення до Сибіру українського населення. Так, після остаточного визволення України від німецьких загарбників 7 січня 1945 р. вийшло розпорядження НКВС СРСР за підписом Л. Берії, згідно з яким «усіх виявлених пособників на території України заарештувати з конфіскацією майна і направити до Чорногорського спецтабору» (Красноярський край).

Тоді ж М. Хрущов вніс пропозицію про переселення сімей активних учасників українського підпілля. Уже на квітень 1944 р. було відправлено в Норильський район та на будівництво підприємств гірничодобувної промисловості 2 тис. сімей оунівців та членів ОУН—УПА. У доповідній записці МВС СРСР від 10 вересня 1947 р. згадується про виселення із західних областей України 25 000 сімей активних націоналістів і 74 898 членів ОУН—УПА.

Всього ж, за підрахунками українських дослідників В. Сергійчука та О. Реєнта, на початку 1950 р. з України до Сибіру було депортовано 143 141 членів сімей оунівців та бойовиків УПА. Терор, розгорнутий тоталітарним режимом щодо населення Західної України призвів до того, що станом на 1 січня 1953 р. число українців-в'язнів в таборах ГУЛАГу збільшилося в 2,4 раза, а кількість оунівців досягла 175 тис. осіб.

Найяскравішим виявом руху Опору в радянських концтаборах стали масові страйки і повстання в'язнів. У системі ГУЛАГу із середини 40-х до середини 50-х років відбулося майже півсотні повстань. Потрапивши за колючий дріт, українські патріоти, загартовані підпіллям і партизанською боротьбою у роки війни, в місцях заслання згуртували на боротьбу проти свавілля табірної адміністрації не лише українців, а й представників інших народів.

Історики вважають, що документом, який визначав політичну орієнтацію українських в'язнів у концтаборах та засланців у місцях примусової депортації, стало звернення ОУН—УПА «До насильно вивожуваних на Сибір і більшовицькі каторжні роботи», видане проводом ОУН 1947 р. З того часу почали виникати українські структури опору в тайшетському таборі. У Воркуті виникла підпільна мережа «ОУН—Північ». Станом на 1947 р. організація мала систему зв'язку з багатьма таборами навіть в Україні.

З 1948 р. за наказом Л. Берії було прийнято рішення виділити політичних в'язнів в особливу категорію та ізолювати їх у спеціальних таборах суворого режиму. Правила там були жахливі. В'язні, крім всього іншого, не мали права листування і побачення. До того ж після закінчення терміну ув'язнення (як правило, 25 років) їм не дозволяли повертатися додому, залишаючи на довічному засланні поблизу таборів, з яких їх щойно випустили.

Створення особливих таборів вплинуло на моральний дух в'язнів, які часто вдавалися до опору владі. У вересні 1949 р. в спеціальному таборі №1 на Інті було створено підпільний центр з підготовки повстання. У таборі нараховувалося на той час 4 560 в'язнів, з них 60% становили українці. Саме з них було сформовано три курені по 450 осіб в кожному, а також рота смертників-добровольців з ЗО осіб. Вони у перші хвилини повстання мали захопити радіостанцію «МінЛагу», щоб сповістити світ про все, що відбувається у сталінських концтаборах. Крім українських куренів, сформували ще дві російські роти, а також по одній білоруській, литовській і латиській. На початку грудня 1949 р. було створено координаційний комітет. З того часу міжнаціональна організація дістала кодову назву «Північне сяйво».

З лютого 1950 р. провокатор виказав керівний центр повстання, внаслідок чого було заарештовано 31 в'язня, 11 з них було засуджено до розстрілу, інших — вдруге до 25 років таборів. Тільки завдяки глибокій конспірації та мужності заарештованих вдалося уникнути масових розправ над учасниками організації «Північне сяйво».

Дух непокори спостерігався не тільки у північних таборах ГУЛАГу. Одним з перших заявив про себе в Казахстані табір Кенгір, у який 1949 р. привезли великий етап зі Львова. Здебільшого це була національно свідома молодь, яка, за визнанням О. Солженіцина, зробила у таборах дуже багато для всього повстанського руху. Після бунту оунівців адміністрація табору розпорошила в'язнів по інших таборах, що призвело до несподіваних для МВС наслідків.

В екібастузькому таборі за активної участі оунівців було створено національні центри: український, об'єднаний мусульманський, естонський, литовський. З'явився і об'єднуючий консультативний орган «Раданаціональностей», яка змусила адміністрацію табору задовольнити деякі вимоги в'язнів.

Звістки про смерть Сталіна, арешт і страту Берії потрясли табори. У в'язнів зажевріли надії на зміни, але сподівання були марними. Влітку 1953 р. в РічЛазі (Воркута) вибухнув страйк в'язнів, який очолив українець Ю. Левада. Страйковий комітет розробив меморандум не лише з економічними, а й з політичними вимогами, зокрема щодо перегляду всіх судових справ. Вимогу страйкуючих підтримали деякі підприємства міста. Влада вдалася до перевірених методів приборкання. Як наслідок — 480 осіб вбито і 780 поранено, з них 60% українців.

Ще більшим за масштабами було повстання (8 тисяч в'язнів) у Кенгірі в травні-червні 1954 р., яке тривало 40 днів. Під час повстання працював пропагандистський центр. В'язні видавали газету, писали листівки, які запускали за межі зони з допомогою повітряного змія. У листівках містилося прохання розповісти світові про розстріли в'язнів. Перелякана адміністрація табору за вказівкою з Москви залучила для придушення повстання авіацію та танки. Кількість загиблих під час Кенгірського повстання становила понад 560 осіб, з них 200 жінок, декілька сотень людей були поранені.

Найбільшим повстанням в таборах ГУЛАГу за всю історію його існування був виступ в'язнів Норильська влітку 1953 р. З тих країв в'язнів не вивозили на велику землю, а залишали на довічне поселення. Здавалося, ніхто й ніщо не зможе похитнути устоїв ГУЛАГу- Але в 1952 р. в Норильськ привезли етап українців, членів УПА, засуджених на 25 років у 1949 р.

Причиною вибуху було вбивство молодого в'язня з Волині. 40 тисяч в'язнів Норильська відмовилися працювати. Ватажки повстання були заарештовані. Це спричинило повторний виступ норильчан по всій зоні. В'язні висунули ще одну вимогу: «Воля або смерть». Економічне життя Норильська було паралізовано на 12 днів, після чого в зону ввели війська. Під час придушення повстання було вбито до 800 та поранено понад 300 осіб.

Найдовше трималися каторжники третього концтабору, які заздалегідь створили керівний центр, змогли протриматися майже два місяці. У серпні 1953 р. війська МВС штурмом захопили табір. Найактивніших в'язнів відправили на Колиму та в каторжні тюрми.

Боротьба ця не була марною. її результатом було задоволення багатьох економічних вимог в'язнів. Найголовніше те, що боротьба в'язнів наприкінці 40-х — у першій половині 50-х років спричинила кризу системи трудових таборів. Страйки і повстання не тільки засвідчили силу політв'язнів, а й змусили керівництво таборів і держави піти на поступки. Як стверджує історик Ю. Шаповал, в концтаборах ГУЛАГу більшість становили українці, і саме вони зробили великий внесок у боротьбу і захист прав політичних в'язнів радянських концтаборів.

Очолюваний ОУН повстанський рух мав на меті завершити процес державотворення українського народу. Це прагнення визрівало віками. Засобами мобілізації, а також завдяки антинімецьким, антипрльським, антирадянським та передусім самостійницьким гаслам оунівському керівництву вдалося залучити до УПА і підпілля ОУН понад 400 тис. учасників.

Рух мав народний характер, набувши масштабів відкритої громадянської війни, яка постійно роздмухувалася з обох боків. Формування руху відбувалося в надзвичайно складних політичних умовах. Йому доводилося протистояти водночас кільком могутнім іноземним силам. До того ж повстанські маси не були однорідними. Серед ідейних борців часто траплялися випадкові люди, яких мало хвилювали ідеї та цілі ОУН та УПА, а більше — власні корисливі інтереси. Шкодило рухові й те, що керівництво втратило живий зв'язок з населенням, дедалі більше по-кладаючись на силові методи в стосунках із рядовим повстанським загалом.

У тоталітарну епоху ЗО—50-х років цей рух за методами досягнення мети не міг не бути екстремістським, адже бандерівці діяли не тільки в умовах тоталітаризму, а й проти тоталітарних сил. Наслідки цього змагання були жахливі: нашаровуючись, вони виливалися в нескінченну громадянську війну.

Нині, з піввікової дистанції, є очевидною безперспективність спроб керівних кіл українських самостійників «у тіні німецького походу» або у вирі громадянської війни мільйонів своїх співвітчизників вибороти незалежність України. Об'єктивні історичні умови того часу не могли сприяти створенню самостійної Української держави.

Суперечливий характер суспільно-політичного життя

Суспільне життя у повоєнні роки залишалося надзвичайно складним і суперечливим: з одного боку, відновлювалися традиційні для радянської системи політичні форми, а з іншого — зберігались обмеження й деформації.

У 1946, 1947 і 1948 роках відбулися перші повоєнні вибори депутатів рад різних рівнів. У них брало участь понад 90% громадян України, які мали право голосу. Але це не свідчило про високу громадянську активність мас, — бюлетені містили лише одне прізвище кандидата в депутати, тобто вибору не надавалося. І проголосувати проти цього кандидата під невсипущим оком виборчої комісії та представників партійно-державного апарату рідко хто наважувався.

У 1949 р. було затверджено прапор УРСР — червоно-синій — та її гімн, що мали символізувати державність України. Однак діяльність органів влади республіки визначалася центральними союзними структурами. Всі основні питання її життя вирішувались у Москві Сталіним та найближчим його оточенням. Вироблена там політика реалізовувалася, насамперед, через Комуністичну партію (більшовиків) України — КП(б)У, яка мала статус місцевої партійної організації. За таких умов роль рад, профспілок та громадських організацій зводилася до виконання відповідних партійних директив, а діяльність членів їхніх виборчих органів, у тому числі депутатів, перетворювалася на формальність.

Відсутність реальних громадянських свобод і демократії, репресії, жорстокий політично-ідеологічний тиск і контроль, культ особи Сталіна й безмежна влада виконавців його волі на місцях — ці та інші риси тоталітарної системи, посилюючись, згубно впливали на суспільно-політичне й духовне життя народу.

У 1947 р. з приїздом в Україну Л.Кагановича (він змінив М. Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У і з березня по грудень 1947 р. очолював найвище керівництво республіки) було задіяно на повну потужність увесь охоронно-репресивний механізм системи. Розгорнулася нещадна боротьба з «українським націоналізмом», безперервно мінялися й зазнавали утисків керівні кадри. Так, у 1949—1952 pp. за звинуваченням в українському націоналізмі з партії було виключено понад 22 тис. осіб, або 3% загальної чисельності. У західних областях України, де з приходом сталінського режиму було ліквідовано політичний плюралізм і багатопартійність, не припинялися масові депортації населення, проводилась примусова суспільна колективізація — у селян забирали майно й нещодавно отриману землю. Це викликало обурення й опір.

Ускладнював ситуацію в регіоні й беріївський репресивний апарат, який жорстко переслідував місцевих жителів за підтримку ОУН—УПА. За 1946—1949 pp. до Сибіру було заслано майже 600 тис. осіб. Жертвами беріївських репресій стали і десятки тисяч представників інших національностей. Крім того, в боях з бандерівцями загинуло понад 25 тис. військовослужбовців Червоної армії, прикордонних та внутрішніх військ. Спробою розв'язання українсько-польських проблем була, вже згадувана «Операція Вісла» — одна з ганебних сторінок діяльності сталінської тоталітарної системи. Жорстокий гніт дедалі посилювався. І лише після смерті Сталіна в 1953 р. з'явилася надія на демократизацію життя в країні. Цьому сприяло й усунення Берії.

В Україні було здійснено відчутні заходи щодо реорганізації управління господарством, створено союзно-республіканські міністерства. Скоротилися штати адмініст-ративно-управлінського апарату, що дало змогу вивільнити понад 60-тис. працівників. Посилився контроль за діяльністю суду, прокуратури, органів державної безпеки. Поліпшилася робота місцевих рад.

Культурне життя України в ті роки було складовою повоєнного відродження. У важкому стані опинилися заклади освіти, особливо у сільських районах. Тому в Україні розгорнувся рух за відбудову і ремонт шкіл власними силами. Крім того, протягом першої половини 50-х років було зведено 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. У 1953 р. в республіці здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. Наприкінці 50-х років діяли 2 тис. середніх шкіл — у 2,5 раза більше, ніж у 1940 р. Водночас дедалі більше відчувалася відірваність української школи від проблем національного виховання. Лише у 30% шкіл навчання проводилось українською мовою.

Здійснювалася підготовка технічних кадрів із середньою спеціальною та вищою освітою. Для розв'язання цієї проблеми відновлювалась мережа відповідних навчальних закладів, які забезпечувалися необхідним приладдям та обладнанням. Знову почали діяти Київський, Харківський, Одеський та інші державні університети, яким надавали допомогу вузи інших республік СРСР. Так, за рішенням РНК СРСР у розпорядження Управління у справах вищої освіти України у перший повоєнний рік було направлено ЗО кандидатів наук. Після закінчення воєнних дій в Україну приїхали також понад 6 тис. фахівців з різних галузей народного господарства.

Уже через три роки було відновлено науково-технічну базу АН УРСР. Почалися розробки і дослідження в таких галузях науки, як атомна та теоретична фізика, металофізика та ін. Проте за нового витка репресій, пошуків «безрідних космополітів» у наукових колективах склалася напружена ситуація. Наслідки «керівництва» по-ждановськи в Україні виявилися у прийнятті в серпні 1947 р. постанови ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР». Безпідставній критиці в ній були піддані праці, видані у передвоєнні та воєнні роки: «Короткий курс історії України» та «Нариси історії України» за редакцією С.Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського. Особливо дісталося першому тому «Історії України» за редакцією М. Петровського як такому, що не забезпечив «боротьби з проявами буржуазного націоналізму в історичній науці».

Після сесії ВАСГШЛУу (серпень 1948 p.), яка завершила розгром «реакційної теорії менделізму-морганізму», жертвами «лисенківщини» стали в Україні академік М. Гришко, професори С. Гершензон, Т. Поляков та ін. Був розкритикований підручник для вузів «Курс генетики» М. Гришка і Л. Делоне.

Прийнята влітку 1946 р. Постанова ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленінград» в Україні мала своїм продовженням відповідні постанови ЦК КП(б)У: «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в "Нарисі історії української літератури"» (24 серпня 1946 р.), «Про журнал сатири і гумору "Перець"» (19 вересня 1946 р.), «Про журнал "Вітчизна"» (1 жовтня 1946 р.), «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення» (20 жовтня 1946 p.). Ці документи містили суб'єктивні оцінки і перекручення загального стану літератури і мистецтва.

Ідеологічна ситуація в Україні погіршилася після того, як ЦК КП(б)У знову очолив Л.Каганович. У пресі з'явилися статті, які вихваляли роль Кагановича в розгромі «хви-льовизму» в Україні. А сам він у цей час безпідставно звинувачував у буржуазному націоналізмі письменників П. Панча (за роман «Гомоніла Україна»), А. Малишка, Д. Косарика, С. Крижанівського, І. Неходу, В. Бичка, М. Рильського, В. Сосюру, Ю. Яновського та ін. Ганебному шельмуванню був підданий кіносценарій О. Довженка «Україна в огні».

І все ж у цих важких умовах українська література поповнилася творами, які здобули визнання. Це, зокрема, романи «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль» М. Стельмаха, збірка поезій «Троянди і виноград» М. Рильського, вірш В. Сосюри «Любіть Україну», за який автор був підданий нищівній критиці.

Різноманітністю композиційних рішень були позначені твори образотворчого мистецтва О. Шовкуненка, В. Овчинникова. Зростала популярність театрального мистецтва. У 50-х роках в Україні діяло до 70 професійних театрів. Постійне захоплення викликав талант Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри та ін.

В Україні працювали три кіностудії художніх фільмів — Київська, Одеська та Ялтинська. У 1950 р. на екрани вийшов фільм-шедевр відомого кінорежисера І. Савченка «Тарас Шевченко».

Маючи незаперечні досягнення, українська культура повоєнного часу зазнала на собі й руйнівного впливу сталінщини, що призвело до догматизму та суб'єктивізму в зображенні життя українського народу важких відбудовних років.

Україна в умовах наростання кризи тоталітарного ладу (1956—1991 pp.).

Три десятиліття після смерті Сталіна в історії України охоплюють два періоди, які мали суттєво відмінний історичний зміст. Перший — часи «відлиги», коли була зроблена спроба частково реформувати тоталітарну радянську систему, перетворити її на більш дієздатний суспільний організм. Другий період — політична та ідеологічна реакція, прогресуючий занепад тоталітарної системи.

Історія України:11.1. Соціально-економічний розвиток України (1956—1985 pp.).

Проблеми розвитку народного господарства в середині 50-х — першій половині 60-х років.

Після приходу до влади М. Хрущова (вересень 1953 р.) в СРСР намітилися докорінні зміни в організації керівництва країною. Було зроблено спробу переходу від жорсткого керівництва сільським господарством до господарської самодіяльності колгоспів і радгоспів. Резонансною реформою «великого десятиріччя» була заміна галузевого управління промисловістю територіальним. Усе це мало на меті без зміни виробничих відносин шляхом деяких послаблень пожвавити розвиток промисловості й зупинити деградацію продуктивних сил села.

У лютому 1957 р. було визнано за необхідне ліквідувати більшість галузевих міністерств і організувати замість них територіальні ради народного господарства — раднар-госпи. В Україні було створено 11 економічних адміністративних районів, очолених раднаргоспами.

Реформатори були переконані, що заміна централізованого керівництва місцевим забезпечить належну ефективність промисловості, її сприйнятливість до науково-технічного прогресу. Проте побудова управління промисловістю по вертикалі або по горизонталі аж ніяк не торкалася суті господарського механізму, стрижневих економічних відносин.

Рішення вересневого (1953) Пленуму ЦК КПРС про розвиток сільського господарства були позитивно сприйняті сільськогосподарськими працівниками. Протягом п'яти років в Україні спостерігалося зростання сільськогосподарського виробництва. Однак воно тривало до тих пір, поки держава вкладала в цю галузь великі кошти. Валовий збір зерна в Україні зріс за 1954—1958 pp. майже на 20%, цукрових буряків — у два рази, виробництво м'яса — більш як удвічі, молока — утричі. Однак після ліквідації у 1958 р. МТС і впровадження обов'язкового викупу колгоспами їх техніки становище змінилося. Слабка економіка колгоспів не витримувала величезних витрат на викуп, придбання та експлуатацію техніки.

Вважаючи себе знавцем сільського господарства і маючи справді добрі наміри, М. Хрущов намагався підвищити його ефективність запровадженням використовуваних на Заході технологій, що не могли дати ефекту у вмонтованих в командну економіку колгоспах, працівники яких не відчували себе господарями і не мали ніякого економічного інтересу. Організаційні заходи, що мали на меті підняти сільськогосподарське виробництво, насправді тільки підривали економіку села (укрупнення колгоспів, перетворення їх на радгоспи, ліквідація «неперспективних» сіл тощо). Спроби знайти додаткові резерви шляхом освоєння цілинних земель, ліквідації травопільної системи давали короткочасні успіхи і свідчили про екстенсивний розвиток сільського господарства. Негативний резонанс мало повернення до сталінських обмежень присадибних господарств колгоспників, щоб воно не «заважало» їм працювати у колгоспах. Обсяг продукції, що надходила у ринкову торгівлю, зменшився, внаслідок чого зросли ціни, постраждали інтереси міських споживачів. Посуха 1963 р.

загострила становище: почалися труднощі з постачанням населенню хліба. Довелося витрачати валюту для його закупівлі за кордоном. Країна потрапила у залежність від імпорту хліба, з якої вже не могла вирватися.

Восени 1961 р. було прийнято третю програму КПРС, яка проголошувала можливість побудови комунізму за 20 років. Для більшої переконливості текст програми був перенасичений цифрами зростання виробництва, очікуваними на 1970—1980 pp. Водночас на випадок провалу програми підкреслювалося, що її можна виконати за сприятливих міжнародних обставин.

Ще одним нововведенням М. Хрущова став поділ партійних, радянських, профспілкових_ й комсомольських організацій за виробничим принципом — на промислові й сільські. Ця реформа передбачала наближення керівництва до конкретних виробничих справ. Водночас збереження попередніх виробничих відносин, форм і методів керівництва не принесли бажаних результатів. Три надпроекти М. Хрущова — освоєння цілини, розширення посівів кукурудзи, програма з тваринництва (догнати та випередити США у виробництві м'яса, масла та молока) не дали очікуваних результатів. Водночас у кожній з них було багато привабливого. Ірраціональними їх робили, як правило, масштаби, методи, терміни виконання.

Наприкінці 1963 р. М. Хрущов, усвідомивши безперспективність своїх спроб забезпечити стійке зростання сільського господарства, зробив крутий поворот в аграрній політиці партії, а можливо, і крок на шляху демократизації системи управління. Рішення двох пленумів ЦК КПРС (грудень 1963 р. та лютий 1964 р.) заклали основи курсу на інтенсифікацію сільськогосподарського виробництва. Але ліміт часу, що відвела Хрущову історія, через кілька місяців був вичерпаний.

У жовтні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС М. Хрущова звільнили від обов'язків першого секретаря ЦК і голови Ради Міністрів СРСР. Його дії були кваліфіковані як волюнтаристські, що заперечували принцип колективного керівництва.

Економічні реформи в 60-ті роки та причини їх згортання

Обраний у жовтні 1964 р. першим секретарем ЦК КПРС Л. Брежнєв не сприйняв намагань Хрущова щодо реформування системи управління народним господарством.

На його позначення офіційне суспільствознавство запровадило термін «розвинутий соціалізм». Активно пропагувалася теза, що в суспільстзі, яке вступило в смугу розвинутого соціалізму, поступово зникають майже всі відмінності між людьми — класові, майнові, освітні, національні.

Застій в розвитку СРСР і України спричинений:

1) посиленням адміністративно-командних важелів в економіці після десятиліття хрущовських реформ і неосталінізму в ідеології;

2) нездатністю нового керівництва відреагувати на виклик часу, коли світ вступив у нову фазу НТР;

3) надприбутками, що потекли до СРСР у вигляді «нафтодоларів» після підвищення цін на нафту у світі і дали йому змогу деякий час не тільки «латати дірки» у своїй економіці, а й змагатися з США у військовій промисловості та боротися за «третій світ».

Після усунення М. Хрущова головою Ради Міністрів СРСР став О. Косигін, який розпочав економічну реформу, спрямовану на посилення економічних стимулів у діяльності підприємств та організацій. В Україні на нові методи планування та економічного стимулювання у 1966 р. перейшло 15% підприємств, а в 1970 р. — 85%.

На першому етапі реформа сприяла поліпшенню показників виробництва. Але економіка не позбулася партійного і відомчого диктату. Працівники не відчували себе господарями виробництва. Економічні методи керівництва розчинилися у командно-адміністративних. Економіка й надалі залишалася витратною, екстенсивною.

70-ті роки ознаменувалися початком технологічного етапу НТР. Зокрема, в інтенсифікації сільськогосподарського виробництва провідна роль належала науці. Сільське господарство республіки спиралося на міцну наукову базу, яку становили 159 сільськогосподарських науково-дослідних установ. Працювало понад 8300 науковців. Однак такий науковий потенціал через забюрократизованість використовувався неефективно. Чимало наукових розробок, спрямованих на інтенсифікацію аграрної галузі, через відомчі гальма не вдалося впровадити в сільськогосподарське виробництво.

