3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом.

На державні пости, як і на всі інші посади в органах державної влади, за окремими винятками, призначалися або «обиралися» комуністи, які згідно зі статутом мали проводити в життя програму і рішення партії. Наприклад, у 1934 р. в Україні серед керівників і спеціалістів важкої промисловості комуністи становили четверту частину; серед директорів підприємств — майже 70%, серед начальників цехів та їх заступників — 40%. У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з них 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. Це свідчило, що партія зрощувалася з державним апаратом і фактично становила єдиний партійно-державний механізм, який зводив нанівець роль державних органів і забезпечував панівне становище комуністичної керівної верхівки.

4. Одержавлення суспільства. Виявлялося в тому, що було знищено або максимально звужено незалежне від держави суспільне життя. Місцеві органи державної влади вже

на початку 20-х років, утверджуючи свою монополію, почали розпускати паралельні структури — комітети незаможних селян. Цей процес був юридично оформлений цир

кулярами НКВС і Народного комісаріату землеробства від 15 листопада 1923 р. «Про ліквідацію сільських сходів як органів влади на селі». У жовтні 1924 р. ВЦВК і РНК Ук

раїни ухвалили «Положення про порядок реєстрації спілок і товариств». Положення утверджувало дозвільно-нормативний режим утворення товариств. Усі товариства перево

дилися під юрисдикцію НКВС. Держава створювала позадержавні формування і сама ж ними управляла. Після прийняття Положення підконтрольні державі товариства активно утворювалися по всій Україні. Це «Антиалкогольне товариство», «Друзі радіо», «Товариство сприяння юним ленінцям», «Всеукраїнське товариство друзів хімічної оборони й промисловості» та ін. Партійно-державна еліта, тримаючи під тотальним контролем профспілки, комсомол, громадські організації, фактично забезпечила цілковиту власну монополію на суспільне життя, яку для зручності називали державною.

5. Встановлення тоталітарного контролю над економікою і зміцнення централізованого керівництва нею. В результаті утворилася адміністративно-командна система як форма організації суспільства із відповідним типом управління. Така система охопила суб'єкт політичних рішень (політичну владу), механізм забезпечення виконання цих рішень (апарат) і об'єкт, на який спрямовано ці рішення (суспільство, клас, соціальну групу, індивід).

Особливо важливий елемент адміністративно-командної системи — апарат, який був провідником політики «верхів» у «низи». Сталін завжди наголошував, що питання про держапарат — одне із найістотніших питань радянського будівництва, і що кадри вирішують все. Для того щоб тримати апарат, кадри у німому підпорядкуванні згори до низу, час від часу підкреслювалося, що апарат дуже громіздкий, бюрократичний, що його треба скорочувати. Кожний апаратник намагався догодити вищестоящому і зберегти своє місце. Незважаючи на часті чистки, апарат завжди був громіздким. Так, у 1928 р. в Україні у народному господарстві, за офіційними даними, було зайнято 1 942 тис. робітників і службовців, в тому числі 242 тис. осіб, що працювали в апараті органів державного і господарського управління, в органах управління кооперативних і громадських організацій тощо, апаратником був кожен 8-й працюючий.

Отже, командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. її основним стрижнем була «надзвичайна система» суспільної організації, яка базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу. Збереження і зміцнення такої системи неможливе без насилля, репресій. Насилля навіть не маскували. На XVI з'їзді ВКП(б) Сталін заявив, що репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу. Невід'ємною частиною тоталітарного режиму був репресивний апарат. Він виконував три ключові завдання:

—ліквідація організованої опозиції та індивідуального інакомислення у партії та державі;

—забезпечення держави безкоштовною робочою силою через систему ГУЛАГу (місця ув'язнення — рос. Главное управление лагерей);

—суворий контроль над суспільними процесами.

Особливо активно ці завдання вирішувалися у 20— 30-х роках. Одним з перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби зі «шкідниками» і «саботажниками», що розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до репресій стала «шахтинська справа». (Навесні 1928 р. у Шахтинській окрузі Північнокавказького краю було викрито велику «шкідницьку» організацію, яка нібито складалася з вороже налаштованої частини технічної інтелігенції та замаскованих білогвардійців.)

Партійне керівництво України (Л. Каганович) одразу ж відгукнулося, і вже влітку 1928 р. на лаві підсудних серед «шахтинців» опинилися керівники промисловості України,

яким інкримінували створення «Харківського центру» з керівництва «шкідництвом». Після цього набрала розмаху цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. Було сфальсифіковано судовий процес «Спілки визволення України»(СВУ), «розгромлено» міфічний «Український національний центр», «Польську організацію військову», «Блок українських націоналістичних партій», «Троцькіетсько-націоналістичнийблок» тощо. Впродовж 1930—1941 pp. в Україні було «виявлено» і «розгромлено» понад 100 ворожих центрів, блоків і організацій.

Перехід до директивного планування, Форсування індустріалізації

У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) проголосив пріоритет державного планування над ринком. З жовтня 1928 р. розпочалася перша п'ятирічка. Наприкінці 20-х років у внутрішній політиці СРСР відбувся різкий поворот. Правляча верхівка зміцнила свої позиції і вже не потребувала компромісів для збереження власного панування. Розгромивши суперників у боротьбі за владу, Сталін перейшов до відвертого насильства в будівництві «соціалізму». Значних змін зазнала й політика щодо України.

Поворот у внутрішній політиці виявився насамперед у прискоренні темпів індустріалізації. Курс на індустріалізацію передбачав перетворення СРСР з держави, що ввозить машини й устаткування, на державу, яка їх виробляє, з аграрної країни — на промислову. Оскільки СРСР перебував у постійному очікуванні війни зі світовим імперіалізмом, цю грандіозну перебудову планували, здійснити в стислі терміни, щоб встигнути створити оборонну промисловість для майбутньої війни. Поставало питання, де взяти кошти для індустріалізації. На Заході первісне нагромадження капіталу відбувалося за рахунок експлуатації селянства і пограбування колоній. Більшовицькі теоретики на словах заперечували такий шлях для СРСР, але фактично його було втілено в життя. «Внутрішньою колонією» для радянської промисловості стало селянство, передусім українське. Перший п'ятирічний план (1928—1932) передбачав напружені, але реальні темпи приросту промисловості в середньому за рік. Водночас у процесі виконання п'ятирічки Сталін шляхом адміністрування, директив почав вимагати різкого підвищення планових цифр. Це спричинило диспропорції і зриви. Так, планом передбачалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн т. У процесі п'ятирічки ці завдання збільшили до 80 млн т. У 1933 p. видобуток вугілля досяг 45 млн т. Виплавку чавуну в Україні планували збільшити із 2,4 до 6,6 млн т. У 1933 р. було виплавлено 4,3 млн т. Всупереч заяві Сталіна про виконання п'ятирічки за чотири роки і три місяці насправді за сукупністю показників вона не була виконана навіть за п'ять років.

Однак перша п'ятирічка мала важливі наслідки для України. Республіка отримала понад 20% загальних капіталовкладень, із 1500 нових підприємств майже 400 будувалися в Україні. У 1932 р. стала до ладу перша черга Дніпровської ГЕС. Споруджувалися великі підприємства — «За-поріжсталь», Харківський тракторний завод та ін. У другій і третій п'ятирічках рівень інвестицій в Україну знизився. З 4500 підприємств, що будувалися у другій п'ятирічці (1933—1937), в Україні розміщувалися до 1000, у незакін-ченій третій п'ятирічці (1938—1941) — 600 із 3000. Це було пов'язано з планами створення нової промислової бази на Сході, де заводи знаходилися в більшій безпеці на випадок війни.

Напружені плани потребували інтенсифікації праці робітників. Цього досягали двома шляхами. Перший — масовий ентузіазм. Для цього використовували так зване соц-змагання, зустрічні плани, рух новаторів, нагородження орденами, присвоєння звання Героя соціалістичної праці тощо. У 1935 р. було широко розрекламовано рекорд вибійника шахти «Центральна-Ірміно» в Донбасі О. Стаханова, який з допомогою двох помічників вирубав за зміну 102 т вугілля, перевиконавши норму в 14,5 раза. Досягнення Стаханова було негайно використано для організації змагання за перевиконання норм виробітку — стаханівського руху. Другий шлях — прямий примус і залякування. Тих, хто не виявляв особливого ентузіазму, змушували працювати під страхом адміністративного покарання. Більше того, випуск бракованої продукції, пошкодження устаткування, верстатів кваліфікували як підривну діяльність, за яку належав арешт. Обидва ці шляхи вели до такого рівня експлуатації робочої сили в СРСР, який можна порівняти із капіталізмом доби первісного нагромадження капіталу.

Успіхи перших п'ятирічок безсумнівні, дореволюційний рівень промисловості був значно перевищений. Стали до ладу металургійні гіганти « Запоріжсталь», «Криворіж-сталь» і «Азовсталь». Давали продукцію тракторний і турбінний заводи в Харкові, машинобудівні підприємства в Києві, Одесі, Миколаєві. Виникли нові галузі промисловості, зокрема хімічна.

Тридцяті роки — період бурхливого розвитку в Україні цивільної авіації. В січні 1930 р. шляхом злиття двох акціонерних товариств — «Укрповітрошлях» і російського «До-бролет» було створено Всесоюзне товариство цивільного повітряного флоту (ЦПФ) — ВТЦПФ. Пізніше назву було замінено на Всесоюзне об'єднання цивільної авіації (ВОЦА). В лютому 1931 р. введено нову назву — Головне Управління ЦПФ (ГУЦПФ) СРСР, а з 25 березня 1932 р. — «Аэрофлот». З цього часу цивільна авіація України розвивалася як одне із відділень Аерофлоту.

У період з 1930 р. до початку Другої світової війни в Україні відбувався процес розвитку матеріально-технічної бази цивільної авіації. В ці роки діяло понад ЗО аеропортів. Найбільш відомими були Харківський, Київський (в Бро-варах). Аеропорти діяли в Дніпропетровську, Донецьку, Миколаєві, Кривому Розі, Одесі, Мелітополі, Кіровограді та інших містах. В Одесі та Севастополі діяли гідроаеропорти. В довоєнні роки постійно зростала мережа авіаліній України. Так, в 1939 р. вони перевищували 27 тис. км. і порівняно з 1928 р. зросли майже в 9 разів. На повітряних трасах експлуатувалися літаки видатного українського авіаконструктора К. Калініна (1889—1938;^розстріляний після катувань у воронезькій тюрмі НКВС). Його літак К-5 впродовж 10 років був основою літакопарків цивільної авіації.

У 30-ті роки два вищі навчальні заклади готували спеціалістів для цивільної авіації зокрема і для авіації загалом. 17 квітня 1930 р. було створено Харківський авіаційний інститут (ХАІ), а 25 серпня 1933 р. — Київський авіаційний інститут ЦПФ (КАІ ЦПФ, нині — Національний авіаційний університет). До початку Другої світової війни ці два інститути підготували майже 2000 спеціалістів. Крім того, готували спеціалістів для потреб цивільного повітряного флоту Харківський (1930), Валківський і Крас-нокутський Харківської обл. (1931), київські авіатехніку-ми (1933). Широко застосовувався ЦПФ в народному господарстві України.

Значні результати довоєнних п'ятирічок досягнуті були надто дорогою ціною. Наслідки індустріалізації для України неоднозначні:

—з аграрної країни республіка перетворилася на індустріальну;

—розгорнувся процес українізації робітничого класу, сформувалися національний робітничий клас, який до цього був переважно російським, а також технічна інтелігенція;

— розгорнувся процес урбанізації (якщо до проведення індустріалізації лише кожен п'ятий житель України мешкав у місті, то наприкінці 30-х років — кожен третій);

—для одержання коштів для індустріалізації експлуатувалося і грабувалося українське село;

— демонтовано неп і запроваджено командно-адміністративну систему в економіці; трестівський госпрозрахунок було замінено госпрозрахунком підприємств;

— ліквідовано рештки економічної самостійності України, велика промисловість перейшла у розпорядження загальносоюзних наркоматів;

— створено атмосферу напруження, підозри, доносів, пошуку «шкідників», яка сприяла розгортанню масових репресій.

Колективізація сільського господарства. Знищення класу селян-власників.

Ще драматичніші зміни відбувалися у сільському господарстві України. В 1929 р. партійно-державне керівництво розпочало масову колективізацію, яку шляхом репресій і терору завершили суцільною колективізацією селянських господарств. Це одна з трагічних сторінок історії нашого народу. Теоретики і практики більшовицького соціалізму були впевнені, що побудувати його неможливо без ліквідації приватної власності на землю і переходу до колективного господарювання на селі. Тому, обманувши селян гаслом «Земля — селянам!», більшовики відразу після жовтневого перевороту на добровільній основі почали створювати колективні господарства: комуни, товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи), радгоспи, сільськогосподарські артілі. Особливого ентузіазму селяни не виявляли. Навесні 1918 р. таких колективів в Україні було до 50, наприкінці 1920 р. — 960. У роки непу створення колгоспів тривало переважно на добровільній основі, але повільними темпами. Проте колективні господарства, сформовані переважно із бідняцьких господарств, були малоефективними, що багато в чому залежало від невміння вести господарство і нестачі техніки та реманенту. В жовтні 1927 р. колгоспи об'єднували понад 1% селянських господарств. Бурхливо розвивалися різні форми кооперації.

До початку масової колективізації селяни ще певною мірою зберігали свою економічну незалежність і самодіяльність. Та це суперечило планам тоталітарної системи. Еко-

номічними важелями держава не могла впливати на відносини із селянами-власниками. Залишалося єдине — насильницькими методами підкорити їх, Тому черговою жертвою сталінського терору стало селянство. Щоб забезпечити державу товарним зерном, потрібно було форсувати колективізацію. Пертим поштовхом для такого форсування стали хлібозаготівельні кризи у 1928—1929 pp. 1928 рік приніс Україні неврожай. І хоч було очевидним, що хліба не вистачає, влада примушувала селян здавати його державі за цінами, значно нижчими за ринкові. Селяни стали всіляко ухилятися від таких хлібозаготівель. Тоді за наказом Сталіна почалися реквізиції зерна, як у роки «воєнного комунізму». Саме це і означало крах непу стосовно селян. Внаслідок «надзвичайних заходів» з України стягли на 33% більше хліба, ніж у 1927 р. У багатьох районах почався голод. Сталін продемонстрував особисто, як треба проводити хлібозаготівлі, під час поїздки до Сибіру в січні 1928 р. Застосований ним «уральсько-сибірський» метод заготівель ґрунтувався на принципі самообкладання, яким село розколювалося на групи за майновою ознакою. Кожному селу давали завдання на продаж хліба, а доведення його «до двору» відбувалося за рішенням сільських сходів. Селян, які не виконували рішення зборів, спочатку штрафували у п'ятикратному розмірі вартості хліба, що підлягав здачі, а потім майно їх розпродували. Частина вилучених коштів перераховувалася у фонди кооперування і колективізації бідноти, щоб забезпечити її корисливу заінтересованість. Такий метод застосовували в Україні навесні 1929 р.

Повернення до «воєнно-комуністичних» методів було зумовлене тим, що індустріалізація вимагала величезних коштів, які планувалося «перекачати» із сільського господарства у промисловість. Методи непу не влаштовували, і з непом було покінчено. Однак постійно застосовувати «надзвичайні заходи» до самостійних селян-господарів було неможливо. Легко можна було забирати хліб у колгоспів. Колгоспник — це вже не селянин у традиційному значенні слова. Він зобов'язаний підкорятися безпосередньому начальству — бригадиру і голові колгоспу, від яких залежав у всьому. Ці посадові особи залежали від районної «трійки» — секретаря райкому партії, голови райвиконкому і начальника ДПУ. Ті, хто слухняно виконував рішення «трійки», заохочувалися, хто не виконував, — отримували догани, на них чекали концтабори, тюрми, розстріли. Вже восени 1929 р. обмолочений хліб із колгоспних полів вивозили на державні пункти та елеватори. Такий метод сподобався керівництву, і Сталін вирішив приборкати опір селянства шляхом суцільної колективізації.

Пленум ЦК ВКП(б) у листопаді 1929 p., заслухавши доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора, визнав головним завданням комуністів проведення суцільної колективізації Степу України. У постанові ЦК ВКП(б) «Про темпи колективізації і заходи допомоги колгоспному будівництву» (січень 1930 р.) ставилося завдання завершити колективізацію в республіці восени 1931 р., а в крайньому разі — навесні 1932 р. Особливо жорстоко проводили колективізацію взимку 1930 р. Партійно-радянські працівники і так звані активісти-бідняки заганяли в колгоспи силою, усуспільнювали всю худобу, навіть домашню птицю. У відповідь селяни почали різати свою худобу. У 1928— 1932 pp. її поголів'я в Україні скоротилося вдвоє.

С. Косіор, намагаючись догодити Сталіну, який планував провести колективізацію десь за рік, нехтуючи навіть постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р., вже 24 лютого того ж року підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій із закликом колективізувати Степ за час весняної посівної 1930 p., а всю Україну — до осені 1930 р. Районні власті (з метою також вислужитися) готові були ще скоротити ці терміни.

На той час Україна поділялася на райони. Всього було 581 район, в яких нараховувалося 5054 тис. селянських господарства. Оскільки селяни без захоплення ставилися до колективізації, Сталін і його прибічники в комісії політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В. Молотова поставили завдання шляхом роз'єднання сіл на окремі групи домогтися залучення їх до колгоспів. Комісія порушила проблему куркульства. На той час куркулів-експлуататорів уже не було. Ще під час зрівняльного поділу землі в 1920—1923 pp. власті винищили усіх, хто будував свій добробут на необмеженій найманій праці. В 1930 р. заможних господарів (тих, хто своєю працею створив собі якийсь достаток) було оголошено куркулями. Комісія розробила порядок розкуркулюван-ня. Куркулів поділяли на три категорії. До першої віднесли учасників і організаторів антирадянських виступів та терористичних актів. їх пропонували ізолювати в тюрмах і концтаборах. До другої категорії потрапляли всі, хто виявив менш активний опір, їх виселяли у віддалені райони півночі СРСР разом із сім'ями. У третій категорії були ті, хто не чинив опору, їм виділяли земельні ділянки за межами колгоспних земель. В Україні розпочалася ліквідація куркульства як класу. Тих, хто не вступав до колгоспу, оголошували підкуркульниками. Під силою страху селяни змушені були йти до колгоспів. Ліквідація куркульства на практиці означала фізичне знищення заможних селян-господарів і тих, кого підозрювали у ворожості до радянської влади. Перша хвиля розкуркулювання тривала з другої половини січня до початку березня 1930 p.; вона охопила 309 районів, де налічувалося 2 524 тис. господарств.

На 10 березня 1930 р. було розкуркулено 61 887 господарств (2,5%). Всього за час колективізації було розкуркулено 352 тис. селянських господарств. Внаслідок цього восени 1931 р. питома вага колгоспних дворів серед селянських господарств досягла 67%; а до кінця 1932 р. було колективізовано майже 70% господарств (80% орної землі). До 1940 р. майже всі українські селяни входили до 28 тис. колгоспів.

