Теорія держави і права

Питання: 1. Предмет і методологія теорії держави та права.

Відповідь:

Кожна наука має свій предмет дослідження – ті явища та процеси реального світу, ще нею вивчаються, на що спрямоване наукове пізнання.

Теорія держави і права є соціальною, юридичною та загальнотеоретичною наукою, тому її предмет – загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку й функціонування держави і права, що розглядаються як цілісні соціальні інститути.

Будь-яка наука розглядається і як дослідницька діяльність, і як результат цієї діяльності. Предметом дослідження теорії держави і права є не всі, а тільки загальні та специфічні закономірності держави і права, тобто ті закономірності, які за своїм характером є фундаментальними, системоутворюючими в існуванні цих явищ, що притаманні різним державам, різним системам права. При цьому теорією держави і права ці явища вивчаються взагалі та в цілому. Одночасно держава й право вивчаються в їх діалектичному взаємозв’язку.

Наука теорії держави і права як би виокремлює державу і право з усієї системи суспільних явищ і досліджує їх внутрішні закономірності. Але і в цьому випадку держава і право розглядаються у зв’язку з економікою, політикою, мораллю, культурою та іншими суспільними феноменами.

Методологія пізнання держави і права – це наука про систему підходів і методів, способів наукового дослідження, а також теорія їх використання при дослідження державно-правових явищ.

Методи пізнання держави і права – це певні теоретичні принципи (підходи), логічні прийоми та спеціальні способи дослідження, які дозволяють встановити істинні знання про загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку й функціонування держави і права.

Методами науки теорії держави і права виступають:

1) Загальнофілософські методи

• діалектичний метод – вивчення державно-правових явищ у їх розвитку, багатоманітності та зв’язку;

• метафізичний метод – розглядає державу і право як вічні і незмінні інститути, які не пов’язані один з одним та з іншими суспільними явищами (економікою, політикою, мораллю тощо);

2) Загальнонаукові методи

• історичний метод – вивчення специфіки державно правового явища конкретного історичного періоду, розгляд динаміки його історичного розвитку;

• системний метод – розгляд держави і права як систем, вивчення різноманітних типів зв’язків в них;

• функціональний метод – вивчення державно-правових явищ через дослідження їх функцій;

• соціологічний метод – вивчення державно-правових явищ на базі конкретних соціальних фактів;

• статистичний метод – отримання, обробка, аналіз інформації, що характеризує кількісні показники і закономірності життя суспільства;

3) Загальнологічні методи

• аналіз – розчленування (уявне або реальне) об’єкта на складові елементи;

• синтез – з’єднання елементів в єдине ціле;

• індукція – умовивід від фактів до загального твердження;

• дедукція – умовивід від загального твердження до фактів

• аналогія – схожість предметів або відносин, а також вивчення шляхом їх порівняння;

• абстрагування – відволікання від деяких ознак окремих державно-правових явищ з метою узагальнення цих ознак та отримання цільного знання про них;

• сходження від конкретного до абстрактного та від абстрактного до конкретного

4) Спеціальнонаукові методи

• порівняльне правознавство – вивчення правових систем різних держав шляхом співставлення однойменних державних та правових інститутів, систем права, їх основних принципів тощо;

• правовий експеримент – апробація законодавчих нововведень в обмеженому масштабі з метою визначення їх ефективності та можливості подальшого використання у більш широких масштабах;

• правове прогнозування – вивчення конкретних перспектив розвитку державно-правових явищ.

Питання: 2. Наукові концепції походження держави і права.

Відповідь:

В сучасній юридичній науці існує достатньо широке коло теорій, які пояснюють походження держави і права. Основними з них є:

1. Теологічна (Ф. Аквінський, Лебюфф), яка базується на ідеї божественного утворення держави з метою реалізації загального блага. Ця теорія обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви над державою. Раціональним зерном можна вважати ідею про утворення порядку як загального блага у державі.

2. Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, Н. Михайловський), згідно з якою держава походить із патріархальної сім’ї як наслідок її розростання: сім’я – сукупність сімей (селище) – сукупність селищ (держава).

3. Договірна (природно-правова) теорія (Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Д. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Н. Радищев, І. Кант) засновується на ідеї походження держави у результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об’єднання людей в єдиний державний союз трактується як природна вимога збереження людського роду та забезпечення справедливості, свободи й порядку. Об’єднавшись, люди або передають правителю частину своїх невід’ємних (природних) прав з тим , щоб потім отримати їх із його рук (перший варіант), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). Отже, в будь-якому випадку передбачається забезпечення прав і свобод людини у межах держави.

4. Органічна теорія (Г. Спенсер, К. Вормс) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом, тому держава – це соціальний організм, який складається з окремих людей, як і живий організм, складається з окремих клітин.

Згідно з даною теорією, держава базується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як проста політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується гибеллю держави у результаті її старіння. Спеціалізація передбачає, що становлення держави супроводжується об’єднанням індивідів у групи – органи, кожна з яких здійснює певну, лише їй притаманну, функцію. В результаті складається система органів держави.

5. Теорія насильства (Є. Дюрінг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави, як результат війн, примусового підкорення одними людьми інших.

Насильство лежить в основі виникнення і приватної власності, і поділу суспільства на класи, а державна влада засновується на фізичній силі.

Лише теорією насильства не можна пояснювати походження держави, хоча історичний досвід показує, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності на протязі тривалого часу (Золота Орда), що елементи насильства супроводжують утворення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі, США та ін.).

6. Економічна (класова, матеріалістична) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) виникнення держави пов’язує з наявністю економічних причин (насамперед, приватної власності), які привели до розкладу первісного суспільства на класи з протилежними та антагоністичними інтересами.

Тому на відміну від теорії насильства даною теорією обґрунтовується положення, що держава – не сила, що нав’язується з зовні, а результат внутрішнього розвитку суспільства.

7. Патримоніальна теорія (Галлер) вважає, що держава є похідною від права власника на землю (патримоніум). З права володіння на землю влада автоматично розповсюджується і на людей, які проживають на ній.

8. Психологічна теорія (Цицерон, Л.Петражицький, Е.Фромм) За цією теорією держава виникла завдяки особливим властивостям психіки людей. Людській психіці притаманна потреба покори, усвідомлення залежності від видатної особи, пошуку авторитета, вказівками якого можна було б керуватися у повсякденному житті, бажання підкоряти і підкорятися. Народ є інертною масою, і не здатний приймати рішення, а тому потребує постійного керівництва. Для обґрунтування своєї ідеї прибічники даної теорії посилаються на історичні приклади залежності людської свідомості від авторитета вождів, релігійних і політичних діячів, царів, королів та інших лідерів.

9. Гідравлічна (іригаційна) теорія (К.Вітфогель) вважає, що держава виникає з необхідності організовувати великі маси людей для будівництва іригаційних споруд. В Давньому Єгипті, де на берегах Нилу люди поступово стали переходити до осілого життя, необхідно було будувати канали та гідравлічні споруди для ведення землеробства. Іригаційні роботи вимагали спеціальної організації та навичок. Їх виконували люди, здатні керувати іригаційним будівництвом. Ці організатори з часом стали першими державними службовцями.

10. Теорія інцеста (К.Леві-Строс) заборону інцеста (кровозмішення) вважає вихідним соціальним фактором у виділенні людини із світу природи, структуризації суспільства і виникнення держави. На етапі розвитку родової общини люди стали помічати, що від кровозмішення народжуються неповноцінні діти. Для реалізації заборони інцеста необхідно було створити спеціальні органи в середині родової общини, які здійснювали б контроль за дотриманням заборони, застосовували жорсткі міри покарання до тих, хто її порушив, а також встановлювали б зв’язки з іншими общинами для обміну жінками. Ці контрольні органи з часом і трансформувалися в державу.

Питання: 3. Концептуальні підходи до розуміння поняття і сутність держави.

