8.6. Причини поразки, історичне значення та уроки Української національно-демократичної

Причини поразки революції

Українська революція була наслідком логічного розвитку подій, що відбувалися у контексті європейської і світової історії. Прагнення українського народу до самовизначення і незалежності вилилися в могутній вибух національно-визвольного руху 1917—1920 рр. В Україні визвольні змагання набули специфічних рис, що було пов'язано з її місцем у геополітичній системі, особливостями соціально-економічного, національно-культурного, релігійного життя.

Причини поразки Української революції, яка увібрала в себе і національні, і соціальні проблеми, зумовлені низкою об'єктивних і суб'єктивних факторів, аналітичне висвітлення яких було здійснено в працях М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка, М. Шаповала, С. Петлюри., Д. Дорошенка, І. Мазепи та ін. Спираючись на їх досвід, сучасна історіографія визначає основні причини поразки Української революції:

1. Соціальна структура української нації потенційно не відповідала завданням, що їх мала розв'язати національно-демократична революція. Одержане в спадщину після 250-річного гноблення неструктуроване українське суспільство було надзвичайно важко організувати на осмислені, цілеспрямовані дії передусім через низький ступінь свідомості його громадян.

«Революція 1917 року застала українців скаліченими національно, соціально і культурно», — писав І. Мазепа.

Причини поразки Української національно-демократичної революції .

Лише селянство залишалося українським щодо мови та національних традицій. Всі інші верстви українського суспільства були денаціоналізовані. Відсіль недостача української інтелігенції — мозку нації — і взагалі мала національна свідомість в народних масах.

...Бракувало людей добре дисциплінованих, з характером, людей з фаховою та загальнополітичною освітою. Наслідком того в багатьох галузях державного життя ширилася безвідповідальна «отаманщина» та сваволя на шкоду українській визвольній боротьбі»1.

2. Політичні розбіжності між партіями, які очолювали визвольний рух. Своєрідним каталізатором був більшовизм. Соціалістичні партії намагалися відповідною революційною

тактикою «відтягнути» українські маси від впливу московських більшовиків і повести їх за собою. Несоціалістичні групи, навпаки, залякані більшовицькою пропагандою, в

кожному революційному кроці українських соціалістів вбачали «більшовизм» і національну небезпеку. Своєю консервативною політикою, зокрема в справах суспільно-господарських реформ, праві групи гальмували боротьбу з поширенням більшовицьких впливів на Україну.

3. Гетьманський режим, який сприяв успіху більшовицької пропаганди, призвів до розвалу єдиного національного фронту, що склався за Центральної Ради. Один з авторитетних фахівців з історії революційних рухів, суспільно-політичної думки П.Феденко перемогу більшовизму пов'язує насамперед із самою Гетьманщиною. «Прикриваючи

панування російських реакційних націоналістів в Україні титулом гетьмана Української держави, — пише він, —Скоропадський допомагав їм руйнувати український національний рух і цим полегшував здійснення планів російського більшовицького уряду, що готувався до нової окупації України».

4. Отаманщина. Як зазначав В. Винниченко, «...розгони робітничих і селянських з'їздів, розстріли й пороння різками робітників і селян, ...залишання на адміністратив

них посадах гетьманів, безчинства, сваволя балбачанівської офіцерні, яка здебільшого була руська, все це без усяких декларацій цілком загітувало проти Директорії весь лівий беріг, робітництво й селянство, без ріжниці національності». Отаманщина створила сприятливі умови для дій внутрішніх і зовнішніх ворогів України.

5. Розбіжності, суперництво всередині українського проводу, відсутність чіткої революційної програми, брак підготовлених кадрів. М. Шаповал підкреслював, що «...провідні особи української революції не мали виробленої програми революції: найбільш свідомими щодо цього були Винниченко і Петлюра, що меншовики на початку революції обстоювали буржуазний характер революції, а потім еволюціонували в протилежному напрямі (весною 1919 року): Винниченко став комуністом, а Петлюра перейшов до дрібної буржуазії. Грушевський еволюціонував планомірно вліво, прийняв соціальну революцію і відмовився від боротьби з більшовиками. Петрушевич політично орієнтувався по черзі: на

німців, на Антанту, на Денікіна, на більшовиків, при чім в останній орієнтації прийняв не ідею соціальної революції (не став соціалістом), а лише в даній ситуації знайшов за більш

доцільне орієнтуватись на більшовиків (на уряд, а не більшовизм)».

Великою вадою лідерів Української революції М. Шаповал вважав відсутність послідовності, витримки, сили духу, динамізму, оперативності.

6. Регіональна роз'єднаність України, намагання керівництва різних державних утворень без погодження з іншими йти до мети. «Один народ, — зазначав М. Шаповал, —а будується одночасно три українські держави: Кубанська республіка (Кубань він вважав українським тереном. — Авт.), Українська Республіка, Західноукраїнська Республіка. 1918—1919 рік був цікавий: аж три українських держави, три уряди, три армії, кілька орієнтацій, посольств, представництв. Нація свідома так не робила б».

7. Відсутність належної уваги до релігійно-церковних питань, зокрема до автокефалії Української православної церкви. Петлюра зазначав: «.. .ми не продумали до логічного кінця поставленого перед українською державністю питання про націоналізацію нашої церкви».

8. Згубний вплив зовнішнього чинника, всуціль вороже оточення УНР, перманентні військові втручання тощо. «Великі природні багатства України, як і її геополітичне положення (на шляху між Європою і Азією), — писав І. Мазепа, — завжди притягали до себе увагу різних сусідніх держав, і це власне було одною з поважніших причин постійних нападів на Україну різних чужонаціональних сил [...] Цим пояснюється, що, напр., держави Антанти (Англія, Франція, Америка) після закінчення війни з Німеччиною 1918 р. помагали російським монархістам боротися за відновлення "єдиної неділимої Росії". Так само проти нас був світ революційно-большевицький, що намагався перетопити всі народи колишньої Росії в єдину совєтську націю і утворив свої організації не тільки на Україні, але в цілій Європі. А ми знаємо з історії, що то значить, коли народ, навіть організований, не має в світі прихильників і примушений захищати себе перед багато сильнішим ворогом»1.

9. Небажання і невміння керманичів революції створити регулярні збройні сили, інші силові ефективні й дієздатні структури держави.

Загалом, підсумовуючи причини поразки революції, перші її історіографи підкреслювали, що об'єктивних підстав для остаточної перемоги було замало. І саме це, а не лише помилки та прорахунки, вирішило долю боротьби. Хиби і невдачі боротьби, за оцінками І. Мазепи, «випливали насамперед з загального недозрілого стану української нації, в якому її застала революція. Україна була ще неготова до великих подій. [...] Нація, що втратила свої освічені верстви, не була в стані за один-два роки утворити потрібні кадри інтелігенції, опанувати міста, перебрати в свої руки промисел, торгівлю та всі інші ділянки свого національного життя».

Історичне значення Української революції.

Надзвичайно критично оцінюючи досвід 1917— 1920 pp., політичні діячі революційної доби не були схильні перекреслювати значення Української революції. Вони зовсім не вважали боротьбу марною або такою, в якій українці продемонстрували лише свою «мізерність».

Ще на політичній нараді 26 листопада 1919 p. C. Петлюра зазначав: «Наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами... Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісовою, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свободу й державну незалежність. Ті, що легковажили наш рух, тепер побачили, що ми така сила, якої не можна не брати на увагу. .. За час двохлітньої нашої боротьби ми створили українську націю, яка й надалі активно боротиметься за свої права, за право самостійно й ні від кого незалежно порядкувати на своїй землі»1.

Емоційно оцінював історичне значення Української революції М. Шаповал: «Передовсім, в ній народ знайшов своє ім'я. Украдене ворогом ім'я наше вернулось. Тепер кожний селянин і робітник знає, що він українець. Це великий здобуток революції... Але що більш! По цілому світі прокотилось і прогриміло ім'я України, яка змучена і обкрадена повстала до боротьби за своє людське право. Кілька років цілий світ чув і чує й тепер ім'я України, це веде до того, що світ таки пізнає справу нашу, визнає її за справедливу і своєю опінією підтримуватиме існування України, як рівноправного члена всесвітнього суспільства. Наша справа, наше ім'я вже не загине».

Великим завоюванням революційної боротьби було зростання національної свідомості мас, повернення інтелігенції до лона українського народу, відродження ідеї соборності українського народу, вкорінення її у масову свідомість.

Уроки революції 1917—1920 pp.