Наслідки колективізації драматичні:

1) сільськогосподарське виробництво було підірване до такої міри, що рівень 1928 р. у виробництві зерна і поголів'я худоби вдалося відновити лише у 50-х роках;

2) ліквідовано економічну самостійність селян. їх знову повернули у стан кріпаків;

3) поневолення останнього порівняно незалежного класу селянства сприяло подальшому зміцненню командно-адміністративної системи. Контроль сталінського партійно-державного апарату над громадянами став повністю тоталітарним;

4) знищення найбільш кмітливої і працьовитої частини селянства; у решти зникли матеріальна заінтересованість у результатах праці, почуття власника-господаря. Відбулося

«розселянювання»;

5) голодомор 1932—1933 pp. в Україні. Причини голоду тепер з'ясовані цілком. Це був наслідок безвідповідальної, антинародної, злочинної політики московського центру та їх прислужників в Україні, спрямованої на добування коштів для індустріалізації. Доля селян до уваги не бралася. Голод був не- наслідком стихії, а організований керівництвом, як московським, так і українським штучно.

Це був справжній геноцид проти українського народу.

Колективізація спричинила різке зниження продуктивності сільського господарства. У 1930 р. валовий збір зерна в Україні становив 23 млн т, у 1931 р. — 18, 1932 р. — 13. Хліба вистачало для забезпечення населення України, але московське керівництво продовжувало встановлювати для України непомірні хлібозаготівельні плани. Уже наприкінці 1931 р. в Україні почався голод. Навіть в умовах голоду хлібозаготівлі нарощувалися, в 1931 р. Україна здала державі 39% загального збору зернових, у 1932 р. — 55%. До проведення заготівель залучали регулярні війська і ДПУ. До організації голодомору в Україні причетні Л. Каганович, В. Молотов, С. Косіор, В. Чубар, П. Постишев.

Взимку і навесні 1933 р. — апогей голоду. Люди їли все: від товченої кори дерев, тирси, щурів, жаб до людського м'яса, а пошуки і вилучення хліба і харчів тривали. Внаслідок голодомору загинуло від 3 до 4,5 млн селян, а повні дані загиблих і втрат з урахуванням зниження народжуваності становили від 5 до 6 млн. Деякі дослідники наводять і вищі цифри — 7 млн. Голод 1933 р. — найстра-хітливіший серед численних злочинів сталінщини. Радянський режим так залякав селян, що вони стали слухняними виконавцями волі зверху, безправною часткою системи командної економіки.

Для закріплення перемоги колгоспного ладу і його зміцнення були створені політвідділи МТС і радгоспів. Вони зосередили в своїх руках всю повноту влади у сільськогосподарському виробництві. Використовуючи політику батога і пряника (скасування продрозкладки, преміювання натурою, поліпшення побутових умов на селі тощо), вони налагоджували громадське господарство, слухняне до партійного керівництва. Намагаючись зацікавити селян-колгоспників у піднесенні громадського господарства, у колгоспах створювали бригади з постійним складом працюючих, за ними закріплювали земельні площі, машини, реманент, робочу і продуктивну худобу. Кожна бригада відповідала за свою земельну ділянку.

Держава дбала про технічну базу колгоспів. Так, за кожний рік другої п'ятирічки в Україні виникало 73 МТС. Однак це не означало, що влада почала піклуватися про селянство. Вона переслідувала ту саму мету — експлуатацію безправних, безпаспортних селян-колгоспників на користь промисловості. До кінця 1934 р. кризу колгоспного ладу було подолано. Свідченням цього стала відміна карткової системи розподілу продовольчих товарів і ліквідація політвідділів МТС.

У середині 1937 р. в Україні існувало 27 347 колгоспів, які об'єднували 3 757 тис. селянських дворів (96% наявної кількості). А до початку суцільної колективізації в Україні нараховувалося 5 044,8 селянських дворів, отже, їх зменшилося на 1 288 тис.

Ціною голоду, мільйонів смертей суцільна колективізація стала фактом.

Соціально-економічні перетворення в Україні у 20—30-ті роки.

Формування культу особи Сталіна. Утвердження тоталітарної системи.

Починаючи з 1929 р., особливо після помпезного відзначення 50-річчя Сталіна, його почали називати найвеличні-шим і наймудрішим, батьком усіх часів і народів. Культ особи й утвердження тоталітарної системи у СРСР — єдиний процес, пов'язаний із репресіями. Починаючи із 1929 p., масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні:

1) примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація УАПЦ, процес СВУ (1929—1931pp.);

2) голодомор, постишевський терор, «кіровська» хвиля 1932—1934);

3) «великий терор» (1936—1938 pp.).

Злочинна партійно-державна владна структура, яка сприяла зміцненню культу особи Сталіна і його диктаторської влади, водночас почала шукати шляхи виправлення становища. Така спроба відбулася в січні 1934 р. на XVII з'їзді ВКП(б). Виступити проти Сталіна на з'їзді було смертельно небезпечно. Єдина можливість усунути його від керівництва — під час таємного голосування при виборах ЦК ВКП(б). Справді, Сталін набрав менше голосів, ніж деякі інші кандидати. Перше місце посів С. Кіров. 1 грудня 1934 p. C. Кірова було убито. Сталін позбувся суперника і дістав підставу розпочати терор проти міфічних «ворогів народу» , переслідуючи єдину мету — утриматися при владі й зміцнювати свою особисту диктатуру. Репресії переросли у масові, особливо після лютого-березня 1937 p., коли Сталін на пленумі ЦК ВКП(б) заявив, що країна в небезпечному становищі через підступи ворогів. Уже 31 липня 1937 р. ЦК ВКП(б) затвердив наказ М. Єжова місцевим органам НКВС, що за чотири місяці треба репресувати 268 950 осіб, з яких негайно знищити 75 950. Ці завдання за гіркою традицією перевиконувалися.

Репресії здійснювалися позасудовими трійками у складі першого секретаря обкому партії, начальника обласного управління НКВС і прокурора області. У грудні 1934 р. на процесі «Українського центру білогвардійців-терористів» було засуджено 28 осіб, переважно письменників і діячів культури. В 1935 р. Постишев оголосив про викриття «Всеукраїнського боротьбистського центру», — винищено колишніх боротьбистів. Проведено процеси «Національно-терористичногоцентру», «Національно-терористичної групи професора М.Зерова», «Блоку українських терористичних груп», «Троцькістського націоналістичного терористичного блоку». В 1936р. сфабриковано справи «Українського троцькістського центру», «Соціал-демократичної партії України». В 1937 р. була ліквідована майже вся верхівка ЦК КП(б)У і уряду УРСР. Був страчений один із організаторів КП(б)У Е. Квірінг. Заарештовано X. Раковського (розстріляно в 1941 р.) За нез'ясова-них обставин загинув голова РНК УРСР (з 1933 р.) П. Любченко. Не уникли ліквідації й організатори репресій попередніх років. Був відкликаний з України П. По-стишев (розстріляний в 1940 p.). Подібна доля спіткала С. Косіора і В. Чубаря. Був ліквідований нарком внутрішніх справ України В. Балицький. Із 102 членів і кандидатів в члени ЦК КП(б)У репресовано (переважно вбито) 100 осіб. З 11 членів політбюро загинуло 10, з п'яти кандидатів у члени політбюро — чотири, з дев'яти членів оргбюро — всі. Не припинилися репресії і після того, як партійну організацію республіки очолив М. Хрущов (січень 1938 p.). Тепер всі репресовані засуджувалися до розстрілу. Головними наслідками масових репресій стали фізичне винищення активної та інтелектуальної частини нації і моральне розтління тих, кого терор не зачепив. За масштабами винищення населення власної країни сталінський терор не знав собі рівних у всьому світі. Тому в пам'яті людей він ще залишився під назвою «великого терору» .

Радянські комуністичні історики вважали такий поворот логічним продовженням ленінської національної політики. Зарубіжні дослідники часто вживали термін «обманна українізація». Вже в ті часи певна частина відомих українських діячів розуміла, що така політика має на меті виявити націоналістично налаштованих громадян України і потім репресувати їх. Іншими словами, «коренізація» була, як і неп, вимушеною політикою відступу і компромісів з метою укріплення комуністичної ідеології. Так, на початку 20-х років КП(б)У була чужим тілом в українському суспільстві. Вона спиралася передусім на неукраїнські елементи. У 1922 р. .з 55 тис. членів партії 54% становили росіяни, 23% українці, 14% євреї. В урядовому апараті українців було 35%. Для підтримки влади українськими масами необхідно було надати партії та уряду національних особливостей. Цього вимагали національно свідомі українські комуністи, переважно очолювані вихідцями з партії боротьбистів О. Шумським, В. Еланом-Бла-китним , а згодом — і колишні укапісти, які на чолі з М. Ткаченком і Ю. Мазуренком у 1925 р. також приєдналися до КП(б)У. Українізація була реакцією на українське національне відродження, яке розвивалося незалежно від більшовиків. За словами М. Хвильового, «українізація є результат нездоланної волі 30-мільйонної нації». Свого часу С. Петлюра так писав про «українізацію»: «Взагалі справа українізації справляє враження певного тактичного ходу з боку більшовиків, і коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть».

Історія України:9.4. Національно-культурне будівництво.Політика коренізації.

У квітні 1923 р. XII з'їзд РКЩб), засудивши місцевий націоналізм, оголосив великодержавний російський шовінізм головною небезпекою в СРСР. З'їзд проголосив політику «коренізації», яка означала залучення представників корінних національностей до компартій і державного апарату, користування національними мовами у партійній та державній роботі, освіті, книжковій справі, пресі, у всіх сферах життя республік. В Україні процес здійснення цієї політики отримав назву «українізація».

Розгортання українізації. Трагічні сторінки. Досягнення.

Початок українізації поклав декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серпня 1923 р. «Про заходи щодо рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови». Нова політика здійснювалася за такими напрямами:

— залучення українців до партії і надання їм важливих посад у партійному і державному апаратах;

—впровадження української мови у державне управління і партійну діяльність;

—заохочення розвитку української культури і науки.

Українізація наштовхнулася на сильний опір, особливо з боку неукраїнської та зрусифікованої верхівки ЦК КП(б)У. В партапараті поширювалась теорія «боротьби двох культур». Проповідником і захисником цієї теорії став секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь. Він так пояснював її: «Поставити собі завдання активно українізувати партію, тобто робітництво... це значить стати на точку зору нижчої культури села, порівняно з вищою культурою міста». Водночас «русотяпи», як їх називали, були відкликані з України або тимчасово усунені з посад. До керівництва республікою прийшли нові люди. У 1923 р. головою РНК УСРР став українець В. Чубар, а генерального секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга замінив слухняний сталінець Л. Каганович. Наркомат освіти очолив О. Шумський. Після цього українізація пішла успішніше.

Шумський Олександр Якович (1390—1946) — партійний та державний діяч. Народився у Волинській губернії в бідній селянській родині. У1915 р. вступив до Московського ветеринарного інституту, тоді ж приєднався до есерівського руху. На III з'їзді УПСР кооптований до складу її ЦК, а згодом до складу Центральної Ради. Один із лідерів лівої течії УПСР, що в 1919 р. остаточно оформилася в УКП(б). Після її саморозпуску (1920) — член КП(б)У, згодом член її ЦК, займав відповідальні партійні та державні посади. В 1924— 1927 рр.—нарком освіти УСРР. У лютому—березні1927 р. на об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У звинувачений у «націоналістичному ухилі» (т. за шумськізмі) та направлений у розпорядження ЦК ВКП(б). У1931—1933 pp. — голова ЦК профспілок працівників освіти, член президії ВЦРПС. У1933 р. засуджений до 10 років виправно-трудових таборів, з 1935 р. — на засланні. Загинув у Саратові.

У1923 р. партія налічувала 489 тис. осіб. З них українців — 60%, росіян — 23, інших — 17%. Проте українці зосереджувалися переважно на нижніх щаблях партійної ієрархії. У ЦК КП(б)У в 1924 р. вони становили 16%, у 1925 р. — 25, в 1930 р. — 43%. Посади генерального секретаря КП(б)У обіймали не українці, за винятком Д. Ма-нуїльського. Центром українізації став Наркомат освіти, якому підлягали всі ділянки культури. Після усунення О. Шумського у 1927 р. наркомат очолював М. Скрипник.

Скрипник Микола Олексійович (1872—1933) —державний та партійний діяч. Народився вс. Ясинуватому Бахмутського повітуКатеринославськоїгубернії в сім'ї службовця. Освіту здобув у Ізюмсь-кій реальній школі та Петербурзькому технологічному інституті. У революційному русі — з 1897 р., один з фундаторів КП(б)У. За революційну діяльність 15 разів заарештовувався, 7 разів відбував заслання (загалом був засуджений до 34 років заслання). На І Всеукраїнському з'їзді рад був обраний народним секретарем праці, згодом — торгівлі й промисловості. Із січня 1919 р. — член радянського уряду України (народний комісар державного контролю, робітничо-селянської інспекції, внутрішніх справ, юстиції УСРР та генеральний прокурор). У1927—1933 pp. — нарком освіти. З лютого 1933 р. — заступник голови РНК УСРР і голова Держплану УСРР. 31925 р. — член Політбюро ЦК КП(б)У, в 192 7—1929 pp.— голова Ради Національностей СРСР. Покінчив з життям через цькування з боку партійної верхівки та обвинувачення в «націоналізмі:

Успіхи української освіти пов'язані передусім з ним. У 1929 р. в УСРР діяло 80% шкіл і понад 2/3 технікумів та 30% вузів з українською мовою навчання. Більше 97% українських дітей навчалися рідною мовою. Якщо у 1922 р. республіка мала до 10 україномовних газет і журналів, то в 1939 р> з 426 газет 373 були українськими.

Однак пропорційно до успіхів українізації наростав і опір. Його чинили частина парткерівництва, російська бюрократична верхівка трестів і синдикатів, російське й обрусіле міщанство, пролетаріат, Червона армія, ієрархія Руської православної церкви. У другій половині 20-х років українізація зазнала перших ударів. Це штовхало свідомих українців до опозиції, ідейними виразниками якої в 20-ті роки стали М. Хвильовий , О. Шумський і М. Волобуєв. Наприклад, М. Хвильовий вважав, що для розвитку української культури їй необхідно звільнитися від російського впливу, орієнтуватися на європейські традиції, започаткував літературну дискусію 1926—1927 рр., яка закінчилася гострою критикою хвильовізму». Наступним об'єктом критики став О. Шумський, в минулому член лівого крила українських есерів, згодом один із організаторів УКП (боротьбистів). У 1920 р. він разом із боротьбистами приєднався до КП(б)У. У 1924— 1926 pp. нарком освіти і відповідальний за українізацію О. Шумський звинувачував Л. Кагановича у схильності до адміністрування, дискредитації українських більшовиків і запропонував Сталіну замінити його на посаді генсека КП(б)У В. Чубарем. У відповідь Каганович організував кампанію проти Шумського. Того звинуватили в «націоналістичному ухилі», штучному прискоренні українізації тощо. Лютнево-березневий пленум ЦК КП(б)У 1927 р. зняв Шумського з посади наркома і вислав його за кордон. Не підтримав цього рішення представник КПЗУ (Комуністична партія Західної України) К.Саврич (Максимович), внаслідок чого Каганович звинуватив у «шумськізмі» весь ЦК КПЗУ. Ще одним об'єктом критики став М.Волобуєв, який захищав економічну самостійність України.

У статтях, що публікувалися в журналі «Більшовик України» в 1928 p., він доводив, що українська економіка може бути самостійною та інтегруватися в європейську без Росії, що Україна є колонією у складі СРСР тощо. І «воло-буєвщина» була оголошена проявом «буржуазного націоналізму» і «націонал-ухильництва». Згодом Хвильовий, Шумський і Волобуєв відмовилися від своїх поглядів, але це не врятувало від репресій. У 1933 р. Хвильовий покінчив життя самогубством; Шумський, заарештований 1933 р., заподіяв собі смерть у 1946 р. на засланні; Волобуєв був кинутий у сталінські табори.

Попри суттєві недоліки, українізація привела до ліквідації неписьменності, розгортання мережі освітніх установ, розвитку вищої школи. За переписом 1897 р., в українських губерніях налічувалося тільки 27,9% письменних. Перепис населення 1939 р. засвідчив, що в Україні було 85,3% письменних віком до 50 років. Кількість вузів в Україні зросла із 19 у 1914/1915 навчальному році до 129 у 1938/1939 p., а чисельність студентів у них збільшилася із 27 тис. до 124 тис.

23 серпня 1933 р. Рада народних Комісарів СРСР прийняла постанову про створення Київського авіаційного інституту на базі авіафакультету Київського машинобудівного інституту. В 1933 р. на всі курси чотирьох факультетів — експлуатаційного, двигунобудівного і наземних споруд було зараховано 898 студентів. В липні 1939 р. відбувся останній передвоєнний випуск (70 інженерів). Всього за передвоєнні роки інститут підготував 810 спеціалістів. Серед них такі відомі згодом вчені, як В. Чоло-мей — спеціаліст в галузі механіки і процесів управління, академік АН СРСР, М. Голего — колишній ректор Київського інституту інженерів цивільної авіації, член-кореспо-дент АН УРСР та багато інших. Вузи відкривалися не тільки у Києві. Вузівськими центрами стали 28 міст України. У січні 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також учені звання доцентів і професорів. Головним осередком наукової діяльності продовжувала залишатися Всеукраїнська Академія наук. В лютому 1935 р. її було перейменовано в АН УРСР. В 1928—1929 pp. президентом ВУАН був Д. Заболотний, з 1930 р. — О. Богомолець.

У 1936 р. в АН УРСР (за конституцією 1936 р. порядок слів у назві радянських республік змінився: спочатку «Радянська», а потім «Соціалістична». Відповідно змінилася і абревіатура — з УСРР на УРСР) утворилося кілька суспільствознавчих інститутів — економіки, історії України, українського фольклору, української літератури. У вересні 1930 р. профспілки проголосили всесоюзний «призов» ро-бітників-ударників у літературу. Вже в 1931 р. до літературних гуртків було залучено майже 2 тис. робітників. І з'їзд письменників України відбувся в червні 1934 р. в Харкові, а після перенесення столиці продовжив роботу в Києві. На з'їзді було офіційно створено Спілку письменників України. Невдовзі об'єдналися у творчі спілки й інші працівники культури та мистецтва. Всі вони були цілком під контролем ідеологічних відділів парторганів.

Водночас наростав наступ на церкву. У квітні 1929 р. були заборонені всі види діяльності релігійних установ, крім богослужіння. Розпочалося масове винищення матеріальної основи релігійних громад. Серед цих злочинів — знищення Михайлівського золотоверхого собору — пам'ятки архітектури доби розквіту Київської Русі. Приміщення храмів було віддано під сільбуди, школи, клуби, гаражі, склади тощо. В 1930 р. було поставлено поза законом Українську автокефальну православну церкву.

Історія України:9.5. Західноукраїнські землі у 20—30-ті роки. Українські землі під владою Польщі.

