Історія української культури як наука

Історія культури України вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали і проживають на території нинішньої України. Об'єктом дослідження і вивчення є пам'ятки духовної та матеріальної культури, створені впродовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах. Пам'ятки розглядаються по історичній вертикалі як цілісне явище, а також за регіональними ознаками, враховуються взаємозв'язки з культурними досягненнями інших народів, оскільки жодний етнос, народ, нація не може розвиватися в ізоляції, поза загальним історичним процесом.

Історія культури вивчає та аналізує пам'ятки духовної культури, зафіксовані усною формою: казки, міфи, легенди, билини, пісні, думи, прислів'я, приказки, анекдоти, де фіксуються історичні події, мудрість народу, узагальнюються явища і зберігаються для прийдешніх поколінь. Український народ залишив у спадок незліченну кількість об'єктів матеріальної культури, які посіли гідне місце у скарбниці світового мистецтва. Це пам'ятки зарубинецької, трипільської, черняхівської, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять комплекси містобудівництва, ділової та побутової архітектури, хатнє начиння, одяг, сільськогосподарський та ремісничий реманент, твори декоративно-ужиткового мистецтва та ін.

Кожний народ фіксує свою історію низкою писемних джерел. Слов'яни, зокрема українці, залишили їх чимало. Це літописні зводи "Влесова книга" і "Повість минулих літ", козацькі літописи, філософські, наукові, економічні, політичні твори, першодруки, пам'ятки літератури — від славетних "Слово про закон і благодать" Іларіона, "Слово о полку Ігоревім" до книг, написаних сучасними майстрами поезії, прози, драматургії.

Наша країна багата на мистецькі пам'ятки: мозаїки і фрески Софії Київської, Спаса на Берестові, парсунні портрети, твори народних майстрів, художників сьогодення та ін.

Рівень розвитку суспільства визначається рівнем розвитку культури виробництва, що також входить у коло дослідження історії культури. Зокрема, вироблена нашим народом культура землеробства стала основою для цього виду діяльності в усій Європі.

Історія культури вивчає традиції, свята, обряди, релігії і вірування народів, а також особливості міжособистісного спілкування.

Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, пов'язаної з духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників. Історія культури — одна із суміжних історичних наук, що вивчає культурні явища в загальному контексті розвитку історичного процесу.

Поняття і сутність культури

Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка покликана обслуговувати сферу вироб­ництва. Деякі культурологи вважають, що на сьогодні існує понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена і широким вживанням терміна "культура" в конкретних дисциплі­нах. У галузі історичних, філософських, етнографічних, соціологічних, філологічних та інших досліджень зустрічаються різноманітні уяв­лення про культуру. Кожна дисципліна підходить до з'ясування поняття з власними вимогами і завданнями. Проте теоретична склад­ність проблеми не вичерпується розмаїтістю визначень. Відомий дослідник культури В.М. Межуєв писав, що "фундаментальна теоре­тична значимість (і складність) поняття "культура" для сучасної науки обумовлена глобальністю й багатогранністю самої проблеми культури в ситуаціях і обставинах XX століття".

Культура постає перед нами як багатогранна проблема історично­го розвитку. Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об'єднує різні точки зору. Таким ядром виступає саме слово "культура", що походить від ла­тинського сиііига і в перекладі означає обробіток, вирощування, догляд. Первісно це стосувалося землеробської праці. Згодом термін почав уживатися в ширшому значенні. Вже Ціцерон у "Тустуланських бесідах" (45 р. до н.е.) називає філософію "культурою душі". Від справжнього філософа, на його думку, вимагається наполегливе вдос­коналення власних розумових здібностей. Саме в культурі мислен­ня Ціцерон вбачав шлях до розширення духовного світу людини. В такому розумінні термін "культура" ввійшов до всіх європейських мов, у тому числі й до української.

Термін "культура" у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось і тому вжи­вався з певним доповненням, позначаючи завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розу­міти як "людяність", що виділяє людину з природи, варварського ста­ну. Культура стала мірою того, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (тобто штучного).