Водночас у процесі зміцнення та вдосконалення матеріально-технічної бази сільського господарства, переведення його на індустріальну основу поглибилася спеціалізація галузі. Виникли самостійні виробництва й галузі в землеробстві та тваринництві. У 70-ті роки колгоспний і державний сектори на селі були охоплені міжгосподарською кооперацією та агропромисловою інтеграцією, вищий ступінь якої становили агропромислові підприємства та об'єднання. Все це вимагало теоретичного осмислення, практичних висновків і рекомендацій щодо вдосконалення керівництва, матеріально-технічного постачання і регулювання економічних і правових відносин з опорою на людський фактор. Але цього не сталося. Значну частину коштів, спрямованих у село для підвищення родючості земель, механізації виробництва, соціального забезпечення, витрачали на будівництво розкішних об'єктів.

Велику увагу в цей час було приділено розвиткові паливно-енергетичного комплексу. В Україні вже в 1978 р. стали до ладу найбільша в Європі Запорізька і Вуглегірсь-ка ДРЕС, Криворізька, Придніпровська та інші потужні теплові електростанції. В 1980 р. були здані в експлуатацію два останні агрегати Дніпрогесу-2 у Запоріжжі. Помітних успіхів досягли нафтовики і газовики. В 1970 р. почали діяти газопроводи Єфремівка—Київ—Кам'янка-Бузька, Шебелинка—Слов'янськ, Диканька—Кривий Ріг. На 1975 р. було введено в експлуатацію 26 нових нафтових і газових родовищ.

Позитивних результатів було досягнуто в гірничорудній, вугільній, металургійній промисловості. Розвивалися машинобудівна, металообробна, електроенергетична, хімічна, нафтохімічна промисловість. Виникла нова галузь — мікробіологічна промисловість. Збільшувалися виробництво і постачання сільському господарству концентрованих добрив, засобів захисту рослин.

Провідною тенденцією машинобудування ставало створення систем машин, автоматичних та потокових ліній, впровадження нових технологій. У 1975 p., наприклад, у всіх галузях промисловості України комплексну механізацію й автоматизацію було запроваджено на 100 підприємствах, у 6 тис. цехах, дільницях і виробництвах почали діяти 8 тис. механізованих потокових та автоматизованих ліній. На Дніпропетровському металургійному заводі став до ладу унікальний стан вітчизняного виробництва для прокатування вагонних осей оригінальним методом (без кування) — агрегат удвоє легший та вчетверо продуктивніший за найкращі світові зразки.

У республіці почалося виробництво потужних і досконалих тепловозів, тракторів, бурякозбиральних та кукурудзозбиральних комбайнів, а також морських суден, сучасних літаків.

Однак Україна, як і весь колишній СРСР, прокладала шлях до індустріалізації на основі «валової» економіки і тотального підкорення людини виробництву. Символами цього були економічно малорентабельні БАМ, «рукотворні» моря на Дніпрі, «найбільші в Європі» Придніпровська, Зміївська, Бурштинська теплові електростанції та інші гігантські Еовобудови, часто небезпечні для людини. Без необхідного наукового обґрунтування високими темпами розвивалася атомна енергетика: розгорнулося будівництво потужних АЕС у густонаселених та маловодних Південно-За-хідному і Південному економічних районах України. В межиріччі Дніпра, Десни, Прип'яті споруджувалася Чорнобильська АЕС.

Скута командно-адміністративною системою економіка поступово втрачала чутливість до НТР. Розвиток промисловості відбувався екстенсивно, за надмірних витрат, нарощування паливно-енергетичної та хімічної баз, форсованого залучення до виробництва нових природних ресурсів, що призвело до сировинної та екологічної криз.

Політичні розрахунки центру взяли гору над економічними міркуваннями. Відбулася насильницька колонізація України, всіх союзних республік, яка суперечила їхньому конституційному становищу в СРСР. Вона поступово призводила до занепаду соціально-економічної і духовної сфер життя народів, наростання стагнаційних явищ.

Україна в економічній системі СРСР

Економіка України була тісно пов'язана з господарством усього Радянського Союзу. її населення становило майже 52 млн осіб — 19% від загальної кількості населення СРСР. На українську промисловість припадало 17% промислового виробництва СРСР і понад 23% його сільськогосподарської продукції.

Україна мала багаті природні ресурси, сильний сільськогосподарський і промисловий потенціал. Порівняно з рештою республік Радянського Союзу вона була орієнтована на сільське господарство більшою мірою, ніж Радянський Союз загалом. Промисловий потенціал України був дещо меншим від середнього показника по СРСР через дисбаланс між високоіндустріальними східними і південними областями та значно менше промислово розвинутими західними регіонами.

Водночас Україна була важливим індустріальним регіоном. Продукуючи до 40% усієї радянської сталі, 34% вугілля, 51% чавуну, вона за своїм валовим національним продуктом була на рівні Італії. У 1972 р. за обсягом промислового виробництва Україна перевищувала рівень 1922 р. у 176 разів. Звичайно, українська промисловість знала і піднесення, і спади. В період піднесення 50-х — початку 60-х років, коли темпи зростання становили 10% на рік, вона перевищувала загальносоюзні показники, проте в 70-х та 80-х роках, коли ці темпи знизилися до 2—3% на рік, її промислове зростання було навіть нижчим від середнього по СРСР. Великою мірою це сповільнення пов'язане з наявністю застарілих та неефективних металургійних заводів.

Уповільнення економічного розвитку України, як і СРСР загалом, більше ніж будь-коли загострило потребу капіталовкладень. У той час, коли Москва вкладала великі кошти в нові промислові проекти Сибіру, промисловість України лишалася занедбаною. За перебування на найвищому партійному посту в Україні П. Шелеста вітчизняні економісти особливо гучно протестували проти зменшення частки республіки у капіталовкладеннях.

Шелест Петро Юхимович (1908—1996) —український партійний і радянський діяч. Народився в с. Андріївці на Харківщині. Працював на різних роботах у радгоспі, на залізниці. З1927 р. навчався в Ізюмській радянсько-партійній школі, перебував на комсомольській роботі. Згодом навчався в Інженерно-технічному інституті Харкова. У1932—1936 рр. працював на Маріупольському металургійному комбінаті, одночасно навчався в Маріупольському металургійному інституті. У1937—1940 pp. працював на Харківському заводі «Серп і молот», де посів посаду головного інженера. Під час радянсько-німецької війни перебував на партійній роботі. Займався оборонною промисловістю. Протягом 1948—1954 pp. очолював заводи в Ленінґраді та Києві. У 1954 р. обраний другим секретарем, а в 1954 р. — першим секретарем Київського міськкому КПУ. У1962 р. обраний головою Бюро ЦК КПУ з промисловості й будівництва. З липня 1963 р. — перший секретар ЦК КПУ. У квітні 1972 р. був знятий з цієї посади, у 1973 р. виведений зі складу Політбюро ЦК і відправлений на пенсію. Йому було заборонено оселитися в Україні. Працював на господарській роботі в Москві. Помер 1996 р. у Підмосков'ї. У1996 р. урна з прахом перезахоронена на Байковому кладовищі.

У травні 1972 р. П. Шелеста замінив В. Щербицький, який не бажав порушувати це питання, але воно раз у раз виринало саме собою.

Україна в системі світового господарства.

Серед союзних республік у зовнішньоторговельному обороті СРСР Україна посідала друге місце. Вона була значним постачальником на експорт машин і устаткування, засобів автоматизації, металургійної сировини, прокату чорних металів, сільськогосподарської продукції та інших виробів. За 1971—1982 pp. розширилася участь України у зовнішньоекономічних зв'язках із країнами світу. Продукцію України експортували у 25 європейських країн, 24 азіатські, 35 африканських і в країни американського континенту, в Австралію і Нову Зеландію. Найбільші обсяги її експортно-імпортних операцій припадали на тодішні соціалістичні країни.

Промислові підприємства і проектні установи України безпосередньо надавали технічну допомогу Індії, Єгипту (Асуанська гребля), Туреччині, Іраку, Алжиру, Сирії та ін.

На основі компенсаційних угод за сприяння іноземних фірм в Україні було споруджено кілька підприємств. Вона брала активну участь у різних програмах ООН у галузі підготовки національних кадрів. Деякі інститути АН УРСР стали координуючими щодо виконання комплексних науково-технічних програм у межах Ради Економічної Взаємодопомоги, яку утворювали колишні соціалістичні країни.

Посилення застійних тенденцій в соціально-економічному житті республіки

Екстенсивна спрямованість радянського виробництва вимагала залучення в обіг надлишкової кількості матеріальних ресурсів та робочої сили. Через недостатнє використання досягнень науково-технічного прогресу на нових підприємствах діяли застарілі, екологічно небезпечні технології. В Україні період «застою» характеризувався бурхливим зростанням видобувних галузей, розтринькуванням природних багатств, перетворенням багатьох місцевостей на зони екологічної небезпеки. Однобічна орієнтація промисловості на так звані базові галузі призвела до того, що територія республіки була забруднена відходами мінерально-сировинного комплексу вдесятеро інтенсивніше, ніж Радянський Союз загалом.

Традиційна неуважність до розвитку легкої та харчової промисловості (група «Б»), обмеженість їх сировинної бази зумовили постійний дефіцит якісних товарів. При цьому

зростала мережа закритих магазинів для номенклатурних працівників та керівної еліти.

Зовнішня торгівля стала використовуватися як важіль для ліквідації бюджетного дефіциту і підтримання певного рівня постачання населенню товарів широкого вжитку. Десятки мільярдів «нафтодоларів», які СРСР заробив під час енергетичної кризи 70-х років, було використано не на технічне переобладнання галузей промисловості, а на масову закупівлю найдешевших товарів з метою перепродажу їх вже за значно вищими цінами на внутрішньому ринку.

Починаючи з 1923 p., коли було встановлено державну монополію на продаж спиртних напоїв (у 1914—1922 pp. торгівля горілкою була заборонена), ця стаття доходів стала відігравати істотну роль у бюджеті. Виходячи з фінансових міркувань, держава у 70-х роках особливо широко заохочувала продаж рентабельних міцних напоїв. Споживання алкоголю набрало таких масштабів, що почало загрожувати генофонду населення. Однак медичні й моральні наслідки неконтрольованого поширення алкоголю в державній торговельній мережі злочинно замовчувалися.

Електрифікація, хімізація, меліорація були оголошені магістральними напрямами розвитку в сільському господарстві. Безвідповідальність партійних та відомчих інстанцій, які приймали рішення, та економічна незаінтересованість відчужених від засобів виробництва безпосередніх виробників призвели до тяжких наслідків. Найродючіша у світі смуга придніпровських заплавних чорноземів перетворилася на дно штучних морів, меліоровані ґрунти засоло-нювалися, насичені хімікатами сільськогосподарські продукти ставали небезпечними-для здоров'я людини. Низька якість виготовлення та обслуговування техніки призводила до того, що частка важкої ручної праці в колгоспно-радгоспному виробництві залишалася винятково високою. Основним гальмом у сільському господарстві були встановлені під час колективізації виробничі відносини. Про безперспективність колгоспної системи яскраво свідчать, наприклад, такі факти: присадибні ділянки колгоспників (від 0,3 до 0,4 га) у 1970 р. , займаючи лише 3% всіх орних земель країни, давали 55% яєць, 40% молочних продуктів, 33% загального виробництва м'яса, майже 40% картоплі.

Не маючи змоги забезпечити високопродуктивну працю в колгоспах та радгоспах, влада розширювала посівні площі, особливо в головних зернових регіонах, у тому числі й в Україні. Ніякої економії чи раціонального ставлення до земельного фонду не було. Розорюваність сільськогосподарських.угідь досягла 80% проти 25% у США і 48% у Франції. Це призводило до активізації ерозійних процесів (Україна щороку втрачала до 600 млн т родючих ґрунтів).

З визріванням кризи тоталітарної економіки держава все активніше використовувала політику «ножиць цін», (високі ціни на промислові товари для села і низькі — на сільськогосподарську продукцію), перекачуючи в централізовані фонди більшу частину доходів колгоспів та радгоспів. Тому кількість бажаючих залишатися в селі постійно зменшувалася. За 1966—1985 pp. з українського села виїхало 4,6 млн осіб. Внаслідок цього вікова структура сільського населення вкрай погіршилася. Третина населення у селах за існуючої продуктивності праці не могла годувати дві третини населення у містах. Так виникла продовольча проблема — одна з ознак системної кризи тоталітаризму.

Негативний вплив на розвиток сільського господарства, як і промисловості, мало поширення військово-промислового комплексу на нові сфери тоталітарної економіки, що призводило до активного її виснаження. Гонка озброєнь вела СРСР в економічну безодню.

Розвиток науки і техніки. Цивільна авіація в Україні

Цей етап розвитку людства характеризується прискоренням індустріалізації, урбанізації, науково-технічною революцією (НТР), в які було інтегроване й українське суспільство. Відкриття та мирне використання атомної енергії, освоєння космосу, поява нових технологій змінили організацію та управління виробництвом. Провідними силами цивілізації стають наука і технологія. Початком НТР вважають 50-ті роки, коли запрацювали перші атомні електростанції, стартував перший супутник Землі, розпочалося використання у промисловості електронно-обчислювальних машин. Наука, яка раніше була лише джерелом нових технічних ідей, перетворилася на безпосередню виробничу силу. На другому етапі НТР, в 60-ті роки, стає масовою автоматизація виробництва (широке використання роботів, автоматизованих систем управління). Початок 80-х років ознаменував третій етап НТР, на якому в результаті автоматизації та роботизації виробництва робітник дедалі більше віддалявся від виготовлення продукції, здійснюючи лише регулювання та контроль виробничого процесу. Створення комп'ютера стало одним із найбільших досягнень людства, нарівні з відкриттям вогню та винаходом колеса. Величезні можливості для інтелектуалізації праці відкрила мікроелектроніка. Стрімкого розвитку набули біо-технологія і технологія створення матеріалів із наперед заданими властивостями.

Завдяки використанню супутників зв'язку глобального характеру набуває робота засобів масової комунікації. Замість енергомістких постають наукомісткі виробництва. Починає домінувати інтелектуальна праця. Отже, наука і НТР принципово змінили обличчя суспільства. Чітко окреслився процес інтернаціоналізації. Людство поступово об'єднується в єдину соціокультурну цілісність.

В Україні в цей час було налагоджено конструювання та виробництво електронно-обчислювальних машин, сучасних приладів і засобів автоматизації. Вчені Інституту кібернетики АН УРСР завершили розробку електронно-обчислювальних машин нового покоління «Мир-2», «Дніпро-2», науковці Інституту електрозварювання ім. Є. Патона впровадили у виробництво понад 280 винаходів з економічним ефектом у 200 млр. крб.

У 50-ті роки в Україні активно розвивалася цивільна авіація. З 1956 р. на авіалініях України і Радянського Союзу з'явився новий літак ТУ-104, що стало початком нового етапу розвитку цивільної авіації (швидкість — 800 км/год, дальність польоту — 3100 км). З'явився новий літак О. Антонова АН-24.

Розвиток цивільної авіації в 60-х роках характеризувався освоєнням і широким впровадженням реактивної техніки, що дало змогу за першу половину 60-х років збільшити перевезення пасажирів у 6 разів, пошти — в 3—4 рази, вантажів — 2,5 раза. Нарощувалася організація технічного обслуговування і ремонту нової авіатехніки.

60—70-ті роки — період активного застосування авіації в народному господарстві України, яка освоїла весь комплекс сільськогосподарських робіт. Застосовувалася авіація при аерофотозйомці, в системі охорони здоров'я, гідрометеорології, в контролі й дослідженнях лісних ресурсів, запасів риби, перевезенні пошти та вантажів.

У 70-ті роки в Україні було побудовано та реконструйовано 18 злітно-посадочних смуг, зведено 24 нові аеровокзали.

На початку 80-х років цивільна авіація меншою мірою, ніж інші галузі народного господарства, відчула на собі кризові явища. Аерофлот працював більш-менш стабільно, хоча і не досяг особливого прогресу. Було відкрито 17 нових авіамаршрутів.

Історія України:11.2. Суспільно-політичне життя в Україні (1956—1985 pp.). Хрущовська «відлига».

Після смерті Сталіна до влади в партії і державі стала група найближчих його соратників. Так зване колективне керівництво очолив М. Хрущов. Саме з його діяльністю пов'язані перші спроби демократизації суспільства, що дістали назву хрущовської «відлиги».

14—25 лютого 1956 р. в Москві відбувся XX з'їзд КПРС. Поряд з іншими питаннями на закритому засіданні з'їзду було заслухано доповідь М. Хрущова «Про культ особи і його наслідки».

Осуд зовнішніх форм тоталітаризму (культу особи Сталіна) і найбільш вражаючих випадків зловживання владою (масових репресій) сколихнув суспільство і поклав початок тривалого процесу розладу радянської політичної системи. Заслугою М. Хрущова як політичного діяча була відмова від використання терористичних методів у політиці.

Короткий період ревізії сталінської політики (1956— 1959) був використаний в Україні для висунення культурно-національних вимог. Порушувалося питання чистоти української мови. За певного тиску культурних діячів (М. Шумило, А. Хижняк, М. Рильський та ін.) і громадської думки вдалося досягти деякого поліпшення становища в мовній сфері (перевидання «Словника української мови» Б. Грінченка). Висувалися вимоги щодо реабілітації діячів культури, заповнення «білих плям» в літературі, театрі (М. Куліш, Л. Курбас, «Березіль»).

На хвилі національно-культурного процесу 1956— 1959 pp. звучали не тільки критика культу особи, радянської політики в національному питанні, а й протести проти придушення радянськими військами у 1956 р. національно-демократичного руху в Угорщині (В. Швець, А. Малишко). Цей процес став небезпечним для комуністичної системи. Тому в 1959 р. відновлюється традиційна дискримінаційна політика щодо неросійських народів.

Боротьба з тоталітарним режимом почалася і в політичній сфері. В 1959 р. молодий адвокат, випускник Московського університету Л. Лук'яненко зробив спробу організувати Українську робітничо-селянську спілку, яка ставила за мету вихід України зі складу СРСР. У січні 1961 р. Л. Лук'яненка і п'ятьох його однодумців заарештували. Навесні того ж року у Львові відбувся судовий процес. Звинувачений у зраді батьківщини, Лук'яненко був засуджений до розстрілу. Пізніше цей вирок замінили довгостроковим ув'язненням.

Зміни в кремлівському керівництві та їх наслідки для України

Після усунення від влади М. Хрущова владні структури обрали тактику боягузливого замовчування відомостей навіть про ті злочини, що стали надбанням гласності за Хрущова. Знову було заблоковано доступ до архівів. Інтереси зміцнення централізованої держави вимагали здійснення курсу на ♦ зближення націй», тобто нівелювання національних-відмінностей. А це мало своїм наслідком відверте здійснення в Україні русифікаторської політики. У серпні-вересні 1965 р. органи держбезпеки заарештували понад два десятки представників української інтелігенції, звинувачених в антира-дянській діяльності. Репресивні заходи тільки прискорили оформлення дисидентського руху. Дедалі виразніше у цьому. русі заявляла про себе його національна складова.

Декларований лозунг про розквіт «національних за формою» культур на практиці замінювався заходами, спрямованими на нівелювання національних особливостей. Найяскравіше це виявилося у мовній сфері. Документація установ поступово переводилася на російську мову. Було вжито заходів для посилення процесу русифікації корінного населення.

Національно-культурна діяльність 50-х років сприяла появі молодої генерації «шістдесятників», яких репрезентували письменники Л. Костенко, В. Симоненко, Ю. Бад-зьо, літературні критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Свер-стюк, публіцисти В. Чорновіл, М. Осадчий, художники П. Заливаха, А. Горська та ін.

Розмах національного поступу народів під час десталі-нізації налякав владу в Москві. Вже у 1958 р. партія прийняла постанову «Про зміцнення зв'язку школи з життям», яка фаворизувала навчання російською мовою. XXII з'їзд КПРС (жовтень 1961 р.) затвердив нову національну політику, схвалив нову програму партії, проголосив політику *злиття націй» та русифікації.

Рух опору політиці русифікації переважно був легальним: петиції, протести, демонстрації. Водночас використовувалися самовидав, організація страйків, створювалися нелегальні політичні організації (Об'єднана Партія визволення України, Український національний комітет тощо).

Україна в період перебудови.

У 1963 р. першим секретарем ЦК КПУ став П. Шелест (1963—1972), який намагався захищати економічні інтереси України. Окрім припинення репресій, в середині 60-х років було зроблено деякі спроби поширення української мови у вищій школі. У травні 1972 р. П.Шелеста було усунено від партійного керівництва. Йому інкримінували недостатню боротьбу з українськими націоналістичними проявами. Першим секретарем ЦК КП України став В.Щербицький.

У середині 70-х років українські політичні в'язні разом з в'язнями з країн Балтії і Кавказу звернулися до Верховної Ради СРСР з вимогою відновити національні права неросійських республік.

Важливим етапом захисту прав людини та національних прав України стало створення у листопаді 1976 р. Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (Українська Гельсінська група — УГГ). її представляли М. Руденко (голова), О. Бердник, І. Кандиба, Л. Лук'яненко, Н. Строката, М. Матусевич, О. Мешко та ін. Проти УГГ комуністична влада застосувала суворі репресії.

Отже, незважаючи на складність економічних та політичних проблем, розширився вплив національно-демократичних сил, зростало і набирало сили національне самоусвідомлення українського народу.

Історія України:11.3. Україна в період перебудови (1985—1991 pp.). Перебудова

Новий етап в історії українського суспільства відкрила перебудова, покликана подолати негативні тенденції в розвитку Радянського Союзу.

Курс на перебудову проголосив квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС, але вона була зумовлена всім ходом розвитку суспільства. По суті, перебудова виявилася типовою, з усіма притаманними їй обмеженнями, революцією згори.

Передусім було проголошено нове мислення у міжнародній політиці. Найважливіше значення стосовно цієї проблеми мало визнання політиками в Кремлі пріоритету загальнолюдських інтересів над класовими. Американська адміністрація Р. Рейгана (Президент СІЛА) належно оцінила зміни в радянській зовнішній політиці. Внаслідок кількох зустрічей на найвищому рівні та інтенсивних переговорів у 1987 р. було укладено договір про ліквідацію ядерних озброєнь. Одночасно в «гарячих точках» (Нікарагуа, Афганістан, Кампучія та ін.) було проголошено курс на примирення та пошуки розв'язання спірних проблем за столом переговорів.

Програма перебудови передбачала зміну організаційних структур, форм і стилю діяльності органів управління. Важливою ланкою цієї роботи в Україні мала стати реалізація генеральної схеми управління народним господарством республіки, яка була здебільшого схвалена на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР у квітні 1988 р. Ця схема мала забезпечити організаційні основи для переходу від командно-адміністративних до економічних методів управління, створити умови для втілення в життя Закону СРСР про державне підприємство (об'єднання).

У процесі реалізації цієї схеми було скасовано 103 республіканські органи управління, передано багато управлінських функцій місцевим органам, підприємствам та об'єднанням.

Важливою особливістю економічних перетворень у республіці стало здійснення заходів щодо структурної перебудови народного господарства. Для України це мало велике значення, адже структура її економіки була зорієнтована переважно на виробництво засобів виробництва, добування сировини і палива.

Труднощі в розвитку народного господарства України полягали ще й у тому, що плани складалися в Москві. Україна була позбавлена майже всіх прав. 95% її продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування, прибутками яких розпоряджався центр. За рахунок продукції, що вироблялася на підприємствах місцевого підпорядкування, неможливо було задовольнити усі потреби українського народу.

