Розвиток книжної справи і літератури.

Опісля християнізації Київської Русі починає швидко розвиватись книжна справа.

Князь Ярослав Мудрий наказав перекладати й переписувати книги: “зібрав багато писців і перекладав з грецького на слов’янське письмо, і списали книги много”. З часом кількість таких фахових переписувачів значно збільшилася. Готова до читання книга цінувалася дуже дорого. 8 гривень коштував один молитовник, а в той же час ціле село можна було купити за 50 гривень.

Довго й ретельно виготовляли обкладинку книги. Як правило, оправляли її в тонко стругані дошки, покриті шкірою, оздоблювали золотом, сріблом і дорогоцінним камінням, майстерно виготовляли різні орнаменти. Настійна потреба в книгах сприяла виникненню на Русі своєрідної галузі ремесла, до якої було залучено багато людей. Крім книгописців і палітурників, над книгою трудилися редактори, перекладачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри.

Накопичення книжок дуже скоро привело до заснування при митрополії у Києві першої відомої на Русі бібліотеки, про яку згадує літопис під 1037 роком. Організація бібліотеки при Софіївському соборі – велика культурно-історична подія, яка свідчить про нагромадження в той час великої кількості книг. На думку вітчизняних дослідників, тільки в цій бібліотеці вже за Ярослава Мудрого налічувалося понад 1000 примірників перекладної та оригінальної літератури з різних галузей знань – художньої, юридичної, історичної.

Окрім книгозбірні при Софіївському соборі, дещо пізніше виникла бібліотека при Києво-Печерському монастирі. Незабаром з’явилися (порівняно великі – від кількох сот до кількох тисяч книжок) бібліотеки в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Білгороді, Турові, Галичі та інших давньоукраїнських містах. Усе це дає нам підстави говорити про те, що книжна справа Київської Русі була добре розвиненою індустрією.

У ній чітко виділялися два напрями:

• Перекладна література, оригінали творів якої йшли на Русь з Болгарії чи Сербії, Візантії чи Риму, з інших країн Заходу та Сходу;

• Оригінальна література, яка творилася своїми авторами на місцевому, національному ґрунті.

Якщо подивитись на співвідношення перекладної й оригінальної літератури, то протягом усього періоду тут переважала перекладна література.

Найулюбленішою перекладною старозавітною книгою на усі був Псалтир. він став підручниковою книгою, багато хто знав його напам’ять. Він використовувався і як книга богослужбова, і як навчальна, і як призначена для домашнього душеспасенного читання, і, нарешті, як магічна, за якою можна було ворожити в скрутну хвилину. Ще популярнішим були переклади Нового Заповіту.

В свою чергу перекладна література поділялася на біблійну та літературу світського характеру.

Біблійна література Київської Русі була представлена також апокрифами, житійною літературою та патериками.

• Апокрифи (від гр.. – таємничий, прихований) – так тоді називалися твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя і пригоди перших людей на Землі, при злигодні стародавніх народів, про народження, життя і загибель “сина Божого”, про діяльність його учнів, про “кінець світу”, “страшний суд” і долю людських душ у пеклі й на небесах. Це твори християнського фольклору і письменства.

• Житійна література (опис чийогось життя, найчастіше святого) – це агіографічна література, яка була прямим продовженням біографічних традицій Біблії. У ній оспівувались і звеличувались подвиги найвидатніших християнських діячів – святих, змальовувалось їхнє життя й ті чудеса, що їх вони начебто творили з ласки Божої за життя і по смерті. Переклади творів цієї літератури на Русі з’явилися відразу після її хрещення. У добу Київської Русі були відомими переклади житія Сави Освященного, Антонія Великого. Федора Студита, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Іоана Златоуста.

• Патерик (від лат. pater – отець). Укладалися вони не за календарем, а за так званим топографічним принципом. Це – оповідання про подвиги пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту, Італії або ченців якоїсь певної общини чи групи общин, скажімо, Синаю чи Афону. Відомі переклади Єгипетського, Єрусалимського, Синайського, Римського та ін. патериків.