Після Першої світової війни, з розпадом могутніх імперій українські землі — Західна Україна, Північна Буковина, Закарпаття і Бессарабія — відійшли до Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. З 1919 р. Польщею було окуповано 125,7 тис. кв. км земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило третину усієї території тодішньої Польщі. На цій території в 1931 р. проживало 8,9 млн осіб — 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків. Ці землі стали для Польщі новими джерелами сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту. Водночас вони спричинили появу і загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в польській державі. Впродовж 20— 30-х років польська політика в українському питанні мала свої особливості. В 1919—1923 pp. Польща ще не цілком закріпилася в Західній Україні. З погляду міжнародного права і держав Антанти її влада тут вважалася спірною і невизначеною. 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні у початкових школах. Прийнятий 26 вересня 1922 р. закон надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Але ці гарантії так і залишилися на папері. Водночас вони відіграли певну роль в остаточному вирішенні долі західноукраїнських земель Радою послів Англії, Франції, Італії і Японії 14 березня 1923 р. у Парижі, яка визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. У 1923—1926 pp. в Польщі при владі перебував уряд народної демократії, який в українському питанні відстоював «інкорпораційну» програму. Суть її полягала в окупації західних земель України, Білорусії та Литви. Уряд мав на меті домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а згодом шляхом примусової полонізації народів створити однонаціональну польську державу.

Економічна політика Польщі в українських землях переслідувала мету гальмування розвитку і перетворення їх на аграрно-сировинний придаток до корінних польських земель. Внаслідок такої політики економіка Західної України була доведена до катастрофічного стану. Так, на чотири воєводства — Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське — припадало 25% території і 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників. Штучне стримування промислового розвитку створювало труднощі в аграрному секторі. Надлишок робочої сили і малоземелля посилювали аграрне перенаселення. У 1921 р. питома вага малоземельних селянських господарств (до 5 га) становила в Західній Україні 81,1 %, а в центральній Польщі — 53,7%. Таке становище посилювалося так званим осадництвом, коли кращі землі, вилучені у поміщиків, віддавалися полякам, переважно відставним військовим. Осадники мали сприяти ополяченню українців і в разі потреби виконувати каральні функції. Впродовж 1919—1929 pp. 77 тис. осадників отримали тут понад 600 тис. га землі.

Польська влада намагалася знищити самі поняття « Україна», «українець». Населення іменувалось «русини», а вся територія називалася «Східна Малополыца». Керівники Польщі заявляли, що ніякого українського, народу немає, що це вигадка комуністів. Активній полонізації Західної України сприяв закон від 31 липня 1924 р., що оголосив державною мовою на території Польщі польську. Передусім почали ліквідацію українських шкіл. Якщо в 1911/ 1912 навчальному році тут було 2 418 українських шкіл, то в 1926/1927 р. — лише 845. Після приходу до влади Пілсудського у травні 1926 р. Польща стала на шлях відновлення держави «від моря до моря». Суть нової влади полягала у державній асиміляції національних меншин і у відмові від національної асиміляції, особливо мовної, шляхом примусу. Для її здійснення у 1926 р. було створено спеціальний відділ національностей, а в березні 1934 р. почали діяти Національний комітет і Бюро національної політики. В 1928—1930 рр. було зроблено поступки українській буржуазії у формі фінансової підтримки кооперативних об'єднань. У відповідь найчисельніша українська партія УНДО (Українське Народно-демократичне Об'єднання) у жовтні 1935 р. взяла курс на нормалізацію польсько-українських відносин. В свою чергу, уряд пішов на деякі поступки. Лідер УНДО В. Мудрий був обраний одним із п'яти віце-маршалів сейму.

Проте політика поступок українській буржуазії була нетривкою. Напередодні Другої світової війни, побоюючись позиції в українському питанні Німеччини, польський уряд різко змінює акценти у своїй національній політиці, повертається до доктрини однонаціональної Польщі. Це зумовило певну опозиційність українців, що виражалася як легально, так і нелегально. Польська політична система ґрунтувалася на конституційних засадах. Це давало змогу національним меншинам попри дискримінацію відстоювати свої права в інститутах держави. В 1925 р. українці мали 12 політичних партій. Найбільш впливовим було УНДО — ліберальна партія, яка утворилоася в 1925 р. її лідери — Д. Ле-вицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький — відстоювали конституційну демократію та незалежність України. Іншою впливовою партією була КПЗУ, утворена ще в 1919 р. Лідери партії — Й. Крілик, Р. Кузьма. Програма ставила завдання боротьби проти соціальних і національних утисків, за об'єднання Західної України з Радянською Україною. Українські партії намагалися ставати помітним чинником політичного життя. Якщо в 1927 р. представництво у польському парламенті становило 25 послів і 6 сенаторів-українців, то вже в 1930 р. — відповідно 50 і 14.

В економіці протидія офіційній лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через кооперативний рух. Так, якщо в 1921 р. в Галичині діяло 580 кооперативів, то в 1939 р. їх було до 4000. Коли антиукраїнський тиск польської влади ставав нестерпним, відповідна реакція українців виходила за межі легальних форм боротьби. Якщо у 1922 р. в Західній Україні відбулося лише 59 страйків, то в 1934—1939 pp. — 1 118. З весни 1930 р. посилилися виступи селян. Тільки на території Волинського, Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств відбулося понад 3000 антидержавних політичних виступів, в тому числі 160 збройних. Відповіддю уряду була кампанія пацифікації — умиротворення за допомогою поліції та війська. Під час екзекуцій селян змушували вигукувати: «Хай живе маршал Пілсудський» або співати «Єще Польска не згінєла». Жорстоким репресіям було піддано 800 сіл, 1 739 осіб було заарештовано. Послідовна асиміляторська політика польських властей за фактичної відсутності єдності українських політичних сил зумовила застосування більш радикальних форм боротьби. У Відні в січні 1929 р. було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Лідером партії став Є.Коновалець.

Коновалець Євген (1891—1938) — військовий І політичний діяч. Навчався у Львівському університеті, активно працював в «Академічній громаді», Студентському союзі, був секретарем львівської філії «Просвіти». Представляв студентську молодь у ЦК Української національно-демократичної партії. У1910 р. був під судом за участь у боротьбі за створення українського університету у Львові. Під час Першої світової війни — в австро-угорській армії, наприкінці квітня 1915 р. потрапив у російський полон. У 1917 р. таємно прибув з Царицина до Києва. Співорганізатор Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, з січня 1918 р. — беззмінний командир формації Січових стрільців. Під час антигеть-манського повстання 20 листопада 1918 р. — начальник Осадного корпусу, що наступав на Київ. В армії УНР — командир дивізії, корпусу, армійської групи; полковник армії УНР. Після саморозпуску Січових стрільців Є грудня 1919 р. перебував у польському таборі для інтернованих у Луцьку. З 1922 р. — в еміграції. Ініціатор створення УВО (1921) та ОУН (1929), перший голова її Проводу. Вбитий у Роттердамі агентом НКВС. Автор праці «Причини до історії української революції».

Головним ідеологом ОУН був Д. Донцов.

Напередодні Другої світової війни ОУН нараховувала 20 тис. осіб. Вдаючись до тактики саботажу та терору до польської влади, ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан постійного революційного піднесення і підтримки та розвитку руху протесту проти влади.

Українські землі під владою Румунії.

На території Румунії у 1920 р. проживало майже 790 тис. українців, що становило 4,7% усього населення країни. Основними місцями їх зосередження були Північна Буковина, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бесса-рабії. Неприхована колоніальна політика призвела до деградації народного господарства українських земель. На Буковині за 1922—1929 рр. було закрито 85 промислових підприємств і майстерень. Загалом кількість підприємств на Буковині до 1935 р. скоротилася наполовину, а в Акермансь-кому та Ізмаїльському повітах — більш ніж на чверть.

Не кращою була ситуація у сільському господарстві. Розміри селянських наділів в українських повітах Бесса-рабії зменшилися майже в три рази. Внаслідок аграрної реформи було встановлено орендну плату за один гектар землі 1 160 лей, але незабаром плата зросла до 2000 лей. В результаті, наприклад, в Акерманському повіті, з 26 567 наділених землею селян понад 48% змушені були від наділів відмовитися. В 1932 р. українські селяни опинилися під загрозою голоду. В 1918—1928 pp. румунська влада запровадила воєнний стан у всій провінції. Українські землі активно роздавалися румунським офіцерам. Тривала прискорена румунізація краю. Було закрито всі українські школи, переслідувалася українська церква. До 1927 р. Буковина втратила залишки автономії, якою володіла за влади Австрії. В 1928—1937 pp. настав період лібералізації, він охоплював 1926—1933 pp., коли було дещо послаблено антиукраїнські дії. Однак уже в лютому 1933 р. на окупованих землях було запроваджено надзвичайний стан, а впродовж 1933—1935 pp. парламент Румунії прийняв кілька реакційних законів, в тому числі про реорганізацію і зміцнення поліції та сигуранци (таємної поліції). Із середини 30-х років у Румунії почали набирати сили фашистські партії та організації («Залізна гвардія», що діяла з 1935 р. під гаслом «Все для Батьківщини! », Націонал-християнська партія та ін.) В лютому 1938 р. було встановлено особисту диктатуру Каро л я II. Розвиток політичного руху опору румунській владі давав про себе знати в усіх підвладних Румунії землях. Однак найбільш активно він виявив себе на території Буковини. Саме тут діяли три основні політичні угруповання:

1) Комуністична партія Буковини. Заснована в 1918 p., з 1926 р. — складова частина Комуністичної партії Румунії. Лідери партії — О. Канюк, В.Гаврилюк, Ф.Стасюк та ін. Боролась за возз'єднання з Радянською Україною;

2) Українська національна партія. Утворена в 1927 p., лідер В. Залозецький. Виступала за співробітництво і компроміс з владою. За час діяльності, до 1938 р. партії вдалося здобути декілька місць у парламенті Румунії;

3) Революційний націоналістичний табір. Сформувався в середині 30-х років охоплював молодь і студентство —спорттовариство «Мазепа», студентське товариство «Заліз

няк Р . Користувався і підтримкою селянства. Лідери —О. Зибачинський, І. Григорович, Д.Квітковський.

Закарпаття під владою Чехо-Словаччини.

Після падіння Австро-Угорської імперії гостро постало питання про долю Закарпаття. У червні 1918 р. на базі емігрантських організацій вихідців із Закарпаття було створено Американську Народну Раду карпатських русинів, яку очолив Г.Жаткович. Рада обґрунтувала три варіанти вирішення карпатського питання:

1) надання повної незалежності Закарпаттю;

2) об'єднання з галицькими і буковинськими українцями;

3) одержання автономії.

За порадою президента СІЛА В.Вільсона 23 жовтня 1918 р. карпатські русини приєдналися до емігрантської організації «Середньоєвропейська демократична унія», яка представляла 10 млн емігрантів з Австро-Угорщини. За русинами було визнано право на самовизначення. Голова унії Т. Масарик обіцяв їм автономію та вигідні кордони. Згодом на засіданні Ради 12 листопада 1918 р. в Скрентоні (СІЛА) і було вирішено приєднати Закарпаття до Чехо-Словаччини. Таке рішення в подальшому було закріплене Тріа-нонським мирним договором, згідно з яким Закарпаття приєднувалося до Чехо-Словаччини під назвою «Підкарпатська Русь». За цим договором вона мала отримати найширшу автономію. Значною мірою ці рішення так і не були реалізовані. Територія Підкарпатської Русі становила 5% усієї території Чехо-Словаччини, на якій проживало 9% населення і було розміщено лише 0,07% виробничих потужностей, що у 136 разів менше, ніж у Чехії та Моравії. Край був сировинним придатком економічно розвинутих чеських земель. Питома вага промисловості в економіці становила трохи більше 2%. Стан сільського господарства був кризовим. Майже 90% селянських господарств краю перебували у борговій кабалі банків та лихварів. Таке становище неодноразово викликало протести з боку закарпатців. За неповні два десятиліття чеська влада змушена була 91 раз збройною силою втихомирювати робітників і селян. Водночас позиція уряду Чехо-Словаччини до українців краю була більш поміркованою і виваженою, ніж у Польщі та Румунії. У 30-х роках тут діяло до ЗО політичних партій, які репрезентували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток. У Закарпатті постійно зростала кількість початкових шкіл. Так, з 525 шкіл у 1914 р. вона збільшилася до 851 в 1938 p., кількість гімназій — із 3 до 11. Було дозволено вибирати мову викладання. Тут вільно діяли різні українські суспільні організації: «Просвіта», Асоціація українських вчителів, «Пласт» та ін. Проте і в Закарпатті проводилася чехізація, зокрема за 20 років тут було відкрито 213 чеських шкіл, 191 чеський філіал при українських та угорських школах. Але вона була порівняно м'якою і без утисків українців.

Українське питання в європейській політиці напередодні Другої світової війни

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску Німеччини, почала розвалюватися. За цих умов українське питання поступово стало важливим чинником у міжнародній політиці. Роз'єднаність українських земель, їх перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціальний устрій, дестабілізовували політичне життя Європи. Тоді українське питання у вузькому розумінні означало визначення ролі українського фактора у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, а в широкому розумінні охоплювало умови і механізм возз'єднання українських земель і створення власної суверенної держави.

Напередодні війни чітко визначилися три групи країн, які були зацікавлені у вирішенні українського питання:

1) СРСР, Польща, Румунія, Чехо-Словаччина намагалися втримати вже підвладні їм землі й за можливості приєднати нові;

2) Англія, Франція і СІЛА — творці Версальсько-Вашингтонської системи — намагалися у цей спосіб задовольнити свої геополітичні інтереси;

3) Німеччина, яка боролася за життєвий простір і претендувала на українські землі, та Угорщина, що була незадоволена умовами Тріанонського миру 1920 р. і активно домагалася повернення Закарпаття.

Драматизм полягав у тому, що розшматовані українські землі не давали змоги укоаїнцям самостійно вирішити свої проблеми.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Вже в березні—травні 1933 р. рейхсляйтер Розенберг здійснив напівофіційні візити до Лондона і Локарно (Італія), де під час таємних нарад обґрунтовував план поділу Росії (СРСР) шляхом відриву від неї України. У 1935 р. Гітлер на з'їзді нацистів у Нюрнберзі заявив, що якби завоювати Україну, то кожна німецька господиня відчула б, що її життя стало легшим.

Гітлерівське керівництво робило все, щоб дати зрозуміти Англії та Франції, що не збирається нападати на них. У свою чергу, Англія і Франція намагалися відвести від себе загрозу агресії та націлити її на Схід. Виходячи з цього, уряди цих країн і пішли на Мюнхенську змову 29—ЗО вересня 1938 р. Вона поклала початок руйнування Чехо-Словацької держави. Проблема Закарпатської України, як зазначав тоді співробітник американського посольства у Варшаві, була однією із центральних. Окрім Німеччини, зацікавленість у Закарпатській Україні виявляли Польща і Угорщина, яка мала плани приєднати до себе Закарпаття і Словаччину. Маючи власні інтереси у цьому регіоні, проти планів угорців виступили Румунія та Югославія.

Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки після мюнхенської змови, чехо-словацький уряд за мовчазної згоди Німеччини 10 жовтня 1938 р. оголосив утворення Чехо-Словацької федерації з трьох народів — чехів, словаків та українців. 2 жовтня уряд Праги визнав автономний уряд Карпатської України. Прем'єр-міністром став А. Бродій. Такий перебіг подій вимагав зміцнення позицій Німеччини на Закарпатті. Німеччина домоглася, щоб Карпатська Україна віддала Угорщині 1853 кв. км своєї території з населенням 180 тис. осіб, містами Ужгород і Мукачів. У жовтні 1938 р. за рекомендацією Берліна уряд Чехо-Сло-ваччини усунув із посади прем'єра А. Бродія, який виступав за приєднання Закарпаття до Угорщини. Новим прем'єром став А. Волошин, прихильник німецької орієнтації. Активізувалися дипломатичні відносини. У Хусті, столиці Закарпаття, було засновано Німецьке консульство. Укладено угоду про поставки до Німеччини дерева, молочних продуктів, шкіри, хутра, вовни та вина. Про важливість українського питання свідчить і те, що в Хусті було відкрито японське консульство.

12 лютого 1939 р. відбулися вибори до Сейму Карпатської України. У них взяли участь 92,5% населення з правом голосу, з них 92,4% проголосували за Українське національне об'єднання (УНО), яке очолював А. Волошин. Однак, незважаючи на державні атрибути, навіть створення армії, це було нетривке утворення, яке спиралося не на власну силу, а на хиткий баланс політичних сил у Європі. Зміна на рубежі 1938—1939 pp. акцентів у зовнішній політиці Німеччини призвела до падіння влади у Хусті.

Враховуючи досвід Першої світової війни, Німеччина відмовляється від планів війни на два фронти. Вона робить ставку на встановлення нового порядку у відносинах на Заході. Питання про здійснення планів на Сході, в тому числі стосовно України, відсувалося на майбутнє.

6 березня 1939 р. німецькі війська окупували Богемію і Моравію. Гітлер дав дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України. Чехо-Словацька федерація була ліквідована. У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. угорська армія розпочала воєнні дії в районі Мукачево. У цих умовах А.Волошин проголошує самостійність Карпатської України, а 15 березня 1939 р. сейм офіційно проголосив її незалежність. 10— 12-тисячне військо 5 днів чинило опір угорцям, після чого Закарпаття було окуповане. Ще три тижні тривала партизанська війна. Березневі події 1939 р. викликали збентеження у правлячих колах західних держав. Загарбання Чехо-Словаччини і відмова від створення «Великої України» поховали їх плани на близьку війну Німеччини і СРСР. Сталінське керівництво, засудивши для годиться дії Німеччини, було задоволене, що Карпатська Україна не стала трампліном Гітлеру для стрибка на УРСР (СРСР).