Відповідь:

У різних країн державність розвивалась по-різному, але найхарактернішим у цих процесах було свідоме прагнення людей уникнути насилля з боку влади, бажання зобов’язати державу поважати права своїх громадян, захиститися від безпідставного втручання державних органів в особисте життя індивідів. У правовому аспекті це означало визнання державою свободи людини і суспільства, зобов’язання держави у своїй діяльності неухильно дотримуватися вимог законів, демократичність функціонування владних структур, визнання і забезпечення незалежної діяльності судів. За своєю суттю ці тенденції виступають як підсумок розвитку світової цивілізації.

1. Соціологічний підхід: держава - явище соціальне, існує у суспільстві, тісно з ним зв’язана. Є кілька підходів до соціологічного розуміння держави: по-перше, вона ототожнюється з суспільством, держава - це певним чином організоване суспільство; по-друге, держава порівняно самостійна організація, самостійний інститут, який не співпадає з суспільством. Держава - це особлива організація, що відповідає на запитання: кому і як воно служить, які його мета і завдання? На думку авторів цієї концепції, держава не має юридичної природи. Вона не може бути обмежена правом. Право за цією теорією є наказ держави своїм підвладним.

2. Ліберальний підхід: держава за цією концепцією – « нічний сторож ». Держава не вмішується в економічні та соціальні відносини, не втручається у керівництво економікою і культурою тощо, а тільки встановлює «правила гри» - норми права, охороняє в суспільстві порядок та ін.

3. Концепція "держава соціальний арбітр". Суспільство неоднорідне, і тому на цій основі можуть виникати різні конфлікти. У таких випадках держава виступає як арбітр, вирішуючи конфлікти, вона ліквідовує протиріччя в суспільстві. Тут держава виступає як організований примус.

4. Деспотична держава розглядається як організований примус, включаючи насилля. Вона не обмежується свободою підвладних. Деспотична влада не обмежує себе ніякими законами.

5. "Легістська концепція держави" визначає державу як оформлений законами апарат політичної влади. Виникла вона у Німеччині в другій половині XIX ст. і розвинута Г. Кельзеном. На думку авторів цієї теорії, не влада творить закони, а закони створюють державу владу. Фактично держава ототожнюється з приписами конституційного, кримінального, адміністративного законодавства незалежно від його змісту.

Таким чином, можна стверджувати, що кожна концепція висвітлює якусь одну групу рис держави і має в своїй основі певне підґрунтя, тому заслуговує на існування.

В сучасний період науковці намагаються визначити державу з урахуванням того, що метою сучасного суспільства є розвиток людини, забезпечення умов її життя, прав та свобод.

Але при будь-якому тлумаченні, державі притаманні такі основні ознаки, без яких така організація не може існувати, а саме:

1) це єдина територіальна організація політичної влади у масштабі всієї країни;

2) це особлива організація політичної влади, яка має спеціальний апарат (механізм) управління суспільством для забезпечення його нормальної життєдіяльності;

3) вона організує суспільне життя на правових засадах;

4) це суверенна організація політичної влади.

Ці ознаки дозволяють дати наступне визначення держави.

Держава – це єдина політична організація, яка розповсюджує свою владу на всю територію й населення країни, маючи для цього у своєму розпорядженні спеціальний апарат управління, видає загальнообов’язкові веління і володіє суверенітетом.

Що стосується сутності держави, слід виявити те головне, що зумовлює її об’єктивну необхідність в суспільстві, з’ясувати, чому суспільство не може існувати й розвиватися без держави.

Найбільш важливою, якісно постійною рисою держави є те, що вона (у всіх своїх різновидах) виступає як єдина організація політичної влади, яка керує всім суспільством. Отже, сутністю держави є організація політичної влади в суспільстві.

Світова теоретична наука та історична практика довели, що держава виникає як класова організація політичної влади. І, дійсно, рабовласницька, феодальна та буржуазна держави були політичними організаціями класів – власників основних засобів виробництва.