Перекладна література світського характеру була представлена повістю, історичним і природничо-науковим жанром.

• Повісті. Цей жанр перекладної літератури на Русі користувався чи не найбільшою популярністю, був найпоширенішим і найулюбленішим серед читачів. Це повість “Олександрія”, що оповідає про життя і подвиги знаменитого героя античності Олександра Македонського. У середині ХІ ст. було перекладено з грецької повість про Іудейську війну (або “О полонении” чи “О разорении Иерусалима”) Йосифа Флавія. “Іудейська війна” – це великий твір, у якому опис численних подій зроблено так образно і майстерно, що він справді вважається видатним літературним явищем стародавнього світу. У домонгольські часи Русь була обізнана і з подіями Троянської війни (ХІІ ст.. до н.е.), але не за “Іліадою” Гомера, а за повістю “О троянских временах” (“Троянські діяння”) із хроніки Іоанна Малали.

• Історична література. Інтерес українців до подій світової історії задовольнявся перекладами Біблії та візантійських історичних хронік. Це були компілятивні збірники, які були не стільки науковими трактатами, скільки читанками, хрестоматіями повчальних та цікавих оповідань на історичні теми.

• Природничо-наукова література (пов’язана з вивченням природи, природознавча література). Серед інших перекладних літературних пам’яток Русі значне місце посідають перекладні енциклопедичні книги природничо-наукового змісту, в яких подавалися тогочасні відомості з усіх основних галузей знання: анонімний “Фізіолог” (книга популярної зоології), “Шестоднев” (пояснював за 6 днів створення світу) Іоанна Екзарха та “Християнська топографія” Козьми Індикоплова.

В оригінальній літературі найповніше відтворено народні традиції, національну самосвідомість і прагнення володарів Київської Русі відстояти свою і державну незалежність у боротьбі як із зовнішніми ворогами (переважно кочівниками), так і з внутрішньою роздробленістю та відцентровими силами.

Серед мислителів цієї пори виділяються передусім Лука Жидята. Головне місце в його “Повчанні до братії” посідають не релігійні, а етико-соціальні проблеми. У ньому міститься заклик бути правдивим, піклуватися про злиденних і слуг, уникати сварок, жадібності і лихослів’я.

Безпосередня розробка нової соціологічної теорії державного централізму і самобутності Київської держави належить Іларіону, видатному мислителю і публіцисту, автору “Слова о Законі о Благодаті”. Іларіон був першим митрополитом Київської Русі, введеним у сан без згоди візантійського патріарха; обрання його було приурочене до завершення будівництва Софійського собору й знаменувало проголошення незалежності Київської церкви від Константинопольської).

Іларіон виходить з переконання, що “закон” і “благодать”, Старий Заповіт і Новий Заповіт, - протилежні, виключають одне одного. Однак мислитель переводить питання з площини віросповідної в соціологічну, розв’язує проблеми не богословські, а мирські, державні.

Клим Смолятич – другий після Іларіона український митрополит Київської держави, обраний на цю високу посаду поза волею константинопольського патріарха. Клим – продовжувач лінії Іларіона, його наступник у боротьбі за незалежність Української Церкви від Візантії. Він є автором “Посланія пресвітеру Фоме” і кількох (за приписом) “слів”.

Кирило Туровський – автор притч, повістей, казань, “слів”, послань, молитов. Він видатний майстер урочистого красномовства. Усі його твори писалися з пропагандистською метою.

Жанри оригінальної літератури Київської Русі:

• “Повчання” – “Повчання” Володимира Мономаха, послання Феодосія Печерського до князя Ізяслава Ярославича.