До уроків Української революції ще в перші пореволюційні роки зверталися провідні її діячі. Так, колишній Генеральний секретар і міністр в урядах У HP M. Шаповал в своїй ґрунтовній праці «Велика революція і українська визвольна програма» (Прага, 1928) вивів такі висновки-уроки: «Революція прийде! Але нова наша революція, будучи по програмі продовженням і здійсненням соціальної програми 1917—1919 pp., по формі буде інакшою: замість хитання — устремління до ясної мети, замість шукання допомог— опертя на свої революційні сили». А І. Мазепа підкреслював: «Наша національна революція вивела український народ на шлях розвитку, якого вже ніякі сили не зможуть спинити».

З погляду сьогодення можна почерпнути такі уроки: 1. В Україні бракувало політичних сил, здатних втілювати ідеологію консенсусу. Натомість політичні табори, зайнявши діаметрально протилежні позиції, почали діяти на самознищення. Ціною такої боротьби стала втрата Україною шансу стати незалежною демократичною державою.

2. Будь-яка політична сила, насамперед демократична, яка бере владу і бере на себе відповідальність перед народом, мусить діяти наступально, послідовно, ініціативно. Ці кроки мають збігатися з настроями та сподіваннями значних верств суспільства.

3. Якою б не була вага зовнішніх чинників та сил у державотворчому процесі, опору завжди слід шукати всередині країни.

Отже, Українська національно-демократична революція завершилася поразкою. Перемогли започатковані більшовиками процеси соціальної перебудови суспільства, в якій національним аспектам відводилась другорядна роль.

Однак, не досягши своєї мети, Українська революція започаткувала традицію державності.

Особливості розвитку науки і техніки у 1917—1920 pp.

У тогочасному розвитку науки і техніки, домінувало природознавство. Особливого значення набули електрифікація народного господарства, використання двигунів внутрішнього згорання, поширення поточно-масового виробництва, створення різних систем механізації та автоматизації технічних процесів та ін.

У природознавстві на передній план виступила ядерна фізика. Дослідження структури атома і механізму ядерних реакцій, вивчення специфічних закономірностей мікро-явищ зумовили якісно нову траєкторію досліджень в інших галузях. Активізувалися дослідження в галузі фізики і математичних наук. Кардинальні зрушення відбулися в хімічній науці та хімічній технології: синтез аміаку, синтез метанолу, отримання синтетичного рідкого палива і синтетичного каучуку, виготовлення штучного волокна і пластмас. Нових рубежів сягнула біологія, особливо генетика, а також науки про Землю (геологія, геофізика), океанографія, метеорологія та інші природничі науки. Виникли нові пограничні дисципліни — хімічна фізика, в якій знайшли застосування новітні досягнення квантової механіки та електронної теорії, біохімія і біофізика. В цей період В. Вернадський започаткував основи біогеохімії, показавши творчу геохімічну роль живої матерії в історії Землі. Тоді ж він створив філософію суспільного життя, пов'язану з його вченням про ноосферу, сферу розуму, яка має формуватися в результаті розумного перетворення планети працею і науковою думкою людства.

Характерною тогочасною особливістю було різке підвищення соціального значення науки і техніки. Електрика стала одним з вирішальних факторів освоєння нової техніки, становлення нових енергоємних галузей промисловості. Вона сприяла більш ефективному використанню природних енергетичних ресурсів та раціональному розподілу продуктивних сил.

Вдосконалювались виробничі процеси в металургії. Водночас з домінуючим положенням чорної металургії (чавун і сталь становили понад 90% загального вагового споживання металів) відбувалося вдосконалення металургії легких кольорових металів. Особливо велике значення мало поширення алюмінію, який застосовувався в літако- і автомобілебудуванні, у виробництві двигунів, електропромисловості та ін.

В Україні в цей час плідно працювали видатні вчені, серед яких — хімік Л. Писаржевський, ботанік-фізіолог Є. Вотчал, металознавець А. Виноградов, гідромеханік Г. Проскура, терапевт М. Стражеско, історики Д. Багалій, В. Бузескул, біохімік О. Палладій, фахівець в галузі мостобудування Є. Патон, один із засновників школи газотурбобудування В. Маковський та багато інших.

Восени 1918 р. група видатних вчених (А. Кримський, Д. Багалій, П. Тутковський, С. Тимченко) на чолі з академіком В. Вернадським розробила проект організації Української Академії наук (УАН), створеної у листопаді 1918 р. Першими дійсними членами УАН стали В. Вернадський, Д. Багалій, М. Біляшівський, К. Воблий, М. Петров, Ю. Кримський, О. Левицький, П. Тутковський, М. Кащенко, В. Перетц, М. Сумцов, В. Липський та ін. У складі УАН працювали відділи історико-філологічних, фізико-матема-тичних, соціально-економічних наук, які об'єднували 3 інститути, 26 кафедр, кабінетів, наукові комісії і комітети. При УАН розгорнула свою діяльність Комісія з вивчення природних багатств України, очолювана В. Вернадським.

Велика увага приділялась розвитку суспільних наук. Значну науково-дослідну роботу проводили вчені-філологи. У 1919—1920 pp. УАН розробила найповніші правила українського правопису.

Ефективно розвивався морський, річковий, залізничний транспорт. Швидко зростали темпи розвитку літакобудування. Значне поширення аеродинамічних досліджень,

Причини поразки Української національно-демократичної революції 263

раціональний вибір аеродинамічних форм машин з поступовим переходом до монопланних суцільнометалевих конструкцій (Г. Юнкере в Німеччині, 1920 р.; А. Туполев у СРСР, 1923—1924 pp.), підвищення потужності двигунів зменшення їх ваги, суттєве вдосконалення технології виробництва — все це визначило стрімке нарощування швидкості польотів (від 300 км/год у 1922 р. до 755 км/год у 1939 р.) та їхніх максимальних висот. Послідовно поліпшувались технічні характеристики літаків.

До початку 20-х років виникла регулярна цивільна (транспортна) авіалінія: в 1918 р. було введено в експлуатацію поштово-пасажирську авіалінію Нью-Йорк — Вашингтон, через рік така ж авіалінія з'єднала Берлін з Веймаром, а в січні 1921 р. поштові перевезення почалися в Україні по лінії Харків—Київ—Катеринослав—Севастополь.

Перша світова війна призвела до розширення сфери застосування літаків. Поряд з використанням аеропланів для розвідки і коригування артилерійського вогню з'явилася бомбардувальна, винищувальна і морська авіація. З осені 1916 р. у Вінниці розташовувався штаб «Ескадри повітряних кораблів», в складі якого було 18 важких бомбардувальників і ЗО легких літаків. Під Херсоном влітку цього ж року було створено науково-дослідний центр для випробувань літаків, двигунів, обладнання і авіаозброєння — «Головний аеродром» повітряного флоту Росії. У квітні 1917 р. в системі Головного аеродрому вже діяли лабораторія, відділи, аеродромна служба, проводились дослідні роботи і почалося будівництво аеродинамічної труби. Пізніше він перейшов до рук більшовиків, а 4 квітня 1918 р. з приходом німецьких військ був ліквідований.

Розроблялися теоретичні основи ведення авіацією військових дій. Зокрема, киянин Є. Крутень, призначений у березні 1917 р. командиром 2-ї винищувальної авіагрупи, став засновником теорії тактичного застосування винищувальної авіації. Війна підвищила попит на авіатехніку і військових льотчиків, які готувались в Одесі, Києві, Севастополі (Качинська авіашкола), Сімферополі, Харкові, Бердянську, Євпаторії.

У 1917 р. були окремі спроби створити більш досконалі літаки. У Києві успішно було випробувано літак-біплан конструкції Ф. Терещенка — В. Григор'єва (Т-7 або Г-7). Найбільшим літакобудівним підприємством в Україні був Одеський авіазавод «Анатра». Протягом 1913—1917 pp. значну частину продукції заводу становили ліцензійні літаки «Фарман», «Ньюпор», «Вуазен» і «Моран». З 1915 р. тут почали випускати свої дослідні літаки, частина яких будувалася серійно, і в 1917 р. вони вже кількісно переважали іноземні. Всього до 1918 р. заводом було випущено 1056 літаків. У 1916 р. у Сімферополі почалось будівництво філії Одеського заводу «Анатра», в якій до початку 1918 р. виготовлено 50 літаків.

Першим дослідним літаком, спроектованим на заводі «Анатра» у 1915 p., був біплан «Анаде» (з двигуном «Клер-же» у 110 к.с. він мав назву «Ананле» чи «Ананлер»). У 1916—1917 pp. завод побудував 170 таких машин. Потім із заміною двигунів на літаку «Анаде» на «Сальмон» (150 к.с.) виник новий тип літака — «Анасаль», який серійно виготовлявся у 1917 р. (побудовано не більше 70 машин). За основними льотно-технічними даними «Анасаль» не поступався закордонним зразкам того часу «Фарману-30» і «Альбатросу».