Окрилений успіхами, Гітлер 3 квітня 1939 р. віддав наказ вермахту готуватися до нападу на Польщу. Він чудово розумів, що СРСР, маючи власні інтереси у Західній Україні, ні в якому разі не допустить, щоб цей вигідний стратегічний плацдарм був зайнятий німецькими військами. Розглядаючи війну з Польщею як прелюдію до агресії проти Франції та Англії, Гітлер вирішив, що настав час до альянсу із СРСР. Спочатку напередодні остаточної ліквідації Чехо-Словаччини та окупації Угорщиною Закарпаття німецька преса припинила публікацію антирадянських статей. Гебельс категорично заборонив друкувати матеріали про українське питання і вміщувати карти України. В Москві це помітили. На XVIII з'їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р. Сталін підкреслив, що галаслива кампанія на Заході навколо * українського питання» має на меті настроїти СРСР проти Німеччини, отруїти атмосферу і спровокувати конфлікт із Німеччиною без видимих на те причин. Після угорської окупації Закарпаття — знову дружній жест, На початку травня 1939 р. В. Молотов змінює на посаді наркома закордонних справ антифашистськи настроєного М, Литвинова. Згодом після кількох взаємних зондувальних спроб налагодження відносин розпочалися переговори з міністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом. 22 серпня 1939 р. радянське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР в Балтиці, у Південно-Східній Європі, а також про відмову Гітлера від планів типу «Велика Україна». Німецька сторона задовольнила ці вимоги. 23 серпня 1939 р. Молотов і Ріббентроп підписали пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Водночас було підписано і таємний протокол, який містив положення стосовно українських земель: «У разі територіально-політичного перерозподілу областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну». Пакт Молотова-Ріббентропа, а також таємний протокол до нього явно демонстрували акт безпрецедентного поділу Європи на «сфери інтересів» двох тоталітарних режимів — СРСР і фашистської Німеччини. З боку московського керівництва саме територіальний виграні, розподіл сфер впливу, поширення сталінської диктатури на нові території і було основною метою радянсько-німецького пакту. Згідно з таємним протоколом західноукраїнські та західнобілоруські землі опинялися під контролем СРСР. Інша територія Польщі опинялася у сфері інтересів Німеччини. Слід зазначити, що деякі історики вважають секретний протокол новим поділом Польщі. Таємний протокол означав згоду керівництва фашистської Німеччини на приєднання до СРСР (а не до України) споконвічних українських земель, а сталінське керівництво не заперечувало проти загарбання Німеччиною території Польщі.

Таємна угода між Німеччиною і СРСР віддзеркалювала імперську, агресивну суть обох держав (Німеччини і СРСР), цинічне ігнорування їх керівниками загальноприйнятих у цивілізованому світі принципів міжнародних відносин. З боку московського керівництва це було порушенням в односторонньому порядку умов Ризького мирного договору (18 березня 1921 р.) між представниками радянської Росії і радянської України, з одного боку, та Польщі — з іншого (згідно з договором, який набрав чинності 30 квітня 1921 р., за Польщею залишилися Західна Україна і Західна Білорусія).

Отже, 20—30-ті роки в історії України — це часи певних позитивних зрушень: спочатку відносно самостійна зовнішня політика, а потім, хоч й ілюзорна, але державність, неп, розвиток кооперативного руху, українізація, ліквідація неписьменності. Водночас то були роки сталінських репресій, двох голодоморів, насильного об'єднання селян у колгоспи, знищення селянської ініціативи.

Драматичними були події в українських землях, які входили до складу Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Саме ці території стали розмінною картою у великій політиці наприкінці 30-х років, що завершилася початком Другої світової війни.

Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя.

Друга світова війна тривала 6 років, в неї було втягнуто 61 державу — понад 80% населення земної кулі. В боях з обох сторін взяло участь ПО млн осіб. Молох війни забрав життя 60 млн людей.

Війна залишила глибокий слід в історичній долі України. Нищівний вал лихоліття двічі прокотився її територією, понівечивши долі мільйонів людей, завдавши величезних матеріальних збитків.

Історія України:10.1. Початок Другої світової війни. Вступ Червоної армії в Західну Україну.

Початок Другої світової війни, її причини, характер та періодизація.

Уклавши з СРСР договір про ненапад, Гітлер приступив до здійснення своїх задумів. Польща якнайкраще підходила для випробовування на практиці стратегії «блискавичної війни». За планом «Вайс», затвердженим у квітні 1939 p., стратегічне зосередження й розгортання німецьких військ завершилось 25 серпня, але наступ було відкладено через готовність Англії виступити на боці Польщі, нерішучість Мусоліні.

Спільний польсько-німецький кордон простягався на 1750 миль і захистити його не могла жодна армія світу, оскільки противник міг розпочати наступ у будь-якому напрямку. Серйозних оборонних споруд і природних перешкод на польсько-німецькому кордоні не було. Наприкінці серпня німецька армія доукомплектувала до штатного розкладу свої ударні, моторизовані й танкові дивізії. Загалом на польському кордоні вермахт зосередив понад 50 із 176 дивізій. їх підтримували два повітряні флоти, що мали в своєму розпорядженні 1 тис. бомбардувальників і 1059 винищувачів. Кількість солдатів і офіцерів, які мали взяти участь у цій кампанії, сягала до 2 млн. Німецьким військам протистояла армія, що налічувала 1 млн 750 тис. вояків, але не мала достатньої кількості танків, літаків, гармат.

Війська вермахту, вчинивши напад на Польщу 1 вересня 1939 p., розв'язали Другу світову війну. Незважаючи на опір польських військ, до яких було мобілізовано 150 тис. українців, німецькі дивізії швидко просувались на схід і 8 вересня підійшли до Варшави. До 15 вересня основні сили польської армії були розбиті, німці взяли Люблін і підійшли до Бреста, зайняли Володимир-Волинський і Дрогобич. Бойові дії точилися на теренах Західної України. Акт агресії змусив уряди Великобританії та Франції, пов'язаних з Польщею забов'язаннями про надання негайної допомоги, оголосити 3 вересня війну Німеччині. Проте в перші місяці війни їх участь у бойових діях була символічною. Після кількох безрезультатних спроб переговорів з гітлерівцями союзники прийняли таємне рішення не розпочинати активних бойових дій проти Німеччини. Почалася «дивна» війна, яка стала логічним наслідком і продовженням мюнхенської Великобританії та Франції. Польща опинилася на порозі воєнно-політичного краху.

З нападом фашистської Німеччини на Польщу Друга світова війна стала фактом. Вона охопила майже всі континенти і всі океани. Зародилася вона в глибинних суперечностях, які існували між державами і випливали з їх цілей: політичних — прагнення керівних кіл великих капіталістичних держав перерозподілити сфери впливу, забезпечити неподільне панування своєї системи; економічних — розширити сфери прикладання капіталу, отримати дешеві

джерела сировини і робочої сили. Війна також на совісті урядів великих капіталістичних країн, передусім Німеччини та Японії, сталінського керівництва. Не останню роль у розв'язанні війни відіграв СРСР, який уклав договір про дружбу і кордон з Німеччиною. Пакт про ненапад і таємний протокол до нього про розподіл сфер впливу відкрили шлях Німеччині для нападу на Польщу. З боку країн фашистського блоку — Німеччини, Італії, Японії та їх сателітів — війна була несправедливою, загарбницькою. Щодо Англії, Франції, СІЛА та інших держав із самого початку війна набула об'єктивно справедливого, визвольного характеру. Уряди Англії.та Франції, оголосивши війну Німеччині, так чи інакше стали на бік Польщі, народ якої вів справедливу визвольну війну. Має свої особливості визначення характеру цієї війни для СРСР. У період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. він виступив у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, які належали на той час Польщі, Румунії, Фінляндії, а також Балтію. Але після нападу Німеччини на СРСР він виніс на собі основний тягар боротьби з фашистською Німеччиною і для нього війна мала справедливий характер.

Сучасна українська історіографія подає таку періодизацію участі України у Другій світовій війні:

1) 1 вересня 1939 р. — 22 червня 1941 р. (від нападу Німеччини на Польщу до агресії проти СРСР);

2) 22 червня 1941 р. — листопад 1942 р. (від нападу Німеччини та її союзників на СРСР, часу, коли в Західній Україні сформовано національні збройні сили, до наступу під Сталінградом);

3) грудень 1942 р. — жовтень 1944 р. (бої за визволення українських земель від окупантів).

Чи можна було запобігти війні? Фашизм кинув людству виклик, здавалося, це мало підштовхнути різноманітні антифашистські сили до об'єднання, щоб не допустити катастрофи. Але цього не сталося. Негативну роль відіграли анг-ло-французька політика «умиротворення» агресора; відсутність єдиного антифашистського фронту, чому сприяв і сталінський режим — різко негативні оцінки соціал-демократів; голодомор, масові репресії та великодержавні амбіції (ідеї світової революції) підірвали довіру до СРСР широких кіл західної громадськості, що протистояли фашизму. Все це не дало змоги піднятися над тимчасовими інтересами, усвідомити тягар відповідальності перед людством, досягти компромісів і угод.

Включення Західної України, Північної Буковини та Південної Бессарабії до складу СРСР.

Поява німецьких військ біля обумовленої таємним протоколом пакту Молотова-Ріббентропа демаркаційної лінії активізувала дії радянського керівництва, яке спочатку, попри всі намагання Гітлера втягнути СРСР у військовий конфлікт, не наважувалось на цей крок, що засвідчив би пряму співвідповідальність за агресію проти сусідньої держави. Водночас, намагаючись здобути власні вигоди, Москва звернулася до Варшави з нотою, в якій зазначалося, що Червона армія виступає на захист населення Західної України і Західної Білорусі «з метою надати допомогу українцям перед навислою загрозою».

Радянська нота твердила про припинення існування Польської держави, її повне банкрутство. Це повинно було означати, що не можна вести війну з неіснуючою країною. Деморалізована політична верхівка Польщі не наважилася навіть оголосити війну СРСР. Головнокомандувач польської армії Ридз-Сміглі видав лише директиву, в якій наказував своїм військам відступати найкоротшими шляхами до Румунії та Угорщини, не вступаючи в бої з Червоною армією, за винятком випадків нападу з її боку.

Для здійснення походу в Західну Україну та Білорусь було створено угруповання військових частин під командуванням маршала Тимошенка. До його складу входило 54 стрілецьких та 13 кавалерійських дивізій, 11 танкових бригад, 11 артилерійських полків (600 тис. осіб.), 4000 танків, 5500 гармат, 2000 літаків. їм, протистояли 25 польських батальйонів, що зосереджувались на польсько-радянському кордоні.

Вступ Червоної армії на територію Польщі був зустрінутий у польському суспільстві з болем і навіть викликав ворожу реакцію. Офіційні представники та преса західних країн, особливо Англії та Франції, засудили радянську акцію, але невдовзі вирішили не втручатись у цей конфлікт.

Частини Червоної армії вели подекуди бої з польськими військовими підрозділами. Так, тяжкі кровопролитні бої тривали протягом 20—21 вересня з польськими захисниками міст Гродно, Львів, Вільно, Кобрин, Сарни, Люблін. Радянські втрати становили до 1000 загиблих та 2000 поранених. Під час руху назустріч траплялися незначні сутички між частинами німецьких та радянських військ, але вони були спровоковані певною неорганізованістю дій. Після 12-денного маршу Червона армія вийшла на Західний Буг і Сян, де зупинилася. Перемога була відзначена парадами радянських та німецьких військ у Бресті, інших містах колишньої Польщі.

Між СРСР і Німеччиною 28 вересня 1939 р. було укладено договір про дружбу і кордони, який викреслив Польську державу з карти Європи. За цим договором до складу СРСР відійшла і більшість території Західної України. Натомість, на-пропозицію Сталіна, весь терен від Вісли до Бугу перейшов до Німеччини. Військові частини обох сторін, які в окремих місцях перейшли обумовлену лінію розмежування, одержали наказ відійти, що і було виконано. Кордони СРСР посунулися на захід на 250—350 км.

На зайнятій території було захоплено і вивезено вглиб СРСР 230 тис. військовополонених, у тому числі 15 тис. офіцерів. Згодом 82 тис. полонених після нападу Німеччини на СРСР влилися у 2 польські армії, сформовані на території Радянського Союзу. Сліди інших загубилися. Десятки років точилися суперечки з приводу долі офіцерів, яких тримали окремо, а потім розстріляли (так звана «катинсь-ка справа»). Радянська сторона стверджувала, що це зробили німці на окупованій ними 1941 р. території СРСР, і лише 1992 р. із санкції Президента Росії Б. Єльцина було знято гриф таємності з рішення політбюро ЦК ВКП(б) про розстріл полонених офіцерів.

Вступ Червоної армії викликав неоднозначну реакцію місцевого населення — від повного неприйняття до палкої підтримки. Для ідеологічної дезорієнтації тамтешніх мешканців радянське керівництво вміло використало привабливість гасел національного визволення і соціальної справедливості, під якими здійснювався похід Червоної армії. Ще не встановивши повного контролю над Західною Україною, радянське керівництво почало юридичне оформлення її нового статусу. Детально розроблений план дій у цьому напрямі був затверджений 26 вересня 1939 р. в Москві на засіданні політбюро ЦК ВКП(б). Цей план передбачав скликання у Львові Народних Зборів Західної України, які повинні були вирішити питання про входження Західної України в СРСР, про характер нової влади, про націоналізацію банків і великої промисловості, про конфіскацію поміщицьких земель. На засіданні були визначені: день проведення виборів, норма представництва (1 депутат на 5000 виборців), а також повністю узгоджений порядок денний Народних Зборів. 22 жовтня вибори у Народні Збори відбулися. За офіційними даними, в голосуванні взяли участь 92,8% виборців, з них 90,9% віддали свої голоси заздалегідь підібраним органами влади кандидатам. Переважну їх більшість (92,9%) становили українці. Водночас голосування засвідчило неоднозначність ставлення різних соціальних та національних груп до змін, зумовлених вступом Червоної армії. Не з'явились або проголосували проти понад 7 тис. осіб. Незадоволення викликав і спосіб, у який відбувалося скликання Народних Зборів, що виключав будь-яку можливість справді таємної процедури голосування політичних сил.

Народні Збори Західної України, які відбулися 26— 28 жовтня 1939 р. у Львові, одноголосно прийняли декларації про встановлення радянської влади на всій території Західної України і возз'єднання з Радянською Україною. Цими рішеннями було розв'язане питання про суспільний і державний устрій Західної України. 1 листопада 1939 р. позачергова сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. Наприкінці року попередній адміністративно-територіальний устрій краю було скасовано. На його території утворилося 6 областей: Волинська, Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська, Тернопільська.

Таємний протокол пакту Молотова-Ріббентропа дав згодом радянському керівництву можливість мирним шляхом розв'язати питання про повернення СРСР Бессарабії та Північної Буковини. Влітку 1940 р. занепокоєний успіхами гітлерівських військ у Франції сталінський уряд вирішив прискорити розширення своїх позицій на південно-західних кордонах, щоб одержати максимальну користь з укладених з Німеччиною угод про розподіл сфер впливу. Молотов у зверненні до німецької сторони зазначив, що з вирішенням бессарабського питання не можна більше зволікати, порушував він також питання і про Буковину.

Серйозність намірів радянського керівництва була підтверджена 26 червня 1940 р. заявою до уряду Румунії про необхідність мирного вирішення питання про повернення Радянському Союзу Бессарабії, а також про передачу йому Північної Буковини, населеної переважно українцями. Вимога передачі цієї території СРСР обґрунтовувалась тим, що ще у листопаді 1918 р. народне віче Буковини прийняло рішення щодо возз'єднання з Україною.

Німеччина, побоюючись, що у разі виникнення радянсько-румунського збройного конфлікту вона може позбутися румунських поставок нафти, порадила уряду Румунії піти на поступку. При цьому Берлін запевнив, що ця поступка тимчасова і що Німеччина допоможе не тільки повернути втрачену територію, а й завоювати нові. 28 червня 1940 р. румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину, і вже 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти території Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної РСР15 серпня 1940 р. було створено Молдавську РСР. Після возз'єднання в складі УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії (Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського) населення республіки збільшилося на 8,8 млн і на середину 1941 р. становило майже 41,7 млн жителів, а її територія розширилася до 565 тис. кв. км.

Радянізація західноукраїнських територій. Утвердження тоталітарного режиму

Після юридичного оформлення приєднання до СРСР західноукраїнських земель тут в стислі строки були націоналізовані та передані в державну власність заводи, фабрики, банки, транспорт, підприємства зв'язку, ліквідована поміщицька і церковна власність на землю, вжито енергійних заходів щодо ліквідації безробіття, підвищення зайнятості населення, розвитку шкіл, вузів, закладів охорони здоров'я, що, безперечно, поліпшувало життєвий рівень населення, особливо його незаможних верств. Водночас почалося механічне перенесення сюди «казармового» соціалізму (управлінську структуру господарського механізму тощо) без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства. Сталінський режим не допустив існування тут жодної політичної сили, за винятком більшовицької партії. Всі українські, польські та єврейські політичні партії, що раніше існували в Західній Україні, змушені були припинити свою діяльність. Окремі з них оголосили про свій саморозпуск.

Припинили діяльність усі колишні культурно-освітні, кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства. Всі елементи громадянського суспільства були в короткий час повністю ліквідовані, а нові громадські організації радянського типу (профспілки, творчі спілки тощо) існували під пильним контролем партійно-державних органів. Це означало, що політична система в західноукраїнських землях була приведена у відповідність із тією, що вже існувала на решті території СРСР.

На всі важливі посади перших керівників призначались працівники, що прибули за направленням ЦК КП(б)У, всесоюзних та республіканських наркоматів. Ігнорування ними місцевої специфіки, бездумне застосування форм і методів ідеологічної та господарської діяльності, які були прийняті в східних областях, призвели до серйозних прорахунків у роботі промислових підприємств, сільського господарства, закладів освіти та культури. В управлінні націоналізованою промисловістю запанувала жорстка централізація, яка не залишала простору для самостійних рішень господарських керівництв. Виникло відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, перетворення їх у найманих працівників.

Повною мірою встигло відчути на собі прес командно-адміністративної системи і селянство. Всі зусилля влади були спрямовані на здійснення колективізації одноосібних господарств, хоч ні об'єктивних, ні суб'єктивних передумов для цього не було. Всього до червня 1941 р. у селах Західної України було створено 2867 колгоспів, які об'єднали 204,1 тис. селянських господарств.

Ідею колективізації підтримала лише частина найбідні-шого селянства, тоді як маса сільського населення не виявляла бажання вступати в колгоспи. З метою форсування колективізації принцип добровільності широко підмінявся адміністративними заходами, брутальним тиском. Одноосібників обклали великими податками. Після цього значна частина селян відвернулася від нового режиму.

Одним із найважливіших засобів подальшого зміцнення своїх позицій і вирішення ідеологічних завдань сталінський режим вважав культуру. Тому на потреби культурного будівництва в західних областях були виділені значні кошти, які спрямовувались передусім на розширення мережі шкіл, українізацію культурно-освітницьких закладів та закладів освіти, подолання неписьменності, що знаходило схвалення місцевого населення.

Тоталітарний режим поставив собі на службу науку та мистецтво, почавши їх розбудову в потрібному для себе напрямі. Було ліквідовано Наукове товариство ім. Шевченка, припинили свою діяльність «Просвіта», «Рідна школа» та інші національні громадсько-просвітницькі організації.

З небаченими раніше труднощами зіткнулося релігійне життя. Всі церковні навчальні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації, а їх майно — конфіскації. Понад 40 греко-католицьких священиків було депортовано, а ще майже сто змушені були протягом 1939—1940 pp. залишити свої парафії через переслідування владою. Усе це викликало в суспільстві напруженість і невдоволення.

Репресії тоталітарного режиму та опір йому.