Навіть після прийняття Україною Декларації про державний суверенітет центральні відомства не збиралися відмовлятися від своїх командних позицій. Тому Верховна Рада України в червні 1991 р. ухвалила рішення встановити свою юрисдикцію над усіма підприємствами республіки. Прийняти таке рішення зобов'язували Декларація про державний суверенітет України, Закон про економічну самостійність республіки.

З початком перебудови уся влада на місцях залишалася в руках давно існуючих структур. В Україні їх очолював перший секретар ЦК КП України В. Щербицький. З часом фігура Щербицького стала викликати надто різку критику, і вересневий (1989 р.) пленум ЦК КПУ відправив його на пенсію. Республіканську парторганізацію очолив В. Івашко.

Перебудова починалася із сфери інформації. У вжиток увійшов суто радянський термін «гласність» на позначення своєрідного проміжного етапу на шляху до свободи слова. Завдяки гласності люди долали стереотипи й догми старого мислення. Суспільство стрімко політизувалося.

Суть політичної реформи М. Горбачова полягала у поступовому переході влади від партапарату до державних органів, які обиралися б парламентським шляхом. Навесні 1989 р. відбулися перші після 1917 р. вільні вибори народних депутатів СРСР, а в 1990 р. — до верховних рад союзних республік та місцевих рад. Відмова від маніпулювання виборами, вільне обговорення виборчих програм,, висування будь-якої кількості кандидатів на одне місце, контроль з боку громадськості за виборчим процесом — усе це було новим для суспільства. Тому далеко не всі можливості, що відкрилися для формування демократичного депутатського корпусу всіх рівнів, були використані. Загалом перші вільні вибори виявили чимало нових політичних лідерів, у тому числі з представників Компартії України. Одночасно виборці забалотували багатьох кандидатів від консервативної частини партапарату.

Зростаюча політизація суспільства виявилася у діяльності так званих неформальних груп та об'єднань, серед яких — Український культурологічний клуб (УКК), що виник у серпні 1987 р. До нього належало чимало дисидентів та колишніх політв'язнів.

Розпочаті М. Горбачовим перебудовні процеси на першому етапі досить надійно контролювалися управлінськими ланками держави. Водночас поступово визріли процеси, які виходили з-під контролю. Організаційне оформлення політично активного населення у формі народних фронтів і рухів вперше відбулося у республіках Балтії. Практика народного руху на підтримку перебудови в СРСР, що розгорнулася в республіках, дедалі більше свідчила, що його цілі розходилися з тими обмеженими, нормованими і контрольованими завданнями, які ставила реформаторська частина партапарату.

Формування багатопартійності в Україні

Сучасне високорозвинуте суспільство не може ефективно функціонувати без політичної демократії, яка, в свою чергу, неможлива без багатопартійності. В українському суспільстві вони пробивалися з великими труднощами. Спочатку дозована гласність і плюралізм в засобах масової інформації, потім створення політичних клубів та неформальних об'єднань, відтак — народних фронтів і партій. Становлення багатопартійності в Україні відбулося в три етапи.

Перший етап охоплює 1998 р. Головним завданням демократичних сил на цьому етапі було створення широкого об'єднання на зразок народного фронту. Про заснування партії ще не йшлося. В цей період активно розгорнула роботу Українська Гельсінська група. її лідером став колишній політв'язень Л. Лук'яненко. УГГ заявила себе об'єднанням правозахисних груп і організацій. Насправді вона була політичною організацією.

Другий етап тривав у 1989 р. — на початку 1990 р. Він характеризувався становленням Народного руху України за перебудову, що було відчутним кроком до політичного плюралізму в республіці.

У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої українським «Меморіалом» і Товариством української мови імені Т.Г. Шевченка, виникла найбільш масова політична організація — Рух (Народний рух України за перебудову). На час установчого з'їзду чисельність Руху становила 280 тис. осіб. Очолив його поет І. Драч. Внаслідок спільних дій Руху та демократично налаштованих народних депутатів СРСР від України (об'єднаних у Республіканський депутатський клуб) восени того року було внесено важливі поправки до проекту закону про вибори у Верховну Раду УРСР.

Третій етап — березень—квітень 1990 р. Відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, в результаті яких Демократичний блок, у якому Рух був головною силою, створив парламентську опозицію — Народну Раду. Відбулися подальша радикалізація Руху та певна диференціація і кристалізація різних угруповань всередині самого Руху.

15 травня 1990 р. Верховна Рада України почала функціонувати за парламентським режимом. Перша її сесія 12-го скликання працювала 60 робочих днів. Впродовж цього часу відбулися обмін і боротьба думок, що не рідко мала своїм наслідком дезорганізацію роботи сесії та емоційні вибухи.

У процесі роботи першої сесії сформувалися два блоки депутатів: парламентська більшість, так звана «група 239» («За суверенну Радянську Україну»), в якій поряд із реалістично мислячими депутатами було чимало таких, що дотримувалися прямолінійно-консервативної лінії, і кількісно менша Народна Рада, до якої разом із поміркованими депутатами ввійшли прибічники радикальних поглядів і дій.

Активізація політичного життя зумовила стрімке зростання національної самосвідомості населення України. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка проголошувала верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Від імені народу України могла виступати тільки Верховна Рада УРСР. Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканою. Це положення Декларації в Москві до уваги не бралося. Більше того, у вересні 1990 р. між канцлером ФРН Г. Колем і Президентом СРСР М. Горбачовим була досягнута таємна угода щодо майбутнього устрою Європи і розподілу сфер інтересів на випадок розпаду Югославії та Чехо-Словаччини на окремі держави. Московське керівництво, зокрема, брало на себе зобов'язання не заперечувати проти приєднання українського Закарпаття до Угорщини.

У частині Декларації, де характеризувалася економічна самостійність України, підкреслювався намір створити власні банки, в тому числі зовнішньоекономічний, а також цінову, фінансову, митну і податкову системи. УРСР мала самостійно формувати державний бюджет, а за необхідності — впровадити власну грошову одиницю.

Проголошувався намір держави забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Це було дуже важливо, бо в республіці невпинно зростала кількість російськомовних видань і шкіл з російською мовою навчання. Якщо в середині 60-х років школи з українською мовою навчання охоплювали 62% дітей, то в 1987 р. — тільки 50,5%. У столиці України тільки 23% дітей навчалися в українських школах. Темпи русифікації прискорювалися. Водночас Декларація гарантувала право всім національностям, які проживали на території республіки, на вільний національно-культурний розвиток.

У Декларації вказувалося, що Україна має право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, що вона самостійно визначатиме порядок проходження військової служби громадянами республіки. Проголошувався намір стати в майбутньому нейтральною державою, яка не належатиме до військових блоків, і дотримуватись трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Проголошення Декларації про державний суверенітет стало каталізатором розвитку національної самосвідомості. Чільну роль у цьому процесі відіграв Народний рух України за перебудову. Його політико-просвітницькі акції були спрямовані на популяризацію замовчуваної десятиліттями історії України, утвердження української мови як державної, демократизацію виборчої системи.

Напередодні II з'їзду Руху в жовтні 1990 р. його чисельність зросла до 633 тис. осіб. З'їзд проголосив, що організації Руху виступатимуть не за перебудову, а за повний демонтаж існуючої тоталітарної системи.

Тому з назви «Народний рух України за перебудову» було знято слова «за перебудову». Раніше Рух виступав за союзний договір у контексті ідеї Горбачова про союз суверенних держав. А відтоді головною метою проголошувалася побудова ненасильницькими методами незалежної демократичної Української держави. Було прийнято рішення про можливість не тільки індивідуального, а й асоційованого членства. Це не сприяло зміцненню Руху як єдиної організації і в перспективі створювало передумови для його розколу.

Процес формування нових партій і об'єднань відбувався дуже швидко. Поява організацій демократичного спрямування, виникнення легальної опозиції, яка започаткувала конкуренцію радянським та партійним владним структурам, значно послабили позиції КПРС (а в Україні КПУ) в суспільстві, спричинили глибоку кризу. Між Комуністичною партією та суспільством виникло нерозв'язне протиріччя. Плюралізм думок, послаблення репресій сприяли суттєвій демократизації суспільства, а партія залишалася консервативною силою, хоча в своїх заявах і рішеннях постійно стверджувала про реформування партійних структур і прагнення до прогресивних перетворень. Серед інших причин, які привели партію до кризи, — слабке прогнозування нею суспільних процесів, повільна перебудова діяльності, ігнорування змін у різних сферах життя.

Займаючи впродовж десятиріч монопольне становище в суспільстві, керівництво КП України, її місцеві функціонери виявилися неспроможними діяти самостійно та ефективно в нових умовах. Обстановка в країні кардинально змінювалася, і парткерівництво, його бюрократичний апарат, не встигаючи за перебігом подій, продемонстрували своє невміння вести політичну боротьбу в умовах конкуренції. Однак з метою протидії громадсько-політичним зрушенням керівництво КПУ намагалося утворити різноманітні об'єднання, комітети захисту Леніна, СРСР, ради громадських організацій тощо. Всі вони, незалежно від назви, мали на меті зберегти керівне становище КПРС.

Партійна еліта не бажала прислухатися до голосу критично мислячих комуністів, які порушували питання про вихід КПУ із складу КПРС і проголошення її самостійності, проведення політики в інтересах українського народу, його державності. На початку 1990 р. в КПУ виникли організації «Демократичної платформи». Перша конференція її прихильників відбулася в Києві в березні 1990 р. Основною метою була «демократизація КПУ зсередини» — відміна демократичного централізму, перетворення КПУ на парламентську партію. Однак XXVII з'їзд КПУ розвіяв останні ілюзії щодо її можливої демократизації.

Українське партійне керівництво і надалі орієнтувалося на Москву і підтримувало вироблений центром безперспективний політичний курс. Лідери КПУ стверджували, що проблема розвитку української державності вирішена давно й остаточно. Так, В. Щербицький заявляв: «Народ України здобув свою національну державність, досяг справжнього національного відродження». Рядові комуністи, зневірившись у комуністичній ідеології та реальній практиці, виходили з рядів партії. Впродовж 1990 р. заяви про вихід із КПРС подали 220 тис. осіб. Сотні тисяч перестали платити партійні внески, брати участь у діяльності партор-ганізацій.

Завдяки демократизації та плюралізму наприкінці 1989 р. в Україні почали створюватися нові політичні партії. Цьому процесові сприяли скасування статті 6 Конституції СРСР (березень 1990р.) про «керівну і спрямовуючу роль КПРС», постанова Верховної Ради республіки «Про порядок реєстрації громадських об'єднань». Впродовж 1990—1991 pp. в Україні виникло майже 20 опозиційних партій, однак їх вплив на політичне життя був незначним. Новостворені партії визначали своє ставлення до суверенітету і незалежності України. За цим критерієм, українські партії становили три групи:

1. Партії, які послідовно виступали за незалежність. До них належать Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених, Народний рух України, Українська міжпартійна асамблея та ін. Зокрема, установчий з'їзд УРП у квітні 1990 р. у своїй програмі проголосив головною метою партії створення незалежної Української держави. Наголошувалося, що для досягнення цієї мети партія буде використовувати як парламентські, так і непарламентські засоби (бойкотування рішень уряду, організація страйків і актів громадянської непокори та ін.)- Українська селянська демократична партія проголосила своєю метою побудову «незалежної самостійної Української народної держави, де утвердяться різні форми власності, ринкова економіка». З'їзд Демократичної партії України у грудні 1990 р. заявив, що «досягнення державної незалежності України та побудова в ній демократичного й гуманного суспільства» є її головним програмним завданням і що будь-яка форма федеративного устрою в межах СРСР цією партією заперечується.

До цієї групи слід віднести й ті партії, які прямо не порушували питання про самостійність України, проте висували вимоги, реалізувати які можна було лише за умови державної незалежності (верховенство законів республіки, власна фінансова система, власні республіканські збройні сили, самостійність дипломатичних тощо).

2. Партії, які займали помірковано-державницькі позиції. Посилаючись на сильні позиції центру, наявність консервативних сил у республіці та політичну непідготовленість населення, вони виступали за оновлення союзного договору, утвердження самостійності України і входження її до конфедерації суверенних держав. Таку позицію займали Демократична платформа в Компартії України, яка згодом трансформувалася в Партію демократичного відродження України (ПДВУ), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), соціал-демократичні партії. В листопаді 1990 р. відбувся установчий з'їзд ЛДПУ, який проголосив головним своїм завданням захист прав особи та сім'ї як вищих цінностей суспільства. Партія виступила за створення вільної і незалежної Української держави, яка лише за результатами референдуму може укласти конфедеративний договір з іншими республіками. У грудні 1990 р. партія проголосила своєю метою створення суверенної демократичної Української держави, утвердження в ній принципів свободи і соціальної справедливості, перехід до ефективної ринкової економіки. Партія виступила з пропозицією укласти колективний міжреспубліканський договір про ліквідацію СРСР і створення Європейсько-Азіатської економічної співдружності та військової коаліції. Щодо військової коаліції, то Україна мала входити до неї тимчасово, тобто до остаточного визначення її нейтрального статусу.

Вимогу суверенітету республіки підтримували « суверен-комуністи» — течія, що сформувалася в Компартії України. її прихильники вважали, що КПУ має бути самостійною, а республіка — суверенною. Така позиція користувалася підтримкою рядових комуністів. Згодом «суверенні комуністи» утворили Трудовий Конгрес України, Партію праці, Партію справедливості та ін. Група комуністів відстоювала принцип «радянського федералізму», згідно з яким республіка мала залишатися в Союзі, однак суттєво розширивши свої права.

3. Комуністи, які перебували на ортодоксальних позиціях. Вони виступали проти утворення незалежної Української держави або ж обґрунтовували необхідність об'єднання України із «слов'янськими республіками». Так, створена 7 серпня 1990 р. Партія слов'янського відродження (ПСВ) своєю метою проголосила досягнення повної державної незалежності України, але в перспективі виступала за утворення міжнародної організації слов'янських держав, побудову «спільного слов'янського дому». Погляди таких комуністів збігалися з позицією Громадянського конгресу України та Республіканського руху Криму.

Отже, на початку 90-х років Україну характеризував традиційний для розвинутих країн політичний спектр: соціалісти та соціал-демократи, «зелені», ліберали, селянські та християнські демократи, праворадикальні угруповання тощо. Україна стала багатопартійною.

Спроба серпневого (1991 р.) державного заколоту в Москві та її наслідки для України

19 серпня 1991 р. у Москві розпочався так званий ♦серпневий переворот». Було створено антиконституцій-ний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, або ГКЧП — російська абревіатура). До ДКНС увійшли віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр СРСР В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр внутрішніх справ Б. Пуго, міністр оборони Д. Язов. Заколотники ставили за мету зберегти старий режим і не допустити укладення нового союзного договору незалежних держав, призначеного на 20 серпня 1991 р.

В Україні заклик Л. Кравчука та очолюваної ним Президії Верховної Ради, більшість якої становили представники КПУ, до спокою і витримки свідчив про позицію вичікування. Але водночас Л. Кравчук заявив, що будь-які зміни мусять відбуватися на основі закону і що немає підстав для запровадження в республіці надзвичайного стану. Керівництво ЦК КП України, попри словесну завісу, фактично опинилося на боці заколотників, про що свідчила його діяльність у ті дні. За цих умов тільки опозиція па-слідовно і рішуче виступила проти заколотників. Розпочалася підготовка до страйку.

Дії ДКНС призвели до остаточної дискредитації КПРС. Скориставшись повною деморалізацією Компартії України, Народна Рада перейшла у наступ. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України («за»—346, «проти»—1), який мав бути підтверджений референдумом 1 грудня 1991 p., а також проголосувала за департизацію армії, правоохоронних органів. ЗО серпня Президія Верховної Ради, виходячи з того, що керівництво Компартії України своїми діями підтримало заколот, припинила діяльність КПУ. Більшість рядових комуністів спокійно позбулася членства у партії.

Наприкінці жовтня 1991 р. відбувся з'їзд частини колишніх комуністів, які проголосили створення Соціалістичної партії України. Назва партії по суті нічого не змінила у світогляді її членів. Партію очолив О. Мороз.

Демократизація суспільства, відродження національних традицій, розширення сфери вживання української мови, що тоді відбувалися, були реакцією на русифікаторську політику Москви. Згідно з переписом 1989 р. з 51,5 млн населення республіки українці становили 37,4 млн, із яких вважали українську мову рідною лише 87,7%. У вузах українською мовою читали приблизно 5% лекцій. У 1989 р. не було жодної української ніколи в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі та Миколаєві. Навіть в 1991 р. українською мовою навчалося лише 49,3% учнів. У 1988 р. книжки, видані українською мовою, становили 18% за назвою, а за тиражем — тільки 3%. Частка українців у республіці зменшилась з 76,8% в 1959 р. до 72,6% у 1989 р., тоді як частка росіян зросла з 16,9 до 22,0%.

Першими на захист української культури виступили інтелігенція, студентська молодь. На передньому краї була Спілка письменників України та її центральний орган «Літературна Україна». Відродженню національних традицій сприяли виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда, Д. Павличка та ін. Продовжували повертатися в Україну твори В. Винниченка, представників «розстріляного відродження» — М. Хвильового, М. Куліша, М. Зерова, праці М. Грушевського, М. Костомарова, С. Петлюри та ін. Поступово відкривалася правда на такі сторінки української історії XX ст., як діяльність Центральної Ради, голодомор 1932—1933 pp., сталінські репресії, боротьба ОУН, УПА. Розгорнулася дискусія щодо національної символіки.

Пробудження релігійного життя в Україні в цей час пов'язують із відзначенням 1000-ліття запровадження християнства на Русі. Російська православна церква (РПЦ) відзначала цю подію в Москві, а не у Києві. Це викликало справедливе незадоволення Української православної церкви (УПЦ). У цей час було легалізовано Українську греко-ка-толицьку церкву та Українську автокефальну православну церкву. У зв'язку з процесом відновлення історичної справедливості постало питання про повернення їх власності, що раніше відійшла до РПЦ. Внаслідок боротьби за легалізацію УАПЦ та УКЦ у жовтні 1990 р. переїздить до України патріарх УАПЦ Мстислав, а в березні 1991 р. — кардинал УГКЦ Любачівський.

Провал заколоту і проголошення незалежності України створили принципово нову ситуацію в розстановці політичних сил. Відтоді й опозиція, і основний кандидат партдер-жапарату на посаду президента Л. Кравчук виступали за незалежність. Прийняття Верховною Радою 1 листопада 1991 р. Декларації прав національностей України, проведення 16—17 листопада в Одесі міжнаціонального конгресу з проблем духовного відродження народів, які проживають в Україні, також сприяли створенню консенсусу в українському суспільстві. З 84% громадян, що взяли участь у референдумі 1 грудня 1991 р. незалежність України підтримали 90,3%. У Криму із 67,5% громадян, що голосували, за незалежність проголосували 54,1%.

Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата на посаду президента України: Рух висунув В.Чорновола, однак його лідери І. Драч і М. Горинь, як і УРП, агітували за Л. Лук'яненка, ПДВУ — за І. Юхновського і за В. Гри-ньова. Л. Кравчук переміг уже в першому турі, набравши 61,6% голосів, і став Президентом України. Маючи такий кредит довіри, можна було розпочати реформи. Однак збереження при владі комуністично-партійної номенклатури гальмувало їх.

Кравчук Леонід Макарович народився в 1934 р. у селянській родині на Рівненщині. У1958 р. закінчив економічний факультет Київського державного університету, працював викладачем політекономії в Чернівецькому фінансовому технікумі, кандидат економічних наук. З 1960 р. на партійній роботі; з 1970 р. — в апараті ЦК Компартії України. Став відомим широкій громадськості під час теледебатів з організаторами Руху на початку 1989 p., коли обіймав посаду завідувача відділу агітації та пропаганди ЦК Компартії України. Влітку 1990р. обраний Головою Верховної Ради УРСР, одночасно будучи на посаді секретаря ЦК Компартії України.

З КПРС вийшов під час серпневого заколоту 1991 р. Протягом 1991—1994 pp. — перший всенародно обраний Президент України. 31994 р. — народний депутат України.

7—8 грудня 1991 р. Президенти України і Росії Л. Кравчук і Б, Єльцин, голова Верховної Ради Білорусії С. Шуш-кевич під час зустрічі на білоруській землі у Біловезькій пущі денонсували договір 1922 р. про утворення СРСР і оголосили про створення Співдружності незалежних держав (СНД). СРСР припинив існування.

З вересня 1991 р. було прийнято рішення про підняття над спорудою Верховної Ради України синьо-жовтого національного прапора, започатковано утвердження державної символіки.

Історія України:12.1. Утвердження національної державності.

Світове співтовариство схвально сприйняло результати всенародного референдуму: у грудні 1991 р. незалежність України визнали 68 держав. На другий день після референдуму про визнання Української держави оголосили Канада і Польща, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Латвія і Литва, 5 грудня до них приєдналося одразу п'ять країн — Аргец-тина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія.

Для американської адміністрації дезінтеграція Радянського Союзу означала зникнення головного стратегічного противника. Однак подію такого масштабу вона сприйняла із змішаними почуттями. Дезінтеграція загрожувала розпорошенням ядерних озброєнь. Розміщені на території України стратегічні й тактичні види ракетно-ядерної зброї перетворювали її на третю після СІЛА і Росії ядерну державу. Хоч українське керівництво не раз заявляло, що не буде використовувати для забезпечення державної безпеки ядерний потенціал, який дістався у спадщину від СРСР, адміністрація президента Дж. Буша з певним острахом сприйняла появу в Європі незалежної України. Проте 25 грудня 1991 р. США визнали Україну і незабаром встановили з нею дипломатичні відносини.

Впродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 держави. Міністерство закордонних справ, долаючи різноманітні ускладнення, почало розгортати мережу своїх посольств. Постала кадрова проблема. Україна завжди перебувала на периферії радянської зовнішньополітичної діяльності, в ній майже не створювалися країнознавчі науково-дослідні установи, не готвалися спеціалісти із знанням мов, за винятком найбільш поширених.

Велике значення для України мало визнання її незалежності Росією. Ця акція стала неминучою після народного волевиявлення на референдумі. Адже кожна республіка мала конституційне право порушити питання про свій вихід з Радянського Союзу.

Визнавши Україну, уряд Б. Єльцина сподівався зберегти за Москвою становище домінуючого центру на всій території колишнього СРСР за допомогою механізму Співдружності Незалежних Держав. У документах про СНД, підписаних у грудні 1991 р. в Мінську, статус Співдружності навмисно не було сформульовано. Разом з тим в угоді про збройні сили спільного призначення на перехідний період (лютий 1992), договорах про колективну безпеку (травень 1992) та про укладення економічного союзу (вересень 1993) передбачалося утворення наднаціональних органів, здатних розв'язувати принципові питання без узгодження з вищими законодавчими та виконавчими органами дер-жав-членів Співдружності. Тим самим залишалася можливість для перетворення СНД на нову наддержаву — з конфедеративним або навіть федеративним устроєм. Деякі керівні діячі Росії, зокрема міністр закордонних справ А. Козирєв, в офіційних заявах визнавали, що такого повороту справ не можна виключати.

Підтримуючи курс на економічне зближення в межах СНД, її керівництво стежило за тим, щоб співдружність країн не переросла у військово-політичний блок, а тим більше — у новий варіант Радянського Союзу. За 1992— 1993 pp. Радою глав держав і Радою глав урядів СНД було прийнято до 400 угод, рішень та інших документів, у тому числі й такі, що надавали інститутам Співдружності наддержавні функції, розчищаючи шлях до всеохопної інтеграції. Україна підписала лише до 200 документів, які не загрожували підривом державного суверенітету.

