Неврожайний 1922 р. Та хлібний експорт 1923 р.

Першим наслідком такого інтенсивного ви­качування хліба з українського села був не­досів сільськогосподарських культур. До того ж, селяни не бажали освоювати землю, коли майже вся вирощена їх трудовими мозолями продукція відбиралась. Тому у 1922 р. в Ук­раїні різними продовольчими культурами було засіяно 14,4 млн. десятин проти 17,1 млн. — у попередньому році (до речі, в 1916 р. загальна площа засіву становила понад 19 млн. деся­тин). Внаслідок розорення значної частки гос­подарств голодуючих селян великий недосів спостерігався в південних губерніях. Цей не­досів частково перекрили інші губернії.

Крім недосіву, південь України зазнав ново­го неврожаю. У республіці було зібрано не більше 637 млн. пудів зерна. Посуха охопила 21 повіт (територію на 1/3 меншу, ніж у 1921 р.) [15]. Незважаючи на те, що валовий збір

Науково-методичний журнал

зерна у степових губерніях утричі перевищу­вав тогорічний, він, однак, становив менше 40% рівня 1916 р. [16]. В цілому ж, сума дефіциту зернового забезпечення сільського та міського населення всіх степових губерній становила 46 млн. пудів. Проте врожай на Лівобережжі та Правобережжі України давав змогу задоволь­нити потреби неврожайних губерній винятко­во за рахунок внутрішніх ресурсів. Крім того, в Україні міг залишитися лишок обсягом 15 млн. пудів для експорту [17]. Таким чином, в земле­робстві влітку 1922 р. намітився вихід із кри­зи.

Натомість в тваринництві в цей час криза досягла своєї кульмінації. Поголів'я худоби порівняно з 1921 р. скоротилося у Катеринос­лавській губернії до 51%, у Запорізькій — до 40%, у Миколаївській — до 58%, а в Одеській — дорівнював 61% від показників минулого року. На Миколаївщині та Запоріжжі у багатьох се­лах збереглося не більше 10% худоби [18]. Цей збиток не компенсувався приплодом мо­лодняку у врожайних губерніях.

Південні губернії України вимагали продо­вольчої допомоги. Проте керівництво централь­ного Російського уряду і не думало послаб­лювати тиск на Україну. Лише з серпня 1922 по січень 1923 рр. у східні регіони республіки було надіслано 9 млн. пудів зерна. Крім того, щоб дістати валюту для відбудови господар­ства і зміцнення свого режиму, центральний московський уряд зобов'язав українське кері­вництво розпочати перерваний війнами екс­порт хліба.

Намір радянського уряду відновити експорт хліба викликав обурення західних урядових та громадських представників на міжнародній еко­номічній конференції в Гаазі у червні—липні 1922 р. Ф.Нансен, секретар Міжнародної комісії Червоного Хреста, звернувся до наркома іно­земних справ Росії Литвинова із пропозицією відкликати заяву про вивіз збіжжя з радянсь­ких республік, або, в іншому випадку, — взяти на себе особисту відповідальність за допомо­гу голодуючим.

Проти хлібного експорту виступали і деякі радянські працівники. Газета канадійських ук­раїнців «Канадійський фармер» надрукувала засекречений ВЦВК текст виступу делегата з Миколаївщини, робітника, комуніста Романчи- ка на пленумі цього комітету із засудженням проекту Наркомпроду РСФРР щодо поновлення хлібного експорту: «...Робітники і матроси Ми­колаєва формували цей проект як крадіж ос-

таннього шматка хліба у голодного робітника й тут же постановили не випускати ані одного зерна з елеваторів... Наркомпроду замість того,щоб брати готовийхліб з елеваторів,треба було подбати про збереження того продпо- датку, який тепер лежить на станціях прямо під дощем і якого зберегти комісаріат харчо­вих справ, очевидно, не вмів...» [19]. Залізнич­ники південно-західних шляхів, як повідомля­ла канадська газета «Український голос» від 18 березня 1923 р., намагалися блокувати рух трьох поїздів, що направлялися до Одеси для вивозу збіжжя за кордон. Для втихомирення залізничників були направлені спеціалізовані військові залізничні батальйони. Проте військові підтримали страйкуючих залізнич­ників. Тоді Народний комісаріат шляхів вирі­шив спрямувати потяги в обхід, через Феодо­сію. Але залізничники південних шляхів про­голосили солідарність із страйкуючими.

Ані страйки, ані протести не змогли запоб­ігти хлібному експорту з України. Понад 13,5 млн. пудів українського зерна з врожаю 1922 р. пішло на експорт. Проте й ця невелика кількість могла полегшити становище голоду­ючих в степових губерніях України.

ГОЛОДОМОР.