Утвердження сталінського тоталітарного режиму на приєднаних землях супроводжувалося масовими репресіями, які торкнулися не лише окремих представників місцевого населення, а й певних соціальних груп, насамперед інтелігенції. Репресивні заходи найчастіше застосовувалися до так званих класово ворожих елементів, до яких були віднесені всі представники колишньої окупаційної адміністрації, офіцери, діячі політичних партій (УНДО, УСДП, УСРП), колишні посли до польського сейму, сенатори. Було ув'язнено всіх відомих діячів усіх політичних напрямів. До в'язниць потрапили і багато колишніх членів компартій Західної України та Польщі. Серед тих, хто невинно постраждав, — вчителі, викладачі вузів, журналісти, кооператори, діячі культурно-освітніх організацій, які існували на західноукраїнських землях до вересня 1939 р. Частина з них була депортована, інших кинуто до в'язниць.

Адміністративне переселення жителів західноукраїнських земель здійснювалося без суду та слідства, навіть без письмового звинувачення. У ході депортацій, які мотивувалися необхідністю очистити територію від «ворогів народу» , вглиб СРСР — до Сибіру та Казахстану — були примусово разом з сім'ями переселені службовці колишніх державних установ, органів суду, поліції, частина заможних селян, осадники та ін. Тисячі їх загинули під час депортації від голоду, від того, що не змогли пристосуватися до суворих природних умов.

Широкомасштабні репресії проти населення, наростаючи, тривали аж до нападу гітлерівської Німеччини на СРСР. Всього із західних областей УРСР в 1940—1941 pp. було депортовано понад 10% населення, тобто 1173 170 осіб. Документи засвідчують, що таке масове заслання сотень тисяч людей було завчасно підготовлене виконанням державної політики.

Спроби засобами ідеологічного впливу і методами фізичного терору підпорядкувати громадян волі держави, перетворити їх на слухняне знаряддя своєї політики викликали опір населення. Поступово активізувалася підпільна мережа ОУН, яка виявилася єдиною на західноукраїнських землях політичною організацією, що не лише витримала репресії, а й здобула нових прихильників. Члени цієї підпільної організації не були відомі й тому уникли репресій. Але й вони зазнавали дошкульних ударів. У січні 1941 р. у Львові відбувся «процес 59-ти» — найбільший із закритих процесів передвоєнного часу. Основну частину звинувачених становили студенти Львівського університету та учні середніх шкіл, які, засуджені до розстрілу, відкрито заявили на процесі про свою причетність до ОУН і солідарність з її боротьбою за незалежну Українську державу.

З початку 1940 р. розгорнув підпільну діяльність і польський рух. Пов'язаний з емігрантським урядом Сікорсько-го, він спирався на ті кола польського населення, які підтримували ідею відродження Польщі в довоєнних кордонах, проте протягом року був знищений органами НКВС. Але окремі ізольовані одна від одної нелегальні групи антира-дянськи настроєних поляків продовжували діяти.

Одним із найсильніших факторів, що протистояв утвердженню тоталітарного режиму на західноукраїнських землях, була наявність відкритого опонента режимові в особі греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шеп-тицьким, який викривав порушення свободи совісті.

Нова влада не наважилась вдатись до прямих репресій щодо митрополита, зваживши на його авторитет серед населення. Більше того, після звернення до М. Хрущова було переглянуто оподаткування священиків. Проте запобігти депортаціям розрізнені групи противників сталінізму не могли. Рятуючись від переслідувань, чимало мешканців Західної України намагалось втекти до окупованої німцями Польщі, де проживало понад півмільйона українців. Усього з вересня до червня 1942 р. до німецької окупаційної зони перебралося понад 20 тис. українських політичних біженців.

Отже, в 1939—1940 pp. внаслідок радянсько-німецького зближення до СРСР було приєднано і возз'єднано з УРСР Західну Україну, Північну Буковину та Південну Бессара-бію. При цьому національні інтереси українського народу, його прагнення до возз'єднання служили лиїпе ширмою для політичних планів великих держав. Водночас входження населення споконвічних українських територій до складу УРСР стало актом історичної справедливості, важливим етапом у боротьбі українського народу за соборність. Тому більшість населення Західної України вітала цей акт. Водночас спроби сталінського тоталітарного режиму впровадити там в життя ідеї «казармового» соціалізму призвели до глибоких соціально-економічних деформацій та людських трагедій. Внаслідок цього багато людей, котрі раніше вітали прихід Червоної армії та встановлення радянської влади, згодом докорінно переглянули свої погляди. У значної частини західноукраїнського суспільства зміцніли антирадянські настрої.

Історія України:10.2. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Оборонні бої на території України у 1941—1942 pp. Початок німецько-радянської війни. Український напрям у плані «Барбаросса».

Наказ готуватися до нападу німецький генералітет отримав у 1940 p. A 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав директиву під номером 21 та назвою «Варіант Барбаросса» . Директива стала основним керівним документом війни проти Радянського Союзу. Відповідно до цього плану війна повинна була тривати не більше 1,5—2 місяців. Згідно з ним на радянському кордоні було зосереджено три могутні угруповання, які мали у своєму складі 5,5 млн солдатів і офіцерів, 47 тис. гармат і мінометів, 4,3 тис. танків, 5 тис. бойових літаків.

Під час підготовки до нападу на СРСР Гітлер уклав політичний і військово-економічний союз з Італією, Японією, залучив до нього Румунію, Болгарію, Угорщину, Словаччину, Хорватію, Іспанію, Фінляндію і поставив на службу німецькій воєнній машині військово-економічні ресурси захоплених країн з населенням до 300 млн осіб. Вермахт зразка 1941 р. був грізною силою з дволітнім досвідом ведення війни, але до затяжної війни проти СРСР він не був готовий. Тому німецьке командування планувало раптово завдати сильних ударів і до зими вийти на рубіж Архангельск—Волга—Астрахань.

На світанку 22 червня 1941 р. танкові й моторизовані частини фашистської армії розпочали наступ одночасно на трьох напрямках: Ленінградському, Московському і Київському. Почалася німецько-радянська війна, яка тривала 1418 днів і ночей.

Український напрям, за планом «Барбаросса», був одним із найголовніших. Гітлерівське керівництво ставило за мету якомога швидше оволодіти ресурсами України, щоб, з одного боку, послабити військово-промисловий потенціал СРСР, а з іншого — зміцнити власну машину, створити вигідний плацдарм для подальшого розгортання воєнних дій та перемоги над Радянським Союзом. Тобто українські землі розглядалися як одна з основних цілей завойовницької політики фашизму. Про це Гітлер відверто говорив в багатьох своїх виступах.

В Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армії «Південь» під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштейна. їм протистояли 80 дивізій Київського особливого та Одеського військових округів, перетворених з початком війни на Південно-Західний на Південний фронти.

Концентрація в республіці цього найчисленнішого угруповання пояснюється вказівкою Сталіна про те, що саме Південний Захід буде метою головного удару німецької армії. Насправді першого і найтяжчого удару німецька армія завдала на центральному напрямку.

Група армій «Південь» мала завдання протягом короткого часу завдати головного удару на Київському напрямку, захопити переправи, створити сприятливі умови для наступу вглиб території України, заволодіти нею. Для керівництва бойовими діями радянських військ в Україні був утворений Південно-Західний напрям під командуванням маршала С. Будьонного. Членом його Військової Ради було призначено першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова. В Україні, як і в інших регіонах СРСР, було оголошено надзвичайний стан та мобілізацію військовозобов'язаних.

Оборонні бої на території України

Маючи значну перевагу в живій силі й техніці, значні потужні угруповання німців глибоко вклинилися на територію СРСР. Наприкінці третього тижня кровопролитних боїв вони просунулись від 350 до 600 км, захопивши і значну частину України.

Уже з перших годин війни німці наштовхнулись на відчайдушний опір. Перший удар прийняли на себе прикордонники. Так, одинадцять днів і ночей відбивали їх атаки поблизу с. Скоморохи бійці 13-ї застави Володимир-Во-линського прикордонного загону. Героїчно билися захисники Рава-Руського, Перемишльського та інших укріплених районів на території України. Однак відсутність єдиної лінії фронту, несподівані зіткнення на марші, необхідність розгортати бойові порядки під вогнем противника на непідго-товлених рубежах, удари з повітря за переважання німецької авіації, відсутність налагодженої системи забезпечення боєприпасами, часта втрата управління — все це ставило радянські війська у несприятливі умови, спричиняло серйозні втрати.

Під Уманню (серпень 1941 р.) в полон потрапили 103 тис. радянських бійців, під Києвом (вересень 1941 р.) —665 тис. осіб. У 1941 р. полонені становили 64,5% всіх втрат Південно-Західного фронту, 60,3% — Південного. Вже за перші два дні бойових дій на аеродромах та в повітрі Червона армія втратила понад дві тисячі літаків, залишившись без прикриття. Контрнаступ радянських мотомеханізова-них корпусів у районі Луцьк—Броди—Рівне успіху не мав. До 15 липня війська Південно-Західного фронту втратили 2648 танків, 1907 літаків. За перші півроку війни в полон потрапило 3,6 млн військовослужбовців, у тому числі 1,3 млн українців.

Здобувши Київ, німецькі армії розгорнули наступ на Донбас і Крим, ЗО жовтня вони підійшли до Севастополя. Кровопролитними, з неймовірними жертвами з обох боків були бої за Київ (7 липня — 26 вересня 1941 p.), Одесу (5 серпня — 16 жовтня 1941 p.), Керч (30 грудня 1941 р. — 19 травня 1942 p.), Севастополь (ЗО жовтня 1941 р. — 4 липня 1942 p.).

Витримавши довгу і виснажливу битву під Смоленськом, фашистські війська наприкінці вересня 1941 р. розгорнули масований наступ на московському напрямку. Але взимку 1941—1942 pp. під Москвою й на західному напрямку було завдано нищівного удару. Тут було розгромлено до 50 дивізій. Німці були відкинуті на 150—400 км. Вермахт зазнав першої великої поразки з початку Другої світової війни.

На той час шляхом формування приблизно 400 нових дивізій було компенсовано втрату основного складу кадрових військ Червоної армії. Але. їм бракувало сучасного озброєння і бойового досвіду. Та після перемоги під Москвою Сталін почав стверджувати про неабияку боєздатність Червоної армії, чого насправді ще не було. Перед армією було поставлено завдання провести наступальні операції на всіх головних напрямках — від Баренцевого моря до Кримського півострова. Розпорошення сил і засобів, відсутність достатнього матеріального забезпечення військ, необхідних резервів, недооцінка флангових угруповань противника призвели до трагедії. Особливо відчутною була поразка в районі'Харкова, де в травні 1942 р. було оточено майже три радянські армії. Спроби прорвати кільце оточення були марні. В полон потрапили 240 тис. червоноармійців і командирів. Загалом під час весняного наступу 1942 р. зазнали поразки шість армій.

Поразки в Україні та в Криму (здача Керчі у травні та Севастополя в липні 1942 р.) започаткували нові невдачі радянських військ. Наприкінці червня 1942 р. німецькі армії розгорнули наступ на півдні й завдали нищівних ударів військам Південно-Західного та Південного фронтів.

Незважаючи на відчайдушні зусилля радянських військ (було визволено багато великих населених пунктів), 22 липня 1942 р. Червона армія залишила м. Свердловськ Луганської області. Відтоді вся Україна була окупована ворогом.

Отже, попри те що Червона армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, поразки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів та офіцерів; окупації України; різкого зниження військово-промислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигідного стратегічного плацдарму для подальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.

Причини поразок Червоної армії на початку війни

Історичні реалії свідчать, що напередодні війни Радянський Союз мав об'єктивні передумови для належної відсічі Німеччині. Трагедія тяжких поразок 1941 р. не була фатальною, їх причини криються в негативних явищах, властивих тогочасному режиму. В нових історичних умовах необхідно було організувати та спрямувати зусилля мільйонів людей на відсіч ворогові. Але парадокс історичної ситуації полягав у тому, що система, яка внаслідок численних кричущих прорахунків та помилок авторитарної влади поставила країну перед безоднею, мусила в умовах найгострішої воєнно-політичної кризи своїми нещадними, тоталітарними методами врятувати її від загибелі. Тому причини поразки Червоної армії в початковий період війни були складні й багатозначні, об'єктивні й суб'єктивні — вони мали як зовнішній, так і внутрішній характер.

Розв'язуючи війну проти СРСР, фашисти були переконані у швидкій перемозі, маючи для своїх сподівань певні підстави. На той час економіка Німеччини створила величезний військово-економічний потенціал, який спирався на ресурси майже всієї окупованої фашистами Європи і перевищував радянський в 2,5 раза. До того ж «армія вторгнення» з майже дворічним досвідом ведення сучасної війни мала в своєму розпорядженні не лише трофейну зброю й боєприпаси, 180 дивізій, а й власні сучасні види озброєнь, чого бракувало Червоній армії.

Хоча радянське керівництво і запевняло народ, що майбутня війна відбуватиметься на «чужій території» і «малою кров'ю», країна та армія до неї виявилися не готовими. Час, виграний укладенням договору з Німеччиною про ненапад у 1939 р., не був ефективно використаний для посилення боєздатності Червоної армії, вироблення воєнної доктрини.

Навпаки, проводячи лінію на зміцнення авторитарного режиму, Сталін та його підручні розгорнули репресії проти командного складу армії. В УРСР було репресовано понад 15 тис. військових, що значно послабило боєздатність збройних сил. Терор знекровив командування Київського та Харківського військових округів. На початку реалізації «плану Барбаросса» Гітлер говорив про Червону армію як про «військо без керівників». Не випадково у своїх мемуарах маршали О. Василевський та Г. Жуков висловлювали думку про те, що якби не було 1937 р. (маючи на увазі репресії), можливо, не було б і війни в 1941 р.

Тривалий час радянська пропаганда експлуатувала міф щодо «фактора раптовості» нападу, який був потрібен Сталіну для виправдання своїх помилок і прорахунків. Але радянське керівництво знало, що з 25 травня 1941 р. вермахт перекидав до західного кордону нашої країни 100 ешелонів на добу з військовою технікою і озброєнням. За 11 місяців до початку війни прикордонники затримали 5 тис. німецьких розвідників. За цей період німецькі літаки 324 рази порушували повітряний простір і проводили розвідку. Агентурна розвідка інформувала Сталіна навіть про дату фашистського нападу на СРСР.

Серед тих, хто працював у німецькому тилу, виконуючи відповідальну розвідувальну роботу, були і вихідці з України. Зокрема, український живописець М. Глущенко (агентурне ім'я «Ярема») ще в червні 1940 р. передав до Москви відомості про «план Барбаросса». У травні 1939 р. перший з виходців України, удостоєний звання Героя Радянського Союзу, начальник розвідуправління КОВО генерал-майор І. Проскуров подав Сталіну відповідний матеріал, але тоіі, будучи переконаним у ненападі Німеччини на СРСР, залл-шався глухим до даних розвідки, а з тими, хто ставив під сумнів цей висновок, розмова була короткою: табір або розстріл. Сталіну говорили те, що він хотів почути.

Мобілізація сил для відсічі німецькій армії

Невдачі й поразки, що спіткали радянські війська, вже на початку війни поставили їх у надзвичайно тяжке становище. Щоб вийти з породженої війною кризи, потрібні булг* кардинальні зміни. Але дії Сталіна та його найближчого оточення у цій найкритичнішій ситуації не відзначалися оперативністю і продуманістю щодо мобілізації всіх сил і резервів країни на опір фашистам. Військово-політичне керівництво, мабуть, не усвідомлювало масштабів того, що відбувається, всього драматизму ситуації. Про це свідчать такі факти: воєнний стан було спочатку оголошено лише в європейській частині країни, а створена 23 червня 1941 р. Ставка головного командування до 10 липня ніким не очолювалася.

Вже за перший тиждень війни до діючої армії було мобілізовано більше 2,5 млн жителів України, понад 2 млн українців вступили до загонів народного ополчення, а також до винищувальних батальйонів для охорони тилових районів від шпигунів та диверсантів. Наприклад, на захист Донбасу до жовтня 1941 р. виступило 175 тис. ополченців.

Надзвичайно велике значення мала допомога населення військам у створенні оборонних споруд. Поряд із фронтом, часто під артилерійським обстрілом і бомбардуванням, на будівництві укріплень працювали мільйони українців. Так, в Одесі тисячі міських жителів, переважно жінок, разом з бійцями за 40 днів побудували понад ЗО рубежів завдовжки 250 км. У Донбасі десятки тисяч шахтарів створили більше 20 тис. військово-інженерних об'єктів. Під Києвом на початку липня 1941 р. в оборонних роботах брало участь понад 160 тис. осіб.

Оборонні бої вимагали протягом короткого часу переведення економіки, як і всього життя народу, на воєнні рейки. До здійснення цієї роботи залучали все працездатне населення. Але в умовах тоталітарного режиму цей цілком природний для періоду війни захід набув характеру масових, кривавих і до того ж часто необґрунтованих розправ над усіма «підозрілими» у прифронтових районах. Перед тим як залишити Західну Україну, органи НКВС стратили багатьох діячів освіти, науки, в'язнів, незважаючи на те, які звинувачення проти них висувались. Тільки у Львові, Сам-борі, Станіславі, Рівному, Луцьку було знищено понад 15 тис. осіб. Ці екзекуції, організовані слідом за масовими депортаціями та наростаючим терором радянського режиму, посилили негативне ставлення західних українців до радянської влади.

Уже через тиждень після початку війни промислові підприємства України почали виконувати замовлення фронту: випускали або ремонтували танки, бронепоїзди, гармати, міномети.

На період війни робітників, селян, службовців було закріплено за їхніми робочими місцями, відпустки заборонялися.

На нових місцях евакуйовані підприємства і колективи опинилися у надзвичайно складному становищі, стикалися з численними труднощами. Але люди, переборюючи їх, швидко пускали в дію заводи. Багато великих евакуйованих підприємств було відновлено лише за півтора-два місяці.

Перебазування продуктивних сил у східні райони країни було великим подвигом народу. За своїм значенням його можна прирівняти до перемоги в одній з визначних битв Другої світової війни. Саме завдяки йому відкрилася перспектива швидкого створення потужної військово-господарської бази.

Історія України:10.3. Окупаційний режим в Україні (1941—1944 pp.)

Політичні та економічні плани нацистів щодо України та методи їх реалізації.

З усіх східних територій, захоплених третім рейхом, найважливішою була Україна з її багатими корисними копалинами, родючими землями, робочою силою. Спочатку в нацистського керівництва було два варіанти стосовно того, як розпорядитися ними. Перший — здобути підтримку українців проти Кремля, надавши їм власну державу, яка, проте, мала перебувати під опікою Німеччини, і другий — знехтувати інтересами українців, а українську територію повністю використати для німецької нації. Впровадження в життя одного з цих варіантів залежало від розвитку подій на Східному фронті. На початку війни події розгорталися успішно для вермахту. Тому за основу було взято другий варіант, до якого схилялася більшість нацистської ієрархії і який найбільше відповідав расовій док трині нацистів. Згідно з нею усі слов'яни вважалися людьми другого сорту, а їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі.