Сучасний період розвитку державності характеризується тим, що перевагу мають прогресивні тенденції, які перетворюють державу в організуючу силу суспільства, що виражає та охороняє як особисті, так й загальні інтереси членів суспільства. Таким чином, сучасна держава за своїм змістом є засобом соціального компромісу та згоди.

Питання: 4. Державна влада: поняття, структура та різновиди.

Відповідь:

Влада – є здатністю певного суб’єкта (індивіда, колективу, організації) підпорядковувати собі волю і поведінку іншого суб’єкта у своїх власних інтересах чи інтересах інших осіб.

Влада як соціальна функція щодо нав’язування своєї волі іншим завжди була і є об’єктом загальних зазіхань, особливо в державно-організованому суспільстві.

Державна влада – це влада, яка здійснюється тільки державою та її органами і яка характеризується суверенністю, універсальністю та здатністю владно-примусового впливу на поведінку всіх людей та їх організацій, що забезпечується державно-правовими методами.

Як структурні елементи державної влади виділяють:

• суб’єкт влади, тобто держава та її органи;

• об’єкт влади – люди, на підкорення поведінки яких спрямована дана функція;

• владні відносини, через яких здійснюється нав’язування волі носія влади підлеглим;

• наявність у суб’єкта влади певного арсеналу засобів, методів та способів, що дають йому можливість реально здійснювати свою волю в суспільному житті;

• нормативна система, що регламентує владну діяльність.

Як складне суспільне явище, влада класифікується на різні види залежно від тих або інших критеріїв.

За суб'єктами її поділяють на державну владу, народну, партійну, владу громадських організацій, трудових колективів, засобів масової інформації тощо.

За функціями визначено основні види влади — законодавчу, виконавчу і судову.

За часом здійснення розрізняють постійну і тимчасову владу.

За територією здійснення виділяють владу загальнодержавну, регіональну і місцеву.

За способами взаємодії суб'єкта та об'єкта — демократичну, ліберальну, авторитарну, тоталітарну тощо.

З усіх видів влад за її суб’єктами найбільш впливовою у суспільному процесі є державна влада.

Державна влада – це різновид соціальної та політичної влади, що має класово-вольовий характер, втілюється в державно-правових інститутах, має призначення для організованого підкорення та регулювання суспільних відносин . Держава, державна влада мають політичну природу. Саме політика є засобом діяльності, пов’язаним із державною владою. Державна влада є політичним керівництвом суспільства, за допомогою державного апарату. який повинен втілювати в життя волю народу, всього суспільства.

Питання: 5. Плюралізм підходів до розуміння демократії.

Відповідь:

Демократія являє собою одне з величезних завоювань світової цивілізації. Вона є політичним державним феноменом, і її не слід змішувати з суспільним самоврядуванням, що існує при родовому ладі, в суспільних організаціях.

Виходячи з дослівного перекладу терміна «демократія» з грецької мови (demos — народ і kratos — влада), її часто-густо ототожнюють з народовладдям. Але насправді демократія є лише способом формування і здійснення влади народу, з яким вона тісно пов’язана. Народовладдя є суттю послідовно демократичної держави, а демократія - його внутрішньою формою на відміну від форм правління і державного устрою, які характеризують форму держави ззовні. Демократію можна розглядати в трьох аспектах: як форму держави, як принципи організації державної влади і як різновид політичного режиму.

У цілому демократія — це форма такої держави, яка заснована на здійсненні народовладдя шляхом забезпечення широких прав і свобод громадян і їх участі у формуванні і функціонуванні апарату політичної влади і контролю за його діяльністю. Використовуючи свої права і свободи, громадяни повинні сприяти соціальному прогресу, брати участь у розробці, прийнятті і реалізації державних рішень, забезпеченні нормального функціонування громадянського суспільства.