Отже, Росія розглядала СНД як зародок державного утворення, яке повинно було зберегти і за можливості розвинути успадковані від Радянського Союзу зв'язки між колишніми союзними республіками. На противагу цьому Україна вважала СНД міжнародним механізмом, який доповнював і координував процес формування якісно нових двосторонніх відносин з незалежними державами, утвореними на території СРСР. З її точки зору, цей механізм мав на меті передусім сприяння більш успішному розв'язанню пекучих проблем, що виникли внаслідок розпаду СРСР. Парламент та уряд здійснювали політику, яка повинна була забезпечувати реалізацію національних інтересів України, утвердження її державності.

Наполегливе прагнення російського керівництва надати інститутам СНД державні функції випливало передусім з його небажання втрачати контроль над тими українськими територіями, де проживало багато росіян. За переписом 1989 р., у Причорномор'ї та Криму проживало 33,9% росіян (українців — 57,1%), а в Приазов'ї та Донбасі — 36,8% росіян (українців — 58,5%). Таке небажання яскраво виявилося вже під час укладення 19-яистопада 1990 р. першого українсько-російського договору, тобто за рік до розпаду СРСР. З ініціативи російської сторони ключова 6 стаття договору була сформульована двозначно. Йшлося про визнання і поважання територіальної цілісності Росії Україною та України Росією не за всіх умов, а тільки «в існуючих тепер у рамках СРСР кордонах». Через кілька днів, коли в Москві відбулася ратифікація договору, один з депутатів парламенту РФ запитав А. Козирєва: «Чи не вважаєте Ви, що статтею 6 ми закріпляємо передачу Криму й інших споконвічно російських земель (якщо ми звернемось до словника енциклопедії Брокгауза й Ефрона) Українській республіці? Чи не вважаєте Ви, що це буде наступним розвалом російської державності? Що ми будемо робити із Севастополем, з морськими портами й базами? Що, будемо нові будувати?»

Відповідаючи на депутатський запит, А. Козирєв підкреслив наявність у договорі формули «в існуючих тепер у рамках СРСР кордонах» і додав: «Інша справа, якщо виникне питання про те, що кордон буде не в межах СРСР. Але по-перше, тоді це буде все одно, можна сподіватися, в рамках Союзу суверенних держав, тобто оновленого, по суті, Союзу...»

Наведена цитата із стенограми ВР Російської Федерації дає ключ до розуміння подій, що відбулися після розпаду СРСР. Через дві доби після проголошення Акта про незалежність України прес-секретар Б.Єльцина заявив, що Росія залишає за собою право поставити нерозв'язану проблему кордонів з республіками, які проголосили незалежність. Після гострої реакції з України заява була дезавуйована, однак наступного дня по центральному телебаченню виступив мер Москви Г. Попов. Він не тільки підтримав висунуту територіальну проблему, а й конкретизував її. Під сумнів було поставлено суверенітет України щодо Криму й Одеської області. Заява Попова спричинила кризу в російсько-українських відносинах. Бліц-візит у Київ російської делегації на чолі з віце-президентом О. Руцьким, здавалося, вичерпав її.

Однак сам О. Руцькой ЗО січня 1992 р. виступив у газеті «Правда» із статтею, в якій писав: «Історична свідомість росіян не дозволить нікому провести механічне суміщення кордонів Росії та Російської Федерації, відмовившись від того, що становило славні сторінки російської історії... Демаркація кордонів і тільки демаркація кордонів розставить крапки над «і» та визначить Росію як державу, а не жебрака в межах СНД. І це буде зроблено неодмінно заради слави Росії, як би не намагались політичні лідери націонал-кар'є-ризму ввігнати її в кордони XII століття». В-травні того ж року Верховна Рада Росії заявила, що акти про передачу Кримської області Україні не мають юридичної сили з моменту їх прийняття.

Українське керівництво здійснювало щодо Росії зважену політику, намагаючись вирішувати болючі питання через переговори. Однак воно не розглядало Крим як предмет українсько-російських відносин і розв'язувало існуючі на півострові проблеми як внутрішні. Зокрема, багато було зроблено для відновлення історичної справедливості щодо виселених з півострова у 1944 р. кримських татар. Повернення цього народу на історичну батьківщину розпочалося в останні роки існування СРСР. Після того, як СРСР розпався, витрати на переселення та влаштування кримських татар на нових місцях цілком лягли на український бюджет. Поважаючи волю населення Кримської області, Верховна Рада України прийняла в лютому 1992 р. закон про відновлення автономної республіки.

Однак для російських законодавців кримська проблема й надалі залишалася актуальною. З'їзд народних депутатів Росії в грудні 1992 р. доручив Верховній Раді провести слухання про статус Севастополя. Російський парламент у липні 1993 р. прийняв безпрецедентне рішення про надання Севастополю статусу міста Російської Федерації. Юридичну неспроможність такого рішення змушений був підтвердити сам російський президент. Рада Безпеки ООН теж визнала безпідставність цього кроку російських законодавців.

Поважаючи міжнародні угоди про непорушність кордонів, що склалися в Європі після Другої світової війни, Б. Єльцин не підтримував зазіхань шовіністично настроєних державних діячів Росії на українські землі. Водночас він майстерно переніс вістря кримської проблеми на питання про Чорноморський флот. Маючи головну базу в Севастополі, цей флот налічував до 300 кораблів переважно застарілих конструкцій (найсучасніші судна були на той час уже виведені Росією з акваторії Чорного моря).

Українська сторона наполегливо домагалася розв'язання проблеми шляхом поділу флоту, а російська, навпаки, затягувала переговори, щоб мати привід для втручання у кримські справи. Адже існування флоту об'єктивно пов'язане з береговою інфраструктурою.

У червні та серпні 1992 р. Л. Кравчук і Б. Єльцин на зустрічах у Криму досягли домовленості про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом на 5-річний період. Отже, перемогла точка зору російської сторони. Домовленість не розв'язала проблеми, але послабила напруженість між двома країнами.

Тільки через п'ять років, коли розрахунки російських політиків на нежиттєвість української державності повністю провалилися, Б. Єльцин приїхав у Київ. 31 травня 1997 р. сталася справді історична подія — підписання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. У договорі вказувалося, що сторони «визнають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів». Було також визначено правові засади розв'язання проблеми Чорноморського флоту. Флот та інфраструктура були поділені порівну, але Росія викуповувала непотрібні Україні ко-раблі. Сума викупу і вартість 20-річноі оренди бази в Севастополі покривалися боргом України за енергоносії.

У своїй державотворчій діяльності Президент і Верховна Рада України приділяли багато уваги проблемам розбудови Збройних сил. На час проголошення незалежності чисельність армії у трьох військових округах, на які була поділена Україна (Київському, Прикарпатському та Одеському), становила 726 тис. осіб.

Верховна Рада України прийняла майже півсотні документів щодо Збройних сил. На їх основі відбувалися реформування військових управлінських та організаційних структур, формування військово-технічної політики, вдосконалення матеріального забезпечення армії та системи підготовки військових кадрів, створення механізму соціального захисту військовослужбовців і членів їх сімей тощо. Отже, процес розбудови Збройних сил мав керований характер. Не завжди, однак, затверджувані Верховною Радою документи готувалися на належному професійному рівні. Це зумовлювало необхідність повторного розгляду деяких питань і нерідко призводило до перевитрат державних коштів. Зокрема, необлікованість військового майна і невизначеність у критеріях розумної достатності в озброєннях та військовій техніці спричинили істотні втрати. Надлишки техніки не вдалося реалізувати у народному господарстві або спрямувати на експорт.

Розбудова Збройних сил здійснювалося на основі досягнутих у рамках СНД домовленостей, з дотриманням міжнародних угод, які Україна визнала обов'язковими для себе — Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі (1975), документа Стокгольмської конференції щодо зміцнення довіри та безпеки й роззброєння в Європі (1976), документа Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі у січні 1992 р. тощо. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла воєнну доктрину, в якій проголошувалося, що Україна не вбачає у сусідніх країнах супротивників, а її Збройні сили призначені винятково для гарантування національної безпеки.

Було розроблено програму скорочення Збройних сил. За З роки звільнилося в запас понад 100 тис. офіцерів, прапорщиків та мічманів. Процес скорочення міг бути й інтенсив-нішим, оскільки чисельність армії істотно перевищувала критерії розумної достатності, що визначалися воєнною доктриною і кризовим станом народного господарства. Однак будівництво житла для військових і розгортання мережі закладів з фахової перепідготовки не вдалося істотно прискорити. Тому процес переведення офіцерів у запас уповільнився.

Починаючи з Декларації про державний суверенітет, Україна завжди наголошувала на бажанні стати неядерною державою. Затверджена Верховною Радою воєнна доктрина теж виходила з цієї основоположної тези, хоча в парламенті не раз лунали голоси про передчасність відмови від ядерної зброї. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нероз-повсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. Останню крапку було поставлено на зустрічі глав держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі (з 1 січня 1995 р. це співтовариство дістало назву Організація з безпеки та співробітництва в Європі). 5 грудня 1994 р. у Будапешті президенти Росії та СІЛА і прем'єр-міністр Великобританії надали Україні гарантії безпеки. Зокрема, вони зобов'язалися поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від економічного тиску. Деякі документи з наданням Україні гарантій безпеки одночасно підписали глави Китаю та Франції.

Постановою Верховної Ради від 9 вересня 1991 р. на території України запроваджувався обіг купонів багаторазового використання. Цим було започатковано вихід України з рубльової зони. 8 жовтня було прийнято закон «Про громадянство України», 7 листопада— «Про державний кордон », що стало ще одним кроком на шляху перетворення України із союзної республіки на самостійну державу.

4 вересня 1991 р. було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора. 15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради видала указ «Про державний гімн України». 28 січня 1992 р. Верховна Рада проголосила державним синьо-жовтий прапор. Малим гербом України було затверджено тризуб. З тих пір національна символіка була визнана державою.

За п'ять років незалежності було сформовано усі атрибути державності — від кордонів до нагородної системи, створено цілісний державний механізм України практично з усіма його складовими. Це озцачало, що перехідний етап державного самовизначення було подолано. Підтвердженням цього стало прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України.

Перший рік чинності Конституції характеризувався безпрецедентною активністю української дипломатії, міжнародних контактів на всіх рівнях. Було здійснено справжній прорив у цій сфері. Він реалізувався насамперед в укладенні Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, а також пакета інших документів, які закріплювали принципи добросусідства. Були підписані також Українсько-російська декларація, Спільна заява двох держав, угоди та протоколи з питань співпраці в економічній сфері, що створило надійний фундамент рівноправних і взаємовигідних відносин.

Надзвичайно важливим актом з точки зору забезпечення національних інтересів України і зміцнення європейської безпеки стало укладення 2 червня в Констанці широкомасштабного договору з Румунією. Договором про державний кордон з Білоруссю було започатковано процес вирішення питання кордонів з колишніми радянськими республіками. Документом, який остаточно закрив непрості, а часом і трагічні сторінки історії України й Польщі, стала Спільна заява президентів обох країн «До порозуміння і єднання».

8 травня 1997 р. у Москві було підписано Меморандум про врегулювання проблеми Придністров'я, повноправним гарантом якого виступила разом із Росією й Україна. Глава нашої держави взяв участь у зустрічі президентів п'яти країн Центрально-Східної Європи у Таллінні (27 травня), яка започаткувала нову форму регіональної співпраці.

Завдяки*цьому в першій половині 1997 р. було усунуто чинники, які породжували певну напруженість у відносинах України з її найближчими сусідами, створено пояс безпеки і добросусідства. Це було важливим внеском у поліпшення політичного клімату в Центрально-Східній Європі та на континенті загалом.

Підтверджуючи різновекторність своєї зовнішньої політики, Україна спрямовувала зусилля на розбудову відносин зі США та НАТО. Під час візитів Президента України до Сполучених Штатів, засідання українсько-американської міждержавної комісії Кучма—Гор було підтверджено принципи стратегічного партнерства, намічено шляхи наповнення його конкретним змістом.

Виваженість та конструктивність зовнішньої політики України знайшли наочне підтвердження на саміті Північно-Атлантичного альянсу в Мадриді. 9 липня 1997 р. тут було підписано Хартію про особливі відносини між нашою державою і НАТО. Це надало потужного імпульсу процесові входження України в європейські та євроатлантичні політичні й економічні структури, активізації її участі у створенні системи колективної безпеки, зміцненні стабільності на континенті й недопущенні будь-яких спроб його поділів.

Створення сприятливого міжнародного середовища забезпечило необхідні об'єктивні умови для зосередження зусиль на розв'язанні найбільш гострих і нагальних внутрішніх проблем. Насамперед — на подоланні економічної кризи, закладенні основ економічного зростання.

16 жовтня 1990 р. Верховна Рада прийняла постанову про заснування газети «Голос України». Український парламент, у руках якого зосередилася повнота влади, потребував власного друкованого органу. Замість звичного для радянських видань гасла «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» нова газета, що почала друкуватися з 1991 p., обрала лозунг «Владу — Радам!». Це недвозначно свідчило про те, що Верховна Рада претендує на всю повноту влади у незалежній Україні.

За 1992—1994 pp. Верховна Рада України прийняла до 450 законів. За відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися відірваними від життя і не спрацювали. Річ у тім, що в пострадянському просторі (і меншою мірою — в усіх європейських країнах колишнього «соціалістичного табору») склалася унікальна соціально-економічна ситуація, до якої застосувати нагромаджений людством досвід реформ було непросто. Просуватися вперед можна було лише через трансформацію світового досвіду до специфіки України, пристосовуючи законодавство не стільки до тривалої перспективи, скільки до пекучих проблем сьогодення. До того ж у колишніх союзних республіках радикалізм нового законодавства був тим меншим, чим кращим виглядало поточне становище. Ситуація в Україні була значно кращою, ніж у Росії, особливо щодо продовольчого постачання населення. Відповідно серед української політичної еліти переважали настрої на користь якомога повільнішого реформування. Небезпека такого підходу виявилася не відразу.

Декларативність деяких законів зумовлювалася незабезпеченістю їх відповідним механізмом впровадження. З часом цей недолік поступово вдалося подолати.

Зникнення з історичної сцени державної партії ініціювало трансформацію влади незалежно від волі політичних діячів. Власне, процес її перетворення розпочався ще з перших вільних виборів в український парламент. Суть цього процесу полягала в розщепленні диктаторської влади компартійних структур, яка на поверхні політичного життя виступала у звичних формах радянської влади, на залежну від електорату законодавчу і виконавчу гілки влади.

5 липня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон про заснування інституту Президента держави. Народні депутати тоді ще не усвідомлювали, що з появою Президента почнеться розщеплення моноліту радянської влади на самостійні гілки, здатні протистояти одна одній і взаємно врівноважуватися, тобто запобігати переростанню будь-якої з них у диктатуру.

Продиктовані життям зміни вносилися до конституції 1978 р., яка залишилася діючою до 1996 р. Отже, коли в усіх колишніх союзних республіках були прийняті нові конституції, Україна жила за перелицьованим Основним Законом радянського зразка.

Свідомо відмовившись під приводом досягнення злагоди в суспільстві від боротьби на небезпечному конституційному полі, українська політична еліта загальмувала перехід до демократичного устрою. Це призвело до сумних наслідків. Зберегти тоталітарний режим після ліквідації державної партії було неможливо, хоча багато хто з відірваних від реальності політичних діячів щиро сподівався на такий поворот подій. Але гальмування демократичних перетворень, передусім економічних реформ, виявилося вкрай небезпечним. У пострадянський період державний апарат став працювати з перебоями внаслідок неокресленості або неузгодженості функцій Верховної Ради як представника законодавчої влади, уряду і Президента як представників виконавчої влади.

Конституційна неокресленість повноважень призводила до постійних протистоянь у взаємовідносинах між законодавчою і виконавчою гілками влади. Прагнучи керувати країною за допомогою указів, Президент Л. Кравчук заснував у лютому 1992 р. Державну думу України. З документа, який визначав її повноваження, випливало, що цей орган повинен виконувати консультативні функції при Президентові.

Це свідчило про намір Л. Кравчука не обмежуватися сферою виконавчої влади, а перебрати на себе частину повноважень Верховної Ради. Певна логіка у цьому була: законодавча діяльність парламенту не встигала за життям. Народні депутати витрачали багато часу на розв'язання поточних питань управління державою як на колективних засадах, тобто (через розгляд справ у Верховній Раді), так і на індивідуальній основі (лобістська діяльність у межах власного виборчого округу або «за інтересами»). Через 9 місяців виявилася нежиттєздатність Державної думи. Президент змушений був розпустити її, зіткнувшися з жорсткою опозицією парламенту. Більш актуальним для нього було зміцнення виконавчої вертикалі влади.

У березні 1992 р. з подання Л. Кравчука Верховна Рада прийняла закон про впровадження інституту представників Президента. Законом встановлювалося, що представник Президента є найвищою посадовою особою виконавчої влади — главою місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядковування — Києві та Севастополі. Він забезпечує реалізацію законів та розпоряджень законодавчої і виконавчої влади, контролює діяльність місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Водночас представник Президента не мав повноважень скасовувати рішення виконавчих комітетів рад, навіть якщо вони суперечили закону. Він міг тільки призупинити їх дію на час розгляду конфліктної ситуації в судовому порядку. Наявність контрольних функцій не давала йому права розв'язувати питання, що належали до компетенції місцевих рад.

Інститут представників Президента певною мірою зміцнив виконавчу вертикаль влади. Водночас відносини між представниками Президента і головами обласних та районних рад залишалися неокресленими. Під час внесення змін і доповнень до закону про представників Президента у березні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами в своїх регіонах. Подання Л. Кравчука про те, що ними мають стати представники Президента, не було взято до уваги.

Невизначеними залишалися також взаємовідносини найвищих посадових осіб всередині виконавчої гілки влади, передусім Президента і прем'єр-міністра. Безсумнівною була лише підпорядкованість Президенту.

У жовтні 1990 р. хвиля страйкових виступів, у яких активну роль відігравали студенти, змусила прем'єр-міністра В. Масола подати у відставку. Після цього уряд дістав назву Кабінет Міністрів, яка означала його підпорядкованість Президенту. Очолив його В. Фокін. Впродовж 17 місяців його кабінет піддавався майже безперервній критиці з боку партій, профспілок та інших громадських організацій, оскільки економічне становище невпинно погіршувалося.

Верховна Рада в жовтні 1992 р. затвердила головою уряду народного депутата України Л. Кучму, який до того очолював одне з найбільших у світі підприємств з виготовлення ракет стратегічного призначення в Дніпропетровську.

Новий прем'єр-міністр виявився не таким поступливим, як В. Фокін. Навесні 1993 р. він зробив спробу підпорядкувати собі представників Президента в областях через введення їх до складу Кабінету Міністрів, але не домігся відповідної санкції з боку Верховної Ради. Натомість Л. Кравчук запропонував парламенту, щоб Президент узяв на себе безпосереднє керівництво урядом і мав право видавати укази з неврегульованих законодавством економічних питань на час до прийняття парламентом відповідного закону.

Верховна Рада не підтримала Л. Кравчука. Не погодилася вона й на відставку Л. Кучми, яку він запропонував після висунутих Президентом пропозицій. Л. Кучма отримав повноваження видавати декрети, які заповнювали законодавчий вакуум або навіть могли змінювати в певних межах існуючі закони.

У червні 1993 р. Л. Кравчук підписав указ про створення надзвичайного комітету всередині Кабінету Міністрів з питань оперативного управління народним господарством. До функцій комітету, який мав очолити Л. Кучма, належали розробка й реалізація заходів щодо стримування інфляції, стабілізації виробництва і соціального захисту населення. Структура виконавчої влади за цим указом підлягала істотному перерозподіленню. Однак прем'єр-міністр, з яким вся ця програма дій не була погоджена, відмовився очолити надзвичайний комітет. Президент змушений був через два дні відкликати указ. Майже одночасно він скоротив штат своєї адміністрації і ліквідував у ній комісії та ради, що дублювали відповідні структури Кабінету Міністрів. Однак і це не розрядило ситуації. Після наполягань прем'єр-міністра Верховна Рада України прийняла відставку уряду.

Отже, навіть окремі політичні діячі за відсутності законів, що визначали б коло компетенції посадових осіб, не завжди могли домовитися між собою. Що ж до діяльності парламенту або колективних органів влади на місцях, то робота їх час від часу заходила в глухий кут через вплив на політичних діячів стереотипів і традицій тоталітарного минулого. Вони не вміли прислухатися до аргументації одне одного, йти на компроміс, не мали досвіду парламентської політичної боротьби. Нарешті, їм бракувало професіоналізму, що завжди характеризувало новостворену політичну еліту раніше пригноблених націй.

Складність політичного становища України була зумовлена й відсутністю масових політичних партій. Нові партії не могли розраховувати на широке поповнення через відсутність в суспільстві традицій багатопартійного життя. КПРС була не політичною партією, а державним утворенням. Однак недовіру до неї маси перенесли на новостворювані партії. Тому більш-менш масовими організаціями залишалися тільки соціалісти, комуністи і національно-демократичні сили. Соціалісти та комуністи поповнювали свої лави людьми переважно старшого покоління, які звикли перебувати в державній партії і не сприймали змін у суспільстві. Народний рух України виступав не як партія, а як громадсько-політичне об'єднання, мав у своїх лавах сотні тисяч людей, які прагнули активно сприяти ліквідації тоталітарного ладу й державотворчій роботі.

На III з'їзді (Всеукраїнських зборах) Народного руху в лютому — березні 1992 р. метою діяльності було визначено утвердження незалежності України і розбудову правової демократичної держави. Проголошувалося, що Рух виступатиме за консолідацію всіх суспільних сил, які підтримують державотворчий процес, сприятиме діям Президента і забезпеченню ефективного функціонування системи влади, але перебуватиме у конструктивній опозиції до виконавчих структур. З'їзд обрав трьох співголів НРУ — І. Драча, М. Гориня і В. Чорновола.

Чорновіл Вячеслав Максимович (1937—1999) — політик і журналіст. Народився в с Єрки Звенигородського району, тепер Черкаської області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1960). В1960—1964 pp. працював у Львові на телебаченні, радіо, в редакціях газет. У1965 р. — звільнений з роботи за участь у правозахисному русі. Довелось жити за рахунок випадкових заробітків: техніку Карпатській експедиції АНУ, інспектор з реклами Київкниготоргу, інспектор Львівського товариства охорони природи, спостерігач метеостанції в Карпатах, землекоп археологічної експедиції тощо: На Заході було видано його книжки «Лихо з розуму» (1966), «Правосуддя чи рецидиви терору» (1967). В 1970— 1972 та 1987—1989 pp. видавав позацензурний 'Український вісник». В1967,1972 та 1980 р. був заарештований і засуджений до різних строків ув'язнення за *антирадянську агітацію та пропаганду». В 1987 р. — організатор Української Гельсинської спілки. В 1990— 1992 pp. — голова Львівської обласної ради народних депутатів. У 1991 р. висунутий кандидатом у Президенти України, посів друге місце (23,2 7% голосів виборців). З березня 1992 р. — голова Народного руху України. Автор низки публіцистичних праць. Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка (1996), посмертно — Герой України. Трагічно загинув у автокатастрофі, похований на Байковому кладовищі в Києві.

Після з'їзду в таборі націонал-демократів стався розкол. Багато з них вважало, що із здобуттям незалежності треба зміцнювати державність і відмовитися від опозиційності. Вони обійняли відповідальні посади в президентських структурах, міністерствах, посольствах. Ті, хто згуртувався навколо В. Чорновола, продовжували перебувати в конструктивній опозиції.