Концентровано політика «о'своєння» східного простору була викладена у плані «Ост». Виходячи з нього, гітлерівці розробили серію директив, наказів, інструкцій, якими керувалися у практичному здійсненні своїх варварських задумів. Відповідно до плану «Ост», розрахованого на 30 років і побудованого на «теорії» расової винятковості німецької нації, народи, що населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території, а їхню землю мали колонізувати 8—9 млн німців. Цю програму окупанти активно здійснювали вже під час війни. Особливо інтенсивно «виселяли» українців вздовж лінії планованої нацистами шосейної магістралі «Г—Г» («Гамбург— Готенланд, так нацисти перейменували Крим»), обіч якої розташовувалися східні ставки Гітлера («Вер-вольф»), Гімлера («Хагевальд»), Герінга («Форстонш-тадт»). Сюди ж стали прибувати ешелони з тирольськими переселенцями. Лише після визволення Києва, коли війська 1-го Українського фронту розгорнули навальний наступ на Житомир, закінчилося «велике переселення нордичної раси».

Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, захоплені румунськими військами, з дозволу Гітлера були включені до складу Румунії. їй були віддані також землі між Бугом і Дністром, вся Одеська, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей, лівобережні райони Молдавської РСР. Ці території увійшли до так званої «Трансністрії», створеної румунами. У серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Ста-ніславської та Тернопільської областей було створено дистрикт «Галичина», що увійшов до складу польського генерал-губернаторства. Того ж місяця створено рейхско-місаріат «Україна», поділений на 6 генеральних округів:

1) «Волинь» — Рівненська, Волинська і Кам'янець-Подільська області, а також південні райони Брестської і Пінської областей Білорусі;

2) «Житомир» — Житомирська, північні райони Вінницької, а також південні райони Поліської області БРСР;

3) «Київ» — Київська і Полтавська області.

4) «Миколаїв» — Миколаївська (без західних районів) і Кіровоградська області;

5) «Таврія» — лівобережні райони Миколаївської (тепер Херсонської) і Запорізької областей.

6) «Дніпропетровськ» —Дніпропетровська і частина Запорізької області.

Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської областей були включені в окрему, воєнну зону, яка перебувала під владою німецького військового командування. На чолі кожного округу стояв начальник поліції безпеки і СД. Загальне керівництво всіма поліцейсько-каральними заходами здійснював командувач військ СС і поліції. У містах та районних центрах діяли зондеркоманди й оперативні команди поліції безпеки і СД.

Рейхскомісаром України було призначено Е. Коха, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Він став справжнім катом українського народу. В перспективі на території України й півдня Росії передбачалося створити нову арійську імперію під назвою «Остготія» як пам'ять про напівлегендарну остготську державу, що процвітала на початку нашої ери в при-азовських степах і була знищена гунами.

Отже, за Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію розглядали як «німецький простір». Видаючи себе за представників «нордичної раси», гітлерівці називали окуповані райони України «німецькою Індією», а український народ — білими рабами. Українська нація була оголошена «неповноцінною». Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх посіпак. Населенню міст заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, поштою, аптеками тощо. Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Було заборонено і вилучено із щоденного вжитку саме слово «Україна». Населення позбавлялося елементарних юридичних прав, власної історії та культури. Українська земля вкрилася згарищами і руїнами, шибеницями та кладовищами.

Уцілілі промислові підприємства на території України окупанти оголосили власністю Німеччини, приєднали до імперських фірм, використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств повернули колишнім власникам. Німці зберегли колгоспи і радгоспи, які діяли під їх суворим контролем, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Селян примушували працювати в них з ранку до пізнього вечора. І як результат — 85% усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій здійснювалося з України.

Тяжке політичне й економічне гноблення посилювалося духовним. Окупанти закривали навчальні заклади й наукові установи, клуби, всіляко принижуючи гідність українського народу. Школи в рейхскомісаріатах спочатку були дозволені тільки з трирічним терміном навчання, але через кілька місяців і вони були ліквідовані. Так, на території України гітлерівцями було повністю знищено 8 тис. і частково зруйновано 10 тис. шкіл. У Києві до окупації було 150 середніх і початкових шкіл. Захопивши місто, фашисти зайняли 77 шкіл під казарми, 9 пристосували під склади, а у 8 школах влаштували конюшні, закрили всі дитячі садки, а їх майно пограбували.

Найхарактернішою ознакою, що свідчила про природу нацистського режиму, було ставлення гітлерівців до інших народів. Вони планували щорічно знищувати 10 млн неарійців. Першими в цьому трагічному реєстрі стояли євреї. Спеціальні частини СС знищили євреїв в Україні 900 тис. Тільки за п'ять днів вересня 1941 р. в Києві у Бабиному яру фашисти розстріляли понад 50 тис. мирного населення — євреїв, українців, росіян. А всього там за роки окупації загинуло понад 220 осіб, різних національностей.

Крім Києва, найбільшими «фабриками знищення» були табори смерті у Дніпропетровську, Львові, Умані та інших містах України. Таких таборів на окупованій території республіки нараховувалося понад 250.

Водночас фашисти організували масове винищення військовополонених — 1366 тис. осіб було замучено у львівському, славутському, житомирському, уманському, сирецькому і Дарницькому (в Києві) та інших концтаборах.

Уже на початку війни фашистські окупанти знищили сотні населених пунктів, стратили десятки тисяч їхніх жителів. Першим було знищено населення невеликого українського селища Яців, що під Черніговом. Людей було загнано у велику клуню і спалено. За роки окупації в Україні було знищено 97 таких сіл.

За останніми даними, замордували та стратили на українській землі 5264 тис. осіб — кожного шостого із тих, хто так чи інакше опинився на захопленій фашистами території республіки.

Неймовірних фізичних поневірянь і душевних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильницьке вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Всього протягом 1942—1944 рр. з України було вивезено 2400 тис. осіб. Житла тих, хто не з'являвся на збірні пункти для відправки до рейху, спалювали разом з усім майном. Десятки тисяч примусово вивезених з України людей загинули на чужині від виснаження, хвороб та травматизму, а значна частина, боячись розправи сталінського режиму, не повернулася на Батьківщину. За даними Республіканської комісії у справах репресованих, в Україну повернулося 1600 тис. осіб, а на середину 1994 р. їх залишилося до 600 тис.

Отже, політика нацистів в Україні була надзвичайно жорстокою. Вона ставила за мету підкорення та колонізацію України, винищення її населення. Запроваджуючи на окупованих українських землях свій «новий порядок», гітлерівці сподівалися підірвати єдність, волю й силу народу до організованого опору, але реалії окупаційного режиму змусили багатьох громадян переосмислити як політику фашистської Німеччини, так і власну поведінку.

Історія України:10.4. Рух опору проти німецько-фашистського окупаційного режиму на території України.

Партизанський рух на початку війни.

Партизанська боротьба в тилу німецьких військ набула масового, всенародного характеру. Навіть ті, у кого віра в ідеали радянської влади була підірвана репресивною політикою сталінської тоталітарної системи, прагнули помсти гітлерівцям. У німецькому тилу розгорнувся рух опору, форми якого були різноманітними: збройна боротьба у партизанських загонах, підпільна боротьба, саботаж і диверсії на підприємствах та на транспорті тощо.

Радянські патріоти керувалися директивою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 26 червня 1941 р. партійним і радянським організаціям прифронтових областей та постановою ЦК ВКП (б) від 18 липня 1941 р. «Про організацію боротьби у тилу німецьких військ». Однак не слід перебільшувати значення цих документів, зокрема для України на першому етапі війни. Так, офіційна партійна історіографія ще у 1975 р. стверджувала, що під час окупації в Україні діяли 23 підпільні обкоми, 685 міськкомів і райкомів та 4315 партосередків. Але змогли розгорнути свою діяльність тільки 13 обкомів, 110 міськкомів і райкомів і 280 первинних осередків. Те, що підпільні органи створювалися, не підлягає сумніву, але між поняттям «були створені» й «діяли» велика різниця. Як стверджує відомий історик і учасник війни професор В. Клоков, дев'ять із десяти членів підпільних міськкомів та райкомів компартії не приступили до роботи, лише двадцята частина підпільних організацій змогла розгорнути свою діяльність. Головною причиною цього було те, що гітлерівці за два роки війни в Західній Європі вже мали чималий досвід боротьби з підпіллям, тоді як поспіхом підготовлені підпільники погано розумілися на конспірації.

На початку війни не кращим було становище і з партизанським рухом в Україні. Колишній заступник начальника Українського штабу партизанського руху, полковник І. Старинов згадував, що в перший рік війни на окуповану територію республіки було перекинуто майже 350 партизанських загонів і диверсійних груп. У червні 1942 р. Український партизанський штаб знав про наявність тільки 22 діючих загонів.

Причини цього сягають своїм корінням у довоєнні роки. Після громадянської війни воєнні теоретики (М. Фрунзе, М. Тухачевський та ін.) розробляли питання про застосування методів партизанської боротьби проти окупантів на випадок агресії. У 20-ті — першій половині 30-х років велась значна робота з підготовки підпільно-диверсійних груп, партизанських загонів. Було закладено таємні бази з озброєнням, військово-матеріальним спорядженням. Проте зміни військової доктрини в СРСР, що виключали для Червоної армії тривалу стратегічну оборону і передбачали у найкоротший час перенесення бойових дій на територію агресора, змусили припинити підготовку партизанів і підпільників та ліквідувати завчасно підготовлені партизанські бази. А в 1937—1938 pp. були репресовані добре підготовлені кадри спеціалістів з підпільної та партизанської боротьби.

Партизанський рух в Україні зазнав величезних втрат через некомпетентні установки вищого керівництва СРСР. У перші місяці війни на окуповану територію перекидали цілком не підготовлені, слабо озброєні партизанські загони та диверсійні групи, навіть без засобів зв'язку. Вони часто керувалися непродуманими наказами. Наприклад, у липні 1941 р. Сталін звернувся до партизанів із безглуздим закликом підпалювати ліси. Але цю вказівку партизани не виконали, бо це означало знищення і самих себе, і місцевих жителів, які часто переховувалися в лісах.

Учасники цих загонів і груп не знали ні української мови, ні звичаїв народу, ані місцевості. Вони відразу ж потрапляли в руки гітлерівців і більшість із них була страчена. Це був трагічний і несприятливий період розвитку партизанського руху в Україні.

Розгортання народного опору

З метою перетворення партизанського руху в Україні на всенародний рух проти німецьких загарбників політбюро ЦК КП(б)У сформувало нелегальний ЦК КП(б)У, який разом з УШПР сприяв розвитку народної боротьби, надав їй організованого, планомірного характеру, дав змогу проводити бойові операції.

З метою посилення взаємодії підпілля з партизанськими формуваннями та зміцнення оперативного керівництва бойовими діями партизанів було створено обласні штаби партизанського руху. Поступово зростала вправність партизанів і підпільників, їхні дії ставали результативнішими.

В історії війни назавжди залишаться подвиги молодих підпільників. Учасники підпільної організації «Партизанська іскра» у селі Кримки на Миколаївщині нападали на поліцаїв, вчиняли диверсії на залізниці, визволяли з таборів військовополонених. Героїчну боротьбу у ворожому тилу вели підпільні антифашистські організації «Молода гвардія» (м. Краснодон), «Спартак» (Кіровоградська обл.), «Вуйко» (м. Тернопіль), «Народна гвардія ім. І. Франка» (м. Львів). Відомі своєю активною боротьбою підпільні організації в м. Сталіно (тепер Донецьк), Ніжині.

Особливо активну бойову та диверсійну діяльність здійснювали підпільники під час наступу Червоної армії. З наближенням радянських' військ партизани, підпільники переходили до відкритої збройної боротьби, здійснювали збройні напади на ворожі колони, автомашини, штаби, обози, порушували зв'язок, викликали паніку серед гітлерівців.

Протягом війни на тимчасово окупованій території України у складі партизанських формувань воювали до 90 000 бійців і командирів. У складі підпільних організацій і груп нараховувалося до 100 000 підпільників. Ними було звільнено до приходу радянських військ майже 140 населених пунктів України.

Однією з найяскравіших сторінок в історії партизанської боротьби в Україні були рейди партизанських з'єднань. На початку лютого 1943 р. партизанське кавалерійське з'єднання М. Наумова, здійснивши багато бойових операцій, за 65 днів пройшло територіями Курської, Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської та Житомирської областей і закінчило рейд у Білорусі. В першій половині березня у рейд на Правобережжя вирушило Чернігівське партизанське з'єднання під командуванням О. Федорова.

Федоров Олексій Федорович (1901—1989) — організатор партизанського руху, державний діяч, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор. У1920—1924 pp. в Червоній армії. У1938— 1941 pp. — перший секретар Чернігівського обкому КП(б)У, у 1941—1944 pp. — перший секретар Чернігівського, а потім Волинського підпільних обкомів, начальник обласного штабу партизанського руху, командир великого партизанського з'єднання. Після розформування з'єднання з 1944 до 1957 р. працював першим секретарем Херсонського, Ізмаїльського та Житомирського обкомів КП(б)У. Був міністром соціального забезпечення УРСР.

Цей рейд з'єднання завершило в червні на півночі Волинської області. Партизани знищили 700 німецьких ешелонів, підірвали десятки залізничних мостів.

Улітку 1943 р. розпочав великий рейд до Карпат С. Ковпак. Партизанське з'єднання не зуміло виконати основного воєнного завдання — знищення нафтових промислів у Прикарпатті. Більша частина з'єднання через непродуманість операції загинула. Але рейд справив значне психологічне враження, продемонстрував нездатність німців забезпечити свої тили.

Ковпак Сидір Артемович (1887—1967)—український радянський воєнний і державний діяч, генерал-майор. Народився в с Котельві на Полтавщині. Учасник Першої світової війни. У1918—1920 pp. очолював партизанський загін, що боровся проти денікінців, невдовзі у складі Червоної Армії—з військами Врангеля. У1921— 1926 — військовий комісар у кількох містах на Катеринославщині. У 1937—1941 — голова Путилівського міськовиконкому на Сумщині. Під час німецько-радянської війни очолював партизанський загін, а потім з'єднання. Після війни працював на військових, радянських посадах.

За деякими даними, партизани та підпільники України за час окупації знищили і поранили десятки тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів, пустили під укіс 4959 ешелонів з військами і бойовою технікою противника, підірвали 1566 танків і бронемашин, знищили 211 літаків і багато іншої техніки, захопили численні трофеї, спалили або висадили в повітря 461 воєнне підприємство, 915 складів з військовим майном, 248 вузлів зв'язку, 44 залізничні вузли, 607 залізничних мостів, пошкодили до 2 тис. кілометрів телефонно-телеграфного зв'язку.

За самовіддану боротьбу проти фашистських загарбників партизани і підпільники одержали понад 57,5 тис. державних нагород, 95 осіб удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Двом командирам партизанських з'єднань — С. Ковпаку і О. Федорову — це звання було присвоєно двічі.

Отже, діяльність партизанських загонів і підпільних організацій в Україні з самого початку була спрямована на розгортання політичної, економічної і збройної боротьби в тилу ворога. Попри те що українське населення надзвичайно постраждало в передвоєнні роки від сталінських репресій, голодомору, фашистський «новий порядок» не сприймався абсолютною більшістю людей. Боротьба проти нього була всенародною.

Діяльність ОУН—УПА в 1941—1945 pp.

Роль «третьої сили» в німецько-радянській війні намагалася виконати Організація українських націоналістів (ОУН). Навесні 1940 року вона розкололася на ОУН (революційну, яку очолив Степан Бандера — ОУН(б) — та мель-никівську, очолювану Андрієм Мельником — ОУН(м).

Бандера Степан (1909—1959) — політичний діяч, ідеолог українського національного руху. Народився в Галичині в родині священика. 31927 р. — член Української військової організації (УВО). З 1929 р. зі створенням ОУНстав її членом, а згодом одним із керівників. У 1934 р. був засуджений польським судом на смертну кару, замінену на довічне ув'язнення. У1939 р. з початком війни був визволений. У лютому 1940 р. Бандера зі своїми однодумцями створює Революційний Провід ОУН, а в 1941 р. на II Великому зборі Проводу стає його головою. У1947 р. обраний головою Проводу ОУН, керував боротьбою українського національного підпілля проти радянської влади. У своїх статтях обстоював ідеї християнського революційно-визвольного націоналізму, незалежності України. 15 жовтня 1959 р. вбитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб Б. Сташинським.

Мельник Андрій (1890—1964) —діяч українського національно-визвольного руху. У1914—1916 рр. — командир сотні УССу складі австрійської армії. Потрапив до російського полону, звідки у 1917 р. втік. У роки української революції — організатор Січових стрільців, начальник штабу Осадного корпусу, начальник штабу Дійової армії УНР (1919). Соратник С. Коновальця, один із засновників УВО та ОУН. У1924—1928 pp. — політичний в 'язень польських тюрем. У1938 р. після смерті Коновальця очолив ОУН. Після розколу ОУН (1940) очолив її помірковане крило, т. зв. ОУН(м). У 1941 р. був ізольований гітлерівцями, у січні—жовтні 1944 р. перебував у концтаборі Заксенгаузен. У1959 р. висунув ідею заснування Українського світового конгресу і Всесвітнього союзу українців. Помер у Люксембурзі.

Обидві фракції продовжували, хоч і по-різному, орієнтуватися на політичну та фінансову допомогу Німеччини. Не випадково Гітлер 25 вересня 1940 р. наказав безперешкодно пропускати на польську територію лише німців і українських націоналістів. Лідери ОУН керувалися формулою Д. Донцова: Україна визволиться в тіні німецького походу; вважали німців 1918 та кінця 30-х років ідентичними за світосприйняттям та культурою суспільної поведінки. Так, в листі до Гітлера від 14 квітня 1941 р. А. Мельник просив створити після перемоги над СРСР Українську державу під протекцією Німеччини від Дунаю до Карпат, Каспійського моря й гір Кавказу, включивши до неї Крим, Бессарабію, південь Воронезької й Курської областей, частину Бєлгородської.

На Волзі, як він вважав, Україна повинна мати спільний кордон з Казахстаном, а на території Зеленого Клину (Далекий Схід) після від'їзду звідти українців пропонував поселити японців. З обіцянками надати допомогу вермахту в боротьбі з більшовизмом звертався до фюрера й С. Бандера.

25—27 червня 1941 р. у Львові частини Червоної армії придушили виступ бандерівців. Однак бандерівці оволоділи 30 червня радіостанцією і за підтримки українського батальйону «Нахтігаль» («Соловейко»), який увійшов до міста на сім годин раніше від австрійської дивізії вермахту, передали звістку про створення уряду Української держави на чолі з прем'єр-міністром Я. Стецьком.

Стецько Ярослав (1912—1986) — діяч українського національно-визвольного руху. Народився в м. Тернополі. Навчався в Краківському і Львівському університетах. 31932 р. — активний член ОУН, кілька разів ув'язнений польською владою. Брав участь у підготовці II Великого Збору ОУН (1939), один із керівників опозиційної фракції «Революційна ОУН», організатор Акта ЗО червня 1941 р. у Львові, голова утвореного внаслідок цього Українського державного управління. За відмову анулювати згаданий акт кинутий до фашистського концтабору. Звільнився восени 1944 р. Від 1945 р. — член Бюро Проводу ОУН, від 1946 р. — голова Антибільшовицького блоку народів. Був одним із засновників і співкерівником Світової антикомуністичної ліги та Європейської Ради свободи. В1968 р. обраний членом Проводу ОУН. Автор книги «ЗО червня 1941» (1967). Помер у Мюнхені.