Світ культури, будь-який її предмет або явище сприймаються як результат діяльності людей, спрямованої на обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою. В такому розумінні культура ви­ступає як міра співвідношення природного і позаприродного (створе­ного штучно), віддалення людини від природи. Подібне розуміння культури розвивалось в минулі віки, особливо в епоху Просвітницт­ва XVII—XVIII ст. Філософія цього часу, заснована на ідеї все загальності людського розуму та його законів, природним чином пов'яза­ла культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдоско­налення й застосування розуму. І оскільки розум був визнаний іма­нентною властивістю людини, то різниця між людьми, їх спільнота­ми і народами на цій основі виражалась тільки мірою розумності, кількістю тих прирощень, які несе з собою вдосконалення розуму. Звідси був зроблений ряд висновків принципового значення. По-пер­ше, люди і народи не відрізняються наявністю або відсутністю куль­тури, а тільки рівнем культурності; по-друге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер; по-третє, усякі культурні відмінності між людьми й народами — наслідок їхньої різновідда-леності від первісного природного світу й мають суто вимірний, а не сутнісний характер. У цих висновках містяться вже й принаймні три важливі світоглядні ідеї — ідея одвічної єдності усього людського роду, ідея історизму як руху суспільства шляхом просвіти та ідея прогресу, пов'язана зі спадкоємним розвитком історії, з успадкуван­ням та нагромадженням людського досвіду.

Ідеологічно готуючи перемогу буржуазного суспільства над фео­дальним, французькі просвітителі XVIII ст. вважали, що до справед­ливих, розумних соціальних порядків приведе розвиток розуму й моральності людей. Поняття культури набуває світоглядно-мораль­ного змісту. Проте революція у Франції (1789—1794 рр.) розчарува­ла тих, хто вірив у розумність та справедливість буржуазних відно­син, поділяв натуралістичні уявлення про природу людини.

Цілком природно, що основоположник німецької класичної філо­софії Імануїл Кант (1724—1804) бачив основу культури не в самій природі людини, а в сфері її морального існування. При цьому він вважав, що принципово неможливо примирити цю сферу з емпірич­ною сферою існування людини. В кантівському розумінні культура — це здатність індивіда піднестись від обумовленого його тваринною природою емпіричного, чуттєвого існування, при якому мета його по­ведінки визначається зовнішнім світом, до морального існування, яке дозволяє йому вільно діяти в ім'я цілей, які він сам перед собою висуває, зважаючи на веління морального обов'язку.

Своєрідну спробу розв'язати кантівську суперечність між природ­ним та моральним, між чуттєвою насолодою і моральним обов'яз­ком зробив великий німецький поет і драматург Фрідріх Шіллер (1759—1805). Завдання культури, на думку Шіллера, полягає в гар­монійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чут­тєвого і розумового, насолоди й обов'язку. "Культура, — писав він, — повинна віддати справедливість не тільки розумній спонуці на про­тивагу чуттєвому, але й останньому на противагу першій. Таким чином, завдання культури двояке: по-перше, охорона чуттєвості від посягань свободи, по-друге, охорона особистості від сили відчуттів. Першого вона досягає розвитком здатності почувати, другого ж — розвитком розуму".

Проте Шіллер усвідомлював, що таке розуміння завдань культу­ри не відповідає її реальному станові в сучасному суспільстві. Він дав блискучий аналіз суперечностей цієї культури, яка відірвала люди­ну від природи і надала її розвитку обмеженого, однобічного харак­теру. Відновити цілісність людини, позбавити її світ від властивих йому суперечностей і тим самим здійснити головне завдання куль­тури може мистецтво, тобто "царство прекрасної видимості". На думку Шіллера, саме у мистецтві примирюються та згладжуються протилеж­ності фізичного й морального життя людства.