На Одеському заводі випускались літаки й інших модифікацій — «Анатра-ДСС», винищувачі «Анамон», «Торпедо», бомбардувальник-біплан «Анатра-Д».

Найвразливішим місцем створюваної авіапромисловості була відсутність добре налагодженого виробництва авіаційних моторів. Тому, отримавши матеріальну підтримку військових, правління акціонерного товариства електромеханічних споруд в Петрограді «Дека» побудувало в Олександрійську (тепер Запоріжжя) відділ авіадвигунів. Вже в другій половині 1916 р. тут налагодили випуск шестициліндрового двигуна типу «Мерседес» (129 к.с), ay 1917 р. почали виготовляти двигуни того ж типу потужністю 170 к.с.

Створена авіаційна матеріально-технічна база на теренах України в процесі відродження української державності у 1917—1920 pp. становила основу військово-повітряних сил УНР, радянської влади, уряду гетьмана П. Скоропадського і Директорії УНР, а також білогвардійської армії. Авіа-загони цих урядів з певним поповненням від союзних держав використовувались головним чином у збройній боротьбі. В цей час було зроблено на території УНР перші у світі спроби встановлення регулярного поштового зв'язку на військових літаках між окремими містами (Києвом, Одесою, Полтавою). Низька технологічна оснащеність більшості літаків призводила до численних аварій. У1918— 1920 pp. відбулося 420 катастроф, в яких загинуло більше льотчиків, ніж у повітряних боях і від наземного вогню.

Водночас будувалися і нові літаки, здійснювалась підготовка пілотів і техніків. У 1918—1920 pp. заводи постачили фронту майже 540 аеропланів. Найбільш вдалим літаком цього періоду вважається біплан «Сопвич»— двомісний розвідник з двигуном «Клерже» (130 к.с). Його будували серійному 1917—1923 pp. У 1919 р. завідувач майстернями КПІ інженер В. Григор'єв модифікував «Сопвич», встановивши на ньому потужніший двигун «Опель» (185 к.с.) і застосував шасі від трофейного літака «Рімплер». Конструктори Сімферопольського заводу А. Крилов і Д. Федоров у 1920 р. успішно модифікували один з найпопулярніших з 1912 р. літаків — «Ньюпор-4».

Україна в 20—30-ті роки XX ст..

20- 30-ті роки XX cm. — драматичний період в історії українського народу. Державне та партійне керівництво УСРР і РСФРР, а згодом СРСР проводили політику на знищення української нації, організувавши голодомори в 1921—1923рр. та 1932—1933рр. Трагічним фіналом соціально-економічних перетворень, колективізації та індустріалізації стали вчинені сталінським режимом масові репресії, від яких особливо постраждав український народ.

Історія України:9.1. УСРР на початку 20-х років.

Міжнародне і внутрішнє становище України на початку 20-х років.

Після закінчення громадянської війни на території колишньої Російської імперії виникло 13 держав. П'ять з них країни Балтії, Польща і Фінляндія — стали справді самостійними. В усіх інших, в тому числі й в Україні, утвердилася радянська форма державності. В перші роки свого існування радянська Україна намагалася проводити самостійну зовнішню політику. В офіційних документах того часу постійно робився акцент на незалежності, суверенітеті

УСРР на початку 20-х років радянських республік і зокрема України. Водночас в тих же документах підкреслювалося, що ці республіки є частиною радянської федерації. Отже, офіційні інститути радянських республік були зовні самостійними, але насправді контролювалися централізованою політичною організацією — РКП(б), яка мала монопольну владу. Офіційно відсутність єдиної радянської держави вважалась тимчасовим явищем. Ця обмежуюча тенденція була домінуючою і невпинно прогресуючою.

На початку 20-х років після невдалої спроби розпалити світову пролетарську революцію і спаду революційної активності у капіталістичному світі лідери більшовиків виробили нову модель діяльності соціалістичної держави у капіталістичному оточенні. Ця модель ґрунтувалася на двох засадах: принципі пролетарського інтернаціоналізму, що означав всебічну підтримку комуністичного та національно-визвольного рухів у світі, й концепції мирного співіснування держав із різним суспільним ладом, що означала нормалізацію міждержавних відносин із країнами капіталістичного світу. Виходячи із таких перспектив, поступово провідним ставав прагматичний курс, ключовим завданням якого було дипломатичне визнання радянських республік з боку великих держав, врегулювання відносин із прикордонними державами, іншими словами, — вихід із дипломатичної ізоляції.

Починаючи з 20-х років, українська дипломатія розпочала реалізацію цих завдань. Першу мирну угоду радянської України було укладено з Литвою 14 лютого 1921 р. про встановлення дипломатичних відносин. У серпні 1921 р. Україна уклала мирний договір із Латвією, а в листопаді — з Естонією. 7 грудня 1921 р. представники РСФРР (Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка) та УСРР (Українська Соціалістична Радянська Республіка) у Відні досягли домовленості з урядом Австрії про встановлення дипломатичних відносин. Повноважним представником УСРР у Відні було призначено Ю. Коцюбинського.

Міжнародні зв'язки з іншими країнами уряд УСРР використовував передусім для виходу з дипломатичної ізоляції та налагодження економічного співробітництва. Эд-ним із перших кроків у здійсненні цієї мети стало укладення договору між Україною і Німеччиною 22 квітня 1920 р. про обмін військовополоненими та інтернованими. В Харкові було відкрито відділення спеціальної німецької місії, а в Берліні, при Російському бюро, — особливий український відділ у справах військовополонених. Відділ мав право вступати в безпосередні контакти з німецькими властями.

Отже, німецький уряд фактично визнав право України на самостійне представництво в Німеччині. Згодом, 8 квітня 1922 p., представники України підписали в Берліні протокол про відкриття в Берліні і Харкові відповідних представництв України і Німеччини.

Значним успіхом міжнародної діяльності України стало укладення на початку 1922 р. договору про дружбу та братерство між УСРР та Туреччиною. Зміст його відповідав договору, укладеному між Росією і Туреччиною у березні 1921 р. З цього часу в усіх випадках, коли РСФРР здобувала дипломатичне визнання з боку якої-небудь країни, його намагалися поширити і на Україну. Договір з Туреччиною мав велике значення для становлення та активізації зовнішньої торгівлі республіки. Досить зазначити, що у другій половині 20-х років частка зовнішньоторгового обороту УСРР з Туреччиною становила майже половину (45%) усієї зовнішньої торгівлі України.

На початку 20-х років напруженими залишалися відносини УСРР з великими державами. І все ж таки дипломатичний прорив здійснити вдалося. У квітні 1922 р. під час роботи конференції глав європейських держав у Генуї, скориставшись суперечностями, російська делегація у містечку Рапалло уклала рівноправну угоду між РСФРР та Німеччиною. У листопаді 1922 р. дія цієї угоди була поширена на Україну. Все це сприяло поглибленню україно-німецьких торгово-економічних зв'язків.

Багато зусиль доклали керівники радянської України для нормалізації непростих відносин із Польщею. Необхідно було передусім на договірній основі визначити державні кордони. 18 березня 1921 р. було укладено з Польщею Ризьку мирну угоду. Державним кордоном сторони визнали лінію розмежування до початку радянсько-польської війни, за Польщею зберігався контроль над українськими землями по р. Збруч і р. Горинь.

Українській стороні нормалізація відносин з Польщею значною мірою була необхідна для нейтралізації дій уряду УНР у вигнанні, що перебував у Тарнуві поблизу Кракова. Сфера діяльності цього уряду була широкою: від дипломатичних акцій до організації збройних походів на територію УСРР. Так, навіть після укладення Ризької угоди С Петлюра організовував з території Польщі збройні акції проти України. У квітні 1921 р. X. Раковський звернувся до польського уряду з нотою протесту проти порушень ним зобов'язань про невтручання у внутрішні справи республіки. В ноті вказувалося на конкретні випадки вторгнення в Україну збройних формувань С. Петлюри. Лише наприкінці 1921 р. збройні партизанські рейди з польської території припинилися. Після деякої перерви навесні 1923 р. настало нове загострення польсько-українських відносин. Воно було спричинене рішенням Ради послів Антанти закріпити за Польщею окуповану нею Східну Галичину, на що уряд УСРР відповів нотою протесту.

Активність України у сфері зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності загрожувала перетворенням формальної незалежності на справжню. Тому з боку московського центру все чіткіше вимальовувалася тенденція обмеження дипломатичної активності УСРР. Зокрема, українських представників залучали до переговорних процесів лише в тих випадках, коли виникала потреба використати геополітичне становище України для вирішення російських проблем. Спільні делегації формувалися у спосіб, який забезпечував перемогу росіянам.