Рух організував кампанії протестів проти діяльності урядів В. Масола та В. Фокіна і домігся їх відставки. Центральний провід Руху в жовтні 1992 р. заявив, що ставлення до уряду Л. Кучми залежатиме від ефективності його реформаторської діяльності. До складу кабінету Кучми увійшли декілька пов'язаних з Рухом діячів. Зокрема, І. Юх-новський обійняв посаду першого віце-прем'єра, а М. Жулинський і В. Пинзеник стали віце-прем'єрами.

На IV з'їзді в грудні 1992 р. перетворення Руху на політичну партію завершилося. Перебільшуючи вплив своєї партії на маси, В. Чорновіл став вимагати розпуску Верховної Ради і проведення нових виборів на багатопартійній основі. Однак розпочата ним кампанія збирання підписів для проведення референдуму щодо дострокового розпуску парламенту зазнала невдачі. Весною 1993 р. від Руху відкололася група, яка оформилася у Всенародний рух України, очолюваний Л. Скорик і М. Поровським. Чисельність первинних організацій партії почала скорочуватися, вплив її на маси послабився.

КПРС, joqo існувала в республіці як Комуністична партія України, після заборони відродилася у формі кількох опозиційних партій, а саме: Соціалістичної партії України (голова — О. Мороз), Селянської партії України (голова — С. Довгань) та, згодом, Комуністичної партії України (перший секретар — П. Симоненко). Вони швидко подолали період становлення й активно включилися в боротьбу за маси, тобто за місця у Верховній Раді та в місцевих радах. Кризова ситуація в народному господарстві скоротила кількість прибічників незалежності України й обмежила вплив національно-демократичних партій. Натомість серед населення зросла підтримка партій лівого спрямування. Не маючи програми виходу з глибокої кризи, вони будували агітацію на критиці влади, лозунгах соціальної справедливості.

Невелика частка номенклатури, переважно старшого покоління, залишилася на попередніх ідеологічних позиціях. Не зумівши поступитися принципами, ортодокси поступилися керівними посадами. Відхід від влади відбувався здебільшого через механізм голосування. Ці люди звикли до призначень за анкетними даними й не змогли витримати конкурентної боротьби на виборах. Деякі з них, користуючись своїм впливом у господарських структурах, знайшли собі місце у бізнесі.

Основна частина номенклатури, що знаходилась між двома крайніми групами (спеціалісти різних галузей економіки та культури з досвідом організаційної роботи), утворила партію влади.

Своєрідна «чистка виборами» оздоровила номенклатуру й підготувала її до активної діяльності в пострадянських умовах. Конкурентів на владу в неї практично не було. Адже державна партія десятками років була єдиною владною структурою і відбирала собі за допомогою добре поставленої системи підготовки кадрів найздібніших людей з усіх прошарків суспільства.

З часом «партія влади» наштовхнулася на опір людей, які вперше виринули на поверхню політичного життя у мітинговій обстановці початку 90-х років. За допомогою антикомуністичних гасел, підкріплених історичними свідченнями про страхіття сталінщини, ці люди спробували скинути компартійних функціонерів, щоб зайняти їхні місця. Однак це не спрацьовувало. По-перше, надто низькою виявилася підготовка багатьох політиків нової хвилі. По-друге, «партія влади», будучи організаційно не оформленим, але замкненим кланом, не заперечувала проти залучення до своїх лав професійно придатних мітингових політиків.

У сформованій після березня 1990 р. Верховній Раді «партія влади» зайняла переважну більшість місць. Представники її були переважно безпартійними. З часом в їх середовищі, як і в суспільстві загалом, стали виявлятися різні точки зору на перспективи розвитку країни.

Представники колишньої компартійної номенклатури у парламенті легко погодилися з ідеєю впровадження інституту президентства. Та коли Л. Кравчук почав наповнювати президентську владу реальним змістом, вони поставилися до цього здебільшого негативно. Протистояння Президента і Верховної Ради на тлі всеохопної кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити свої повноваження і звернутися до виборців з проханням підтвердити свої мандати. У березні й квітні 1994 р. відбулися вибори до Верховної Ради за мажоритарною системою. Вони вперше проводилися на багатопартійній основі. У виборах взяли участь 32 політичні партії, з яких 14 здобули право бути представленими у парламенті.

Виборці по-різному реагували на бездіяльність владних структур перед загрозою кризи. По-перше, переважна більшість народних депутатів попереднього складу, яка балотувалася на новий термін (138 з 188), не була обрана. По-друге, багато виборців не брали участі у виборах, демонструючи своїм абсентеїзмом недовіру до будь-якої влади. Було заповнено тільки 338 депутатських місць із 450. Ще 56 депутатів було дообрано після нових турів голосування влітку і восени. По-третє, партії здебільшого не набували довіри виборців, і після трьох турів голосування у парламент пройшло 212 позапартійних депутатів проти 182 за партійними списками. Депутатські фракції чисельністю понад 10 осіб мали тільки 4 партії: комуністи (90), Народний рух (22), Селянська партія (21) і соціалісти (15). У грудні 1994 р. парламент погодився з пропозицією Центральної виборчої комісії припинити виборчий марафон і відкласти призна-ЧЄНЕЯ виборів у 44 округах, де вони тричі визнавалися такими, що не відбулися через неявку виборців або депутата не було обрано.

26 червня 1994 р. відбулися вибори Президента України. За кількістю поданих у першому турі голосів претенденти розподілилися в такому порядку: Л. Кравчук, Л. Кучма, О. Мороз, В. Лановий, В. Бабич, І. Плющ, П. Таланчук. Другий тур виборів, де балотувалися перші двоє з цього списку, дав перевагу Л. Кучмі.

Кучма Леонід Данилович, 1938 р. народження, українець, народився на Чернігівщині у селянській родині. Після закінчення Дніпропетровського університету з 1960 р. працював інженером, старшим інженером, провідним конструктором, помічником головного конструктора, секретарем парткому, генеральним директором виробничого об'єднання 'Південний машинобудівний завод» у Дніпропетровську. В 1990 р. обраний народним депутатом Верховної Ради України, а з жовтня 1992 по вересень 1993 р. прем'єр-міністр України. Потім зосередився на роботі у Верховній Раді, очолював впливову Спілку промисловців та підприємців України, яка висунула його на посаду Президента. З 1994 р. — Президент України. У1999 р. переобраний на посаду Президента на другий термін.

Серед п'яти партій, які здобули найбільшу кількість депутатських мандатів, три належать до лівих: Комуністична — 25% від загальної кількості обраних, Селянська — 5,3 і Соціалістична— 4,1%. Решта— Народний рух України (5,9%) та Українська республіканська партія (2,4%) належать до правого флангу політичного спектра. З обраних на той час депутатів 168 мандатів (49,7%) отримали позапартійні кандидати.

Завдяки кількісній перевазі у парламенті лівим партіям вдалося висунути своїх представників на ключові посади: лідерів Соціалістичної партії О. .Мороза та Селянської — О. Ткаченка було обрано відповідно Головою Верховної Ради та його першим заступником. Члени цих партій очолили значну кількість постійних комісій.

Прем'єр-міністром незадовго до президентських виборів знову став В. Масол. 19 липня Л. Кучма, О. Мороз і В. Ма-сол опублікували спільну заяву, в якій проголосили про готовність дотримуватися чинної конституції і змінювати її положення тільки з доброї волі всіх сторін. Отже, представники законодавчої і виконавчої гілок влади зобов'язалися розв'язати ключове питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу.

Депутати від партій, які отримали найбільшу кількість мандатів — КПУ, СНУ та НРУ, — створили у 1994 р. свої фракції.

За три роки після виборів ситуація в парламенті відчутно змінилася. Внаслідок довиборів кількість обраних депутатів збільшилась до 415. Істотні корективи внесли поява нових партій, а також внутрішні політичні незгоди і тертя. Зокрема, значно послабилися позиції Селянської партії — її депутати змушені були об'єднатися в одну фракцію з представниками Соціалістичної партії, яка створила свою фракцію в парламенті.

У вересні 1997 р. у Верховній Раді були представлені 22 політичні партії, діяло 10 депутатських об'єднань: 3 фракції (Комуністичної партії, об'єднаної Соціалістичної та Селянської партій, Народного руху) та 7 депутатських груп.

На початок березня 1997 р. в Україні було зареєстровано 41 політичну партію загальною чисельністю 350 — 400 тис. осіб. Приблизно половина з них здійснювала регулярну роботу на загальнодержавному рівні, решта виявляла епізодичну активність або, залишаючись формально зареєстрованими, практично не діяла.

З розгортанням підготовки до парламентських виборів 1998 р. активізувалася діяльність політичних партій щодо створення передвиборних коаліцій та блоків, поширення впливу на профспілки, національно-культурні товариства та інші громадські об'єднання, релігійні конфесії. Зокрема, були утворені політичні об'єднання «Рух за народ, за Україну» (НРУ, громадські організації), «Національний фронт» (Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія, Українська національна консервативна партія, Державна самостійність України), «Вперед, Україно!» (Християнсько-демократична партія, депутатська група «Реформи», інші структури), формувалися політичні об'єднання Соціалістичної та Селянської партій, «Трудова Україна» та ін. Крім того, створювалися непартійні структури в регіонах — громадські об'єднання, фонди — для забезпечення виборчої кампанії.

Водночас у Верховній Раді загострилися дискусії навколо закону про вибори. Основним їх предметом було визначення системи виборів — мажоритарної чи змішаної (пропорційно-мажоритарної). Полярність поглядів політичних партій не дала змоги досягти консенсусу в цьому питанні. Все ж таки парламентські вибори у 1998 р. відбулися за змішаною системою. Склад парламенту суттєво не змінився: перевага знову була у лівих партій. Головою Верховної Ради було обрано одного з тодішніх лідерів Селянської партії України О. Ткаченка. Збереглося також протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади, яке перешкоджало роботі усіх державних структур. Тому в січні 1999 р. лідери пропрезидентських груп і фракцій створили у парламенті більшість й усунули О. Ткаченка з посади Голови, А. Мартинюка — з посади першого заступника Голови. Було усунуто також усіх лівих представників з усіх керівних парламентських посад. Новим Головою Верховної Ради було обрано І. Плюща, а його першим заступником — лідера СДПУ (о) В. Медведчука.

Президентські вибори 1999 р. знову привели на посаду Президента держави Л. Кучму. Після інаугурації Президента було сформовано новий уряд. Прем'єр-міністром було призначено колишнього голову Національного банку України Віктора Ющенка. Склад уряду був сформований не за принципом політичної прихильності, а за фаховою ознакою. Уряд Ющенка працював до квітня 2001 р. У червні 2001 р. за поданням Президента України Верховна Рада України затвердила прем'єр-міністром Анатолія Кінаха.

Водночас Президент України своїм указом ліквідував інститут першого заступника і заступників міністрів, а також урядового секретаря і його заступників, запровадивши інститут державних секретарів, наділивши їх відповідними адміністративними правами.

Історія України:12.2. Трансформація економічної системи.

За час перебування у складі єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу республіка досягла істотних результатів у розвитку економіки. Однак за високими показниками випуску промислової продукції приховувалася зовсім неприваблива картина. По-перше радянська промисловість, у тому числі українська, орієнтувалася не на потреби людини, а на випуск продукції, прямо або опосередковано пов'язаної з військово-промисловим комплексом. Структурна перебудова такої промисловості пов'язана з витратами величезних коштів упродовж~бататьох років. По-друге, так звані «базові галузі» української промисловості (вуглевидобуток і металургія) давно вже не користувалися увагою Держплану СРСР. У розвитку нових потужностей перевага надавалася іншим регіонам, з більш сприятливими техніко-економічними показниками виробництва. Зокрема, обмежувалися капіталовкладення в економіку Донбасу, натомість прискорено розвивалася добувна й обробна промисловість Кузбасу.

Галузі промисловості з обмеженим рівнем капіталовкладень у створення нових потужностей катастрофічно швидко старіли, бо існуючі потужності в радянській промисловості десятиріччями майже не оновлювалися за рахунок амортизації, тобто коштів, що становили собівартість продукції, а не національний доход. Частка амортизації, що призначалася для цілей оновлення, вилучалася в бюджет, а потім використовувалася для фінансування нового будівництва, найчастіше — в інших галузях і на інших територіях. Така практика була можливою тільки в командній економіці. На перший погляд, додаткове фінансування капіталовкладень у галузі, що вважалися пріоритетними, сприятливо позначалося на промисловості. Однак така практика знекровлювала галузі, що недоодержували створювані в них амортизаційні кошти і не мали достатньої кількості асигнувань на нове будівництво. В Україні до них належали не тільки галузі паливно-металургійного комплексу, а й легка та харчова промисловість. На багатьох підприємствах використовувалася техніка 20-х років. Це призводило до випуску продукції низької якості, перевитрат сировини, матеріалів і палива, погіршення екологічної обстановки.

Основою радянської економіки були гігантські підприємства монопольного типу, продукція яких задовольняла потреби цілого регіону або всієї країни. Створена в радянські часи промисловість загальносоюзного підпорядкування була цілісним самодостатнім організмом і аніскільки не залежала у фінансовому або техніко-економічному відношенні від території, на якій розміщувалася.

Загальносоюзним міністерствам було підпорядковано понад 2 тис. найбільших підприємств України. Після розпаду СРСР вони певний час ще підтримували колишні виробничі зв'язки, хоча відразу почалися ускладнення з фінансуванням. Гострішими стали перебої з матеріально-технічним постачанням.

Промисловість України виробляла не більше 20% кінцевого продукту. Основною частиною її товарної продукції були напівфабрикати або комплектуючі вироби, призначені для продовження виробничого процесу в інших республіках. Вихід з налагодженої системи господарських зв'язків був зумовлений прагненням українського керівництва утвердити незалежність своєї держави переорієнтацією економіки на Захід. Господарству України така стратегічна лінія дорого обійшлася. Адже продукція українських підприємств за світовими стандартами була неконкурентоспроможною. А припинення або скорочення традиційних зв'язків залишило сотні підприємств без партнерів та споживачів, а відповідно — без фінансування.

Економіка України традиційно залежала від донецького вугілля. Після того як вугілля стало витіснятися дешевшими видами палива, виникла залежність від нафти і газу. Власних родовищ нафти і газу в Україні завжди було мало. Впродовж останніх 30 років вони у великій кількості надходили з інших регіонів СРСР. Нафтогазове паливо реалізувалося за цінами, які в десятки разів поступалися світовим. Командна економіка радянського типу могла собі дозволити такі диспропорції, але платила за це майже повною відсутністю енергозберігаючих технологій.

З початком інтеграції колишніх союзних республік у світове господарство став неминучим процес ліквідації цінових диспропорцій. Найбільш вражаючий розрив із світовими цінами спостерігався якраз у паливному комплексі. Наслідком цього було спотворення статистичної картини виробництва національного доходу в міжреспубліканському розрізі. Після того, як Україна стала платити Росії і Турк-меністану реальну ціну за нафту і газ, питома вага витрат на енергоносії у продукції, яку вона виробляла, стрімко зросла. Це означало підвищення сукупних витрат виробництва і відповідне зменшення маси валового внутрішнього продукту.

За цих умов домогтися економії палива запровадженням енергозберігаючих технологій було неможливо. Адже із зниженням національного доходу пошук коштів на відповідні капіталовкладення став нерозв'язною проблемою. З іншого боку, відсутність економічних реформ зводила нанівець можливість користуватися зарубіжними інвестиціями. Замінити куповане в Росії і Туркменістані паливо вітчизняним теж було неможливо. По-перше, устаткування підприємств давно вже пристосували для споживання нафти й газу замість вугілля. По-друге, вуглевидобуток в Україні скорочувався: з 165 млн т у 1990 р. до 70 млн т у 1996 р. По-третє, після чорнобильської катастрофи було скорочено всі плани використання енергії атома. Внаслідок дії цих чинників нестача енергоносіїв стала найгострішим питанням української економіки, поглибила кризовий спад виробництва, властивий для всіх пострадянських держав у добу трансформації економіки з командної в ринкову.

Ця трансформація відбувалася в Україні інакше, ніж в Росії, яка виявилася в значно кращих стартових умовах. Вона менше постраждала від розриву зв'язків, утворених за десятиріччя існування єдиного народногосподарського комплексу СРСР, оскільки мала переважну більшість підприємств із замкнутими в межах власних кордонів циклами виробництва. В неї був стартовий капітал для реформ у вигляді «валютних» природних багатств — нафти, газу, золота, алмазів тощо. Росія успадкувала від СРСР кадровий та інституціональний потенціал для реформ, якого в Україні на час здобуття незалежності не існувало. їй доводилося з нуля створювати такі інституції, як Національний банк, посольства та консульства, експортно-імпортні організації тощо. Відчутною була і відсутність в Україні політичної волі для реформування економіки.

Українська політична еліта витрачала час на дебати про те, куди йти. Формування твердої виконавчої влади затяг-лося, і тому державні органи виявилися неспроможними активно впливати на економічну ситуацію.

Ринкові реформи в Україні все-таки почалися. Власне, Україна не здійснювала справжніх реформ, а пристосовувала свою цілком залежну від державного бюджету економіку до ринкового господарювання інших країн.

Росія почала ринкові реформи з лібералізації цін на початку 1992 р. Внаслідок цього ціни на газ в Україні за 1992 р. зросли в 100 разів, а на нафту — в 300 разів. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. Зниження виробництва й стрімке зростання собівартості продукції різко зменшили бюджетні надходження від промисловості. Водночас витрати бюджету невпинно збільшувалися. Дефіцит покривався випуском незабезпече-них продукцією паперових грошей. Інфляція поступово перейшла в гіперінфляцію. За 1992 р. гроші знецінилися в 21 раз, а за 1993 р. — у 103 рази. Таких масштабів інфляції не було тоді в жодній країні світу.

У 1994 р. Національний банк України розпочав жорстку дефляційну політику і в липні досяг найнижчого (2,1%) рівня інфляції за попередні три роки. Але монетарні обмеження не підкріплювалися зниженням бюджетних витрат. Короткочасне приборкання інфляції досягалося утворенням заборгованості у виплаті заробітної плати, пенсій та інших соціальних видатків і зростанням кредиторської та дебіторської заборгованості в народному господарстві. В українській економіці нагромадився потужний інфляційний потенціал, що поставив суспільство наприкінці 1994 р. перед новим витком гіперінфляції.

Інфляція припинила процеси нагромадження в галузях народного господарства. Це означало, що розпочався фізичний розпад продуктивних сил. Руйнувався науково-технічний потенціал. Питома вага асигнувань на науку в бюджеті скоротилася у 1990—1994 pp. вчетверо, а чисельність науковців у народному господарстві — втричі. Сотні спеціалістів вищої кваліфікації з установ Національної академії наук, вищих навчальних закладів виїхали за кордон на тимчасову або постійну роботу.

Запроваджені з 1992 р. купони багаторазового використання розглядалися як попередники повноцінної національної валюти — гривні. Гривню передбачалося ввести ще в 1992 р. Але за ситуації в економіці, що невпинно погіршувалася, зробити це було неможливо. Курс купоно-карбован-ця швидко падав. У листопаді 1994 р. в обігу з'явилася 500-тисячна купюра, але її реальна вартість не перевищувала й чотирьох доларів.

В умовах інфляції відбулася обвальна бартеризація зовнішньої торгівлі. Експортні поставки за бартером здійснювалися, як правило, за зниженими цінами, а імпортні — за завищеними. Заборгованість України іншим країнам на середину 1994 р. становила до 7 млрд доларів. Найбільше боргів припадало на поставки енергоносіїв.

Намагаючись перешкодити знеціненню купоно-карбован-ця, уряд повернувся до випробуваних методів директивного господарювання. Було запроваджено фіксований курс купонів стосовно долара і рубля. Але це призвело до зростання обертів «тіньової економіки», посилення корупції в державному апараті, величезних перевитрат виробників підчас експорту продукції, «відпливу» капіталів за кордон. За різними оцінками, наприкінці 1994 р. у розпорядженні вітчизняних власників не території України зберігалося від 2 до 4 млрд, а поза її межами — від 10 до 20 млрд доларів СІНА. Відплив валюти остаточно знекровив українську еконбміку.

Щоб скоротити емісію незабезпечених товарною масою грошей, уряд почав збільшувати питому вагу податків з прибутку. Врешті-решт в Україні було встановлено найвищу в світі ставку прибуткового податку з громадян — 90%. А це призводило або до гіпертрофованого зростання «тіньової економіки», або до подальшого згортання виробничої та комерційної діяльності. Такою була ціна відмови від ринкових реформ в умовах розкладу командної економіки.

Небажання влади йти шляхом реформ штовхало економіку до колапсу. Експерти Міжнародного фінансового фонду засвідчили, що економічна ситуація в Україні 1994 р. була гіршою, ніж у будь-якій країні, за винятком воюючих. Світова класифікація відносила Україну до лідерів за темпами спаду виробництва. Лише у 1994 р. його обсяг у промисловості скоротився майже на 28%, сільському господарстві — на 17, валовий внутрішній продукт — на 23%. Дефіцит державного бюджету в кілька разів перевищував критичну величину. Весь він фінансувався за рахунок грошової емісії.

Економіка перебувала у стані глибокої гіперінфляції, яка дедалі розкручувалася, поглинаючи доходи населення і бюджету, основні фонди й обігові кошти підприємств та організацій. Рівень інфляції у 1994 р. зріс у 102 рази, хоч до 70% цін були державно-регульованими і діяв механізм фіксованого валютного курсу. Майже два роки Україна не обслуговувала свої зовнішні борги: на це не було коштів.

Криза ставила під сумнів державну незалежність. Під час виборів 1994 р. чимало кандидатів у депутати Верховної Ради пропонували найпростіший спосіб розв'язання проблеми енергоносіїв — приєднання до Росії.

Такі настрої в суспільстві стривожили владу. Для багатьох її представників національні інтереси вийшли на передній план порівняно з корпоративними. Врешті-решт втрата державності дошкульно вдарила б по корпоративних інтересах.

Тому проголошена новообраним Президентом Л. Кучмою у жовтні 1994 р. стратегія економічних перетворень була в принципі схвалена Верховною Радою. Не змінюючи радикально складу Кабінету Міністрів, Президент залучив нових людей, здатних здійснювати реформи, і розпочав їх з основного — лібералізації цін та валютного курсу. Деякі депутати Верховної Ради висловили незгоду з обраним напрямом реформ. Натомість пропонувалося встановити державний контроль за зовнішньою торгівлею та валютним курсом. Одночасно з першими заходами щодо економічної лібералізації було зроблено ефективні кроки для поліпшення політичних відносин з двома головними партнерами "України на світовій арені — Росією і США.

У відносинах з Росією важливо було відновити втрачені за 3 роки економічні зв'язки. Йшлося не про механічне відтворення зв'язків загальносоюзного народногосподарського комплексу і не про одержання пільг і привілеїв в обмін на поступки, щаозначало б ущемлення державного суверенітету, а про взаємовигідне економічне партнерство на рівноправній основі.

У взаємодії з Верховною Радою Л.Кучма оперативно розв'язав проблему приєднання України до Договору про не-розповсюдження ядерних озброєнь, яка істотно затьмарювала відносини із США. Під час його візиту до Вашингтона було укладено нові угоди про надання американської допомоги Україні у здійсненні економічних реформ. Серед країн, що одержували допомогу від СІЛА, Україна вийшла на четверте місце в світі після Ізраїлю, Єгипту та Росії.

За три роки після проголошення курсу на радикальні реформи в українській економіці намітилися певні позитивні зрушення. Здебільшого було завершено етап грошової стабілізації. Здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, малу приватизацію, роздержавлення земель. Запроваджено систему неемісійно-го, ринкового обслуговування бюджетного дефіциту. Усунуто таке потворне породження адміністративної системи, як тотальний товарний дефіцит.

Українська гривня стала однією із стабільних грошових одиниць. У 1997 р. середньомісячна інфляція не перевищувала одного відсотка. Облікова ставка Нацбанку становила 21 відсоток проти 300 в жовтні 1994 р.

