Причини і наслідки антропосоціогенезу:

1) перехід від біологічної до соціальної взаємодії з середовищем був умовою виживання людини;

2) здатність людини до змін обумовлена біологічними задатками: унікальним мозоком, прямоходінням, розвиненою кистівкою руки, здатної до трудових операцій, особливою гортаню, здібною до членороздільних звуків;

3) створення проектів та їх втілення у життя (знаряддя, техніка тощо);

4) поява колективної праці та розподілу продуктів праці;

5) поява спілкування, наслідком якого стала організація суспільних дій, збереження і передача інформації, формування і розвиток мови;

6) організація суспільства, яке за формою і діями відійшло від стадної форми об’єднання живих істот.

У розумінні сутності антропосоціогенезу виникає питання про співвідношення біологічного і соціального в людині, тобто природу людини. У філософській літературі склалися дві позиції з цього питання:

1. природа людини цілком соціальна;

2. природа людини не тільки соціальна, але й біологічно навантажена.

Філософські концепції про роль людини в світі

Філософські напрямки	Суть концепцій
Об’єктивний ідеалізм	Людина- це особливе творіння Бога, яка повинна повернутися у боже лоно, відмовившись від гріховного матеріального світу
Суб’єктивний ідеалізм	Людина існує тільки у своєму внутрішньому світі і залежить від комплексу відчуттів
Матеріалізм	Людина має реальне життя і повинна пізнавати і перетворювати світ
Сучасна філософія	-Людина –це єдність об’єктивного і суб’єктивного, кінцевого і безкінечного, тому вона прагне до гармонії; -Людина має природний, суспільний і духовний рівень існування, які треба гармонізувати; -Людина – це не тільки біологічна, але й космічна істота

Питання №31 Соціально-діяльнісна сутність людини. Загальне поняття людини.

Формування людини і людського суспільства – це довгий і складний шлях, обумовлений проблемою виживання людини, взаємодією з природою, функціонуванням і розвитком виробництва, засобів до існування, форм обміну, розподілу та споживання, спілкуванням тощо. Між людьми виникають суспільні відносини, які охоплюють усі сфери суспільного життя та діяльності (економічної, соціальної, політичної, культурної тощо). Філософи розглядали людину як частину природи, як діяльну і предметну істоту, як мислячу і суспільну істоту.

Людина – це жива істота, яка має свої потреби, прагне їх задовольнити в процесі діяльності і спілкування, прагне перетворювати і світ, і себе. Але тільки в суспільстві людина може стати особистістю – це конкретний соціальний індивід, який має систему соціально значущих рис і якостей суспільства, самосвідомість, ціннісні

орієнтації, соціальні відносини, відповідальність за свої вчинки. Розвиток людини, як особистості, пов’язаний з історичним розвитком суспільства, в якому формувалися спільноти людей та форми соціальних відносин.

?Питання №56Співвідношення біологічного та соціального в життєдіяльності людини.

Питання №37 Принцип детермінізму. Діалектичний та метафізичний детермінізм.

Методологічний принцип детермінізму є одночасно й основним принципом філософського навчання про буття. Сам термін "детермінація" походить від латинського determine (визначаю) і може бути розшифрований як обов'язкова визначуваність усіх речей і явищ у світі іншими речами і явищами. Найчастіше замість предиката "визначуваність" у це формулювання підставляють предикат "обумовленість", що додає самому формулюванню двозначність, тому що створюється враження, що фактори, які детермінують, у такий спосіб зводяться тільки до умов, хоча останні при усій своїй значимості є лише одним з цих факторів.

Серед різноманітних форм детермінації, що відбивають універсальний взаємозв'язок і взаємодію явищ у навколишньому світі, особливо виділяється причинно-наслідкова, чи каузальна (від лат. causa — причина), зв'язок, знання якого нічим не заміниме для правильного орієнтування в практичній і науковій діяльності. Тому саме причина виступає найважливішим елементом системи факторів, що детермінують. І все-таки принцип детермінізму ширше принципу каузальності: крім причинно-наслідкових зв'язків він містить у собі й інші види детермінації (функціональні зв'язки, зв'язок станів, цільову детермінацію і т.д.).