Стало очевидним, що московське керівництво не бажало, щоб Україна була суб'єктом міжнародного права. З огляду на це деякі керівники України наполягали на тому, що республіка має право самостійно встановлювати відносини з іншими країнами світу. Про надання таких прав УСРР йшлося, зокрема, в доповідній записці Е. Квірінга до політ-бюро ЦК КП(б)У «Про дипломатичні представництва УСРР», копію якої було направлено в ЦК РКП(б). Квірінг пропонував визначитися з формами представництва, аргументуючи це тим, що Україна посідає в політиці великих держав самостійне місце і не може відмовитися від власних посольств у них. Пропонувалося відкрити українське посольство у Варшаві, самостійні консульства у Львові, Тернополі, Станіславі, представництва в інших країнах, до яких входили етнічні українські землі або в яких зосереджувалась українська еміграція — Чехо-Словаччині, Румунії, Австрії. Однак не заперечувалося, щоб інтереси республіки в інших країнах представляли російські посольства. Водночас пропонувалось, щоб в російських посольствах працювали представники НКЗС УСРР у ранзі радників та секретарів.

Проте у Москві питання дипломатичних зв'язків України з іншими державами залишалось невирішеним. Передусім це зумовлено тим, що Москва подвоїла свої зусилля, щоб прив'язати національні республіки до Росії, змусити їх неухильно дотримуватися партійної та державної політики московського центру. На практиці це виявлялося, наприклад, в забороні УСРР відкрити в Італії власне представництво. Тривалий час керівництво Росії не виконувало домовленості про створення дипломатичних місій України в Туреччині, що передбачалося договором про дружбу і співробітництво, хоча в Харкові вже діяло турецьке посольство.

У квітні 1922 р. уряд УСРР змушений був ліквідувати свої дипломатичні місії в країнах Балтії. Функції представництва в Латвії та Естонії було передано місії РСФРР через обструкцію російських посольств щодо представників України. Такі дії відбувались в той час, коли реалізовувалися плани обмеження закордонної діяльності УСРР. 18 жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про згортання апарату НКЗС». Керівництво наркомату зобов'язувалось розпочати переговори із відповідним наркоматом Росії про об'єднання. Пропонувалося за московським наркоматом залишити лише директивні функції. Москва відхилила цю пропозицію. Натомість на нараді в ЦК РКП(б) з відповідальними працівниками національних республік і областей 9—12 червня 1922 р. Сталін звинуватив X. Раковського і М. Скрипника в тому, що замість побудови єдиної держави у формі федерації вони прагнуть розбудови конфедерації держав.

Особливості політичної та економічної ситуації

Наполегливі спроби більшовиків у 1918—1920 pp. побудувати відповідно до вимог своєї програми безтоварну централізовану економіку мали згубні наслідки, але вони маскувалися війною. Колосальна централізація управління виробництвом забезпечила тоталітарному режиму майже безмежний контроль за ресурсами суспільства. Використовуючи його передусім у воєнних цілях, державна партія створила армію, яка кількісно перевищувала збройні сили усіх європейських країн разом узятих. З її допомогою вона перемогла у війні. Однак перемога не принесла заспокоєння. Взимку 1920—1921 pp., коли радянській владі вже протистояли не регулярні війська, а повстанці, її становище було надто важким. В Україні постійно спалахували селянські повстання, незважаючи на те, що тут Л. Троцький тримав більш як мільйонну армію.

Політична нестабільність, яка була наслідком невдоволення селян продрозкладкою, створювала кризову ситуацію. Після закінчення воєнних дій реквізиції та заборона торгівлі викликали особливе несприйняття, тому продроз-кладка виконувалась з ізеличезними труднощами. Вилучити хліб з українського села ставало дедалі важче. Для подібних акцій сили продзагонів уже не вистачало, і на допомогу їм було сформовано 8S загонів червоноармійців — майже 5,5 тис. осіб. Результат виявився несподіваним. Здійснення продрозкладки за допомогою армійських частин ще більше ускладнило ситуацію. Селяни вдавалися до збройного опору. Майже на всій території України, насамперед у Донецькій, Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській губерніях, поширився повстанський рух, який розглядався владою як політичний бандитизм.

Радянська комуністична історіографія наявність кризи початку 20-х років визнавала, але причини її пов'язувала переважно з господарською розрухою, зумовленою семирічною війною, спочатку світовою, а потім — громадянською. Але насправді початок паралічу виробництва, що розвивався невідворотно, був пов'язаний із спробами державної партії зруйнувати механізм ринкових відносин. Нестача хліба спричинила різке скорочення видобутку корисних копалин, передусім вугілля. Нестача хліба і вугілля зумовила припинення роботи залізниць. Продовольча, вугільна і транспортна кризи розхитали матеріально-технічне постачання всієї промисловості. Чисельність робітників зменшилася наполовину порівняно з довоєнним періодом. Рятуючись від голоду, робітники осідали в селах.

Голод у 1921—1923 pp.

Катастрофічна криза загострилася у зв'язку з пос ухою 1921 р. Невпинно збільшувалася кількість голодуючих. Тільки у степових губерніях республіки вона зросла із грудня 1921 по травень 1922 р. більше ніж у три рази — із 1,2 млн до 3,8 млн осіб, а по всіх губерніях — до 5,6 млн, що становило 25% населення України.

Особливої гостроти голод набув у 1922 р. У травні голова ВУЦВК Г. Петровський звернувся до ВЦВК з проханням припинити вивіз продовольства з УСРР, аргументуючи це тим, що на фронті боротьби з голодом в Росії — перелом в кращий бік, в Україні — навпаки. Г. Петровський наводив приклад херсонських жахів продажу людського м'яса, вимирання робітників важкої індустрії в Херсоні, Миколаєві, Маріуполі, Нікополі, Таганрозі. На 1 квітня 1922 р. нараховувалося 3 млн голодуючих, із яких лише 15% отримували допомогу — одну восьму фунта хліба. В іншому листі Г. Петровського на адресу голови ВЦВК М. Калініна в травні 1922 р. вказувалося на те, що станом на 1 травня лише в п'яти губерніях України — Донецькій, Запорізькій, Катеринославській, Миколаївській та Одеській — більше 3,7 млн голодуючих. «Маючи своє Поволжя, — наголошує Г. Пет-ровський, — Україна з початку кампанії по 1 травня надіслала у прикріплені до неї голодуючі губернії РСФРР 960 вагонів продовольства, тобто в чотири рази більше, ніж своїм голодуючим губерніям, яким надіслано усього 232 вагони».

Взимку 1922—1923 рр. трагедія повторилася: тільки дітей голодувало в Україні понад 2 млн. Головною причиною повторного голоду, як і в 1921—1922 рр., було інтенсивне вивезення хліба за межі республіки. Так, хлібний дефіцит степових губерній України в 1921/1922 господарському році становив майже 85 млн пудів. Водночас до Росії було вивезено 27 млн пудів зерна. У 1922—1923 р. цей дефіцит скоротився до 20 млн пудів, причому він перекривався хлібними лишками у врожайних губерніях. Однак хлібні ресурси УСРР, як і раніше, були значною мірою вичерпані хлібозаготівельними органами. З України в цей час було вивезено майже 18 млн пудів зерна (2,5 млн пудів до Росії — до січня 1923 р. і більше 15 млн пішло на експорт).

Таким чином, з двох хвиль голоду, що прокотилися Україною в 1921—1923 pp., перша була зумовлена надмірним вивезенням хліба у голодуюче Поволжя та промислові центри Росії, передусім — Москву і Петроград, а друга — вивозом українського зерна за кордон.

Узагальнюючих даних про втрати населення від голоду немає. Однак голод виявився фактором, який ефективніше, ніж каральні експедиції, втихомирював повстанців і противників радянської влади. Це збагнув центральний московський уряд і вперше в 1921—1923 pp. запровадив в Україні терор голодом.

УСРР в системі «договірної федерації». Створення СРСР

Більшовики після жовтневого перевороту виношували ідею світової пролетарської революції. Важливим етапом її вони вважали централізоване об'єднання національних республік, уніфікацію їхніх державних структур та законодавства, забезпечення зверхності Росії.Процес утворення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни. В.радянських республіках, що утворилися на теренах Російської імперії, склалися тотожні суспільно-політичні устрої, утверджувалося монопольне керівництво партії комуністів. РКП(б) повністю контролювала партійні організації національних республік. Жорстка централістська побудова партії, її ідеологія та політика забезпечили в будівництві федерації особливе місце РСФРР. Очолюваний Леніним Раднарком РСФРР із самого початку перебрав на себе функції загальноросійської державної влади.

