8 Поняття, основні характеристики істини

Кінцевою метою пізнання є досягнення істини.

У першому наближенні істину можна визначити

як підтверджене практикою правильне відображення

суб’єктом об’єктивної дійсності. Точніше визначення

залежить від різних аспектів розуміння істини, в тому

числі логічних: по-перше, вона є процесом пізнання

від явища до дедалі глибшої сутності; по-друге,

істинність суджень визначається наявністю їхнього

зв’язку зі всією системою знань, чуттєвими даними

і практикою; по-третє, істинність — є властивістю

системи суджень відображати реальні об’єкт

; по-четверте, істинність — це властивість ідеального

об’єкта, точним описом якого є теорія, бути адекватною

моделлю реального об’єкта; по-п’яте, поняття як

термін судження не може бути ані істинним, ані хибним;

по-шосте визначається лише істинність поняття як

ідеального об’єкта.

Протилежним до істини поняттям є хибна думка

. Вона є змістом свідомості, який не відповідає реальності

, але сприймається за істинне, і його часом треба спростовувати.

Основна проблема теорії істини — як можна встановити відповідність

одержаних знань реальним об’єктам, які постійно розвиваються?

Для розв’язання цієї проблеми необхідно розглянути основні

характеристики істини: об’єктивність, абсолютність, відносність,

конкретність і перевірка практикою. Кожна істина, оскільки

вона досягається суб’єктом, є суб’єктивною за формою і

об’єктивною за своїм змістом. Абсолютизація моменту

суб’єктивного в наших знаннях веде до суб’єктивізму,

агностицизму. На противагу цим хибним поглядам наукова

філософія виробила поняття об’єктивної істини.

Об’єктивна істина — це такий зміст знань, який не залежить

ні від окремої людини, ні від людства в цілому. Об’єктивність

істини ніяк не означає її незалежності від інтересів і потреб

людини. Навпаки, істина завжди була і залишиться однією

з найважливіших гуманістичних цінностей людини.

9 Наука . Специфіка та роль

наукового пізнання

Структура наукового знання

Взаємозв’язок філософії і науки – традиційно

неоднозначна і складна проблема.

Одні філософи визнають за філософією статус

науки (наприклад, Арістотель, Гегель, Ортега-і-Гассет

), інші це категорично заперечують

(наприклад, О. Конт, так звані логічні

позитивісти – Р. Карнап, М. Шлік

, Л. Вітгенштейн та інші).

Заперечення щодо філософії як науки притаманн

е і сучасній концепції сцієнтизму. Сцієнтизм

(від лат. Scientia – знання, наука) – світоглядний

напрямок у філософії, в основі якого лежить

уявлення про наукове знання як найвищу

культурну цінність. Однак: а) в цю цінність

включається лише природниче і точне знання

; б) науковим знанням вважається лише те,

котре здобуто емпіричним (дослідним)

шляхом, з допомогою конкретних

природно-наукових методів

(метод – шлях дослідження, сукупність

прийомів чи операцій практичного чи

теоретичного пізнання). З такої точки зору,

не лише філософія втрачає свій статус, але і

всі гуманітарні науки оголошуються свавільними,

необґрунтованими, у яких домінує суб’єктивізм

, оціночні моменти. Дійсно, філософія не

є експериментальною наукою. Вона не

використовує для свої проблем

конкретно-природничі методи пізнання.

Але це зовсім не означає, що філософія

не є наукою.

Наукове пізнання виросло з пізнання

повсякденного, але в даний час ці дві

форми пізнання досить далеко відстоять

один від одного. У чому їх головні відмінності?

1У науки свій, особливий набір об'єктів

пізнання на відміну від пізнання буденного.

Наука орієнтована в кінцевому рахунку на пізнання

сутності предметів і процесів, що зовсім не властиво

буденного пізнання.

2. Наукове пізнання вимагає вироблення особливих

мов науки.

3. На відміну від буденного пізнання наукове

виробляє свої методи і форми, свій інструментарій

дослідження.4. Для наукового пізнання характерна

планомірність, системність, логічна організованість,

обгрунтованість результатів дослідження.

5. Нарешті, відмінні в науці і повсякденном

у пізнанні й способи обгрунтування істинності знань.

10Діалектика Основні закони та категорії

Діалектика - форма категоріального розвитку

думки через протиріччя. Вона сприяє

стяганню усіх розподілів, зв'язків

, переходів, протиріч в єдину систему

категорій. Сократ: діалектика веде

походження від суперечки, діалогу

, має суб'єктивний характер. За

допомогою діалектичного ходу

думок виявляється істина. Об'єктивна

діалектика сходить до Гегелю,

який вказав на протиріччя як основний

імпульс розвитку духу. Діалектика

тут розглядається як метод розвитку

, за допомогою якого виявляються і

дозволяються протиріччя. 3 закони

діалектики : 1. закон єдності і суперечності

відбиває джерело імпульсивного розвитку

; 2.закон переходу кількісних змін в якісні;