Необхідно, щоб демократія була заснована на певних властивих громадянському суспільству передумовах, в основу яких покладено забезпечення свободи і рівності громадян і їх об'єднань у всіх сферах суспільного життя. Йдеться про свободу володіти і розпоряджатися власністю, вільне підприємництво, створення і діяльність політичних партій і об’єднань, можливість для них брати участь у формуванні і діяльності державних органів, здійсненні контролю за ними. Демократії властива відсутність будь-якої монополії в ідеологічній сфері. У Конституції України (ст. 15) говориться про те, що «жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова». Таким чином, створюється можливість повного змагання різних політичних сил, поглядів, концепцій, у тому числі з використанням засобів масової інформації.

Невід’ємною частиною характеристики демократії є розкриття змісту принципу демократизму і особливостей демократичного політичного режиму. Демократизм як загальнолюдський принцип являє собою низку незаперечних вимог до держави і суспільства. Він знаходить свій вияв в обов’язковій легітимації державної влади — приведенні її змісту на стадіях як формування, так подальшої діяльності відповідно до суспільних ідеалів. Найважливішими проявами цього принципу є також залучення громадян у різних формах до участі у вирішенні державних та суспільних справ і забезпеченні широти, непохитності, гарантованості прав і свобод громадянина.

Ще одним аспектом демократії є існування державного режиму, заснованого на застосуванні саме демократичних методів і принципів організації та діяльності державного апарату. Демократичний політичний режим характеризується широкою підтримкою державної влади з боку населення, широтою її соціальної бази.

Рівень демократії завжди залежав від соціальної бази, на яку вона спирається. Так, у Стародавній Греції рівень демократії в Афінах, де державна влада спиралася на більшість вільного населення, був набагато вищим, ніж у Спарті, де панувала і відповідно користувалася, демократичними установами тільки аристократична верхівка рабовласників.

Борючись за вільні ринкові відносини, за рівні можливості для всіх на базі ліквідації привілеїв і свавілля в економіці і політиці, буржуазія створює найважливіші інститути демократії — вільні вибори, парламент, поділ влади, проголошує рівність усіх перед законом та інші демократичні принципи.

Демократія не може існувати поза законом. Як проголошував ще Ш. Монтеск’є, під справжньою свободою слід розуміти «право робити все, що дозволено законами». Завдяки обмеженню демократії рамками законності вона здатна і повинна сприяти зміцненню порядку і стабільності, узгодженню різних думок, пануванню миру і злагоди в суспільстві. Згідно з демократичними правовими засадами демократія не повинна перетворюватися на засіб здійснення політичного тиску, викликати протистояння в суспільстві. Вона призначена для реалізації загальнолюдських принципів — гідності особи, свободи, рівності, гуманізму і т. ін. Демократія має бути спрямована на запобігання конфліктам, поступове зближення точок зору різних політичних сил. Це досягається шляхом узгоджувальних процедур, компромісів, консенсусу. Політичний підхід до розв’язання невирішених проблем повинен здійснюватися виключно в рамках закону і не повинен підміняти юридичний підхід. Демократії слід бути ефективним засобом втілення в життя правових принципів свободи і пріоритету прав особи, рівності всіх перед законом, гарантованості прав. Жодна політична діяльність не повинна йти всупереч цим принципам.

Саме тому демократія високо оцінюється за шкалою суспільних цінностей. Чим значущіша її роль у життя суспільства, тим більша її соціальна цінність. Невмируща загальноісторична цінність демократії полягає в тому, що вона є втіленням багатовікової мрії людства про забезпечення в суспільстві для кожної людини справжньої свободи і рівних прав у економічній, соціальній, політичній сферах. Вона здатна безпосередньо впливати на економічні, соціальні відносини, сприяти найбільш ефективному перетворенню в життя державної волі, прийняттю оптимальних рішень, досягненню політичних компромісів. Демократія є надійним засобом волевиявлення народу, урахування громадської думки, забезпечення громадянського миру, підвищення громадської активності.

Питання: 6. Правоохоронна система суспільства.

Відповідь:

Правоохоронні органи – це державні органи, основною (спеціальною) функцією яких є забезпечення законності та охорона правопорядку, боротьба з правопорушеннями, охорона законних прав та інтересів громадян, юридичних осіб, суспільства і держави в цілому.