Контроль Москви над національними республіками забезпечувався двома централізованими силами: РКП(б) (партійна еліта і низові функціонери), складовою частиною якої була КП(б)У (партійні функціонери від столиці до села), і командна еліта та командири Червоної армії всіх рангів, яким підкорялася солдатська маса. В роки громадянської війни необхідність централізації пояснювалася потребами спільної боротьби більшовиків за радянську владу. Так, військовий і господарський союз між РСФРР і УСРР було укладено 8 грудня 1920 р. За цим союзом республіки об'єднували комісаріати військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу та вищі ради народного господарства. Об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР, а при українському уряді мали своїх представників. Однак щодо цього питання повної одностайності не було. Вже в лютому-березні 1921 р. на Всеукраїнському з'їзді рад проти договору висловилися ука-пісти (Українська комуністична партія — УКП) та українські ліві есери. Один із керівників УКП М. Авдієико виступив з вимогою повного відокремлення України від Росії. Але з'їзд більшістю голосів ратифікував договір.

Подібні угоди було укладено РСФРР із іншими радянськими республіками. Така система отримала назву «договірної федерації». Отже, радянська федерація сформувалася ще задовго до грудня 1922 р.

У таких умовах український радянський уряд зберігав певну самостійність. Коли в 1922 р. Сталін як генсек ЦК РКП(б) і нарком у справах національностей висунув проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» і запропонував їх входження до РСФРР на правах автономії, то це викликало опір з боку національних урядів. Так, заслухавши доповідь голови ВУЦВК Г. Петровського, політбюро ЦК КП(б)У в жовтні 1922 р. ухвалило резолюцію про збереження незалежності УСРР і здійснення відносин між радянськими республіками на основі раніше досягнутих угод, тобто на основі «договірної федерації».

У дискусію втрутився і Ленін. Він виходив з того, що Росія має визнавати себе рівноправною з УСРР та іншими радянськими республіками. Розуміючи, що відкрите поглинання Росією інших республік зведе нанівець підтримку більшовиків з боку національних меншин колишньої імперії і матиме негативний резонанс серед народів колоніальних країн, він у статті «До питання про національності, або про "автономізацію'1» піддав критиці сталінську ідею як неправильну і несвоєчасну. Водночас Ленін не виключав можливості згодом повернутися до цієї проблеми. Іншими словами, спочатку укріпити зверхність Росії, а вже потім затягнути петлю союзу на шиї радянських республік. Фактично Ленін визнавав «автономізацію», розуміючи, що в перспективі виникне союз із суворою централізацією і все-охопним підпорядкуванням радянських республік центру.

Однак на той час для республік ленінські пропозиції про рівноправну федерацію були більш сприйнятливі, ніж план Сталіна. VII Всеукраїнський з'їзд рад у грудні 1922 р. схвалив ідею створення Союзу РСР. Щоправда, депутатів-ук-раїнців на цьому з'їзді було менше половини — 362 із 782 осіб.

ЗО грудня 1922 р. І з'їзд рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Цей договір проголошував, що незалежні радянські республіки (а їх керівники справді вірили, що це так) добровільно і на рівноправних засадах вступають у державний союз і передають низку своїх повноважень органам центральної влади.

До компетенції союзного уряду належали:

—торгівля;

—військово-морські та іноземні справи;

—залізничний транспорт;

—поштово-телеграфний зв'язок.

Утворювалися відповідні загальносоюзні наркомати. Питання фінансів, продовольства, праці та робітничо-селянської інспекції увійшли до компетенції і союзного, і республіканських урядів, для чого створювалися союзно-республіканські наркомати.

До сфери діяльності республіканських урядів було віднесено:

—внутрішні справи;

—освіту;

—юстицію;

— землеробство;

— соціальне забезпечення.

Централізація основних наркоматів викликала протест з боку деяких республіканських керівників. Адже з самого початку проявилися негативні наслідки Союзу для України. Вже на XII з'їзді РКП(б) (квітень 1923 р.) X. Раковсь-кий заявив, що союзне будівництво пішло неправильним шляхом і запропонував відібрати у союзних комісарів 90% їхніх прав, передавши національним республікам. Позиція Раковського не означала відстоювання національних прав України. Він виступив проти апаратних методів керівництва і цим викликав невдоволення Сталіна, який звинуватив його в підміні федерації конфедерацією. У липні 1923 р. Раковського було відкликано з України і відправлено повноважним представником СРСР до Великобританії.

Прийняття конституцій СРСР і УРСР.

Остаточне юридичне оформлення нового державного утворення відбулося на II з'їзді рад СРСР (січень 1924 p.). Цей з'їзд прийняв Конституцію Радянського Союзу. Вона складалася з двох частин: Декларації і Договору про утворення СРСР. Конституція закріпила право кожної республіки на вихід із Союзу, встановлювала, що територія республік не може бути змінена без їхньої згоди. Однак реальна влада в республіках належала єдиній РКП(б), а легальна опозиція була ліквідована, отже, суверенні права залишалися фіктивними.

Серед істориків існують полярні оцінки актів 1922— 1924 pp., в тому числі й союзної Конституції. Радянські історики завжди наголошували, що утворення СРСР — велике досягнення національної політики компартії, яке відповідало інтересам усіх народів, у тому числі й народу України. Чимало істориків за кордоном і тепер в Україні вважають цей акт трагедією українського народу. Окремі історики дотримуються ще іншої думки. Так, професор Йорк-ського університету в Торонто (Канада) Орест Субтельний, визначаючи негативні наслідки об'єднання для України, все ж таки підкреслює, що Україна нарешті мала чітко окреслені кордони, власний адміністративний центр, державний апарат. Він робить висновок, що українці нарешті отримали територіально-адміністративні межі, які відображали їхню національну самобутність, чого вони не мали з часів Гетьманщини XVIII ст.

У травні 1925 р. процес входження України до складу СРСР завершується прийняттям IX Всеукраїнським з'їздом рад нового тексту Конституції УСРР, яка законодавчо закріпила вступ радянської України до СРСР. Фактичне торжество сталінського плану автономізації відбулося, республіка остаточно втратила незалежність. Вже наприкінці літа 1925 р. голова РНК УСРР В. Чубар надіслав Сталіну листа, в якому, спираючись на численні факти, вказував на стрімке посилення «надцентралізаторських тенденцій» і фактичне ігнорування центральними органами республіканського апарату управління.

Яскравим прикладом імперської політики центру є Постанова ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 р. «Про врегулювання кордонів Української Соціалістичної Радянської Республіки з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою». Згідно з нею до УСРР була приєднана територія, на якій проживало 278 081 осіб, тоді як від України було відторгнено територію з населенням 478 909 осіб. Поза межами республіки залишилася значна кількість українців. Тому згадана постанова не вирішила питання про справедливе територіальне розмежування, в основі якого лежали б етнографічний принцип та економічна доцільність. Це змушувало українців звертатися до ВУЦВК і ЦВК Союзу з проханням повернути їх в Україну. З доповідною запискою з цього питання до ЦК ВКП(б) у травні 1927 р. звернувся ЦК КП(б)У. Спираючись на дані перепису населення 1926 р., ЦК КП(б)У зазначив, що «до цього часу на безпосередньо прилеглій до УСРР території РСФРР залишилося українське населення понад 2 млн, яке розташоване компактними масами в Курській і Воронезькій губерніях та Північнокавказькому краї».

Отже, створення СРСР і входження до нього України, прийняття конституцій СРСР і УСРР зафіксували обмежений суверенітет України, який згодом трансформувався в процес фактичного перетворення України та звичайну адміністративну одиницю унітарної держави.

Історія України:9.2. Відбудова і розвиток народного господарства. НЕП.

Перехід від «воєнного комунізму» до нової економічної політики.

Понад шість років безперервних війн і революцій дорого коштували Україні. Внаслідок збройної боротьби, терору, епідемій і вимушеної еміграції вона втратила до 4 млн

осіб. Промисловість була зруйнована, обсяг її продукції зменшився майже в 9 разів. Валовий збір зернових становив лише 25% довоєнного. Вартість карбованця порівняно з 1913 р. знизилась в 13 тис. разів.

Однак причини катастрофічного стану економіки полягали не лише у воєнній руїні. Значною мірою це був наслідок політики «воєнного комунізму», яка підірвала матеріальну заінтересованість виробників у результатах своєї праці. Україна особливо постраждала від цієї політики. її багаті ресурси нещадно експлуатувалися Червоною армією, і не тільки нею. Як зазначалося у резолюції V конференції КП(б)У (листопад 1921 p.), господарський занепад ніде не досягав такого рівня, як в Україні.

Формально вся влада в УСРР належала Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Водночас реальна влада рад неухильно знижувалася і в перспективі звелася до суто декоративних функцій. Уся повнота влади була зосереджена в руках ЦК КП(б)У і РНК, які були виконавцями волі ЦК РКП(б) і члени яких призначалися московським керівництвом. Так, першим секретарем ЦК КП(б)У на початку 1921 р. було призначено росіянина В. Молотова, а головою РНК УСРР — болгарина X. Раковського.