Експорт українських товарів та послуг зріс на 20,8%. Це один з найвищих показників серед країн Центральної та Східної Європи. З жовтня 1994 р. по квітень 1997 р. заробітна плата зросла у валютному еквіваленті більш як у 4 рази — з 22 доларів СІЛА до 90.

Однак економічну кризу подолати не вдалося. Уряд виявився неспроможним забезпечити адекватне управління економічними процесами, був мало ініціативним. Законотворча діяльність парламенту була надто політизована. Це зумовило появу прямих економічних втрат для держави, створило несприятливий економічний режим у країні. Багато часу й енергії втрачено на безплідну, виснажливу боротьбу різних політичних сил всередині влади.

Як наслідок, кожен рік позначався зміною уряду. Зокрема, у червні 1995 р. головою його був призначений Є. Марчук, у травні 1996 р. його замінив П. Лазаренко, у червні 1997 р. Кабінет Міністрів очолив В. Пустовойтенко, а в листопаді 1999 р. — В. Ющенко. Тому перші позитивні результати не набули стійкого характеру, не забезпечили загальноекономічне оздоровлення. Усе це гдетро поставило завдання адаптації стратегії 1994 р. до існуючих умов, доповнення її програмою антикризових дій. Основні її напрями були визначені у доповіді Президента України з нагоди першої річниці Конституції (26 червня 1997 p.). Вузлові питання антикризової програми:

1. Принципові заходи щодо лібералізації економічного режиму в Україні.

2. Суттєве прискорення приватизаційного процесу.

3. Здійснення комплексу заходів з легалізації тіньової економіки, насамперед за рахунок лібералізації податкової політики та оптимізації загального економічного режиму.

4. Істотна активізація інвестиційного процесу. Підприємства, які мають стратегічне значення, будуть перетворені на акціонерні товариства.

5. «Економізація» зовнішньої політики України. Зокрема, отримання максимального економічного ефекту від принципових змін у політичних відносинах з Росією. Товарообіг з нею 1996 р. дорівнював 17 млрд доларів СІЛА. З Німеччиною, яка посідає друге місце серед наших партнерів, цей показник становить 1,4 млрд доларів. Але вже в першому кварталі 1997 р. товарообіг з Росією скоротився на 20% проти аналогічного періоду попереднього року.

6. Зміна ситуації у сільському господарстві. За оцінками експертів, у 1996 р. селяни за кожну тонну пшениці отримали на 60 доларів менше, ніж в інших країнах. Причина — надто високі затрати на первинну переробку і збут. Загальна сума втраченої виручки — приблизно 1 млрд доларів.

7. Виведення на пріоритетний рівень економічної політики соціальної сфери. На рік було проголошено мораторій на підвищення цін в житлово-комунальній сфері. Передбачалася демонополізація комунальної інфраструктури. Призупинялася дія урядової постанови про відключення газу та електроенергії індивідуальним користувачам, які мають заборгованість.

Пропонувалися надзвичайні заходи для погашення заборгованості із заробітної плати, в тому числі майнова відповідальність керівників підприємств, що заборгували своїм робітникам, примусовий через аукціон продаж ліквідних ресурсів таких підприємств з виплатою виручених коштів людям. З 1998 р. передбачалося запровадити систему страхування депозитних вкладів населення, гарантувати захист доходів від інфляції, якщо вона перевищить 5% на місяць, розпочати пенсійну реформу, структурне реформування системи заробітної плати.

У зв'язку із загостренням проблеми безробіття надалі кожен крок економічної політики передбачалося оцінити з погляду зору зайнятості, створення нових робочих місць та поліпшення умов праці. Наприклад, в Україні на середину 1997 р. було лише 150 тис. малих підприємств, тоді як, наприклад, в Польщі — 2 млн. Ці підприємства у нас забезпечували зайнятість 5% населення, в Росії — 20%, в країнах Західної Європи — 60—85%.

8. Упорядкування економічного життя. Передусім в енергетичному секторі. За рівнем ефективності використання енергоресурсів Україна посідає одне з останніх місць у світі (400—500 дол. з однієї умовної тонни, а в Європі — майже 3000 дол.).

Маючи у 23 рази менший обсяг ВВП, ніж Німеччина, Україна споживає газу на душу населення на 20% більше. Щорічно в Україні чисті (прямі) витрати газу становлять 4—5 млрд м куб. Під час транспортування втрачається шоста частина (ЗО млрд кВт-год.) виробленої протягом року електроенергії.

Навіть стисла характеристика невідкладних антикризо-вих заходів свідчить про те, що у 1997—1998 pp. необхідно було зробити справжній прорив на головному напрямі державного будівництва — економічному. Ця важка і копітка робота потребувала високої відповідальності влади перед суспільством та людьми, незалежного організаційного та правового забезпечення.

Усвідомлюючи необхідність єдності та взаєморозуміння у владних структурах в період здійснення антикризових заходів, Президент України запропонував утворити Вищу економічну Раду у складі голови та керівників ключових економічних комітетів Верховної Ради, глави Уряду, віце-прем'єр-міністрів, колишніх прем'єр-міністрів України, інших посадових осіб. 7 липня 1997 р. він видав указ «Про Вищу економічну Раду Президента України» у складі ЗО осіб. На неї покладались завдання вироблення пропозицій та проектів рішень щодо стратегії і тактики економічної реформи, аналізу та прогнозу економічної ситуації в державі, координації заходів органів державної влади та громадських організацій. Того ж дня було видано указ «Про державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи».

Водночас Президент України висловив готовність розглянути пропозиції фракцій та народних депутатів щодо продовження терміну повноважень Верховної Ради на один рік за умови, що цей час буде використано не для політичних баталій, а для прийняття невідкладних законодавчих актів, насамперед в економічній сфері, на розвиток конституційних положень.

Такий крок було продиктовано тим, що з наближенням парламентських виборів, які мали відбутися в березні 1998 р., у Верховній Раді почали наростати передвиборні пристрасті, замішані на політичному протистоянні й популізмі, що серйозно дестабілізувало становище в державі й суспільстві, паралізовувало роботу з подолання кризи в економіці. Саме через це бюджет на 1997 р. було прийнято через півроку.

Ця ініціатива Президента України була неоднозначно сприйнята політичними партіями та депутатським корпусом, але підтримана на низових рівнях влади.

Історія України:12.3. Розвиток аграрної сфери.

Маючи найвищий серед європейських країн показник землезабезпеченості (0,65 га орної землі в розрахунку на душу населення), Україна разюче відставала щодо постачання населення продовольством. Перевага у цьому відношенні над промисловими регіонами СРСР ще не свідчила про благополучність справ в її сільському господарстві. 3481 тис. колгоспників і 1172 тис. працівників радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств у 1990 р. не забезпечували населення міст продуктами харчування, тоді як значно менша стосовно населення кількість працюючих на землі у високорозвинутих країнах забезпечувала високий рівень попиту.

Розуміння того, що колгоспно-радгоспний лад не має майбутнього, прийшло до багатьох представників української політичної еліти давно. У прийнятому в 1990 р. Земельному кодексі УРСР вже було закладено, хоч і декларативно, основні положення реформи аграрних відносин, у тому числі визнання права приватної власності на землю.

З березня 1991 р. землю почали вважати об'єктом реформи. Здійснення її покладалося на місцеві ради народних депутатів і Раду Міністрів УРСР. Однак концептуально суть земельної реформи не була вироблена. Органи влади продовжували лише декларувати наміри.

У жовтні 1991 р. уряд В. Фокіна запропонував Верховній Раді план перетворень, розроблений під впливом концепції російських реформ. На його основі було прийнято концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду. Передбачалося, що за1992 р. колгоспи мають бути перетворені на асоціації або господарські товариства з правом кожного на вихід з колгоспу і створення власного приватного господарства.

У цьому руслі Верховна Рада почала розробляти пакет законодавчих актів. У грудні 1991 р. було прийнято закон «Про селянське (фермерське) господарство». Передбачалося утворення спеціального земельного фонду шляхом вилучення частини земель, що перебували у користуванні колгоспів та радгоспів. Фонд призначався для надання ділянок громадянам, які виявляли бажання організувати фермерське господарство.

У січні 1992р.було прийнято закон «Про форми власності на землю». Згідно з ним поряд з державною визнавалися рівноправними колективна і приватна форми власності на землю, що законодавчо спростовувало один з найголовніших постулатів комуністичної доктрини — про необхідність націоналізації всієї землі й перетворення її на суспільну власність.

Щоправда, в законі залишилася під питанням теза про колективну власність на землю. Такої форми власності людство поза межами соціалістичних країн не знало. Очевидно, Верховна Рада мала на меті надання права власності на землю колгоспам. Проте не зрозуміло, як колгоспи і колгоспники могли б реалізовувати це право. Колективна форма власності була абстракцією з арсеналу політичної економії соціалізму, так само як і категорія суспільної власності.

Зміст закону «Про форми власності на землю» засвідчував, що він не повністю подолав ідеологічні стереотипи і тому не надавав реальним майновим відносинам у суспільстві юридично грамотної форми.

Це було зумовлено відсутністю концепції реформи аграрних відносин. У березні 1992 р. було прийнято постанову Верховноі Ради «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» і закон «Про колективне сільськогосподарське підприємство». Постанова, з'явившись під тиском реформаторів, стурбованих затягуванням строків земельної реформи, переглядала деякі норми Земельного кодексу 1990 р., що гальмували організацію фермерських господарств. Закон було прийнято під впливом депутатів-аграріїв, зацікавлених у збереженні існуючого становища.

Рішення Верховної Ради про перетворення у 1992 р. колгоспів у асоціації або господарські товариства не було реалізоване повністю. За цей рік паювання або акціонування провели майже 4 тис. колгоспів. На початок 1995 р. статус змінився у 8,8 тис. колгоспів (94% загальної кількості). З них паювання майна здійснили 8,3 тис. господарств. На їх базі виникло 6,5 тис. колективних підприємств з правом власності їх членів на частку майна (паю), а також 1,2 тис. селянських спілок і кооперативів, 175 акціонерних товариств.

Паювання або акціонування майна колгоспів і радгоспів майже не торкалося виробничих відносин між державою та сільськогосподарськими підприємствами і виробничих відносин всередині цих підприємств. Адже з паювання або акціонування виключалася земля — основний засіб виробництва.

Фермерське господарство розвивалося уповільнено. Влада на місцях здебільшого гальмувала процес виділення фермерам земельних ділянок і відмовлялася надавати їм реальну допомогу. Серед самих селян не багато було бажаючих стати фермерами. Вони призвичаїлися до виконання обмежених трудових операцій на основі поділу праці, й багатьом було непросто взятися за весь цикл сільськогосподарських робіт. Крім того, демографічна структура сільського населення характеризувалася переважанням людей старшого віку. Вони небезпідставно розглядали колгосп, в якому було проведене все трудове життя, як підприємство, покликане матеріально допомогти їм у пенсійному віці. Нарешті, організація приватного господарства вимагала відповідної машинної техніки, якої промисловість не виробляла. Через це на початку 1993 р. в Україні налічувалося тільки 14,6 тис, а 1997 р. — 35 тис. фермерських господарств.

За останні роки обсяг виробництва у сільському господарстві невпинно скорочувався. Продукція колгоспів та радгоспів обходилася суспільству все дорожче. У 1990 — 1995 pp. ціни на товари для сільського господарства зросли у 202 тис. разів, тоді як ціни на сільськогосподарську продукцію — у 34 тис. разів. Таке порушення цінового паритету призвело до повного фінансового знекровлення сільськогосподарських підприємств. Розпочалися руйнівні процеси: у 1996 р. обсяги виробництва валової продукції сільського господарства скоротилися на 8,8%; було вироблено 24,5 млн тонн зерна, що становило лише 63,8% від середньорічного виробництва за попередні п'ять років; виробництво м'яса зменшилося на 9, молока — на 8, яєць — на 7%.

Постала гостра необхідність здійснення аграрної реформи. Тому в представленій парламенту програмі радикальних реформ Л. Кучма приділив особливу увагу проблемі зміни всього комплексу соціально-економічних відносин, які формувалися на селі впродовж десятиліть.

Блок лівих партій у парламенті категорично заперечував необхідність приватизації землі. Не випадково концепція аграрної політики України тривалий час знаходилася у Верховній Раді на стадії проекту — до грудня 1999 р.

У листопаді 1994 р. Л. Кучма видав указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва». В ньому передбачалося розв'язання трьох основних проблем земельної реформи — приватизації, оцінки і ринку землі. Ключовою визначено проблему приватизації.

В указі використано поняття «колективна власність на землю колгоспів і радгоспів». Але його слід розуміти як проміжний етап у становленні приватної власності, як роздержавлення землі, після чого стає можливим її паювання. Указ забезпечує пріоритет права окремого власника на продаж свого земельного паю над правом колективу. Селянин сам може вирішити, залишити земельний пай у колективному підприємстві або акціонерному товаристві на умовах оренди чи заснувати приватне сімейне господарство фермерського типу.

В указі розмежовуються форми власності та форми господарювання на землі. Приватизація землі за цих умов не означає скасування колективних форм господарювання, проти чого протестували ліві партії. Колгоспи можуть існувати, але це залежить тепер тільки від бажання кожного конкретного селянина-власника. Цим реально забезпечується право кожного власника земельного паю вирішувати, як йому господарювати — у колективі чи самостійно. Така норма відповідає критеріям демократичного суспільства.

Роздержавлення та паювання землі покладається на керівників і спеціалістів господарств. Тим самим проблема їх протистояння земельній реформі значною мірою знімається. Маючи великі майнові паї, ця категорія найбільш впливових у сільській місцевості працівників є економічно зацікавленою в здійсненні реформ.

Протягом 1996 р. було завершено перший етап земельної реформи — роздержавлення землі та її передача у власність юридичних осіб. На 1 січня 1997 р. документи про землю отримали майже всі колективні господарства. Розпочато реалізацію завдань другого етапу реформи — формування реального власника землі, передачу землі безпосередньо тим, хто її обробляє. За 1996 р. у 46% сільськогосподарських підприємств громадянам було видано сертифікати на право володіння земельними паями (отримало майже 1,5 млн осіб). Крім того, громадянами України приватизовано 48% земельних ділянок, наданих їм для особистих підсобних господарств, сформовано 6,2 млн га земель запасу, на яких створюються селянсько-фермерські господарства.

У 1996 р. в індивідуально-приватному секторі, у користуванні якого перебувало майже 16% землі, було вироблено за активного сприяння з боку колективних господарств майже 50% валової продукції рослинництва і 56% — тваринництва.

Це свідчило, що в Україні вирішено одне з ключових завдань земельної реформи — роздержавлення землі й подолання на цій основі монополізму держави на володіння нею. То був перший відчутний крок до основної мети реформи — передачі землі тим, хто її обробляє, і формування у перспективі ринку землі, перетворення її на товар.

Найголовнішим завданнями в АПК залишалося подолання спаду виробництва сільськогосподарської продукції, забезпечення стабільного постачання населення продовольством, здійснення конкретних заходів для оздоровлення фінансово-економічного стану сільських товаровиробників.

Серед цих заходів на чільному місці перебувало завершення паювання земель та реформування на цій основі радгоспів і колгоспів. Це у свою чергу вимагало відпрацювання законодавчої бази для забезпечення вільного вибору товаровиробниками форм господарювання, надання особливої уваги створенню конкурентоспроможних господарських структур, заснованих на приватній власності на землю і майно.

У 1997 р. почалася робота над створенням інтегрованих структур з виробництва, переробки, зберігання і реалізації сільськогосподарської продукції через біржову торгівлю. Досвід свідчить, що такі формування створюють сприятливі умови для узгодження економічних інтересів різних господарських суб'єктів, посилюють заінтересованість та відповідальність партнерів за остаточні результати роботи. Пріоритетними напрямами в діяльності сільськогосподарських органів було визначено орієнтацію товаровиробників на збільшення виробництва зерна, особливо пшениці, цукру, олії та кормів. Вирощування картоплі, плодів, ягід та овочів передбачалось зосереджувати в приватному секторі, а зерна і технічних культур — у колективних господарствах. З урахуванням цих особливостей мали бути організовані селекційні, технологічні, фінансові та інші аспекти.

Найболючішою проблемою на селі залишалося фінан-сово-інвестиційне забезпечення аграрних перетворень.У Посланні Президента до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 1996 р.» зазначалося, зокрема, що у найближчі роки передбачається посилення державної підтримки вітчизняного агропромислового виробництва. Вона здійснюватиметься за такими напрямами:

а) бюджетна підтримка виробництва продукції тваринництва, племінної, ветеринарної та іхтіологічної справи; меліорації і охорони земель; лісовідновлення, охорони і за

хисту лісів та водних ресурсів; насінництва, закладання багаторічних плодово-ягідних насаджень і виноградників; наукових досліджень; підготовки кадрів; розвитку соціаль

ної сфери на селі;

б) спрямування іноземних кредитів та міжнародної технічної допомоги у галузі, пов'язані зі структурною перебудовою АПК: сільськогосподарське машинобудування, агросервіс, рибопромислове суднобудування, переробну, харчову, комбікормову та мікробіологічну промисловість;

в) використання позичок міжнародних фінансових структур на реструктуризацію галузей сільського господарства; розвиток насінництва; проведення земельної реформи; нарощування потужностей виробництва продуктів дитячого харчування; модернізацію і реконструкцію заводів з виготовлення ветеринарних біопрепаратів; переоснащення

підприємств переробної промисловості, розбудову і сервісне забезпечення фермерських господарств;

г) перегляд митних тарифів на імпорт окремих видів сільськогосподарської продукції, продовольчих товарів, техніки та сировини для виробництва мінеральних добрив і пестицидів; поставки сировини і матеріально-технічних ресурсів критичного імпорту знижуватимуть ставки ввізного мита;

д) проведення цінової політики, спрямованої на досягнення паритетності товарообміну між сільським господарством та іншими галузями національної економіки, здійснення вільного ціноутворення в поєднанні з державним регулюванням цін на продукцію підприємств-монополістів.

Для успішного розв'язання завдань агропромислового виробництва особливо важливим є активне освоєння галуззю і кожним підприємством ринкових методів господарської діяльності, прискорене інтегрування у ринкове середовище; впровадження ефективної системи банківського кредитування села з урахуванням сезонних витрат і нормативних запасів матеріально-технічних ресурсів в агропромисловому виробництві; збереження та розвиток соціальної інфраструктури сільських населених пунктів, активізація роботи щодо підготовки і перепідготовки кадрів для АПК.

Складність земельної реформи передбачає поетапну реалізацію комплексу правових, економічних, технічних та організаційних заходів з урахуванням особливостей перехідного періоду до ринку, які полягають у паралельному функціонуванні існуючих і нових господарських формувань. Кроком до ринку землі стала оренда, якій був присвячений Указ Президента України від 23 квітня 1997 р. «Про оренду землі». У суспільстві, де значна частина людей не готова за короткий проміжок часу подолати психологічну відстань від державної, колективної до приватної власності на землю, реалізація цього Указу дала змогу всім формам власності й господарювання шляхом здорової конкуренції на практиці довести свої переваги .

Розпочалося впровадження економічних методів регулювання земельних відносин: введено плату за землекористування; механізм економічного стимулювання суб'єктів землекористування за діяльність, пов'язану з охороною земель; здійснено грошову оцінку земель сільськогосподарського призначення та ін.

З переходом до платного використання землі різко зросла роль земельнооцінюючої діяльності в населених пунктах, де плата за землю є важливою прибутковою частиною місцевого бюджету. Нова Конституція України дала відповідь на низку питань, що були до цього дискусійними, зняла питання щодо правомірності приватної власності, купівлі-про-дажу землі тощо.

Виникли можливості для формування в аграрній сфері нового земельного ладу, в основі якого приватна форма власності на землю та інше майно і персональна відповідальність за результати праці. Тому відповідно до Указу Президента України від 3 грудня 1999р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» головним завданням реформування АПК стало забезпечення підвищення виробництва шляхом розпаювання та реорганізації господарств в агроформування ринкового типу.

Це дало змогу всім сільськогосподарським колективам визначитись з напрямами реформування. В Україні з'явилося понад 11 тис новостворених формувань. Із них — 6% селянських фермерських господарств, 22% приватних і приватно-орендних підприємств , 46% господарських товариств різного типу (переважно товариств з обмеженою відповідальністю) , 24% сільськогосподарських виробничих кооперативів.

У Волинській, Запорізькій, Миколаївській, Одеській, Рівненській, Хмельницькій, Чернігівській областях домінують сільгоспкооперативи; у Вінницькій, Донецькій, Київській, Кіровоградській, Сумській, Харківській, Черкаській — господарські товариства; у Дніпропетровській, Житомирській, Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській — фермерські та приватні господарства.

Нові господарські структури ринкового типу, які створено на базі розпайованих сільськогосподарських підприємств, формувались із максимально можливим збереженням крупного товарного сільськогосподарського виробництва, існуючої виробничої інфраструктури.

Історія України:12.4. Основні напрями розвитку науки і техніки. Цивільна авіація України на сучасному етапі.

Після затвердження Постановою Верховної Ради пріоритетів розвитку науки і техніки України накопичено значний досвід реалізації державних науково-технічних програм. Завдяки йому Україна послідовно виходить на зовнішній ринок зі своїми розробками.

Розвиток засобів автоматизації та інформаційної техніки дав змогу впровадити працезберігаючі та часозаощаджу-ючі засоби в управлінських, наукових, конструкторських, банківських, медичних, навчальних та інших закладах. Персональний комп'ютер став невід'ємним атрибутом багатьох видів діяльності, а інформаційна техніка — спеціальною галуззю промисловості.

У червні 2001 р. на розгляд Верховної Ради України було винесено проект Закону «Про пріоритетні напрямки розвитку науки і техніки України», в якому значну увагу акцентовано на проблемах фундаментальної науки, зокрема інфраструктурі провідних наукових установ та наукових шкіл України.

Головними для сучасної науки визначено прбблеми людського розвитку, нових біотехнологій (мікробні, генні технології, діагностика і методи лікування найпоширеніших

захворювань), розвиток нових комп'ютерних засобів і технологій інформатизації суспільства, новітніх технологій в енергетиці, енергозбереженні та ресурсозбереженні в промисловості, агропромисловому комплексі.Ці пріоритети покликані стати основою для розробки державних науково-технічних програм.

Із розпадом Радянського Союзу єдина авіатранспортна система СРСР — АерофЗгот — втратила монополію на внутрішні і міжнародні перевезення пасажирів та вантажів. Виникло багато дрібних авіакомпаній, парк повітряних суден (ПС) котрих іноді не перевищує двох-трьох машин. До кінця 1993 р..в Україні їх нараховувалося понад 80. У погоні за прибутком нові авіаперевізники найчастіше вдаються до перевищення норм завантаження ПС, порушення експлуатаційних обмежень і погіршення якості технічного обслуговування авіатехніки. Все це призвело до різкого зниження рівня безпеки польотів.

На початку 90-х років перед цивільної авіацією України стояли завдання створення системи державного регулювання авіаційної діяльності у нових умовах, а також суб'єктів (авіакомпаній, аеропортів), здатних працювати в умовах конкуренції. З цією метою було створено Державну адміністрацію авіаційного транспорту України, прийнято Повітряний кодекс. Країна вступила до міжнародних авіаційних організацій, уклала міжурядові угоди про повітряні шляхи.

Друге завдання виявилось набагато складнішим. Воно зачіпало інтереси десятків тисяч працівників авіатранспорт-ної галузі та всіх тих, хто користувався її послугами. Цивільна авіація України не мала досвіду самостійної роботи на міжнародних повітряних лініях (МПЛ), необхідної інфраструктури (закордонних представництв, системи продажу та бронювання білетів, послуг з перевезення вантажів).