Реакція Гітлера була негайною: 5 липня, в день, коли було остаточно сформовано уряд Стецька, в Кракові арештовано С. Бандеру, через чотири дні — Я. Стецька, а також 300 активістів ОУН, багатьох з яких розстріляли. Територія Галичини й Волині була передана під юрисдикцію німецького тилового командування, в напрямку Проскурова вислано батальйон «Нахтігаль», місцевим органам влади з українців наказали ні в якому разі не вирішувати політичних питань.

Невдача спіткала ОУН і в Чернівцях, де з 29 червня точилися бої оунівців з відступаючими частинами Червоної армії. Після відходу цих військ 1 липня 1941 р. було створено Українську національну раду на чолі з І. Карбулиць-ким, та вже через дев'ять днів Північну Буковину контролювали румуни.

6 липня 1941 р. А. Мельник знову звернувся до німецького керівництва з проханням дозволити українцям брати участь у поході проти «більшовицького варварства» (найімовірніше, він мав на увазі розстріл органами НКВС на початку війни кількох тисяч в'язнів на території Західної України) разом з легіонами Європи в союзі з вермахтом. Листа підписали шість колишніх старшин армії УНР і німецький полковник А. Бізанц. Через десять діб з аналогічним проханням до Гітлера звернувся і колишній гетьман України П. Скоропадський. Але у фюрера плани були дещо інші: панувати, керувати, експлуатувати. Заступник державного секретаря Німеччини У. Кундт заявив у Берліні С. Бандері: «Ми не ваші союзники, а завойовники російсько-радянської території». Та ОУН до літа 1942 р. продовжувала вважати, що Німеччина не має нічого спільного з ворогами України. Скоріше ними вважала поляків, з якими за 1939 р. ОУН мала стільки сутичок, скільки за 14—15 років до цього, та більшовиків.

Північна група ОУН влітку 1941 р. параледьно з німецькими військами просувалася на Київ, маючи у своєму складі 2500 бойовиків. Південна група (1000 осіб) прямувала до Одеси й Донбасу, а 1500 оунівців середньої групи йшли в напрямі Харкова. Спершу в цих групах були переважно члени ОУН (м), потім до них приєднались і бандерівці. Поєднати та ефективно виконати обидві настанови виявилося не під силу, доводилося віддавати перевагу чомусь одному, залежно від ситуації на фронтах.

Перше з'єднання під назвою «Українська повстанська армія» створив на Поліссі представник екзильного уряду УНР Т. Боровець (псевдо — Байда, потім Бульба), перекинутий на українську територію ще в липні 1940 р. За сприяння німецького командування, яке побоювалося флангового удару радянських дивізій, оточених у районі Пінських боліт, він до літа 1941 р. сформував поліцейські підрозділи «УПА—Поліська Січ», які до листопада налічували майже 6 тисяч бійців. Ці загони переслідували відступаючі частини Червоної армії, намагалися завадити німцям вивозити до рейху сировину та продовольство. Тоді окупаційна влада 16 листопада 1941 р. розформувала УПА Т. Боровця. Відтак з дозволу німців її формування виникли знову, а 23 листопада 1942 р. було підписано угоду між німецьким командуванням і «УПА — Поліська Січ».

У той же час протягом 1942 р. під егідою лідерів ОУН(м) та ОУН(б) виникали збройні загони, які намагалися протистояти німецьким карателям, польським націоналістам, радянським партизанам, бандитським групам з числа дизер-тирів. До квітня 1942 р. вони налічували до 10—12 тис. вояків. Починаючи з 9 квітня, представники ОУН(б) вели переговори з Т. Боровцем, вимагаючи від нього визнання політичної платформи бандерівців як єдино правильної, очищення території від польського населення, з чим той не погоджувався. Але з цього часу загони ОУН (б) стали називатись теж «Українською повстанською армією» (командувач К. Савур-Клячківський). Із середини серпня 1942 р. бойовики та Служба безпеки ОУН (б) почали роззброювати бійців Т. Боровця й А. Мельника, розстрілюючи при цьому тих, хто не бажав об'єднання повстанських сил в єдину УПА під прапором С. Бандери. Після вбивства службою СБ дружини Т. Боровця та окремих членів його спецштабу він перейшов до німців, які направили його до концтабору Заксенхаузен. З 20 липня 1943 р. залишки загонів Т. Боровця діяли під новою назвою «Українська народно-революційна армія».

Восени 1943 р. внаслідок масової мобілізації УПА мала понад 40 тисяч бійців, не враховуючи озброєного підпілля. У жовтні—листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв місцевого значення з німецькими частинами (втрати вермахту становили до 3 тисяч вбитими й пораненими), відбулися 54 сутички з радянськими партизанами (лише на Волині загинуло в боях з УПА понад 500 партизанів).

У 1943—1944 pp. тривала й неоголошена польсько-ук-раїнська війна. Починаючи з весни 1943 p., загони УПА проводили кампанію витіснення польського населення за межі українських етнічних кордонів — за Буг і Сян. Переговори ОУН(б) з поляками були зірвані. Після цього кривава різанина спалахнула з подвоєною силою. Лише за 11—12 липня 1943 р. було спалено 60 польських населених пунктів, а більшість жителів — знищено. Польська Армія Крайова (АК) з допомогою поліції, в свою чергу, лише на Холмщині знищила кілька десятків сіл, при цьому до п'яти тисяч українських жителів було вбито. Подібні акції проводили обидві сторони, хоч розв'язати складну проблему українсько-польських відносин таким чином було неможливо.

У жовтні 1943 р. В. Кубійович — Голова Українського Центрального комітету з гіркотою говорив: «Якщо ОУН(б) — УПА будуть водночас воювати проти шести ворогів, то зведуть Україну до могили.» Як вважають сучасні дослідники, у цій братовбивчій війні загинули по 40—50 тис. осіб з обох боків. Лише 29 квітня 1945 р. делегації УПА й Армії Крайової домовилися не воювати одна проти одної, а зосередити сили проти Червоної армії. У вересні цього ж року об'єднані загони УПА й АК атакували радянські гарнізони в Ковелі та селі Бірча під Перемишлем. Однак тривалого співробітництва досягти їм так і не вдалося. З травня 1943 р. голова іноземного відділу ОУН (б) М. Лебідь поставив завдання структурам УПА вступити в контакт з представниками Румунії, Польщі, Угорщини, СІЛА та Великобританії. Внаслідок переговорів з делегацією угорської армії восени було підписано перемир'я, якого загалом дотримувалися. Переговори з румунами не досягли мети через неприйнятність умов, висунутих як УПА, так й іншою стороною. Що ж до контактів в Англією та СІЛА, то встановити їх на офіційному рівні так і не вдалося. Однак серед окремих активістів ОУН (б) існувала думка, що саме Захід забезпечить Україні ту модель самоуправління, яку одержали Філіппіни під владою Японії.

На початку 1943 p., після невдач німецьких армій на Східному фронті, німецьке командування почало залучати до збройної боротьби з більшовизмом народи Східної Європи і формувати з них окремі військові одиниці в межах частин СС. Після створення двох латиських, однієї естонської дивізій, російської визвольної армії (РОА під командуванням генерала Власова) та військових формувань інших народів (у складі СС було 29 чужонаціональних дивізій) настала черга українців у Галичині. Ініціатором цієї ідеї був губернатор Галичини Отто Вехтер, який за допомогою української дивізії хотів залучити українців до тіснішої співпраці з німцями.

Ініціативу Вехтера підтримав професор В. Кубійович — Голова Українського Центрального Комітету — єдиної легальної установи, яка відстоювала інтереси українців у Генеральній губернії й одночасно з проголошенням 28 квітня 1943 р. створення дивізії «Галичина» закликала українське громадянство вступати до лав дивізії.

Ще перед формуванням дивізії було утворено Військову управу, що мала займатися справами, пов'язаними з українськими військовими частинами, ft очолив полковник Альфред Бізанц — колишній офіцер австрійської армії та Української Галицької армії, який користувався довір'ям українців.

Оскільки німці до українського питання ставилися негативно, було прийнято рішення, що дивізія не може бути загальноукраїнською, а лише регіонально-галицькою, підлягаючи СС. Набір до дивізії мав бути добровільним і здійснюватися УЦК. Офіцерський корпус дивізії мав бути змішаний: німецький і український.

28 квітня 1943 р. двома маніфестами було проголошено про створення дивізії. У них зазначалося про формування СС — Стрілецької Дивізії «Галичина» за принципом добровільності для боротьби з більшовиками. До створення дивізії негативно поставилося керівництво ОУН та УПА.

Створюючи дивізію, кожна із сторін — німецька та українська — переслідувала свій національний інтерес. А на практиці вийшло інакше. Для тих, хто спричинив її створення (як німців, так і українців), та для тисяч українських вояків це була українська дивізія з німецьким керівництвом. Для загалу німецьких офіцерів — звичайна німецька дивізія, сформована з українців.

28 червня 1944 р. дивізію відправили на фронт. її було підпорядковано 8-му армійському корпусові 4 танкової армії групи армії «Північна Україна» й дано завдання розбудувати й зайняти відтинок другої фронтової лінії в районі Бродів (100 км на схід від Львова).

Внаслідок успішного проведення Львівсько-Сандомир-ської операції на першому етапі (13—17 липня) війська 1-го Українського фронту оточили й знищили бродівське, розгромили львівське і рава-руське угруповання німецьких військ, а серед них і дивізію «Галичина».

На початку вересня рештки дивізії переїхали до Найгам-мера. Вже 15 вересня почалося нове формування дивізії. У жовтні 1944 р. її направили в Словаччину на придушення

повстання проти німецької адміністрації та для охорони військових об'єктів, де вона перебувала до 31 січня 1945 р. Наприкінці лютого (28) 1945 р. дивізію за наказом німецького командування було розміщено по обидва боки колишнього кордону між Австрією та Югославією. Завданням її була боротьба проти югославських партизан. Наприкінці березня 1945 р. надійшов наказ Гіммлера розформувати дивізію, а зброю і весь обоз передати німецьким військам.

Розуміючи, що війна програна, німецьке командування дало згоду на переформування дивізії на українську. Наприкінці квітня 1945 р. до Дивізії прибув генерал П. Шан-друк — голова Українського Національного Комітету і головнокомандувач усіх українських з'єднань, який привів вояків до української присяги. В тексті присяги йшлося: «...присягаю ... скрізь і повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Народ і свою Батьківщину — Україну, як вояк Українського Національного Війська».

8 травня 1945 р. Німеччина капітулювала. Щоб не потрапити в полон радянським військам, дивізія здалася англійським збройним силам в Австрії. Англійська адміністрація протягом 3,5 років утримувала полонених у концтаборі Ріміні (Італія). Спеціальна комісія на чолі з генералом Мілером протягом 2 місяців вивчала справу вояків дивізії. Було встановлено, що дивізія участі в бойових діях майже не брала і злочину проти свого народу і проти англійців не скоїла. СРСР вимагав видачі дивізії, однак англійці не погодились, спираючись на положення міжнародного права — право опції (вибору). Вони виходили з того, що основна частина вояцтва дивізії — уродженці західних земель України, були в свій час громадянами Польщі, тепер тієї Польщі не стало. По праву опції вояки могли зберегти польське громадянство, прийняти радянське або відмовитися від обох. Ставши бездержавними, вони не підлягали видачі. Тому комісія вирішила рекомендувати англійському урядові поселити дивізійників на Британських островах. Так закінчився бойовий шлях дивізії «Галичина».

З появою в західноукраїнських землях радянських органів влади польові військкомати почали мобілізацію місцевої молоді, але вона зусиллями ОУН всіляко зривалася. Так, у Рівненській області 15 березня — 20 квітня з 66 110 призовників на збірні пункти з'явилися лише 2620, у Дрогобицькій — з 88 979 прибули всього 3867. Але чимало тих, хто ухилилися від призову, не пішли в лави УПА, а поповнили зграї мародерів, бандитів. Тому в липні 1945 р. на спільній зустрічі делегацій УПА й польського підпілля, обговорювалося питання про ліквідацію польських та українських банд, котрі своїми діями дискредитували національно-визвольний рух.

Після того як група Енея (П.Олійника) 29 лютого 1944 р. смертельно поранила із засідки командувача 1-го Українського фронту генерала армії Ватутіна, тиск на повстанців посилився. Щоб підірвати соціальну базу УПА, органи НКВС вдавалися до терору, провокацій проти місцевого населення, спалювали села, широко використовували практику взяття заручників та їх розстріл.

Виконуючи вказівки Й.Сталіна про ліквідацію ОУН— УПА у 1944—1945 pp., уряд УРСР залучив наприкінці 1944 р. до боротьби проти повстанців майже 200 тис. солдатів і офіцерів внутрішніх військ, велику кількість партизанських і винищувальних загонів. З грудня 1944 р. до червня 1945 р. було проведено три величезні каральні операції проти головних угруповань УПА силами кількох дивізій за підтримки танків, артилерії. Однак загони УПА, втрачаючи значну частину свого складу, маневрували, переходили в інші райони, за підтримки місцевого населення знову поповнювали свої лави і продовжували боротись. У січні 1945 р. у Західній Україні побував секретар ЦК КП(б)У і голова уряду М. Хрущов. Він вимагав рішучих заходів: прилюдно вішати полонених повстанців, репресувати їхні сім'ї, запровадити систему заручників та ін. Радянський терор посилювався. Збільшувалася кількість убитих і арештованих повстанців, мирних жителів. Розгорнулась масова депортація сімей повстанців, а дуже часто і жителів сіл, які оголошувались бандерівськими, але ніякої участі в діяльності ОУН не брали. У звіті Наркомату внутрішніх справ УРСР зазначалося, що протягом 1944—1945 рр. проведено 40 тис. операцій, в яких було вбито 103 тис, затримано 125 тис. повстанців. Оскільки кількісний склад УПА не перевищував 80 тис, то зрозуміло, значну частину вбитих і арештованих становило мирне населення.

Уряд УРСР неодноразово звертався до повстанців з пропозицією скласти зброю, обіцяючи амністію. Його представники з мандатом М.Хрущова 23 лютого 1945 р. провели переговори на Тернопільщині з делегацією командування УПА. Уряд УРСР вимагав капітуляції в обмін на амністію. Делегація УПА відхилила ці пропозиції, бо вони не містили якихось змін національної політики Москви в Україні. Однак безперервні звернення уряду УРСР з пропозицією скласти зброю в обмін на амністію своєї мети частково досягли. До 40 тис. повстанців здалися і їх здебільшого відпустили по домівках.

Закінчення німецько-радянської війни, перемога над фашистською Німеччиною і мілітаристською Японією не принесли миру, заспокоєння на українську землю. Без надії розгромити могутній тоталітарний Радянський Союз провід ОУН (б) підняв на боротьбу значну частину населення Західної України, але тоді то була марна боротьба. В історичних умовах зростання сили та міжнародного авторитету СРСР, ідей соціалістичних революцій в Європі стратегія і тактика ОУН виявилися неефективними, хоч повстанці виявляли неабияку мужність. В умовах звірячої розправи над західноукраїнським населенням меркло і те добре, що робилося радянською владою для західних областей. Адже, як і в 1939—1941 pp., цей край був визнаний пріоритетним у республіці, йому виділялися величезні кошти для відбудови та індустріалізації, культурно-побутового будівництва, ліквідації неписьменності, утвердження українства. Однак ці процеси гальмувалися збоченнями у радянізації, різко негативною реакцією населення на зловживання, колоніалістські дії властей.

Історія України:10.5. Звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Відновлення радянської влади. Звільнення Лівобережної України.

У 1943 р. почався корінний перелом у війні. В запеклих чотиримісячних оборонних боях радянським військам вдалося зупинити наступ. 19 листопада під Сталінградом вони почали рішучий наступ, який закінчився оточенням і розгромом (лютий 1943 р.) 330-тисячного угруповання німецьких військ. Перемога на Волзі стала корінним переломом в ході німецько-радянської і загалом Другої світової війни. Його закріпила Курська битва (5 липня — 23 серпня 1943 p.), де було розгромлено до ЗО німецьких дивізій, зокрема 7 танкових і моторизованих. Після цих поразок вермахт уже був неспроможний успішно наступати.

18 грудня 1942 р. було звільнено перший населений пункт української території — с. Півнівка Мілівського району Ворошиловградської (нині Луганської) області. На початку 1943 р. Червона армія розгорнула широкий наступ на фронті завширшки 1600 км. Почалося масове вигнання окупантів, у тому числі з території України. Першим серед обласних центрів України було визволено 14 лютого 1943 р. Ворошиловград.

Внаслідок успішної Чернігівсько-Прип'ятської операції, яка почалася в серпні 1943 р., радянські війська прорвали німецьку оборону і в ніч на 9 вересня форсували Десну. Станом на 14 вересня було звільнено понад 100 населених пунктів, 15 вересня взято Ніжин — останній великий укріплений пункт противника на київському напрямку. Війська Воронізького фронту до 20 вересня визволили 800 населених пунктів північних областей України. Поразки німецьких військ змусили Гітлера прибути у Вінницю. Розроблялись плани стабілізації ситуації, але вони зазнали краху. 21 вересня було взято Чернігів і відкрито шлях до Дніпра, 22 вересня визволено Полтаву. Протягом вересня 1943 р. звільнено Харківську, Сумську, Чернігівську, Полтавську області та лівобережні райони Київщини.

У другій половині вересня 1943 р. радянські війська вийшли до середньої течії Дніпра на 750-кілометровому фронті. Твердячи, що на берегах Дніпра вирішується доля Німеччини, гітлерівці намагалися підготувати тут рубежі, щоб тримати стратегічну оборону. «Швидше Дніпро потече назад, ніж росіяни подолають його», — заявляв Гітлер. Але 3 листопада після артилерійської підготовки та ударів авіації з більш як 20 плацдармів, захоплених раніше на правому березі Дніпра (Букринський, Лютізький, Кременчуцький, Канівський та ін.), почався наступ радянських військ. У ніч на 6 листопада бої розгорнулися на північних околицях Києва, а потім перемістилися в центр. О 4 годині ранку 6 листопада 1943 р. столицю України було визволено.

Однак ці перемоги коштували великих втрат, що були не завжди виправданими. Для сталінщини з її домінуючим принципом абсолютної підлеглості вищій інстанції і безумовного виконання будь-яких, навіть безглуздих, наказів людське життя мало що значило.

У складі наступаючих частин діяли так звані польові військомати, що мобілізували до армії всіх, здатних тримати зброю, навіть 16—17-річних юнаків, яких було залучено майже чверть мільйона. Нерідко їх, ненавчених, необмундированих і майже неозброєних, кидали в бій, щоб «спокутувати кров'ю ганьбу перебування в окупації». Прикриттям» були не танки, артилерія і авіація, а загороджувальні загони, за «підтримки» яких це військо кидали навіть на добре укріплені позиції противника. Під час таких операцій майже всі «мобілізовані» гинули, але за це ніхто не відповідав. Протягом січня 1943 — жовтня 1944 pp. загальні втрати Радянської армії становили майже 3,5 млн. бійців і офіцерів, середньодобові — до 68 тис. осіб. Таких втрат не мала жодна армія воюючих держав.