Останньою легальною опозицією в Україні була Українська Комуністична партія (УКП), що виникла в 1920 р. внаслідок виходу лівого крила з УСДРП. Серед лідерів були А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович. Однак ця партія була малочисельна і не мала впливу на політичне життя.

Політика «воєнного комунізму» та економічна криза спричинили масове незадоволення більшовиками, особливо в середовищі селянства. Проти більшовиків боролися селянські повстанські загони Мордалевича, Орлика, Левченка, Марусі, Каленика та ін. Найбільшим було формування Н. Махна. Після перемоги над Врангелем у листопаді 1920 р. командування Червоної армії вирішило ліквідувати свого вчорашнього союзника і несподівано вдарило по махновцях. Однак, незважаючи на те що 60-тисячну армію очолив сам М. Фрунзе, загін Махна до серпня 1921 р. завдавав відчутних ударів червоноармійцям.

Подібні процеси відбувалися і в Росії: «антоновщина», кронштадтське повстання та ін. Більшовицька влада опинилася перед перспективою нової громадянської війни — тепер уже з російським і українським селянством.

Ще на початку 1921 р. більшовицьке керівництво не мало наміру відмовлятися від «воєнного комунізму». У лютому 1921 р. пленум ЦК КП(б)У визнав недоцільною і непридатною для України заміну продрозкладки продподат-ком. Однак московське керівництво, Ленін розуміли, що подальше здійснення політики «воєнного комунізму» може призвести до селянської війни. На X з'їзді РКП(б) в березні 1921 р. Ленін переконав делегатів прийняти рішення про заміну продрозкладки натуральним продподатком. Було покладено початок системі заходів, які згодом назвали новою економічною політикою (неп).

Це була політика компромісів, вимушеного відходу від негайного будівництва комунізму за Марксом. Крім заміни розкладки натуральним і грошовим податками, що давало змогу селянам продавати надлишки власної продукції на ринку, неп допускав вільну внутрішню торгівлю, передачу дрібних підприємств в оренду і приватну власність, іноземні концесії. Запроваджувався госпрозрахунок на рівні трестів. Практично призупинилося заснування нових колгоспів і радгоспів, набув розвитку кооперативний рух. Однак більшовицьке керівництво не збиралося відмовлятися від будівництва соціалізму. Тому вирішальні галузі економіки — важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля — залишалися під контролем держави. Ленін вважав, що за збереження диктатури пролетаріату неп забезпечить перемогу соціалізму над капіталізмом.

Рішення, прийняті партійним з'їздом у Москві, були обов'язковими і для України. Вже 27 березня 1921 р. ВЦВК УСРР прийняв закон про заміну розкладки податком. Розмір продподатку становив 117 млн пудів зерна проти запланованих раніше продрозкладкою 160 млн пудів. Але і це було багато для злиденного села, яке потерпало від голоду.

Незважаючи на всі труднощі, у 1922 р. здебільшого вдалося покінчити з голодом (щоправда, він був знову штучно створений в 1923 p.), ліквідувати повстанський рух селянства.

Хоча земля залишалася державною власністю, згідно із земельним законом УСРР від 22 листопада 1922 p., її передавали в приватне користування або в оренду селянам. Збагнувши вигоду і зрозумівши перспективу, практичні селяни швидко відновили свою продуктивність. У 1925— 1926 pp. виробництво зерна в Україні досягло довоєнного рівня. Тоді ж здебільшого було відновлено обсяг промислового виробництва.

Неп зумовив певні успіхи й у внутрішній політиці. Було припинено масові розстріли. Влада проголосила амністію повстанцям і членам некомуністичних партій. Українським

політичним емігрантам гарантувалося вільне повернення в Україну.

Водночас не слід ідеалізувати і перебільшувати значення непу. Він не означав повного повернення до ринкової економіки. У 1922 р. Ленін заявив на XI з'їзді РКП(б), що відступ закінчено. Незважаючи на послаблення партійно-державного контролю, система управління економікою залишалася, по суті, командно-адміністративною. Політичні репресії, хоч і в менших масштабах, тривали і в роки непу.

Розвиток промисловості України в умовах непу

9 серпня 1921 р. Ленін підписав «Наказ Ради народних комісарів про впровадження в життя засад нової економічної політики». Це означало початок нового курсу в розвитку промисловості. Держава повинна була утримувати переважно великі підприємства. Дрібні заводи і фабрики передавалися у приватне господарювання або в оренду. Фактично всю промисловість контролювала держава. Перевагою серед орендарів користувалися організації — кооперативи, комнезами, артілі тощо. За порівняно короткий час в Україні було здано в оренду 5200 підприємств (майже половину наявної кількості).

На підприємствах, які відносили до «командних висот», парткерівництво вирішило налагодити господарювання без капіталістів, але методами, пристосованими до ринкових відносин. До цього підприємства були просто виконавцями волі керівництва. Вони працювали за нарядами, під них одержували сировину, матеріали, паливо, пайки для робітників, відповідно до нарядів безкоштовно здавали вироблену продукцію. Прагнучи оживити підприємства і боячись самого терміна «ринкова економіка», більшовики застосували термін «комерційний розрахунок». Він не прижився, бо насторожував нових власників, і тому було введено назву «господарський розрахунок».

Більшовики змушені були тимчасово відмовитися від строгої регламентації промисловості («главнізму») і перейти до впровадження госпрозрахункової трестівської системи.

Великі заводи і фабрики у власність або в оренду не передавалися навіть трудовим колективам (хоча більшовики декларували: фабрики і заводи робітникам), Нові методи полягали в тому, що керівники державних підприємств діяли не за нарядами, а самостійно, пристосовуючись до ринкових відносин. Керівник мав забезпечити самоокупність

виробництва. Коли цього не досягали, держава покривала збитки з бюджету.

На госпрозрахунок переводилися не окремі заводи і фабрики, а певна їх група, яка утворювалася за галузевою або галузево-територіальною ознакою. Таке об'єднання підприємств прибрало назву «трест» (за схожістю з капіталістичними об'єднаннями, учасники яких втрачали виробничу, комерційну, а часом і юридичну самостійність). Окремі фабрики і заводи як складові тресту не мали статусу юридичних осіб. Навіть найбільші з них працювали як цехові підрозділи, без права самостійного виходу на ринок.

Уже восени 1921 р. почали з'являтися перші трести. Так, величезний трест «Донвугілля» об'єднував переважну більшість великих шахт Донбасу, і на початку 1923 р. кількість робітників тресту сягала 94 тис. осіб. Услід за трестами почали виникати синдикати — організації для закупівлі сировини, планування торговельних операцій і збуту однорідної продукції групи трестів. Діяльність синдикатів, організація оптових ярмарків і відкриття товарних бірж створювали ринок засобів виробництва.

На перше місце за темпами відбудови вийшла спочатку дрібна і кустарно-реміснича промисловість. Велика промисловість, особливо кам'яновугільна, відставала. Тому уряд поставив за мету відродження Донбасу. Вже у 1925/26 господарському році Донбас давав 20 млн т вугілля (78% довоєнного рівня).

Із середини 20-х років почали будувати районні державні електростанції для обслуговування потреб районів.

Інтенсивно розвивалося машинобудування. Злиттям десятків підприємств було утворено 32 великі заводи сільськогосподарського машинобудування, які постачали свою продукцію і за межі України.

У 1925—1926 pp. вперше було перевищено довоєнний рівень промислового виробництва і з'явилася перспектива будівництва нових промислових підприємств.

Наука і техніка в 20—30-ті роки. Розвиток цивільної авіації

20—30-ті роки стали переломними у розвитку багатьох наук. У галузі фізико-математичних наук окреслилися як головні напрями: дослідження будови речовини, дослідження проблеми енергії та створення нової фізичної картини світу. Вони знайшли своє відображення у квантовій теорії М. Планка, теорії відносності А. Ейнштейна, у вченні про нову модель атома.

Особливих успіхів досягла ядерна фізика, стрімко пройшовши шлях від створення моделі атома (Н. Бор), відкриття радіоактивності (Е. Резерфорд) до експериментів реакції поділу ядер урану (Е. Фермі). Відкриття в 1932 р. нейтрона (Дж. Чедвік), передбачення існування нових елементарних часток (мезонів) дали змогу наблизитися до пояснення сил, що діють усередині ядра. У 1934 р. було відкрито штучну радіоактивність (І. та Ф. Жоліо-Кюрі), що започаткувало застосування радіоактивних ізотопів у фізиці, біології, медицині, техніці. Досягнення ядерної фізики стали визначальними й для інших наук.