Найбільшою проблемою було те, що в Україна не мала авіакомпанії, спроможної конкурувати з іноземними перевізниками. Міжурядові угоди про повітряні перевезення надали можливість Україні самостійно здійснювати прямі міжнародні авіаційні перевезення. Ці угоди передбачали паритетні умови праці для перевізників обох сторін. Але українські перевізники не могли конкурувати з такими авіакомпаніями, як «Люфтганза», «Ер Франс» та ін. Потрібно було створити українську авіакомпанію, яка б відповідала міжнародним стандартам. Нею стала авіакомпанія «Міжнародні авіалінії України» (МАУ).

Фундатором МАУ з боку України виступило державне об'єднання «Авіалінії України» , зарубіжним партнером — ірландська лізингова компанія GPA, яка передала Україні два літаки Боїнг-737—400 та фінансувала введення їх в експлуатацію. Внеском з боку України стало надання СП прав на обслуговування ЗО найбільш напружених та конкурентоспроможних маршрутів у Західну Європу. Нині МАУ — державна національна авіакомпанія України.

25 листопада 1992 р. літак Боїнг-737—400 першим рейсом до Лондона відкрив нову сторінку в історії цивільної авіації України. Спершу МАУ повинна була динамічно розвиватися на європейських маршрутах, а відтак і на інших ПЛ. Об'єднання «Авіалінії України», структура, що залишилась Україні як територіальна частка «Аерофлоту СРСР», мала поступово скорочувати міжнародну діяльність та зосередити свої сили на маршрутах, де конкуренція ще не така жорстка та не вимагає використання нової техніки. На базі авіа-підприємств «Авіалінії України», які мали поступово адаптуватися до функціонування у ринкових умовах, планувалось створити сучасні регіональні та місцеві лінії для польотів в Україні та до сусідніх держав. Такою була концепція розвитку цивільної авіації України перехідного періоду. З різних причин вона не була реалізована.

Але, незважаючи на економічні труднощі, жорстку конкуренцію, авіакомпанія МАУ успішно розвивається без суттєвої допомоги з боку держави. Невдовзі вона увійшла в трійку авіакомпаній світу за показниками надійності польотів на літаках типу Боїнг та стала першою у цивільній авіації України керуватися міжнародними стандартами наземного і бортового сервісу.

В Україні триває робота над новітніми літаками ОКБ ім. О. К. Антонова АН-70 і АН-140, які не мають аналогів у світі, а також літаками і гелікоптерами бізнес-класу з реактивними й іншими двигунами.

Історія України:12.5.Розвиток культурної сфери.

За радянської влади українська культура як система загальнолюдських цінностей, духовних і матеріальних досягнень народу зазнала значних деформацій і втрат. Однобокий підхід до культуротворчого процесу суттєво збіднив сферу культурного життя, залишивши за його межами все, що не вкладалося в догми класової, а згодом і партійно-номенклатурної ідеології. Вкрай негативно позначився на стані культури залишковий принцип її фінансування. За даними ЮНЕСКО, СРСР за інтелектуально-моральним рівнем посідав у середині 80-х років 57-те місце у світі.

У складних умовах опинилася освіта. Попри неодноразові спроби реформувати систему освіти, її стан не поліпшився. Проекти освітніх реформ_1984 та 1987—1988 рр. нічого не дали. Продовжував діяти залишковий принцип її фінансування , бюрократичні перепони все ще сковували її демократизацію. На початку 90-х років СРСР посідав за рівнем освіти 28-ме місце у світі.

У 1991 р. Верховна Рада України прийняла закон «Про освіту», що визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави і передбачив кардинальні зміни в п роботі. Його реалізація тісно пов'язана із зміцненням матеріально-технічної бази освіти, урізноманітненням форм шкільної освіти, впровадженням у навчання новітніх досягнень науки.

Одним із найважливіших завдань школи є забезпечення реалізації «Закону про мови в Українській РСР», прийнятого в 1989 р. Відтоді в республіці відкрито, поновлено сотні шкіл з українською мовою навчання, організовано тисячі україномовних класів у школах з російською мовою навчання. Освітня система стає більш гнучкою та різноманітною. З'явилась велика кількість ліцеїв, гімназій, коледжів. Ці заклади урізноманітнили навчальний процес, сприяють поглибленому розвитку здібностей учнів і студентів. Зроблено помітні кроки щодо гуманізації освіти. Значно більше уваги приділяється вивченню української історії, релігії, народознавства, перші зрушення є у викладанні інших суспільних наук. Кабінетом Міністрів затверджено національну програму «Освіта» («Україна — XXI століття»), метою якої є піднесення вітчизняної освіти до світового рівня. Нею передбачено реорганізацію існуючої системи освіти з урахуванням політичних, економічних і духовних змін у суспільстві, створення гнучкої системи підвищення кваліфікації та перепідготовки працівників, створення навчальних закладів майбутнього: університетських, комплексів, профільних академій, регіональних університетів, мережі коледжів, ліцеїв, гімназій, шкіл тощо.

Зроблено перші суттєві кроки щодо перебудови вищої та середньої спеціальної освіти. З метою тіснішого зв'язку із середньою освітою були злиті Міністерство народної освіти та Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти в Міністерство освіти України (з 2000 р. — Міністерство освіти і науки України). Скорочуються масштаби підготовки спеціалістів через заочну та вечірню форми навчання. Здійснюється перехід на триступеневу підготовку — бакалавр, спеціаліст, магістр. Поряд з державними створюються навчальні заклади, які базуються на інших формах власності. Вузи стають більш автономними у своїй діяльності.

Однак проблемним залишається фінансування. На сьогодні видатки на підготовку одного спеціаліста у вузах розвинутих країн у 5—6 разів більші, ніж в Україні

Провідним науковим центром залишається Академія наук України, яка з 1994р. має статус національної. Однак і в ній нагромадилися серйозні проблеми. Орієнтація на прикладні розробки супроводжувалася падінням престижності фундаментальних досліджень. При цьому понад 90% нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Серйозною вадою у розвитку науки є її поділ на академічну, вузівську та галузеву. Низький рівень фінансування створює труднощі в матеріально-технічному та кадровому забезпеченні науки. Окремі інститути втратили за останні роки 50—60% свого кадрового складу.

Загальна чисельність наукових кадрів в Україні 1994 р. становила майже 300 тис. осіб, що вдвічі більше, ніж у Франції. З них понад 80 тис. — доктори і кандидати наук. Однак наукові результати набагато нижчі, ніж у Західній Європі та Америці. Загалом спостерігалося зниження професіоналізму значної маси наукових співробітників. Слабка технічна оснащеність наукових лабораторій, різке зниження життєвого рівня і соціальна незахищеність призвели до міграції багатьох вчених за рубіж для роботи на тривалий час, а то й назовсім. Щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Особливо відчутні втрати серед генетиків, фізиків-теоретиків, фізіологів, біохіміків. Зростає і внутрішній «відплив умів». Останнім часом понад 20% науковців перейшли до комерційних структур.

Водночас у науковій сфері окреслилися адекватні сучасним умовам тенденції. Перебудовується робота Академії наук, змінюються пріоритети. Зростає увага до фундаментальних досліджень, відбувається перегрупування наукових сил. Засновані Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Академія медичних, наук, Академія мистецтв, Академія правових наук та ін. Виникло кілька дослідних інститутів та центрів, громадських об'єднань науковців, наукових товариств. Зокрема, у 1989 р. відновило свою діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Тіснішає співробітництво з українською діаспорою, інтелектуальні зусилля якої тепер спрямовані на становлення та утвердження незалежної України. Деякі відомі представники її включилися безпосередньо у державне та культурне будівництво в Україні: Б. Гаврил ишингБ. Кравченко, О. Пріцак, Т. Гунчак та ін. На початку 1993 р. секретаріат Українського вільного університету в Мюнхені уклав договір про співпрацю, за яким Україна визнає дипломи УВУ.

Процеси оновлення широко охопили також українську літературу та мистецтво. Відбувається переоцінка суспільних ідеалів, історичних явищ. Центральне місце нині належить публіцистиці, що пов'язано з високим рівнем полі-тизації суспільних процесів.

У 80-х — на початку 90-х років до читача повернулися із забуття твори М. Грушевського, В. Винниченка, М. Кулі-ша, М. Хвильового, М. Зерова, О. Олеся, СМаланюка, В. Стуса та ін., чия діяльність у відстоюванні української культури та мови за брежнєвських часів була розцінена як націоналістична та антирадянська. Повернувся на рідну землю письменник і правозахисник М. Руденко — єдиний нині Герой України серед письменників. «Материкова» українська культура збагачується культурними надбаннями українців усього світу. Постійно розширюються можливості для ознайомлення із творчістю літераторів діаспори В. Барки, У. Самчука, І. Багряного, О. Ольжича, О. Теліги, Ю. Липи та ін. В українську культуру повернулося ім'я видатного танцівника, хореографа, теоретика класичного балету С. Лифаря та багатьох інших митців.

Культурний потенціал української діаспори органічно вплітається в культивовану народом систему національних духовних цінностей і надбань. Цей потенціал, створюваний десятиліттями, досить високий. У західному світі діє розгалужена мережа українських новітніх наукових і культурних закладів, мистецьких колективів, газет і журналів. Багато їх створено завдяки добротворчій діяльності таких відомих українських меценатів, як П. Яцик, Е. Гуцуляк, Ю. Ємець з Канади, О. Воскобійник, В. Баранецький, А. Лисий, подружжя Н. та І. Даниленків із США, М. Гоян із Австралії та ін. Нині меценатство знаходить своє поширення і в Україні.

Повертаються поступово в Україну культурні цінності, які з певних причин опинилися за рубежем. З цією метою створена і активно діє Національна комісія. її зусиллями повернуто частину історико-культурних документів О. Довженка, що знаходилися у Москві, колекцію мистецьких творів художника М. Андрієнка, архівні матеріали сучасного українського письменника В. Барки (СІЛА), окремі праці української художниці з Америки Л. Морозової, вченого і дослідника В.Січинського. Однак величезна кількість скарбів української культури, національних святинь все ще знаходиться за межами держави, передусім в Росії, і їх повернення становить неабиякі труднощі.

Суперечливі процеси спостерігаються і у сфері засобів масової інформації. У 1994 р. в Україні виходило 892 періодичних видання, що розповсюджувалися на всій її території, і 2 015 місцевих періодичних видань. Переважна більшість їх — російськомовні. Це ж спостерігається і в постійно зростаючій кількості електронних засобів масової інформації.

Певні зрушення відбулися в театральному, кінематографічному, образотворчому мистецтві, музиці. У 1992 р. утворено Всеукраїнську музичну спілку. Діють 43 концертні організації, 139 художніх колективів. У 90-ті роки започатковано велику кількість фестивалів та конкурсів — оперного мистецтва, органної та фортепіанної музики, піаністів та скрипалів. Популярність здобули такі фестивалі, як «ЧервонаРута», «Пісеннийвернісаж», «Зірки світового балету», «Чумацький шлях», «Всі ми діти твої, Україно» таін.

Поступово відроджується українське кіно. Розпочато підготовку власних режисерів і сценаристів. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років в республіці були створені фільми, які здобули міжнародне визнання: «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Іллєнко); «Голод-33» (О. Ян-чук, С. Дяченко, Л. Танюк).

Фільми, створені на державних та незалежних кіностудіях України, беруть участь у кінофестивалях, реалізуються на внутрішніх та міжнародних кіноринках. Так, на кіно-ринку 46-го Берлінського міжнародного кінофестивалю восени 1996 р. було представлено вісім фільмів, створених на українських студіях. Однак на екранах України на 90% — американські картини, українські фільми становлять лише 1 % кіновідеотелеекранного часу.

Протягом останніх років значно розширилися стильові й тематичні межі в театральному мистецтві. Тривали інтенсивні пошуки найефективніших організаційно-творчих і економічних структур, утвердилася творча самостійність художніх колективів. Поряд із державними з'явилися і недержавні театри. Незважаючи на економічні труднощі, театр в Україні користується великою популярністю. На приблизно 40 тис. щорічних вистав буває майже 20 млн глядачів. Розвиток театрального мистецтва 90-х років пов'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Данченко та ін.

Характерною рисою українського образотворчого мистецтва став вільний розвиток всіх стилів і жанрів, широка популяризація його через всеукраїнськії обласні, групові та персональні виставки, активна діяльність десятків новостворених галерей. У містах і селах України споруджено десятки нових пам'ятників, у тому числі Т. Шевченку, Б. Хмельницькому, княгині Ользі, князю Ярославу Мудрому та ін. У 90-ті року в Україні з'явилося 26 нових історико-культурних заповідників, шість з яких одержали статус національного. Попри всі труднощі відроджується в Україні пісенна творчість, розвивається сучасна українська пісня. Плідно працюють поети-піснярі Ю. Рибчинський, М. Луків, С. Га-лябарда, В. Крищенко, композитори О. Бурмицький, О. Бі-лаш, І. Карабиць, О. Морозов, А. Горчинський. Нові пісні дарують глядачам і слухачам Р. Кириченко, О. Білозір, П. Дворський, Т. Петриненко, Н. Матвієнко, Т.Повалій, B. Шпортько, С. Ротару, В. Зінкевич, А. Кудлай, В. та C.Білоножки, П. Зібров, І. Попович та інші майстри естрадного мистецтва.

Відродження духовності українського народу значною мірою пов'язане з відродженням релігії та церкви, загальнолюдських, культурних та моральних цінностей. На нових принципах розвиваються відносини між державою і релігійними конфесіями. Відкриваються нові церкви, збільшується кількість парафій. Проголошено Українську православну церкву, легалізовано Українську греко-като-лицьку церкву. Навесні 1990 р. відновилася заборонена в 30-ті роки Українська православна церква. Утворено нове об'єднання — Українська автокефальна православна церква — Київський патріархат. Легалізовано інші релігійні об'єднання, зокрема баптистів. Відроджуються національні свята та обряди.

Відбулися зрушення в культурному житті національних меншин, що проживають в Україні. Розвивається система національних шкіл, бібліотек, преси, наукових центрів, радіо і телебачення, театрів, творчих колективів. Налагоджується підготовка кадрів національної інтелігенції. Ініціаторами багатьох заходів, спрямованих на активний розвиток духовно-культурної сфери етнічних груп, виступають національно-культурні товариства. Нині в Україні їх нараховується 237, із всеукраїнським статусом — 15.

В умовах переходу до ринку розвиток мистецтва стикається із складними проблемами. З одного боку, загроза опинитися без засобів до існування, а з іншого — небезпека тотальної комерціалізації. Шлях до підвищення інтелектуального та духовного потенціалу українського народу пролягає безпосередньо через посилення уваги всього суспільства до освіти, науки і культури, утвердження справжньої демократії, яка гарантує плюралізм, свободу творчості, захист моральних цінностей та інтелектуальної власності.

Розбудова держави вимагає втілення в життя концепції національної школи, забезпечення підготовки кадрів національної інтелігенції на світовому рівні, розширення мережі національних театрів, мистецьких і культурно-освітніх закладів, збільшення періодичних видань і тиражів книг українською мовою, а також мовами національних меншин, що проживають на території України. «Основи законодавства України про культуру», прийняті Верховною Радою на початку 1992 р., запрограмували відрахування 8% національного доходу на її розвиток (передбачалося ввести до 1994 р.).

Восени 1995 р. Президент України підписав указ про ліквідацію Міністерства культури та утворення нового Міністерства культури і мистецтв України. Тоді ж почала діяти нова громадська організація — Конгрес української інтелігенції. Міністерство культури і мистецтв, залучивши творчі спілки, провідних митців України, спираючись на Конституцію України, затвердило Концептуальні основи розвитку української культури. Багато діячів культури сприйняли це як важливі кроки, покликані припинити руйнівні процеси у сфері духовності.

Перехід до нового типу економіки найбільше позначається на соціально-культурній сфері. Відживають одні явища і цінності, народжуються інші. Болісний процес переоцінки цінностей проходить за значного погіршення матеріально-побутових умов життя народу. Освіта, наука, літературно-художня творчість України повільно пристосовуються до нових історичних умов.

Історія України:12.6. Конституційний процес. Основні положення Конституції України.

Відразу після здобуття Україною незалежності постало питання про прийняття Основного Закону, який закріпив би якісно нові зміни у державі та суспільстві. Конституційний процес проходив з великими труднощами і тривав п'ять років. Україна останньою з республік колишнього Радянського Союзу прийняла свою Конституцію. Це сталося 28 червня 1996 р.

Початок конституційному процесу поклало ухвалення Верховною Радою 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Закріплені в ній принципи суверенності, народовладдя, недоторканності території республіки, розподілу властей, рівності громадян, гарантування їх прав і свобод мали конституційний характер.

Спираючись на Декларацію, парламент утворив у жовтні 1990 р. конституційну комісію, яка повинна була розробити проект концепції Основного Закону. У червні 1991 р. концепція нової Конституції була затверджена.

Тим часом в житті СРСР відбувалися епохальні події. Після конституційної реформи М. Горбачова політична влада в основному перейшла від компартійних комітетів до рад. Проведені у 1989—1990 pp. вільні вибори зробили органи радянської влади єдино легітимними. Основи тоталітарного ладу захиталися. Після невдалої спроби консерваторів повернутися у минуле шляхом перевороту державна партія і створена нею союзна держава пішли у небуття.

За відсутності компартійної диктатури словосполучення «радянська влада» вперше набуло реального змісту. Та успадкована радами влада мала властиву для диктатури неподільну побудову, хоч уже не була диктаторською. Незалежно від політичного забарвлення (після виборів 1990 р. з'явилися й антикомуністичні обласні ради), радянські органи не зуміли справитися з новою для себе роллю носія неподільної влади.

Ось чому великого значення набув закон про заснування посади Президента, прийнятий 5 липня 1991 р. Та приймаючи цей закон, депутати тоді не здогадувалися, що готують собі суперника у започаткованому двома тижнями раніше конституційному марафоні.

У діючій з 1978 р. Конституції України вказувалося: «Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України. Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів». Після впровадження посади Президента в Конституцію було внесено доповнення: «Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України». Очевидною була суттєва суперечність між цими нормами. Вона могла бути розв'язана прийняттям нової Конституції з поділом влади на законодавчу і виконавчу.

Починаючи з червня 1991 p., Конституційна комісія зайнялася розробкою проекту Основного Закону. Вивчалися і використовувалися конституції багатьох держав, міжнародні конвенції, історичний досвід самої України. У проекті було закріплено положення, що містилися у Всесвітній Декларації прав людини, пактах ООН про економічні, соціальні та культурні права, Європейській конвенції з прав людини тощо. Ці норми не викликали заперечень на всіх етапах конституційного процесу і увійшли до остаточного тексту Конституції.

Принципові корективи було внесено до проекту після проголошення 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України. Ця подія змінила багато положень парламентської концепції Конституції. Розбудова правового поля у незалежній державі повинна була здійснюватися на власній основі.

Проекти Конституційної комісії обговорювалися на наукових конференціях. Було проведено кілька експертиз вітчизняними і зарубіжними правниками. Один з варіантів проекту опублікували, після чого протягом шести місяців відбувалося його обговорення. До Конституційної комісії надійшло 47 тис. поправок, доповнень і заперечень, оприлюднено, четвертий варіант проекту. Полеміка відбувалася переважно між прихильниками і противниками збереження радянської системи. Різні думки висувалися щодо того, якою республікою мала б стати Україна — парламентською чи президентською.

Другий етап конституційного процесу розпочався після виборів Президента і нового складу Верховної Ради. У вересні 1994 р. почала діяти нова Конституційна комісія, утворена за принципом представництва двох гілок влади. Співголовами комісії були затверджені Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз.

У грудні 1994 р. Л. Кучма вніс проект «Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». У ньому містилися конкретні пропозиції про розмежування влади на законодавчу та управлінсько-розпорядчу. Проект порушував багато статей Конституції 1978 p., побудованої як усі попередні радянські конституції, на принципі неподільності влади.

Проходження законопроекту в структурах Верховної Ради відбувалося болісно й уповільнено. У багатьох депутатів сама ідея обмеження повноважень парламенту функціями опрацювання і прийняття законів не викликала ентузіазму. Адже законодавча влада абстрактна, тоді як виконавча має повноваження, пов'язані з безпосереднім впливом на долі людей і матеріальні цінності.

І все-таки 18 травня 1995 р. парламент прийняв закон «Про державну владу й місцеве самоврядування». Згідно з ним Президент ставав одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам, без узгоджень і затверджень Верховною Радою. Він мав очолити й систему місцевих органів державної виконавчої влади. Ідея про місцеву владу у формі рад депутатів не пройшла. Органами державної влади від обласного до районного рівня (а також у районах Києва і Севастополя) ставали держадміністрації, главами яких Президент повинен був призначати обраних народом голів відповідних рад. У компетенції місцевих рад залишалися затвердження місцевого бюджету і програм територіального розвитку, заслуховування звітів голів адміністрацій. Всі інші повноваження передавалися держадміністраціям. З прийняттям цього закону Україна перетворювалася з парламентсько-президентської на президентсько-парламентську республіку.

Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування» було прийнято простою більшістю голосів. Щоб ввести його в дію, необхідна була конституційна більшість голосів, тобто дві третини. За існуючого партійного складу парламенту зробити це було неможливо. В умовах, що склалися, залишався тільки один варіант мирного розв'язання конфлікту: підписання на період до прийняття нової Конституції конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою.

Переговори про конституційну угоду у Верховній Раді затяглися. 31 травня 1995 р. Л. Кучма видав указ про проведення опитування громадської думки щодо довіри громадян України Президентові та Верховній Раді. Одночасно він звернувся до українського народу з поясненням цих дій. Майже чотирирічний досвід незалежної України, підкреслювалося у зверненні, свідчить, що сучасна деформована державна система — одна з основних перешкод на шляху припинення руйнівних процесів, які призвели до занепаду економіки, інтелектуального і духовного життя, наступу злочинності, зубожіння населення. Без перерозподілу повноважень між законодавчими і виконавчими органами державної влади, створення дієвої виконавської вертикалі, без чіткого визначення, хто і за що відповідає, на думку Президента, країна і надалі тупцюватиме на місці.

До опитування не дійшло. Кризу влади у червні 1995 р. припинила Конституційна угода, укладена на один рік Л. Кучмою і О.Морозом. Угоду, яка здебільшого відтворювала положення не прийнятого конституційною більшістю закону «Про державну владу і місцеве самоврядування», підписали більше половини депутатів. Тимчасово припинялася дія положень Конституції 1978 р., які суперечили угоді. Вважалося, що за рік гілки влади дійдуть згоди у конституційному питанні. На цей строк обмежувалися повноваження парламенту та місцевих рад і розширювалися нор-мотворчі та адміністративні функції виконавчої влади.

Конституційний договір між Верховною Радою і Президентом України, дав змогу зберегти керованість, започаткувати цілісність державної політики на основі принципу розподілу влад, стимулювати власне конституційний процес.

У лютому 1996 р. Конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд парламенту . Його розглядали майже три місяці. Відбулося три офіційних читання. Дискусія розгорнулася навколо п'яти пунктів: розподіл повноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови і статус Республіки Крим.

І знов конституційний процес зайшов в глухий кут.У цій ситуації Рада національної безпеки і оборони та Рада регіонів рекомендували Президенту оголосити референдум про затвердження Основного Закону в редакції, винесеній Конституційною комісією на розгляд Верховної Ради. Ця редакція передбачала двопалатну структуру парламенту і його перейменування в Народні Збори. Л. Кучма видав відповідний указ, після чого протистояння з парламентом стало ще гострішим.