До них відносяться органи прокуратури, органи внутрішніх справ, служби безпеки, органи охорони державних кордонів, державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби та ін.

До системи правоохоронних органів прилягають деякі інші державні установи й громадські організації, які, відповідно до законодавства, наділені значними повноваженнями у сфері правоохоронної діяльності, хоча в цілому їх функції не зводяться до останньої, а також не забезпечуються можливістю застосування державного примусу. Серед таких установ та організацій слід звернути особливу увагу на органи юстиції і адвокатури.

Зміст правоохоронної діяльності визначається правоохоронною функцією держави. Така діяльність здійснюється у межах правоохоронних відносин та повинна відповідати їх принципам.

Державно-владна діяльність правоохоронних органів виражається в тому, що вони, як частина механізму держави, володіють компетенцією розгляду різного роду юридичних справ та спираються на можливість застосування державного примусу.

Правоохоронна діяльність за своєю структурою може бути поділена на:

- попередження виникнення умов і причин суспільно небезпечних явищ;

- припинення процесу їх розвитку;

- ліквідацію наслідків таких явищ.

Правоохоронні органи приймають участь у здійсненні як внутрішніх, так і зовнішніх функцій держави.

1) Прокуратура, як специфічний орган державного управління виконує такі завдання та функції:

підтримання державного обвинувачення в суді;

представництво інтересів громадянина або держави в суді;

нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, досудове слідство, дізнання;

нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

2) Служба безпеки, як державний правоохоронний орган спеціального призначення виконує такі завдання та функції:

захист незалежності, територіальної цілісності та обороноздатності країни від розвідувально-підривної діяльності спецслужб іноземних держав;

захист цих цінностей від підривної діяльності з боку власних злочинних організацій, груп людей чи навіть окремих осіб;

боротьба з організованою злочинністю, мафією, корупцією, які складають загрозу життєво важливим інтересам.

3) Державні служби (інспекції, адміністрації) – санітарні, податкові, протипожежні та інші – спеціальні державні органи, що виконують функції контролю та нагляду за дотриманням підприємствами, організаціями, установами, посадовими особами та громадянами окремих встановлених відповідними актами правил: санітарних, податкових, ветеринарних та ін.

4) Органи внутрішніх справ – правоохоронні органи, які виконують такі функції:

економічні – діяльність по захисту власності, економіки в цілому від злочинних посягань та ін.;

екологічні – діяльність екологічної міліції та ін.;

охорони правопорядку – діяльність ДАІ, патрульно-постової служби та ін.;

співробітництва у забезпеченні світового порядку – участь у діяльності Інтерполу.

5) Органи юстиції – органи виконавчої влади, призначення яких є організація здійснення державної правової політики:

• розробка проектів законів; здійснення систематизації законодавства;

• забезпечення організаційної діяльності судів;

• керівництво нотаріатом, судово-експертними установами, державною виконавчою службою та ін.;

• організація правового навчання населення;

• реєстрація політичних партій та інших об’єднань громадян, а також нормативних актів міністерств та відомств.

Питання: 7. Правовий статус людини

Відповідь:

Людина (як термін) — характеризує природні, біологічні ознаки індивіда, його особливе місце у живій природі нашої планети.

Особа (як термін) дає соціальну характеристику індивіда, визначає людину в її соціальному середовищі, в суспільстві, соціальній групі, у всьому багатоманітті відносин, що їх по­роджує людське суспільство.

Правовий статус особи – це комплекс її суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

Види прав, свобод та обов'язків особи:

- конституційні та галузеві;

- загальні та спеціальні;

- соціально-економічні, політичні, культурні, особисті, екологічні тощо.

Права й обов'язки — ядро правового статусу особи.

Права й обов'язки — головний елемент правового статусу особи, крім загальної статутної відповідальності громадян перед державою і суспільством.