У 20—30-ті роки виникли такі галузі наукових знань, як хімічна фізика, біофізика, біохімія, геофізика і геохімія. Розвиток природознавства відкривав нові можливості для розвитку продуктивних сил. Особливо динамічними були процеси в машинобудуванні, авіації. У повсякденне життя мешканців міст входить електрика, виробництво електроенергії стає важливою галуззю економіки.

В Україні в цей час плідно працював академік В. Вер-надський. Політичні здобутки у галузі теорії диференцій-них та інтегральних рівнянь мав академік М. Кравчук, вчитель майбутнього генерального конструктора космічних кораблів С. Корольова.

Значним був внесок українських інженерів, винахідників, конструкторів, учених у розвиток світової ракетної, аерокосмічної, авіаційної наукида техніки. Найбільш відомими у цій галузі стали О. Засядько, Ю. Кондратюк (О. Шаргей), С. Корольов, В. Глушко, В. Челомей, А. Люлька, І. Сікорський, К. Калінін та ін. Концепція Ю. Кондратюка через кілька десятиліть була використана американцями при посадці на Місяць.

Після закінчення громадянської війни набирає розвитку цивільна авіація. 1 травня 1921 р. було організовано авіалінію Москва—Харків. У травні 1924 р. започатковано Державні авіамайстерні №7 (ДАМ №7), конструкторський відділ яких створив перший серійний літак ♦Коник-Горбу-нець».

Для координації зусиль щодо створення пасажирського і транспортного повітряного флоту Рада праці і оборони (РПО) СРСР 9 лютого 1923 р. створила Раду з цивільної авіації. 12 березня 1923 р. в Харкові було засновано Товариство авіації та повітроплавання України та Криму.У квітні 1923 р. створено акціонерне товариство «Укр-повітрошлях». У квітні-травні відбулися пробні польоти, а з 25 травня почалися регулярні рейси на лініях Харків— Полтава—Київ та Харків—Кіровоград—Одеса загальною протяжністю 1090 км.

У1928—1929 pp. на повітряних лініях України та СРСР іноземні машини замінили літаками К-4, К-5, збудованими під керівництвом визначного українського авіаконструктора К. Калініна.

Сільськогосподарське виробництво в роки непу

З початком непу і впродовж 1922 р. українське селянство припинило організовану збройну боротьбу проти радянської влади.

Різними методами і засобами, як репресивними, так і економічними, радянська влада зуміла домогтися ліквідації бунтівного потенціалу селянства. Важливою ланкою в цьому процесі виступали комнезами. Завдяки їм село було штучно поділено за майновою ознакою і створено резерв для формування нижчих ланок партійно-державного апарату. Неп ліквідував реквізиції продукції. Селянське господарство вже знало, які податки мало сплатити впродовж року і яка частина продукції залишиться в його розпорядженні. З'явилася матеріальна заінтересованість у збільшенні виробництва. Стан анархії та свавілля періоду продрозклад-ки призупинився. За здану державі продукцію селяни вже отримували не квитанції, а стійку валюту — червонець.

У 1923 р. внаслідок завершення основних робіт у галузі аграрної реформи основною фігурою на селі утвердився се-лянин-власник. Бідняцько-середняцькі господарства за рахунок передання їм земель поміщиків збільшили свої наділи в півтора раза. Більш-менш справедливий перерозподіл землі відбувся і за трудовою нормою. Землі наділяли стільки, скільки могла обробити сім'я без наймитів.

У травні 1923 р. всі податки із селянських господарств були зведені до єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі. За ці гроші держава купувала у селян зерно на ринку. Чим успішніше йшли справи у сільському господарстві, тим більше податкових грошей одержувала держава. Проте тенденція до розвитку ринкових відносин була нестабільною. Справа в тому, що з року в рік дедалі більша частина незаможних селян звільнялася від податків. У 1925—1926 рр. податок не сплачувала п'ята частина селянських господарств (майже всі незаможники). Водночас заможні господарства переоподатковувалися і не були заінтересовані в нарощуванні виробництва продукції на продаж. Після знищення високотоварних поміщицьких і селянських підприємницьких господарств село втратило можливість забезпечувати всі потреби держави у зерні на експорт, значно знизилися можливості насичувати внутрішній ринок продовольством.

Радянське керівництво розуміло, що переобтяження податками заможних (фермерських) господарств негативно позначиться на товарній продукції сільського господарства. Водночас в основі оподаткування були не економічні, а політичні розрахунки. Звільнивши від оподаткування незаможних селян, партія створювала свою соціальну базу на селі для здійснення програми створення радгоспів і колгоспів.

У 1923 р. Ленін зробив спробу ревізувати партійну програму у найбільш вразливій частині — перетворення у сільському господарстві. У статті «Про кооперацію» він фактично ревізував ідеї економічних засад свого ж вчення про комунізм. Так, в перші роки непу Ленін ототожнював торгівлю і ринок тільки з капіталізмом. Кооперацію він розглядав як капіталістичну, а не соціалістичну форму господарювання. Проте кооперація не може існувати без ринку і товарно-грошових відносин. Кожний товаровиробник-ко-оператор є власником і може працювати самостійно.

Спираючись на півторарічний досвід непу, Ленін у згаданій статті почав стверджувати протилежне тому, що зазначав раніше. Він робить висновок, що лад цивілізованих кооператорів за суспільної власності на засоби виробництва — це лад соціалізму, підкреслюючи необхідність визнати докорінну зміну точки зору щодо кооперації. Із цих висновків для партії, яка збиралася будувати соціалізм, вимальовувалася така перспектива: замість того щоб колективізувати селян-власників, організовувати колгоспи, треба створювати умови для розгортання кооперативного руху. Кооперативи не потребували відчуження власності, і селяни охоче йшли до них. Складалася ситуація, яка вступала у протиріччя із програмою партії. Партійне керівництво розуміло, що селяни-власники ніколи добровільно не погодяться на колективізацію.

Водночас з моменту публікації статті Леніна «Про кооперацію» про колективізацію на XII і XIII з'їздах РКП(б) навіть і не згадувалося. Проте на кожному партз'їзді, на конференціях і пленумах ЦК КП(б)У порушувалося питання кооперації. З бюджетних ресурсів на кооперативне будівництво виділялися великі кошти. Завдяки цьому успішно розвивалися усі види кооперації і особливо сільськогосподарська (машинно-тракторні кооперативи, тваринницькі, цукровобурякові, хмільницькі, бджолярські тощо). До кінця 20-х років у сільгоспкооперацію було залучено понад половини селянських господарств, а всіма видами кооперації було охоплено 85% господарств. Загалом розвиток сільського господарства на принципах непу мав помітні успіхи. За офіційними данними обсяг валового сільськогосподарського продукту в 1925—1926 pp. досягнув довоєнного рівня. Річне виробництво зерна зросло від 57,7 млн т у 1922—1925 рр. до 73,5 млн. т у 1926— 1929 pp. За обсягом валової продукції сільське господарство вже у 1927—1928 pp. дещо перевищило рівень 1913 р. (на 6%). Із середини 20-х років внаслідок того, що держава була монополістом у закупівлі селянського хліба, а отже, могла визначати рівень заготівельних цін, виникли так звані «ножиці цін» — ціни на промислову продукцію були значно вищими, ніж на сільськогосподарську. Тому, якщо товарна частина зернової продукції у валовому зборі в 1923—1924 pp. становила 26,2%, то в 1925—1926 pp. — 20,9%. Товарність сільського господарства знижувалася, виникали кризові явища в хлібозаготівлях. Селяни не бачили перспективи і не були заінтересовані нарощувати товарне виробництво навіть в умовах непу, хоча на початку його запровадження вони підтримували цю політику. Економічними важелями держава не могла стимулювати товарне сільськогосподарське виробництво.