Детермінізм у своєму історичному розвитку пройшов два основних етапи — етап класичного (метафізичного, механістичного) детермінізму й етап детермінізму посткласичного, діалектичного по своїй сутності.

У джерелах метафізичного трактування детермінізму ми виявляємо атомістичну концепцію Демокрита, що (на відміну від концепції Епікура) заперечувала випадковість, приймаючи її просто за непізнану необхідність. Такий детермінізм надалі розвивається Ф. Беконом, Т. Гоббсом, Б. Спинозою, Р. Декартом, Ж. Ламетрі, П. Гольбахом і іншими філософами Нового часу. Спираючи на праці своїх попередників і на основні ідеї природознавства И. Ньютона і К. Ліннея, французький астроном і математик П. Лаплас у роботі "Досвід філософії теорії імовірностей" (1814) довів ідеї механістичного детермінізму до логічного кінця: він виходить з постулату, відповідно до якого зі знання початкових причин можна завжди однозначно вивести наслідку.

Цікаво відзначити, що вже до початку того ж самого XIX століття під впливом розвитку теорії імовірностей (якою займався П. Лаплас), соціальної статистики і т.д. виник цілий ряд питань, які були нерозв’язні з позицій лапласовського детермінізму:

1. Як сполучити його концепцію з емпіричними спостереженнями, що виявляють відхилення від необхідності, відсутність "чистого" прояву закону у всіх його конкретних утіленнях?

2. Як сполучити механізм лапласовського детермінізму з теорією імовірностей, що оперує поняттям "випадковість"?

У працях Лапласа тут протиріччя не було, тому що він витлумачував суб’єктивістські і випадковість, ототожнюючи її з незнанням причин, і імовірність, відносячи її до нашого знання про процес (об'єкті), але не до самого процесу (об'єкту)[1] . У дійсності ж імовірність, як уже говорилося, визначає ступінь можливості прояву об'єктивного по своїй природі випадкового явища.

Міркування над цими питаннями поволі підточували підвалини лапласовського детермінізму, але проривши до більш широкого розуміння визначеності у світі був здійснений завдяки двом епохальним подіям у природознавстві — дарвінівської теорії походження видів і особливо появі квантової механіки. З'ясувалося, що багато законів, що пояснюють світ, носять статистичний характер, тобто не допускають однозначної передбачуваності і, отже, є законами ймовірними.

Говорячи про цей посткласичний, діалектичний етап в розвитку детермінізму, ми не можемо не згадати Епікура, у навчанні якого про мимовільне відхилення атома від прямої лінії в основі вже містилося сучасне розуміння детермінізму.

Питання №42 Філософське розуміння практики. Ознаки практики. Форми практичної діяльності.

Практика – це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Серед різноманітних характеристик практики основними є: предметність, всезагальність, революційність, універсальність, цілепокладеність.

Особливість практики полягає у тому, що вона є процесом постійного заперечення природного і соціально даного.

Серед дуже важливих форм практики слід відокремити такі:

1. матеріальне виробництво, перетворення природного буття людей

2. суспільне виробництво, перетворення суспільного буття людей

3. пізнавальна діяльність – активне спостереження.

Питання №47 Структура практики. Діалектика об’єктивного та суб’єктивного в практичній діяльності.

У структурі практики можна виділити такі моменти:

1. різні матеріальні елементи

2. суспільні відносини

3. людина та її внутрішній світ

Як бачимо, пізнання — це історично акумульований процес відображення об'єктивної реальності у свідомості людини у формі відчуттів, сприйняттів, уявлень, понять, ідей, гіпотез, теорій тощо.

Суб'єктом пізнання є не ізольований індивід, а людина як суспільна, конкретно-історична істота (колектив, суспільство, людство), яка опанувала вироблені форми пізнавальної діяльності, (мову, категорії та ін.). Об'єктом пізнання є незалежна від людини дійсність, яка дається пізнанню не у формі споглядання первозданної природи, а у формі практичної взаємодії з олюдненими й олюднюваними фрагментами природи, на які спрямовується діяльність людини. Об'єктом пізнання може бути й сама людина та її суб'єктивний світ.