Ідея чисто естетичного подолання суперечностей дійсності як го­ловного завдання культури знаходить свій завершений вияв в ідео­логії німецького романтизму. Брати Шлегелі (Фрідріх (1772—1829) і Август Вільгельм (1767—1845)), Новаліс (1772—1801), Людвіг Тік (1773—1853) та інші представники цього напрямку заперечували бур­жуазну цивілізацію як суспільний стан, ворожий людині. Протистав­ляючи свободу творчості суспільним вимогам, Ф. Шлегель писав, що творче самовираження поета не повинне підкорятися ніякому зако­нові. Єдиною сферою, котра дозволяє людині піднестись над супереч­ностями дійсності і зберегти свою індивідуальну цілісність, романтики вважали мистецтво, в якому нібито знаходять своє втілення вищі ірраціональні вияви людської душі. "Природній людині" просвіти­телів, яка узгоджувала свої вчинки з вимогами природи, романтики протиставили суб'єктивну могутність генія, безмежну силу худож­нього уявлення, котре творить світ за власними законами.

Спроба подолати з позицій об'єктивного ідеалізму протилежність просвітницького й романтичного витлумачення культури була зроб лена Г. Гегелем (1770—1831). Сутність культури, за Гегелем, визна­чається не природною детермінованістю людської поведінки і не творчою фантазією видатних осіб, а прилученням індивіда до світо­вого цілого, котре включає в себе як природу, так і історію. Та оскільки це ціле є, за Гегелем, лише породженням і втіленням "світового духу", то й прилучення індивіда до нього стає можливим лише в понятті, в думці, у формі філософсько-теоретичного знання. Розвиток мислен­ня як вищої духовної здатності людини і становить, з погляду Гегеля, справжній зміст культури. "В цьому розвиткові всезагальності мис­лення, — писав він, — полягає абсолютна цінність культури."

У працях сучасних вітчизняних вчених аналіз феномена культу­ри здійснюється в рамках наукового напрямку, відомого під назвою діяльнісного підходу. Представник київської культурологічної школи В.П. Іванов розглядає культуру як певний вимір і специфічну форму життєдіяльності людського суспільства. Вона виникає з історичною необхідністю як особлива інфраструктура в побудові усього людського світу, перш ніж її принципи і закони починають використовуватись членами суспільства. Тому генетичні корені культури сягають фун­даментальних основ суспільно-людського ладу життя, а її властивості об'єктивним, природним чином складаються в суспільній організації раніше, ніж стають свідомими точками опори, правилами й нормами поведінки і творчості членів суспільства. Інакше кажучи, культурна форма як така одвічно є сутнісною визначеністю людини, способом людського буття, котрий реалізується у різногранності культурного існування індивідів та людських спільнот.

Культура є похідною від людської діяльності у тому загальному сенсі, в якому діяльність творить людський світ. Але так само, як світ не є простою сумою виробленого, а організований у природний світо-порядок певного соціуму, так і діяльність, що створює культуру, є не тільки цілеспрямована праця з виробництва предметів культурного призначення.

Власне культура (подібно до мови, суспільної організації укладу життя та інших суспільних форм взагалі) не виробляється у вигляді безпосереднього продукту певної діяльності. її створює вся сукупність суспільної життєдіяльності, циклічний і повторюваний характер якої (історія людства) в кінцевому рахунку утворює ряд стійких і загальнозначущих станів, котрі мають силу регулятивів людського буття. В культурі ці регулятиви набувають сутнісного, внутрішнього характеру, тобто властивостей домінанти людського в людині. Якщо, за відомим визначенням, людина є "світ людини", то культура утво­рює "світ людського буття", тобто ту сукупність умов і певностей, за допомогою яких людина виявляє себе у повноті своїх здібностей, в істин­ній мірі свого буття. Культура — це не просто одна зі специфічних сфер життя суспільства, вона розглядається як культурна реальність, системний людський спосіб буття, що визначає увесь спектр практичлена Г. Гегелем (1770—1831). Сутність культури, за Гегелем, визна­чається не природною детермінованістю людської поведінки і не творчою фантазією видатних осіб, а прилученням індивіда до світо­вого цілого, котре включає в себе як природу, так і історію. Та оскільки це ціле є, за Гегелем, лише породженням і втіленням "світового духу", то й прилучення індивіда до нього стає можливим лише в понятті, в думці, у формі філософсько-теоретичного знання. Розвиток мислен­ня як вищої духовної здатності людини і становить, з погляду Гегеля, справжній зміст культури. "В цьому розвиткові все загальності мис­лення, — писав він, — полягає абсолютна цінність культури."