Однак політики України спромоглися переступити через власні переконання та амбіції. У парламенті виникла неофіційна депутатська узгоджувальна комісія на чолі з народним депутатом М. Сиротою. На початку травня вона була затверджена Верховною Радою як тимчасова спеціальна депутатська комісія. Долаючи величезні труднощі, комісія узгоджувала думки різних фракцій, партій і течій у кожній спірній статті Конституції. 28 червня було затверджено Основний Закон нашої держави. День прийняття Конституції проголошено державним святом.

З прийняттям Конституції було покінчено з бездержавністю. Конституцією гарантовано незалежність України, визначено базові координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей — усе те, що формує політико-економіч-ну систему; створено передумови для функціонування і розвитку держави та суспільства незалежно від політичних орієнтацій партій та окремих діячів. Вичерпно окреслено відносини держави і громадянина, їх права та взаємні обов'язки, встановлено межі втручання держави у життя суспільства та окремої особи.

У доповіді з нагоди першої річниці прийняття Конституції Президент України Л. Кучма охарактеризував найбільш вагомі наслідки запровадження її в дію: державне будівництво здійснюється у більш-менш визначених рамках, діяльність державних інститутів та відносин між ними введено у конституційне русло; у свідомості людей остаточно утвердилася ідея держави; народ перетворюється з об'єкта політики на найвищий її суб'єкт, розширюється свобода його дій у політиці та економіці; держава вийшла на новий вектор соціального поступу — від тоталітаризму до демократії, розвивається за умов багатоманітних форм господарювання та власності; окреслено контури соціально-економічної структури держави; набули прогнозованого характеру суспільно-політичні процеси, зруйновано ідеологічний фетишизм і закріплено політичний плюралізм; сформовано сприятливе міжнародне середовище для зміцнення безпеки держави і розв'язання внутрішніх проблем.

Головний підсумок полягав у тому, що було завершено період державного становлення і закладено основу для реалізації ключової конституційної формули: людина — сім'я — суспільство — держава.

У розділі І Конституції Україну визначено як суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу, тобто державу, яка за своїми суттєвими ознаками належить до співдружності держав так званого «відкритого суспільства», гуманістичного за своєю спрямованістю.

Демократичну суть Української держави закріплює й конкретизує стаття 5 Конституції. Вона проголошує, що Україна за формою правління є республікою, закріплює принцип народовладдя.

Демократизм форм правління в Україні визначається й тим, що державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову і виключно у межах повноважень, закріплених Конституцією та чинним законодавством за державними органами, що належать до зазначених гілок державної влади.

Важливою ознакою демократії є також розвиток в Україні місцевого самоврядування як недержавної форми участі місцевого населення (територіальних громад сіл, селищ та міст) у вирішенні питань місцевого значення, що регулюється спеціальним законом про місцеве самоврядування.

Важливим з точки зору утвердження у країні демократичного режиму є закріплення в Конституції принципу політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності суспільного життя. Зазначається, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова, захищатися цензурою, яка забороняється. Держава гарантує свободу політичної діяльності. Заборона політичної діяльності можлива лише у тих випадках, коли вона загрожує національній безпеці, громадському порядку, пов'язана з формуванням та існуванням непередбачених законом військових та інших збройних формувань.

Україна є соціальною державою. У статті 3 Конституції сформульовано принцип, за яким: * Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю... Держава відповідає перед людиною за свою діяльність».

Ці вихідні положення конкретизуються і в інших конституційних нормах, які становлять загальні засади Конституції. Передусім закріплюються найсприятливіші для населення принципи мовної політики держави, у тому числі для національних менпшн; положення, що визначають гуманістичну спрямованість розвитку української нації, її самобутності та культури, а також усіх народів і національних меншин. Соціальний характер Української держави визначає і конституційне регулювання питань, пов'язаних з використанням власності і захистом усіх суб'єктів права власності, закріплення принципу соціальної спрямованості економіки, рівності перед законом усіх суб'єктів права власності, гаранутвання екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, а також здійснення інших соціально значущих заходів.

У Загальних засадах Конституції закріплено характеристику України як правової держави. Стаття 8 проголошує принцип верховенства права і звертає увагу на його дієвість. У цій та інших статтях закріплено принципові положення, що є невід'ємними ознаками правової держави: найвища юридична сила Конституції; обов'язковість відповідності їй усіх інших нормативно-правових актів, що видаються в Україні; пряма дія норм Конституції; можливість, безпосередньо посилаючись на відповідні її норми, захищати свої права в суді; закріплення принципів, за якими ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачене законодавством; державні й самоврядні органи та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Серед інших принципово важливих настанов, що містяться у загальних засадах Конституції України, — визначення України як унітарної держави, територія якої є цілісною і недоторканною; встановлення єдиного громадянства; визнання за відповідних умов чинних міжнародних договорів частиною національного законодавства тощо.

Однією з головних ознак правової держави є встановлений Конституцією порядок регулювання, захисту і практичного здійснення прав та свобод людини і громадянина.

Як суб'єкт міжнародного права, одна із засновниць ООН, Україна проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національних, а й міжнародних інститутів захисту прав людини. Конституція гарантує кожному громадянинові право після використання всіх національних засобів захисту прав і свобод звертатися за захистом до відповідних міжнародних судових установ або до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна.

Конституція України закріплює широкий спектр прав та свобод людини і громадянина, що охоплює усі права і свободи, які прийнято вважати демократичною світовою спільнотою за відповідні гуманістичні стандарти у цій сфері суспільного і державного життя. Так, до особистих прав людини Конституцією віднесені право на вільний розвиток своєї особистості, невід'ємне право на життя, право на повагу до людської гідності, право на свободу та особисту недоторканість, право на недоторканість житла, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на невтручання в особисте і сімейне життя, право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання, право на свободу думки і слова , право на свободу світогляду і віросповідання .

До політичних прав Конституція відносить право на об'єднання у політичні партії та громадські організації, право брати участь в управлінні державними справами, право на мирні збори та маніфестації, право на звернення.

У контексті економічних, соціальних та культурних прав людини і громадянина Конституція передбачає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, право на підприємницьку діяльність, право на працю, право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, право на відпочинок, право на соціальний захист, право на житло, право на достатній життєвій рівень, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право, зумовлене гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства, дитинства і сім'ї, право на освіту, право на свободу творчої діяльності.

У Конституції встановлюються гарантії прав людини і громадянина. До них належить, зокрема, право на судовий захист громадянином своїх прав та свобод .

Крім судового захисту, Конституція передбачає запровадження інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, що також є гарантією захисту і практичної реалізації прав та свобод людини і громадянина в Україні.

Захист прав людини в суді визначається й іншими конституційними настановами. До них, зокрема, належать положення ст.63, у якій ідеться про право особи на відмову від дачі свідчень щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, про право на захист у процесі слідства і судового розгляду справи, про статус засудженого.

Окремі положення загальних засад Конституції України стосуються мовної політики, визначають, що державною мовою в Україні є українська, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя на всій території України забезпечується державою.

Водночас гарантується вільний розвиток використання і захист російської та інших мов національних меншин. Держава повинна також сприяти вивченню мов міжнародного спілкування, що є однією з суттєвих ознак відкритості українського суспільства.

Конституція визначає також основні напрями розвитку етнічної та культурної політики держави. В ній підкреслюється, що держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури.

Разом з розвитком української культури Конституція закріплює положення, спрямовані на розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Термін «корінні народи» не принижує гідності представників інших етносів, що знаходяться в Україні. Навпаки, він підкреслює історичну традицію, пов'язану з тривалим проживанням в Україні широкого кола представників російського, кримськотатарського, польського, єврейського та деяких інших етносів.

Важливим є конституційне положення, згідно з яким «Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами України».

Принциповими і послідовно демократичними є настанови загальних засад Конституції, які визначають український народ як суб'єкт права власності на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України. Подібний правовий статус мають також природні ресурси континентального шельфу України, виключної (морської) економічної зони. Від імені народу право власника щодо зазначених об'єктів здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Конституція спеціально визначає правовий статус власності. Право користуватися об'єктами права власності народу має кожний громадянин. При цьому відповідні обов'язки покладаються не тільки на конкретного власника, а й на державу, яка покликана забезпечувати захист прав ус х суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спря мованість економіки. Закріплюється й принцип рівності усіх суб'єктів права власності перед законом.

У Конституції підкреслюється, що основним національним багатством України є земля, яка перебуває під особливою охороною держави. Право власності на неї гарантується чинним українським законодавством. Воно може набу-ватися і реалізовуватися окремими громадянами, юридичними особами та державою на підставах і у порядку, визначених законом.

В Україні, яка постраждала від чорнобильської катастрофи, подолання її наслідків, забезпечення екологічної безпеки, збереження генофонду народу є обов'язком держави, виконання якого має пріоритетне значення.

Загальні засади Конституції встановлюють також основи національної безпеки та зовнішньополітичної діяльності України. Згідно з ними національна безпека пов'язується із захищеністю життєво важливих інтересів особи, держави і суспільства від наявних та можливих внутрішніх і зовнішніх загроз в усіх сферах суспільних відносин. У статті 17 визначаються вихідні положення стосовно захисту суверенітету і територіальної цілісності, забезпечення економічної та інформаційної безпеки України, встановлюються основні засади діяльності Збройних сил, а також військових формувань і правоохоронних органів, що забезпечують державну безпеку і захист державного кордону.

Наголошено на тому, що Збройні сили та інші військові формування не можуть бути використані для обмеження прав та свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності.На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом, а також не допускається розташування іноземних військових баз. Щоправда, в Севастополі на умовах 20-річної оренди розташована база Чорноморського флоту Росії.

Визначаючи спрямованість зовнішньополітичної діяльності держави, Конституція робить наголос на забезпеченні національних інтересів та безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Завершується визначення основних засад Конституції описом державних символів України — Державного Прапора, Державного Герба і Державного Гімну.

В Основному Законі визначено конституційні органи України, їх статус, повноваження та обов'язки.

Верховна Рада України, яка складається з 450 народних депутатів, є єдиним органом законодавчої влади в Україні, парламентом держави. Вона обирається на 4 роки, працює у режимі чергових і позачергових сесій. її повноваження можуть бути припинені Президентом України, якщо протягом ЗО днів однієї чергової сесії пленарні засідання Верховної Ради не можуть розпочатися.

Організаційними формами парламентської діяльності є робота постійних комітетів Верховної Ради, тимчасових комісій, що створюються для розгляду окремих питань, партійних фракцій в парламенті, а також позафракційних груп.

Уся організація роботи Верховної Ради здійснюється відповідно до вимог Конституції та регламенту її діяльності.

Найважливіші повноваження Верховної Ради України закріплені за нею у статтях 85, 92, 111 Конституції. Згідно з принципом розподілу влад, парламент не можна розглядати як найвищий орган державної влади. Це стосується не тільки його відношення до інших загальнодержавних інституцій (Президента України, Кабінету Міністрів, Конституційного Суду та Верховного Суду), а й щодо місцевих рад. Конституція 1996 р., на відміну від попередніх, не закріплює принцип єдності представницьких органів: усі інші ради визначаються в ній не як місцеві органи державної влади, а як органи місцевого самоврядування. Тему вплив парламенту на діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування здійснюється виключно шляхом прийняття законів, які є обов'язковими для всіх суб'єктів на території України.

У компетенції Верховної Ради України — створення відповідних органів державного управління. Вона дає згоду на призначення Президентом України прем'єр-міністра, призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України Голови Національного банку. До її повноважень належить також призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку, Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення та ін.

Президент України визначається Конституцією як глава держави, що виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав та свобод людини і громадянина.

Визначення статусу Президента України як глави держави підтверджує особливість і багатофункціональну сутність цієї державної посади. Глава держави уособлює державну владу загалом, він не є одним із суб'єктів розподілу влад. Навпаки, саме глава держави об'єднує всі гілки державної влади, забезпечує спрямованість їхньої діяльності у спільне русло. Президент здійснює погоджувальну функцію стосовно діяльності різних гілок державної влади, виступає у ролі арбітра в разі виникнення непорозумінь між законодавчою і виконавчою гілками влади, забезпечує єдність держави.

Президент України обирається громадянами держави на основі загального, рівного і прямого виборчого права, шляхом таємного голосування строком на 5 років. Він повинен бути громадянином України, проживати в Україні перед днем виборів протягом не менше 10 років, мати право голосу, володіти активним виборчим правом, а також державною мовою. Президент може займати цю посаду не більш як два строки підряд. Він може бути обраний і на третій строк, однак тільки після того, як цю посаду займала інша особа. Президентові України забороняється мати інший представницький мандат, обіймати посаду в державних чи громадських органах, займатися підприємницькою діяльністю. Повноваження новообраного Президента починаються з моменту складання ним присяги народові України, до якої його приводить на урочистому засіданні Верховної Ради Голова Конституційного Суду.

Правовою формою керівництва, здійснюваною Президентом України, є його укази та розпорядження. Повноваження Президента України органічно пов'язані з його державним статусом, тому вони не можуть бути делеговані будь-якому державному органу чи посадовій особі.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів. Правова база його діяльності — Конституція, закони України та акти, видані Президентом України.

Хоча Кабінет Міністрів й очолює систему виконавчої влади в державі, згідно з Конституцією він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді. На практиці ця залежність реалізується у тому, що Президент України призначає за згодою Верховної Ради прем'єр-міністра, припиняє його повноваження і приймає рішення про його відставку. Крім того, Президент України за поданням прем'єр-міністра призначає членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій, а також звільняє їх з посад. За потреби Президент може висловлювати свою позицію щодо вирішення Кабінетом Міністрів питань принципової ваги, хоча він і не очолює виконавчу владу.

Підконтрольність та підзвітність Кабінету Міністрів Верховній Раді знаходять своє відображення у тому, що парламент затверджує поданий Урядом бюджет, приймає рішення про його виконання, схвалення чи відхилення Програми діяльності Уряду, контролює його роботу. На пропозицію не менш як однієї третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради вона може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів та висловити йому недовіру.

Кабінет Міністрів є вищим державним органом оперативного управління. Його діяльність спрямовується на забезпечення суверенітету та економічної самостійності держави, на активне проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, забезпечення соціального захисту населення, вирішення актуальних питань розвитку освіти, науки, культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування. Кабінет Міністрів розробляє загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку та організовує їх здійснення, забезпечує рівні умови щодо розвитку різних форм власності, здійснює необхідні заходи у сфері забезпечення обороноздатності держави, боротьби зі злочинністю, спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади тощо.

Правовою формою діяльності Кабінету Міністрів є постанови — акти колегіального управління, що приймаються на його засіданнях, і розпорядження — як правило, акти одноособового керівництва, видані прем'єр-міністром або одним з його заступників.

Термін повноважень Кабінету Міністрів пов'язаний зі строком повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президентом України Кабінет Міністрів може продовжувати свою діяльність до вирішення цього питання новим Президентом.

До центральних органів виконавчої влади належать міністерства, державні комітети та інші загальнодержавні відомства. Міністерства є центральними органами галузевого управління, державні комітети та відомства здійснюють керівництво переважно на міжгалузевій основі.

До прийнятя Закону про Кабінет Міністрів України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади діють на основі Указу Президента України від 12 березня 1996 р. «Про загальне положення про міністерство, інший державний орган державної виконавчої влади».

Органами державної виконавчої влади на місцях є обласні, районні, а також створені у містах Києві та Севастополі відповідні державні адміністрації. їх голів призначає Президент України, а оперативне керівництво місцевими державними адміністраціями здійснює Кабінет Міністрів.

Місцеві державні адміністрації повинні забезпечувати на своїх територіях виконання Конституції, чинних законів, указів та розпоряджень Президента України, інших актів центральних органів виконавчої влади, законність та правопорядок, додержання прав та свобод громадян і організовувати виконання державних та регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, національно-культурного розвитку і задоволення потреб національних меншин, вирішення питань, пов'язаних з прийняттям та виконанням районних та обласних бюджетів.

Місцеві державні адміністрації зобов'язані постійно координувати свою діяльність з відповідними органами місцевого самоврядування, допомагати їм у задоволенні потреб територіальних громад, вирішенні актуальних проблем місцевого населення. Діють вони на основі Конституції та закону про місцеві державні адміністрації.

З прийняттям Основного Закону утворено якісно нову інституцію у системі державних органів — Конституційний Суд. Його діяльність спрямована на посилення конституційного контролю в усіх сферах, стабілізацію і зміцнення конституційного ладу, утвердження принципу верховенства права та найвищої юридичної сили Конституції, прямої дії її норм, забезпечення конституційних прав та свобод людини і громадянина. Конституційний Суд України діє на основі положень про нього, закріплених у розділі XII Конституції, Закону України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України» та затвердженого ним регламенту. Він є окремим, незалежним від судів загальної юрисдикції, єдиним в Україні органом конституційної юрисдикції. Його функція полягає у вирішенні питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, а також офіційному тлумаченні Конституції та законів.

Суб'єктами звернень до Конституційного Суду можуть бути Президент України, не менш як 45 народних депутатів України, Верховний суд України, уповноважений Верховної Ради з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Окремі громадяни можуть звертатися до Конституційного Суду не безпосередньо, а через уповноваженого Верховної Ради з прав людини, на якого покладено здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів, які призначаються у рівній кількості (по шість) відповідно Президентом України, Верховною Радою та з'їздом суддів України терміном на 9 років без права бути призначеними на повторний термін. Голова Конституційного суду обирається суддями зі свого складу шляхом таємного голосування на трирічний строк без права бути переобраним.

Конституція визначає територіальний устрій та органи місцевого самоврядування України. Територіальний устрій ґрунтується на засадах цілісності та єдності державної території, поєднання централізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку населених пунктів та регіонів. Це конституційне положення випливає з того, що український народ, який проживає на своїй етнічній території, має лише йому властиві світогляд, загальноукраїнську культуру, характерну антропологію, мову, ментальність тощо.

Відповідно до статті 133 Конституції систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська. Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається відповідними законами України.

Україна належить до держав з високим рівнем урбанізації, що пов'язане здебільшого з формуванням на її території широкої мережі міст — 444, де проживає понад ЗО млн чол., а також селищ міського типу — 907 (майже 4 млн жителів). Всього в Україні нараховується ЗО 184 населені пункти.

На розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави спрямований закріплений в Конституції принцип, яким в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.

Загальне поняття місцевого самоврядування міститься в частині 1 статті 140 Конституції, згідно з якою місцеве самоврядування є правом територіальної громади — жителів села, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Первинним суб'єктом місцевого самоврядування Конституція України проголошує не адміністративно-територіальну одиницю, а територіальну громаду як певну спільність громадян, об'єднаних за територіальною ознакою з метою задоволення своїх колективних потреб і запитів, а також для захисту своїх законних прав та інтересів. Це означає розширення форм безпосередньої участі територіальних громад в управлінні місцевими справами.

Формами безпосереднього здійснення територіальними громадами сіл, селищ, міст своїх самоврядних повноважень є місцеві вибори та референдуми. А формами безпосередньої участі жителів сіл, селищ, міст у здійсненні окремих повноважень, віднесених до відання місцевого самоврядування, є загальні збори громадян за місцем проживання, що можуть скликатися на рівні будинку, вулиці, кварталу, житлового комплексу, мікрорайону, а також окремих населених пунктів, які не є самостійними адміністративно-територіальними утвореннями. Відповідно до частини 6 статті 140 Конституції сільські, селищні та міські ради можуть дозволяти їм створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

Отже, за новою Конституцією основними носіями самоврядних повноважень, головною формою самоорганізації територіальних громад в Україні (як і в переважній більшості демократичних країн) визнаються виборні представницькі органи.

Щодо здійснення місцевого самоврядування у містах Києві і Севастополі, то його особливості мають визначатися окремими законами України. Такий закон прийнятий щодо столиці України.

Конституційні положення мають винятково важливе значення для удосконалення та зміцнення системи правопорядку. Згідно з Основним Законом правосуддя здійснюється виключно судами, і привласнення їх функцій будь-якими іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі; вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється; при розгляді кримінальних справ суд керується загальновизнаним гуманістичним принципом, за яким немає злочину без визнання цього злочину в законі; ніхто не може бути покараним за один злочин кілька разів; обмеження свободи можливе виключно у випадках, безпосередньо вказаних у законі тощо. З 2000 р. в Україні скасовано смертну кару.

Демократичність та гуманістична спрямованість правового порядку в Україні пов'язана з впровадженням у життя інших настанов. Серед них —конституційні, згідно з якими кожному гарантується право знати свої права та обов'язки; закони та інші нормативні акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невиновність у вчиненні злочину, обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведення вини особи тлумачаться на її користь, засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Затримання людини можливе тільки як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого повинна бути перевірена судом протягом 72 годин. Затримана особа негайно звільняється від утримання під вартою у цей термін, якщо їй не вручено вмотивованого рішення.

Конституція регулює відносини громадянина і державного управління, їх сутність полягає в тому, щоб громадянин мав змогу невідкладно і без зайвих зусиль вирішувати у державному апараті та в посадових осіб питання, які його цікавлять.

В Україні немає системи адміністративних судів, які в деяких інших країнах розглядають спірні питання, скарги громадян на органи державного управління та дії посадових осіб цих органів. Разом з тим Конституція передбачає утворення спеціалізованих судів, що дасть змогу позитивно вирішити питання адміністративної юстиції.

Отже, наприкінці XX—на початку XXI ст. в Україні сформовано конституційні та інші правові підстави для захисту інтересів громадянина в його стосунках з органами державного управління. Конституцією передбачено, що кожний громадянин, який був затриманий правоохоронними органами, має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Кожен має право знайомитися в органах державної влади, місцевого самоврядування, установах та організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною таємницею. Громадяни мають конституційне право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Важливою гарантією захисту прав людини і громадянина в їх стосунках з органами і посадовими особами державного управління є передбачене Конституцією право звернення до суду. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Крім того, кожен може звертатися за захистом своїх прав до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Основним завданням соціальної держави є соціальний захист людини. Хоча у системі права України поки що немає спеціальної галузі соціального права, Конституція і чинне законодавство приділяють захисту цього виду прав та свобод людини велику увагу.

До соціально-економічних прав та свобод людини, що закріплені на рівні Основного Закону, належать: право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю і результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; право на підприємницьку діяльність; право на працю; право на соціальний захист у разі втрати працездатності, втрати годувальника і безробіття. Сюди належать права на достатній життєвий рівень, охорону здоров'я тощо. Всі вони конкретизуються у Кодексі про працю та інших законодавчих актах.

Здійснення правосуддя в Україні належить виключно до компетенції судів. Судочинство здійснюється судами загальної юрисдикції, які організовуються за принципами те-риторіальності та спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Конституція України забороняє створення будь-яких надзвичайних та особливих судів, гарантує незалежність і недоторканність суддів.

Судочинство, залежно від характеру судової справи, проводиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Основними його засадами в Україні є: законність; рівність учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; обов'язковість рішень суду.

Законом можуть бути визначені й інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

В Україні діє Вища рада юстиції, яка бере участь у призначенні суддів на посади або звільненні їх з посад, виносить рішення стосовно порушення суддями і прокурорами своїх обов'язків, здійснює різні види дисциплінарного провадження стосовно суддів, які працюють у судах різних ступенів.

Ухвалення Конституції знаменувало собою справді доленосний акт, який став етапною віхою в розвитку українського суспільства й найважливішим підсумком п'ятирічного періоду утвердження державної незалежності України. За надзвичайно складних умов засади її суверенності було створено без політичних та соціальних потрясінь, відповідно до волевиявлення народу і загальноприйнятих міжнародно-правових норм. За оцінками вітчизняних та зарубіжних експертів Основний Закон України належить до найбільш демократичних у світі.