Основні права, свободи й обов'язки людини — правила поведінки особи, що виражають інтереси особи і суспільства в цілому, відображають найбільш суттєві зв’язки особи із суспільством і державою та закріплені в конституції держави.

Правовий статус особи — юридичне закріплення становища людини і громадянина в сучасному суспільстві; результат політико-правового зв'язку особи з державою.

Права людини — певні можливості, її виокремлена свобода, деякі її основні потреби чи інтереси, її вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству, державі, законодавству.

Свобода людини і громадянина — здатність людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети; можливість власного, незалежного вибору того чи іншого рішення.

Обов’язок — міра обов’язкової поведінки, якої кожна особа має дотримувати для забезпечення нормального функціонування інших суб’єктів громадянського суспільства.

Конституційні свободи громадян — норми, які гарантують індивідові невтручання в його особисте життя (свобода переконань, думок, совісті, віросповідання тощо).

Структура правового статусу особи:

а) громадянство як політико-правова основа статусу особи;

б) передбачена в Конституції й інших нормативних актах постійна єдність прав, свобод, обов’язків, що невід’ємні від особи і надані всім громадянам на засадах рівності;

в) юридичні гарантії їх реалізації.

Елементи правового статусу особи:

• статусні правові норми;

• правосуб’єктність (правоздатність);

• громадянство;

• юридична відповідальність;

• конституційний статус особи (права, свободи, обов’язки).

Риси правового статусу особи:

1) права, свободи та обов’язки є рівними для всіх;

2) права, свободи зафіксовані юридичне, є вищою цінністю;

3) права, свободи гарантовані в інтересах суспільства, держави, особи;

4) права, свободи — єдина система, що поглиблюється разом із цивілізацією;

5) права, свободи — умова та передумова буття особи;

6) права, свободи відбивають природу держави;

7) єдність прав і свобод;

8) права, свободи мають певне соціально-економічне призначення.

Права й обов'язки держави щодо особи:

- вимагати від особи правомірної поведінки;

- вимагати поваги до законів;

- вимагати сумлінного виконання обов’язків громадянином тощо;

- за допомогою політики і права забезпечувати розумні, науково обґрунтовані, стабільні принципи своїх взаємовідносин з громадянами;

- створювати гарантії проти зловживань з боку офіційних представників держави тощо;

- проголосити обсяг і характер прав і обов’язків особи;

- гарантувати можливість їх реального здійснення;

- захищати проголошені нею права й обов'язки від порушень, а в разі їх вчинення — сприяти швидкому і повному відновленню порушеного права..

Юридичний обов'язок — визначена у нормах права міра необхідної поведінки суб’єкта, реалізація юридичного обов’язи відбувається незалежно від бажання суб’єкта, невиконання або неналежне виконання суб’єктом покладеного на нього юридичного обов’язку має своїм наслідком притягнення лні юридичної відповідальності.

Правовий статус може бути загальним, спеціальним та індивідуальним.

Загальний правовий статус складається з основних (конституційних) прав і обо’язків громадянина. Він характеризує загальні й рівні можливості, вихідні позиції всіх тих людей, які є громадянами даної держави.

Спеціальний правовий статус складається з особливих, своєрідних (додаткових) прав і обов’язків певної групи суб’єктів, наприклад, студентів, пенсіонерів, військовослужбовців. Він характеризує «групові» можливості людей.

Індивідуальний правовий статус складається з прав та обов’язків окремої, персоніфікованої особи, які вона має на даний час. Цей статус характеризує індивідуалізовані юридичні можливості суб’єкта у певних момент його існування.

Питання: 8. Різновиди держав за формою правління.

Відповідь:

Форма державного правління показує:

• як створюються вищі органи державної влади та яка їх будова;

• як будуються взаємовідносини між вищими та іншими державними органами;

• як будуються взаємовідносини між верховною державною владою і населенням країни;

• якою мірою організація вищих органів держави дозволяє забезпечити права і свободи громадян.

Різновидами держав за формою правління, тобто порядком організації верховної державної влади та ступенем участі населення в її формуванні, є монархія та республіка.

