Науково-методичний журнал

пудів, тобто 57% до­воєнного рівня [6]. Центральне статис­тичне бюро УСРР опублікувало іншу цифру — 276,6 млн. пудів. Наркомзем України І.Є.Климен- ко на VII Всеукраї­нському з'їзді Рад в грудні 1922 р. на­звав ще меншу цифру — 200 млн. пудів [7]. Наркомп- род України у лис­топаді 1921 р. зупи­нився на середньо­арифметичній ве­личині між даними московських та українсь­ких статистів у 430 млн. пудів. Таку міжвідомчу суперечку про обсяг врожаю можна було роз­в'язати перевіркою первинної статистики. Х.Раковський затвердив постанову Українсь­кої економічної наради про відрядження у не­врожайні губернії комісій для виявлення дійсного стану сільського господарства. Про­те Москві із зрозумілих причин було вигідні­ше збільшити фактичний рівень українського врожаю, тому ця постанова була скасована «з суто політичних міркувань — не створювати паніки» [8].

Наприкінці липня 1921 р. за пропозицією

В.І.Леніна, виходячи з перебільшених даних ЦСУ РСФРР про український врожай зерно­вих, був затверджений початковий план збору продподатку в УСРР в обсязі 100 млн. пудів, 20 млн. збору за податок і 10 млн. пудів товаро­обміну. План «хлібозаготівель» не відповідав реальним можливостям і неодноразово зміню­вався: восени 1921 р. він був зменшений до 95 млн. пудів, а на початку 1922 р. остаточно затверджений в обсязі 81,5 млн. пудів. Фак­тично ж, на Україні було зібрано 74,9 млн. пудів зерна.

У вересні 1921 р. ЦК КП(б)У прийняло пропози­цію заступника Наркомп- роду РСФРР М. Фрумкіна: «Встановити кількістьхліба, яку Україна зобов'язалась дати Росії, як мінімум в ЗО млн. пудів навіть на шкоду власному забезпеченню». Незважаючи на те, що хлібний дефіцит невро­жайних губерній України у 1921—1922 рр. (тут маєть­ся на увазі господарський рік, який розпочинався з листопада) становив 35 млн. пудів, до РСФРР та інших радянських рес­публік було вивезено понад 27 млн. пудів хліба, в тому числі мізерні зернові запа­си неврожайних українсь­ких губерній. За вивезене зерно Україна майже нічо­го не отримала — ані гро­шей, ані промислових то­варів.

Більшовики прагнули внести розбрат серед ук­раїнського селянства. Тому вони породжували корисливу зацікавленість серед селянської бідноти, серед яких було чи­мало ледацюг, пияк та інших нетрудових і кри­мінальних елементів. їх залучали, не до праці на землі, а до експропріації продукції більш працелюбних, а отже і заможніших верств. В якості стимула їм надавалась певна частка рек­візованих надходжень. Проте, крім «пряника», був і «батіг» для більш совіснивих незамож­ників. За не сприяння податковим комісіям комнезами позбавлялися насіннєвої, продо­вольчої допомоги від держави {9].

N Т'^Щтш^аг^, 'і. £ОбМВМ За виконання хлібоздачі зберігалась колек­тивна відповідальність селян. Так, в наказі Воз- несенського повітового особливого продо­вольчого комітету про покарання заложників на випадок нездачі продподатку вказуапося: «Взяти в кожній волості від 15 до 25 чоловік заложників із куркульського і середняцького населення. У випадку, якщо яке-небудь село відмовляється дати підписку про кругову відповідальність, або ж, давши підписку про ви­конання продподатку у 48-годинний строк, із плином часу продподаток не буде виконаний, такі села будуть оголошені во­рогами радянської влади. По­ловина заложників буде за­суджена аж до використання вищої міри покарання — роз­стрілу, після чого буде взята нова група. Всю наявність зер- нохліба і зернофуражу, недот­римуючись цифр податку, який належить у господарствах, на котрі пошириться колективна відповідальність, буде конфіс­ковано» [10]. Цей документ да­товано 15 листопада 1921 р., коли на Україні розпочався голод.

Для успішного відбирання останніх зернин від голодних селян використовувались військові частини. Крім них, опір селян придушували спеціальні військові заготі­вельні формування, які з 1921 р. були перейменовані на військово-продовольчі дружи­ни ВЦРПС. їх чисельність до­сягла 8 тис. чоловік — чет­верті загальноросійського складу [11].

Використання воєнізова­них формувань у хлібозаготовчій компанії по­роджувало багато зловживань стосовно селян, які були не в змозі сплатити податок. А таких в цей неврожайний рік було чимало. Тому ча­сто карались невинні. Це був справжній те­рор проти українських селян. Як доказ, наве­демо лише один невеликий витяг із повідом­лення Литинської особливої військово-продо­вольчої комісії, датованого 16 березня 1922 р.: «...6 лютого в район прибула 1 -а ударна прод- комісія т. Александрова в кількості 70 чоловік. Становище немов би зміцніло, проте не надов-

ГОЛОД 1921-1923 ЮКІВ НА УКРАЇНІ

- *— —

' * V

го. В ніч з 27 на 28 лютого бандитами були піймані та вбиті в с. Стасєве Майданне Баг- риновського пов. два агента Александрівсь- кої продгрупи та три тяжко поранені... З ме­тою знаходження винних була створена над­звичайна п'ятірка та скликаний ревтриб. Взя­то заложників в кількості 8 чоловік заможних господарів; так як винні не були піймані, то за­ложники були всі за вироком ревтрибуналу розстріляні. Населення села тероризовано і в страху розбіглося. В таких умовах проходить вся продробота і тепер, тим не менше, мною приймаються всі способи до найшвидшого та найбільшого викачування, не дивлячись на всі труднощі» [12].

Проддружинники часто знущалися з тих, хто не мав змоги сплатити податок. В інфор­маційному бюлетені Одеської ЧК по Балтсь- кому повіту повідомлялось: «На психологію і настрої незаможного селянства дуже впливає безприкладне свавілля продзагонів, зловжи­вання своїми повноваженнями. У Валегоцулі- вському р-ні були випадки побиття і погрожу­вання розстрілом (селяни для інсценування ставились до стіни)» [13]. Часто продпраців- ники, що нагадували скоріше рекетирів, відби­рали у голодних селян зерно, яке вони заро­били у врожайних місцевостях. Через жеб­рацьке забезпечення мародерствували військові частини, що вилучали у селян «лиш­ки» продуктів і фуражу [14].