У працях сучасних вітчизняних вчених аналіз феномена культу­ри здійснюється в рамках наукового напрямку, відомого під назвою діяльнісного підходу. Представник київської культурологічної школи В.П. Іванов розглядає культуру як певний вимір і специфічну форму життєдіяльності людського суспільства. Вона виникає з історичною необхідністю як особлива інфраструктура в побудові усього людського світу, перш ніж її принципи і закони починають використовуватись членами суспільства. Тому генетичні корені культури сягають фун­даментальних основ суспільно-людського ладу життя, а її властивості об'єктивним, природним чином складаються в суспільній організації раніше, ніж стають свідомими точками опори, правилами й нормами поведінки і творчості членів суспільства. Інакше кажучи, культурна форма як така одвічно є сутнісною визначеністю людини, способом людського буття, котрий реалізується у різногранності культурного існування індивідів та людських спільнот.

Культура є похідною від людської діяльності у тому загальному сенсі, в якому діяльність творить людський світ. Але так само, як світ не є простою сумою виробленого, а організований у природний світо-порядок певного соціуму, так і діяльність, що створює культуру, є не тільки цілеспрямована праця з виробництва предметів культурного призначення.

Власне культура (подібно до мови, суспільної організації укладу життя та інших суспільних форм взагалі) не виробляється у вигляді безпосереднього продукту певної діяльності. її створює вся сукупність суспільної життєдіяльності, циклічний і повторюваний характер якої (історія людства) в кінцевому рахунку утворює ряд стійких і загальнозначущих станів, котрі мають силу регулятивів людського буття. В культурі ці регулятиви набувають сутнісного, внутрішнього характеру, тобто властивостей домінанти людського в людині. Якщо, за відомим визначенням, людина є "світ людини", то культура утво­рює "світ людського буття", тобто ту сукупність умов і певностей, за допомогою яких людина виявляє себе у повноті своїх здібностей, в істин­ній мірі свого буття. Культура — це не просто одна зі специфічних сфер життя суспільства, вона розглядається як культурна реальність, системний людський спосіб буття, що визначає увесь спектр практичної й духовної діяльності людей, їх ставлення до навколишнього світу й до самих себе.

Зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини, суспільства, народів, що населяють нашу планету. Культура не існує поза людиною. її виникнення обумовлено тим, що людина постійно шукає сенсу свого життя та діяльності. Разом з цим, не існує ані суспільства, ні соціальної групи, ні людини без культури чи поза нею. В культурі розкривається духовний світ людини, її сутність, тобто: здібності, потреби, світогляд, знання, вміння, соціальні почуття, національний характер тощо. Будь-яка людина в процесі свого жит­тя оволодіває тією культурою, яка була створена її попередниками. Разом з тим вона вносить свій вклад в культуру суспільства, оскіль­ки результати її трудової діяльності мають культурне значення. За створеними в ту чи іншу епоху цінностями можна судити про рівень культури даної епохи.

В широкому розумінні культура трактується в наш час багатьма вченими як процес і наслідок людської діяльності. Інакше кажучи, культура виступає як міра людського в природі, а також і у самій людині. Такий підхід дозволяє включити в сферу культури всі види людської діяльності: матеріальну і духовну діяльність в усіх фор­мах їх прояву. Тому феномен культури можна визначити як творчу діяльність людей і сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством у процесі історії, а також взаємовідносини, що склалися в процесі розподілу культурних надбань. Дане визна­чення дає змогу з'ясувати сутність і структуру культури, її гносеоло­гічні та аксіологічні аспекти, закономірності розвитку і соціальні функції.