Українське суспільство в голодне лихоліття

Вкрай негативні наслідки більшовицької продовольчої політики виявилися вже во­сени 1921 р. Саме в цей пе­ріод почали надходити три­вожні звістки з місць. На початку жовтня були зареє­стровані перші випадки го­лодних смертей у найбільш неврожайному Гуляй- Пільському повіті. Кількість голодуючих зростала з кож­ним днем. У степових губер­ніях України з грудня 1921 р. по травень 1922 р. їх кількість зросла більш ніж у тричі — з 1,2 млн. до 3,8 млн. чол.., а по всіх губерніях — до 5,6 млн. чол., що становило 25% їх жителів. Проте ці цифри, на думку О.М.Мовчан, відображають тільки крайню межу голодування і не дають повної уяви про масштаби лиха, оскільки вра­ховувалися тільки селянські господарства, які розорилися внаслідок голоду. В цілому насе­

лення районів України, де лютував неврожай, становило майже 9 млн. [20].

Масовим стало використання голодуючи­ми різноманітних харчових сурогатів, які часто були неїстівними та шкідливими для здоро­в'я. До таких відносились полова, стебла, корні та листя різноманітних рослин, особливі сор­ти глини, падаль тощо. В деяких місцевостях селяни поїли усіх котів та собак. Були зареє­стровані випадки, коли голодні люди варили юшку з упряжі та шкіри, а в їдальнях гризли столи. Так, в своїй брошурі капітан Квіслінг розповідає про те, що бачив на Запоріжжі: «...Побачите живі ще людські кістяки, що роз­простерті чи то в хаті на долівці, чи серед ву­лиці, чи на майдані, лежать в очікуванні смерті або ж вже мертві. Часто зустрічаються купи трупів, страшних, жахливих, з відкритими очи­ма, бо ж нікому їх причиняти, ніхто не старається та нема ж і сили до того, щоб їх закопати в яму. Селянин сіє останнє своє зерно та сам помирає з голоду, але він не ріже своєї остан­ньої корови, бо ж не можна руйнувати свого господарства...»

Повідомлення з місць нагадували скоріше картини після кривавих побоїщ. Із повідомлення Гуляйпільського повіткому та Запорізької гу­бернської комісії допомоги голодуючим про ви­мирання з голоду населення повіту: «б охоп­лених голодом волостях Гуляйпільського пов. населення вимирає. Сотні померлих,тисячі хво- рих. На ґрунті голоду за­фіксовано випадок по- ' ' '' " їдання матір'ю дітей, а та­кож випадки задушення дітей. Коти, собаки, навіть падаль йде в їжу. Чолові­ки масово кидають свої сім'ї, та вирушають в не­відомому напрямку. На­строї в населення панічні... У випадку не­прийняття мір це призве­де до вимирання насе­лення, знищення сільсько­го господарства та утворення пустелі в Гуляй- пільському пов.» [21].

Як і селяни, голодували і мешканці міст. Із звіту травневої (1922 р.) сесії ВУЦВК: «В ціло­му ряді місцевостей голод торкнувся робіт­ничого класу... Із доповіді представника Кате­ринослава ми дізналися, що із 120 тис. членів профспілок залишилося лише 60. Частина з них померла, а частина розбіглася від голоду.

В Миколаєві, де безробітних 16 тис. чоловік, смертність досягла колосальних розмірів. Представники Миколаївської губполітпросві- ти вказували, що в окремих повітах, наприклад, профспілка вантажників вимерла на 50%. Коли взяти Одесу, то там ми також маємо приклади голоду робітників, і представник Одеської губ- політпросвіти вказував, що у них є деякі спілки, що змушені останнім часом займатися вик­лючно заготівлею домовин і всілякого роду процедурами поховання своїх членів. Смертність досягла великих розмірів, особливо серед будівельних робітників і вантажників...» Довідка із Катеринослава за лютий 1922 р.: «Щоденно із майстерень виносять опухлих ро­бітників, які падають біля верстатів. Були ви­падки самогубства, комуністи із сільських осе­редків йдуть у банди, члени партії намагають­ся виїздити з Катеринославської губ.» [22]. Виняток становили лише шахтарі й металісти тресту «Південсталь», яких наймен­шою мірою торкнулося скорочен­ня державного продовольчого по­стачання [23].

Лише шахтарі Донбасу регу­лярно отримували продовольче забезпечення. В середньому за січень—травень 1922 р. шахтарі були забезпечені хлібом і крупами на 121% планового зав­дання, а м'ясом, рибою і жирами, — хоч і ниж­че встановленої норми, але значно вище рівня осені 1921 р.

За роки двох воєн та революційних подій людське життя знеці­нилось, що неминуче привело до падіння моральності в украї­нському суспільстві. Небувалого розмаху набула злочинність. Жорстокість й прости­туція охопила, насамперед, дітей. Матері, не ма­ючи засобів прогодувати дітей, залишали їх у дитячих будинках, а іноді і просто вулиці. Ди­тячі притулки та лікарні були переповнені та не мали продовольства, ліків й інших необхід­них речей та матеріалів. Так, в доповідній за­писці про антисанітарні умови на дитячому ізо­ляційному пункті при Балашовському вокзалі