Звільнення Правобережної України.

Визволивши столицю України та відбивши контрнаступи німецьких військ, радянське командування зосередило всю увагу на підготовці масштабної операції з визволення Правобережної України, маючи завдання вийти на державний кордон. Ставка планувала завдати удару силами 1-го, 2-го, 3-го і 4-го Українських фронтів і дістатися Південної Польщі, Чехо-Словаччини і Балкан. З грудня 1943 р. до середини квітня 1944 р. на величезних просторах від Полісся до Чорного моря, від Дніпра до Карпат було розгорнуто одну з найбільших битв Другої світової війни. У ній взяли участь одночасно з обох боків майже 4 млн осіб, 45,5 тис. гармат і мінометів, 4,2 тис. танків і самохідно-артилерійських установок.

Зміцненню могутності радянських військ сприяли трудівники тилу, які створили матеріальні передумови для успішного здійснення наступальних операцій на фронтах. У 1943 р. авіаційна промисловість випустила до 35 тис. літаків, танкова — 24 тис. танків та САУ, артилерійські заводи — майже 45 тис. гармат. Трудівники тилу доклали максимум зусиль, щоб одягти, взути, нагодувати армію.

На той час німецька армія була ще дуже сильною. Керівництво Німеччини мобілізувало нові промислові та людські резерви і планувало перехопити ініціативу, завдатя рішучої поразки радянським збройним силам.

У 1944 р. було проведено нові блискучі операції, котрі дали змогу чотирьом Українським фронтам розгромити угруповання німецько-фашистських військ «Південь» і групу «А», що забезпечило звільнення всієї України. Так, внаслідок успішного проведення Кіровоградської, Корсунь-Шевченківської та Рівненсько-Луцької операцій Червона армія, окремими частинами форсувавши Південний Буг та Дністер, вийшла 23 березня 1944 р. на державний кордон.

Однією з останніх великих битв на Україні була наступальна операція 1-го Українського фронту на Рава-Русько-му та Львівському напрямках проти сильного ворожого угруповання «Північна Україна». Розвиваючи наступ, війська угруповання оточили в районі м.Броди 8 німецьких дивізій і розгромили їх.

Розгромом німецько-фашистських військ у Карпато-Ужгородській операції наприкінці жовтня 1944 р. і звільненням Ужгорода 28 жовтня завершилось визволення України. Битва за повне звільнення України від фашистів тривала довгих 22 місяці, в ній брало участь до половини живої сили й бойової техніки всіх діючих радянських військ. Однак війна тривала, і тепер вона спрямовувалась на визволення поневолених фашистами країн Європи, завершення розгрому Німеччини. Найактивнішу участь у боях брали мільйони воїнів-українців. А з протилежного боку європейського театру воєнних дій так само мужньо воювали у лавах армій США, Канади та інших країн антигітлерівської коаліції солдати і офіцери українського походження із середовища тамтешньої еміграції. Так розпорошена українська нація знаходила можливість для об'єднання своїх зусиль з волелюбним людством проти ворога його свободи.

Розвиток науки та техніки у 40-х — першій половині 50-х років

Перед початком війни Радянський Союз володів значним науковим потенціалом. До 1941 р. в 1821 науковій установі, у тому числі 756 великих наукових інститутах науковою роботою займалось 98,3 тис. осіб.

В Україні був зосереджений наймогутніший науковий потенціал порівняно з іншими республіками. У 1940 р. тут налічувалося 163 науково-дослідних інститути. У складі АН УРСР працювало понад 1190 науковців, у тому числі 60 академіків і 66 членів-кореспондентів АН УРСР, 164 доктори наук. Попри адміністрування в керівництві наукою, сталінські репресії Україна поступово стала визнаним світовим лідером у розвитку таких фундаментальних галузей, як квантова електродинаміка, фізика твердого тіла, кінетична теорія фізики плазми, автоматичного дугового електрозварювання. Свої наукові школи створили М. Боголюбов, М. Кирилов, І. Курчатов, М. Лаврентьев, Є. Патон. Світова

медична та біологічна науки з особливим інтересом стежили за науковими доробками О. Богомольця, В. Воробйова, О. Палладіна, В. Юр'єва та ін.

З початком Другої світової війни діяльність наукових установ республіки підпорядковувалася потребам воєнного часу. При АН УРСР був створений Науково-технічний комітет сприяння обороні. Науково-дослідні установи України надавали науково-методичну і практичну допомогу оборонній промисловості, сільському господарству, лікувальним установам. Головні науково-дослідні установи були перебазовані з України у східні райони СРСР. Більшість з них, а також Президія АН УРСР перебувала в Уфі (влітку 1943 р. АН УРСР було перевезено до Москви). Деякі академічні інститути працювали на основі промислових підприємств у Середній Азії, Поволжі, на північному Уралі, в Сибіру.

Українськими вченими були розроблені технологія виробництва високоякісного металу, створювалися нові зразки зброї, бойової техніки тощо. Вчені Інституту електрозварювання на чолі з Є. Патоном впровадили нові методи електрозварювання. Розвитку воєнного приладе-, літако- й моторобудування, проектування приладів для радіолокації й пеленгації, створенню нових матеріалів для воєнних потреб сприяли вчені Фізико-технічного інституту та Інституту фізики АН УРСР.

Інститут клінічної фізіології під керівництвом академіка О. Богомольця створив препарати для лікування ран і переломів кісток. Відомий хірург-офтальмолог, академік АН УРСР В. Філатов, який очолював Український інститут очних хвороб, удосконалив методи лікування, пов'язані з пересадкою рогівки ока як засобом боротьби зі сліпотою.

У повоєнні роки було внесено зміни в організацію наукових досліджень в УРСР. Розширилася мережа науково-дослідних установ: якщо в 1945 р. їх налічувалося 267, то в 1950 — 462, в тому числі більше ЗО академічних інститутів. Серед новостворених — харківські інститути радіофізики та електроніки, фізико-технічний низьких температур, львівські — машинознавства та автоматики, геології та корисних копалин, київські — металофізики, металокераміки і спецсплавів та ін. У 1954 р. було утворено Кримський філіал АН УРСР.

У 1946 р., після смерті О. Богомольця, президентом АН УРСР був обраний біохімік О. Палладій. Зміцнення матеріально-технічної бази науково-дослідних установ, зростання кадрового потенціалу дало змогу українським вченим збагатити науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Особливо помітний їх внесок у розвиток ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. Вчені України взяли активну участь у підготовці до запуску в жовтні 1957 р. першого штучного супутника Землі. В 1956 р. генеральним конструктором космічних кораблів в СРСР став виходець з Житомирщини С. Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів здобув академік А. Люлька. Одним з творців атомної бомби був генерал М. Духов.

Широкі дослідження проводились у галузі електротехніки: у 1948—1950 pp. було виготовлено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину. В1949 р. розгорнулися дослідження в галузі фізики атомного ядра. Науковці Харківського фізико-технічного інституту АН УРСР досліджували радіофізику, ядерну фізику надвисоких енергій. Були розроблені технології одержання надміцного чавуну, розпочалися дослідження в галузі порошкової металургії.

В Інституті електрозварювання АН УРСР, якому 1945 р. було присвоено ім'я Є. Патона, Б. Патон створив теорію автоматів дугового зварювання під флюсом. Значним технічним досягненням була побудова в 1953 р. найбільшого тоді у світі суцільнозвареного моста через Дніпро у Києві завдовжки понад 1,5 км.

Українські вчені вперше одержали важкий азот та створили методи концентрування важкої води. Однак у галузі сільськогосподарських, біологічних та медичних наук нерідко доводилося працювати над прожектерськими планами, породженими в партійно-урядових кабінетах: акліматизація на українських землях субтропічних та каучуконосних культур. Значної шкоди у розвитку біологічних наук завдала лисенківщина: у 1947—1948 pp. відновилися переслідування генетиків, Т. Лисенко оголосив ген міфічною частинкою. Біологів, які в проблемах генетики дотримувалися наукових позицій (Д. Третяков, М. Гришко, І. Шмаль-гаузен та ін.), було піддано нищівній критиці, що надовго загальмувало розвиток біологічної науки.

Розвиток авіації. До початку війни авіаційну промисловість, що до середини 30-х років розвинулася у велику галузь народного господарства, було істотно реорганізовано. До 1939 р. вона налічувала ЗО конструкторських бюро (КБ) із 3166 науковими співробітниками. Вони впровадили в серійне виробництво швидкісні моноплани із гвинтами, що в польоті змінюють відстань. Конструктивні вдосконалення дали змогу підвищити швидкість майже всіх типів літаків на 20—30%. На основі робіт М. Келдиша було створено теорію флатера (вібрації, що виникають на великих швидкостях, які призводять до руйнування літака), яка позитивно вплинула на процеси моделювання. В літакобудуванні почали широко застосовуватись дюралюміній, високоміцна сталь (хромансиль), легкі сплави підвищеної стійкості. У грудні 1942 р. було впроваджено в експлуатацію нову аеродинамічну трубу.

Розвиток вітчизняного літакобудування ускладнили сталінські репресії, яким було піддано тисячі висококваліфікованих фахівців, вчених, констуркторів. В умовах тюремного режиму працювали видатні авіаконструктори А. Туполев, В, Мясищев, В. Петляков, С. Корольов та ін. А видатного українського авіаконструктора К. Калініна, чиї літаки серії "К" у 30-ті роки становили основу парку літаків Аерофлоту, було розстріляно. Багато провідних спеціалістів його КБ було репресовано, переведено на інші роботи.

Попри те в Україні було створено потужну авіаційно-технічну базу: 12 дослідних і серійних авіазаводів у Харкові, Києві, Полтаві, Дніпродзержинську. Центром українського моторобудування стало м. Запоріжжя. Плідно працювали КБ І. Неймана (Харків) і В. Таїрова (Київ). З Україною була пов'язана діяльність видатних російських конструкторів Д. Григоровича і П. Сухого. Українські вчені і вихідці з України працювали в усіх провідних авіаційних конструкторських бюро країни.

Було завершено "роботу над літаками ЯК-1, ЛАГГ-3, МИТЬ-1. Всього за період війни було опановано і запущено у серійне виробництво 25 типів нових та модернізованих літаків. Серед них — винищувачі ЯК-3, ЯК-5, ЯК-9, ЛА-5, ЛА-7; штурмовики ИЛ-2, ИЛ-10; бомбардувальники ПЕ-2, ПЕ-8, ТУ-2.

Протягом усієї війни конструктори працювали над вдосконаленням авіадвигунів, домагаючись зростання їх потужності, надійності, економічності. КБ В. Климова розробило й запустило у серійне виробництво двигун ВК-108, на якому вдалося досягти швидкості 745 км/год — найвищої на той час у винищувальній авіації з поршневим двигуном. КБ А. Швецова створило двигун повітряного охолодження АТТТ-82ф, а наприкінці війни випробовувало двигун потужністю 4500 к.с. Це була найвища у світу потужність.

У роки війни тривала робота над створенням безпілотної авіації. Поштовхом до розвитку цього напряму стала поява у гітлерівців літаків-снарядів ФАУ-1, за допомогою яких вони наносили удари по Англії. Було створено КБ безпілотної бойової техніки, яке очолив колишній студент Київського авіаційного інституту В. Челомей. На базі створеного ним «пульсуючого» двигуна були побудовані літаки-снаряди, які запускали з борту важких бомбардувальників поза зоною повітряної оборони противника. Вже у грудні 1944 р. десятки літаків-снарядів типу «1.ОХ» пройшли вдалі випробування. На базі літаків ПЕ-8, ТУ-2 і ТУ-4 було сформовано декілька авіаційних полків, озброєних цією грізною зброєю. У бойових діях вона не була застосована. Та завдяки втіленим у ній технічним розробкам у повоєнний час розпочалося мирне освоєння космосу.

23 червня 1941р. Раднарком СРСР підпорядкував Аерофлот Наркомату оборони, на базі якого було сформовано шість авіаційних груп УПФ особливого призначення (АГОП), серед яких були Київська і Південно-Західна.

З перших днів війни київські авіатори розпочали бойові операції за завданням штабу Південно-Західного фронту. Так, на початку липня 1941 р. в районі Луцьк—Броди—Рівне розгорнувся великий танковий бій. Льотчики Київської АГОП УПФ за кілька днів доставили у війська 34 т запчастин для танків, 7,3 т боєприпасів, 151,2т іншого вантажу.

Стійкість, відвагу та військову гідність виявили екіпажі цієї авіагрупи і в період тримісячної оборони Києва, в якій найактивнішу участь взяли студенти Інституту цивільної авіації. На базі Київського авіазаводу було сформовано п'ять фронтових ремонтних бригад, що займались ремонтом літаків безпосередньо в прифронтовій смузі. За участь в обороні міста більше 100 авіаторів були нагороджені медаллю «За оборону Києва».

Південно-Західна АГОП діяла в складі військ Південного фронту. Сформована з особового складу підрозділів Одеського та Дніпровського аеропортів, вона лише за червень-ли-пень 1941 р. переправила до лінії фронту 110 т воєнного вантажу. Радіонавігаційна служба Одеського аеропорту забезпечувала авіацію дальньої дії зв'язком при нанесенні повітряних ударів по базах противника та нафтових промислах в Румунії.

Українські авіатори лише з липня 1942 р. по січень 1943 р. здійснили 92 вильоти до партизанів. В тил ворога було переправлено 38 організованих груп чисельністю 850 осіб. Під кінець осені 1942 р. десятки літаків літали на партизанські аеродроми С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова та ін.

На час повного визволення території України льотчики здійснили 1964 вильоти та доставили для партизанських загонів 1532 т вантажу, 4374 партизанів. За роки війни підрозділами цивільно-повітряного флоту було перевезено більше 2 млн 350 тис. осіб та 278 тис. т вантажу. За героїзм і відвагу понад 500 авіаторів України були нагороджені орденами та медалями.

Перші кроки повоєнної відбудови на українських землях

З перших днів визволення України почалася відбудова її території. Головна увага приділялася підприємствам, які найменше постраждали і могли випускати оборонну продукцію. Проте воєнно-комуністичні методи господарювання й організації суспільно-політичного життя сковували ініціативу, негативно позначилися на ефективності робіт.

Однак за час війни світогляд, настрої окремих груп населення, переважно інтелігенції, змінилися: вони чекали певних соціально-політичних змін, передусім ліквідації колгоспної системи в її сталінсько-кріпосницькому варіанті, демократизації суспільно-політичного життя. У відповідь органи НКВС розгортали репресії: виселення українців на Північ і в Сибір, арешти і концтабори, щонайбільше тих, хто працював за часів окупації у фашистських органах влади. Репресії охопили всі головні міста УРСР, хоч розмірів великого терору 30-х років не набрали та й проводились переважно «без шуму». З часом їм були піддані ті, хто в окупацію працював на підприємствах, щоб не загинути від голоду.

Проте покарання національних меншин за «нелояльність» до радянської влади набуло більшої жорстокості. Влада вдавалася щодо них до масової депортації. У травні 1944 р. з Криму поголовно виселено до Казахстану, Сибіру, Середньої Азії 65 тис. кримських татар, 14,7 тис. греків, 12,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірменів. Подібне відбувалося на Кавказі. На звільнену територію поверталися звичний владі морально-психологічний і політичний пресинг бюрократичної системи, сліпа сваволя центру. Даремно М. Хрущов у лютому 1944 р. звертався-до Сталіна з проханням затвердити макет медалі з написом українською мовою «За звільнення України», а наприкінці серпня разом з О. Корнійчуком — про створення Холмської області у складі УРСР. У Москви були інші глобальні плани.

У звільнених районах радянська влада зуміла оперативно навести жорсткий громадський порядок, забезпечила всіх роботою, за допомогою карткової системи створила мінімальні умови для виживання міського населення, відкривала освітні заклади, охоплюючи молодь навчанням. Завдяки цьому вона намагалася виглядати в очах переважної більшості населення незрівнянно кращою, ніж фашистський «новий порядок», що приніс українському народові лише смерть, бідування й приниження. Переважна більшість населення щиро вважала тоді радянську владу «своєю».

Швидко розгорталася відбудова народного господарства, яке було майже повністю зруйноване. Але на все це держава могла виділити лише мізерні кошти. А масове повернення майна підприємств, евакуйованих у 1941 p., визнавалось нераціональним. Було повернуто лише невелику кількість цього майна.

Однак у Донбас і Кривбас у 1943—1944 pp. надійшла значна кількість матеріалів, інструментів, обладнання та продовольства з багатьох підприємств СРСР, оскільки вся економіка пбтребувала сталі та вугілля. Повертались також робітничі колективи, щоправда, в неповному складі. Тому відбудовні роботи велися здебільшого за рахунок власних ресурсів, навіть доводилось збирати на руїнах підприємств деталі, частини різних механізмів. Не вистачало робочої сили, і тому проводились великі мобілізації, переважно молоді з села.

Важким було матеріально-побутове становище населення, тому що карткова система розраховувалась на найнижчий прожитковий рівень. Надзвичайно гострою була житлова проблема. В Україні 10 млн осіб залишились без даху над головою. За цих умов рятували становище патріотичний ентузіазм людей, бажання якомога швидше повернутися до мирної праці.

Швидко відбудовувалися підприємства, які мали використовувати в оборонних ціляче. Було відновлено до 30% довоєнних виробничих потужностей, проведено необхідну підготовчу роботу для великомасштабних відбудовчих робіт. Республіка перетворилась на прифронтову матеріально-технічну базу діючої армії.

Історія України:10.6. Завершення Другої світової війни. Внесок народу України в перемогу над фашизмом.

Завершальний етап Другої світової війни та її уроки.

Після вигнання німецьких військ за межі Радянського Союзу бойові дії розгорнулися на територіях рейху та його союзників. Збройні сили, які вели наступ, були добре озброєні, згуртовані, навчені. У їхньому багатонаціональному складі різко зросла частка воїнів-українців. Особливо це стосувалося 1-го, 2-го, 3-го, 4-го Українських та 1-го Білоруського фронтів, особовий склад яких був українізований за рахунок жителів України, мобілізованих до армії у 1943—1945 pp. Тільки із західних областей України з лютого 1944 р. до осені 1945 р. лави Радянської Армії поповнили 750 тис. осіб призивного віку (96—98% усіх тих, хто підлягав мобілізації).

У середині січня 1945 р. розпочався загальний наступ радянських військ. Були успішно завершені Вісло-Одерська, Східно-Прусська і Західно-Карпатська операції. 16 квітня 1945 р. почалася Берлінська операція. Під час її було розгромлено 93 піхотних, танкових і моторизованих німецьких дивізії. З 16 квітня по 7 травня радянські війська взяли в полон 480 тис. солдатів і офіцерів, захопили 1550 танків, 8600 гармат, 4510 літаків. Всього цього було досягнуто ціною життя понад 100 тис. радянських воїнів, Берлін впав.