• “Слово о полку Ігоревім”. Найкращим твором староукраїнського письменства є “Слово о полку Ігоревім”. Знайшов цей знаменитий твір під кінець ХVІІІ ст. граф Мусін-Пушкін у Спасо-Ярославському монастирі на Московщині й у 1800 році видав. Велич “Слова” полягає у тому, що за невдалим походом Ігоря автор зумів роздивитися суть суспільних процесів свого часу, висловити найпрогресивніші на той час думки, що зводилися до ідеї: тільки під знаменом єдності може розквітати українська земля.

• Житійна література – це література ХІ – ХІІІ ст., яка поділяється на дві тематичні групи. Перша з них – твори, у яких прославляється подвиг хрестителів Русі, “рівноапостольних” княгині Ольги та її онука князя Володимира. До другої належать твори про князів, яких спіткала мученицька смерть: Борис і Гліб (сини Володимира), Михайло Чернігівський, Андрій Богословський та ін..

• Паломницька література. Паломництво як суспільне явище на Русі виникло відразу після запровадження та зміцнення християнства. Це – ходіння до “святої землі”, до Палестини, “Гробу Господнього”. Пілігрими (мандрівники) розносили по світах відомості про Русь і знайомили українців з тими дивами, які їм пощастило побачити в чужих країнах. Ті ж паломники, що не вдовольнялися усними розповідями, бралися за перо. Так виникла паломницька література або літературний жанр так званих “хожденій”. Найвидатнішою пам’яткою цього жанру є “Житіє і хожденье Данила, руськыя земли ігумена”; “Книга-паломник” і “Странник” –паломницькі записки, що вийшли з під пера Добрині Яндрейковича, який відвідав Царгород у 1200-1204 рр. і описав усе бачене.

• Літописання. Коли і як саме виник цей феномен у духовному житті нашого народу, сьогодні відповісти з повною достовірністю просто неможливо. Спершу – це записи подій, ведені ченцями в монастирях. Поволі вони перетворювалися на літературно-наукові твори. Автори літописів висловлювали в них свої погляди, власну ідеологію, докладні описи подій, спостереження, характеристики дійових осіб, різного характеру сентенції (вислови повчального характеру).

Перший вітчизняний літопис був написаний у 1037-1039 рр. при Софійському соборі в Києві і названий ним найдавнішим Київським зводом.

Другим за часом створення є Новгородський літопис, складений близько 1050 року. З другої половини ХІ ст. літописання продовжувало розвиватися і в Києво-Печерському монастирі.

Першим найвидатнішим історичним твором Русі вважається “Повість врем’яних літ”, яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 році. До нього увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками та редакторами. Головна мета, яку поставив перед собою Нестор – з’ясувати походження Русі. Досліджуючи це питання, він першим серед істориків створює “норманську” теорію, виводячи князівську династію від варягів. Це треба було йому для того, щоб довести незалежність Русі від Візантії, яка на ті часи становила реальну небезпеку для молодої держави українців. “Повість врем’яних літ” - літературно-енциклопедичний твір, у якому читач знаходив відповіді на всі питання історії, що його цікавили. Тут ми бачимо першу спробу серед вітчизняних дослідників описати історію східних слов’ян, визначити місце Русі і загально-історичному процесі, пов’язати свою історію зі світовою.

У ХІІ ст. характер літописання значно змінюється. З’являється так зване обласницьке літописання. Виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському. З’являються його нові форми: сімейні та родові князівські літописи, життєписи князів, твори про княжі доброчинності і злочини тощо.

Першою ілюстрованою книгою, яка дійшла до нас, є “Остромирове Євангеліє”, виготовлене у 1056-1057 рр. для новгородського посадника Остромира. Чудовою пам’яткою книжного мистецтва став “Радзивілівський літопис”, оздоблений 618-кольоровими мініатюрами, виготовленими у ХV ст. з давньоруських оригіналів.

Природну основу тодішньої літератури становила усна народна творчість: пісні, перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини. Відомі билини Київського і Новгородського циклів.