Згортання непу. Утвердження одноосібної диктатури Сталіна

Головною причиною відмови від непу слід вважати перспективи розвитку сільськогосподарського виробництва, забезпечення держави товарним хлібом. Центральний і республіканський апарати не прагнули будувати незнаний їм кооперативний соціалізм. У квітні 1925 р. відбулася XIV конференція ВКП(б), у резолюції якої було записано, що колективізації сільського господарства необхідно приділяти більше уваги, ніж це робилося до цього часу. Більше того, Сталін став пропагувати ленінські ідеї, висловлені в останніх його працях про колективізацію, механічно пов'язуючи їх з кооперативним планом. Те, що в

даному випадку ігнорувалося якісну відмінність колгоспів як ланки нетоварної комуністичної економіки і кооперативів, які не могли існувати поза ринковою економікою, ніхто із сучасників не брав до уваги. Навіть з'явилося нове словосполучення «колгоспно-кооперативна форма власності», що об'єднувало в собі несумісні форми власності. У розвиток ідеї колективізації з ініціативи Сталіна в 1926 р. в ЦК ВКП(б) було створено комісію для вивчення стану існуючих колгоспів і радгоспів. Вона рекомендувала посилити сприяння держави розвитку соціалістичного землеробства. Пропонувалися податкові пільги і пряма матеріальна допомога їм. Такі заходи мали успіх і стимулювали створення нових колгоспів. Якщо в Україні у жовтні 1925 р. було 5 454 колгоспи, то в 1928 р. їх кількість становила 12 042. Проте більшість селян не поспішала змінювати свій життєвий уклад. Восени 1928 р. колгоспи об'єднували до 4% площі селянського землекористування. Такий стан не гарантував державі необхідної кількості товарного зерна. Оскільки заготівельні ціни були занижені, селяни не бажали везти хліб на ринок. Держава відчувала гостру нестачу хліба для внутрішнього споживання та експорту, щоб отримати валюту і закупити техніку для індустріалізації. Не маючи змоги змусити селян економічними методами продавати хліб, Сталін і його оточення стали на шлях примусу під загрозою штрафу аж до конфіскації майна. Водночас у грудні 1927 р. було проголошено курс на колективізацію селянських господарств. Пропагандистську кампанію на користь колгоспів партія підсилила схваленням її в усіх республіках СРСР. Однак не всі керівні діячі партії цілком підтримували це рішення. Сталін і його прибічники розуміли, що репресивними методами неможливо з року в рік змушувати селян-власників вирощувати товарне зерно не на продаж, а для держави. Щоб відсікти селян від ринку і змусити їх вирощувати і продавати стільки, скільки потрібно державі, їх спочатку треба було позбавити власності, тобто колективізувати.

Така агресивна щодо селянства політика зумовлювалася глибокими соціально-економічними причинами. Той комплекс заходів радянської держави, що характеризувався поняттям «нова економічна політика», не мав механізмів, які б давали змогу підтримувати господарську рівновагу між містом і селом. Навіть розвиток непу, хоча і міг позитивно впливати на сільське господарство, але не забезпечував матеріальної бази для індустріалізації СРСР. Націоналізована і відірвана від ринку промисловість була малоефективною.

Для позитивного вирішення проблеми необхідно було змінювати економічну політику. Така зміна означала б відмову від командних висот шляхом приватизації промисловості або колективізації селянських засобів виробництва і одержавлення сільського господарства. У керівництві СРСР перемогли сили, що перебували на позиціях диктатури та адміністрування в політичному та економічному житті. Вони вирішили розселянити селянство і одержавити сільськогосподарське виробництво. Нехтуючи власним досвідом, в нових історичних умовах почали підготовку до нової спроби будівництва позаринкової економіки, а це означало згортання непу. Ці процеси пов'язані із формуванням одноосібної диктатури Сталіна і проголошенням курсу на розгорнуте будівництво соціалізму по всьому фронту». Особливою увагою була наділена Україна. За життя Леніна в Україні (як і в РСФРР) очолював номенклатуру голова уряду. Перший секретар ЦК КП(б)У залишався другорядною фігурою. До 1923 р. головою РНК УСРР був X. Ра-ковський — довірена особа Леніна, друг Л. Троцького. Після поразки Раковського в боротьбі за незалежний статус України і зміцнення особистої влади Сталіна головою РНК УСРР було призначено В. Чубаря. В Україні було розгорнуто чистку кадрів, залишалися на посадах тільки ті, хто беззастережно підтримував одноосібну диктатуру Сталіна.

Формування диктатури Сталіна нерозривно пов'язане із концепцією планової економіки. Уже в грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б), керуючись висловом Сталіна, що «наші плани — це не плани-прогнози, а плани— директиви», проголосив пріоритет державного плану над ринком. Директиви з'їзду для складання першого п'ятирічного плану передбачали знищити товарно-грошові відносини у найближчий час. Відповідно до директив XV з'їзду для розробки першого п'ятирічного плану було створено два варіанти: відправний із середньорічними темпами промислового зростання на 18% і другий, більш напружений, «оптимальний» — на 22%. XVI конференція ВКП(б) у квітні 1929 р. схвалила оптимальний варіант. Перша п'ятирічка виконувалася за сумою річних планів, які суттєво відрізнялися від директивного, оптимального плану. Та поки його розробляли, в щорічні плани вносилися все нові й нові корективи щодо підвищення темпів і показників. Це означало запровадження надзвичайних заходів, які перетворювалися на політику нового комуністичного штурму. Така політика наштовхнулася на опір з боку М. Бухаріна, О. Рикова і М. Томського. Позиція цих авторитетних діячів партії і держави отримала назву «правий ухил». Праві були «розгромлені», і сталінці розпочали чистку партії, яка тривала з травня 1929 р. по травень 1930 р. Так зміцнювалася одноосібна диктатура Сталіна і формувався культ його особи.

За таких умов розроблявся і на XVI з'їзді ВКП(б) в червні 1930 р. був проголошений курс на «розгорнуте будівництво соціалізму по всьому фронту». Цей курс підтримав і XI з'їзд КП(б)У (червень 1930 р.) У рішеннях з'їздів наголошувалося, що соціалістичні відносини (в СРСР і в Україні), які спиралися на соціалістичну промисловість, починають спиратися також на швидко зростаючий соціалістичний сектор в сільському господарстві (радгоспи і колгоспи). Силою залучивши до колгоспів 36% селянських господарств і 47% всієї сільськогосподарської площі України, комуністи заявили, що колгоспники стають «справжньою і твердою» опорою партії і радянської влади на селі.

Історія України:9.3. Соціально-економічні перетворення в Україні у 20—30-ті роки.

Утвердження сталінського тоталітарного режиму й особливості його прояву в Україні.

Наприкінці 20-х років комуністично-державне керівництво, посиливши процес відчуження виробника від засобів виробництва, повністю стає на шлях директивного планування, адміністрування і позаекономічного примусу. В умовах постійної «надзвичайності» для політичного керівництва виникла потреба міцної державної влади, яка могла б контролювати і спрямовувати суспільні процеси. Для виконання цих завдань така сила вже була в стадії формування, починаючи із 20-х років, і утвердилася в 30-х роках, оформившись як тоталітарний режим. Термін «тоталітаризм» (у перекладі з італійської — охоплюючий все) було вжито італійськими критиками Муссоліні на початку 20-х років, коли в Італії склалася однопартійна фашистська система. З 1929 р. його почали застосовувати для характеристики політичного режиму в СРСР.

Тоталітаризм в Україні мав такі особливості:

1. Утвердження комуністичної ідеології як єдиної в суспільстві й монополізація нею права на істину. Цю монополію офіційної ідеології на істину мали забезпечувати органи цензури, утворені в Україні на початку 20-х років. Утвердження комуністичної ідеології як єдиної державної проходило у боротьбі з релігією, з ухилами у партії, із «зміновіхівцями», яка завершилася у 1924 р. Цей процес пов'язаний із проголошеним у 1920 р. «завоюванням»

«Просвіт». Кампанія провалилася і в 1929—1930 pp. «Просвіти» було закрито командно-адміністративними методами. Утвердження комуністичної ідеології пов'язане із репресіями проти діячів науки, освіти, культури.

2, Усунення з політичної арени інших політичних партій і монополізація влади більшовицькою Комуністиною партією. На завершальному етапі громадянської війни

в Україні в легальних умовах працювали три партії:

— КП(б)У — фактично філіал РКП(б) в Україні;

— Українська партія соціалістів-революціонерів (боротьбисти). На початку 1919 р. партія співпрацювала із КП(б)У.

Представники партії входили до РНК УСРР. Однак боротьбистів змусили самоліквідуватися і в березні 1920 р. вони злилися із КП(б)У. Серед лідерів цієї партії були О. Шумсь-

кий, Г. Гринько, Г. Михайличенко, П. Любченко;

—Українська комуністична партія (укапісти). Партію було утворено на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Лідери партії — А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Анто-ненко-Давидович — виступали за незалежну Україну. У 1924 р. партія нараховувала 200 осіб, а в 1925 р. вона «са-моліквідувалася». Частина укапістів вступили до КП(б)У.

Отже, комуністи-більшовики безцеремонно усунули з політичної арени навіть легальні партії. Проти нелегальних було оголошено справжню війну. У 1923 р. Україною прокотилася хвиля масових арештів. Усунувши з політичної арени конкурентів, Комуністична партія монополізувала всю повноту влади в країні. Конституція СРСР 1936 р. законодавчо закріпила керівну і спрямовуючу роль Комуністичної партії у політичній системі Радянського Союзу.