У відповідності з таким розумінням одні вчені виділяють в куль­турі матеріальну і духовну сфери, а інші — матеріальну, політичну і духовну. Такий поділ, на їхню думку, базується на основних напрямах життєдіяльності людей, оскільки праця є джерелом всякого багатства і будь-якої культури. Зрозуміло, що виділення складових елементів культури — доволі умовне, тому що культура є стрункою, цілісною, динамічною системою, і чітке виділення її взаємопереплетених скла­дових частин практично неможливе. Але структурний підхід до ана­лізу культури дає можливість розкрити специфіку кожної її части­ни й показати її роль у подальшому розвитку суспільства, прогресі людської цивілізації.

Сучасною наукою розроблено критерій виділення основних сфер суспільного життя людей. Цей критерій, на думку відомого філосо­фа А.К. Улєдова, включає "типи діяльності людей, суспільні потреби, на задоволення яких спрямована діяльність, і суспільні відносини як форма діяльності, і соціальні суб'єкти діяльності та відносини". Якщо соціальне явище відповідає всім вимогам даного критерію, то його правомірно розглядати як специфічну сферу життєдіяльності людей.

На основі різних форм життєдіяльності виділяються основні части­ни культури. В одному випадку деякі вчені в структуру духовної куль­тури включають науку, мистецтво і мораль, в іншому — всі форми суспільної свідомості, систему виховання й освіти, засоби пропаган­ди та інформації, систему установ культури тощо. Виділення струк­турних елементів духовної або матеріальної культури дозволяє до­слідити глибинні пласти її розвитку і функціонування. Разом з тим слід відзначити, що проблема структуризації культури остаточно ще не розв'язана. Так, надзвичайно мало зустрічається наукових праць, в яких би система свят і обрядів суспільства виділялась як складо­вий елемент духовної культури.

Культура має власні закони розвитку і функціонування. Істотні зміни, що відбуваються в культурі, не завжди можна пояснити соці­альними причинами. Сучасна культурологічна наука, наприклад, і досі чітко не пояснила того факту, що культура не переставала роз­виватися в найкритичніші періоди тієї чи іншої епохи. Вона про­довжувала розвиватись в умовах гострої кризи рабовласницького і феодального суспільства, а також у роки фашистських диктатур та за тоталітарних режимів.

Феномен культури — це діалектична єдність перервного і непе­рервного. Законом розвитку культури є спадковість. Будь-яка куль­тура одночасно традиційна і новаторська. Саме єдність перервного і неперервного дозволяє виділяти в культурі певні етапи й періоди її розвитку, навіть цілі епохи та цивілізації. Загальновизнаним є, на­приклад, виділення епох античної культури і Відродження. В історії української культури виділяється культура Київської Русі, козаць­кої доби, Галицько-Волинського князівства тощо.

Культура як продукт суспільної практики здійснює активний вплив на людей, на їхню життєдіяльність. Люди не лише створюють культуру в процесі матеріальної та духовної діяльності, але й оволо­дівають добутими знаннями, тобто зайняті засвоєнням культури. Будь-яка діяльність — практична чи теоретична, матеріальна чи духовна, поряд із творчим аспектом включає й аспект функціонуван­ня, тобто засвоєння культури. Чим ширші масштаби створення куль­турних цінностей, тим більший обсяг діяльності необхідний для успад­кування культури, для її передачі новим поколінням, творчого від­творення. Законом функціонування культури є її засвоєння, збе­реження і передача наступним поколінням. Суспільство формує різно­манітні форми і способи передачі культурних цінностей. Передача і засвоєння культури здійснюється різними способами: шляхом ви­ховання, навчання, освіти, мови, через звичаї і традиції, шляхом на­слідування і копіювання кращих зразків. Такі способи дістали на­зву традиційних форм передачі. У межах соціальної спільноти лю­дей (нації, класу, соціальної групи) ці форми утворюють досить склад­ну ієрархічну систему, яка акумулює і відтворює духовні цінності, погляди, ідеї, принципи, зразки поведінки і діяльності, мислення і почування, риси національного характеру. В ході історії відбуваєть­ся не лише оволодіння набутим досвідом, але й подальший розвиток і вдосконалення культури, створюються нові культурні цінності, змі­нюються традиційні форми передачі і засвоєння культури. В найбільш загальній формі можна виділити два аспекти діяльності: професій­ну й непрофесійну, що спрямовані на збереження духовності.