Монархія – це така форма державного правління, при якій державна влада повністю чи частково зосереджується в руках однієї особи – монарха, передається у спадщину та не залежить від населення.

Протягом історії суспільного розвитку виникали різні види монархій: східна деспотія, що була заснована на азіатському способі виробництва; антична (рабовласницька) монархія, феодальна (ранньофеодальна – характеризується високим ступенем децентралізації; станово-представницька – характеризується наявністю станово-представницького органу (кортеси, генеральні штати, парламент).

Традиційно, розрізняють абсолютні (необмежені) та конституційні (обмежені) монархії.

Абсолютна (необмежена) – характеризується тим, що монарх не обмежений конституцією та сам здійснює законодавчу діяльність; керує урядом, який сам і формує; контролює правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена в руках монарха;

Конституційна (обмежена) – влада монарха обмежена в тій чи іншій мірі повноваженнями певних державних органів. Різновидами конституційної монархії є дуалістична (вона практично не існує) і парламентська монархії.

Парламентська монархія – форма правління, за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади, і за ним лише формально зберігається статус глави держави, але тільки з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Переважна більшість сучасних монархій – це монархії парламентські (Великобританія, Данія, Швеція, Японія).

Дуалістична монархія – форма правління, де монарх – глава держави – особисто формує склад уряду, яким керує сам або через прем’єр-міністра, якого він призначає.

Республіка – це така форма державного правління, при якій вища державна влада здійснюється представницьким загальнонаціональним колегіальним органом (парламентом), який обирається населенням на певний строк.

В історії держав світу виникали різні види республік: антична, середньовічна (феодальна), буржуазна, соціалістична.

Сучасні республіки існують у таких різновидах: парламентська, президентська та змішана (напівпрезидентська).

Парламентська республіка – це форма правління в якій глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом лише йому підзвітний. В такій республіці глава уряду має більше повноважень ніж глава держави, здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається всім населенням країни, глава держави обирається парламентом або більш великою колегією, але за участю парламенту. До таких держав належать Італія, Чехія, Угорщина, Австрія.

Президентська республіка – це форма правління в якій глава держави (президент) одноособово або з наступним схваленням парламенту формує склад уряду, яким сам і керує. Тому уряд підзвітний президенту, а не парламенту (в руках президента поєднується повноваження глави держави і глави уряду). Президент обирається непарламентським шляхом – прямими або непрямими виборами населення. До таких держав належать США, Аргентина, Мексика, Бразилія.

Змішана (напівпрезидентська) республіка – це форма правління в якій глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду, насамперед, кандидатуру прем’єр-міністра, який підлягає обов’язковому затвердженню або погодженню парламентом. Виконавча влада в такій республіці належить не тільки президенту, але й прем’єр-міністру, який очолює уряд. Президент обирається непарламентським шляхом. До таких держав належать Україна, Фінляндія, Франція. Розрізняють президентсько-парламентську та парламентсько-президентську змішані республіки.

Питання: 9. Форма державного устрою: поняття, різновиди держав за формою державного устрою

Відповідь:

Форма державного устрою показує:

• з яких частин складається внутрішня структура держави;

• яке становище цих частин і які взаємозв’язки їх органів;

• як будуються відносини між центральними і місцевими державними органами;

• в якій державній формі виражаються інтереси кожної нації, яка проживає на території країни.

За формою державно-територіального устрою, тобто способом розподілу території на складові частини та порядком співвідношення влади між ними і держави в цілому відрізняють держави прості (унітарні) та складні.

Унітарна держава – це проста єдина держава, складовими частинами якої є адміністративно-територіальні одиниці, які не володіють суверенними правами (Україна, Болгарія, Польща, Франція, Італія, Швеція та ін.).

Унітарна держава характеризується такими основними ознаками:

• до складу не входять державні утворення, що наділені ознаками суверенітету, адміністративно-територіальні одиниці (область, район та ін.) не можуть мати якої-небудь політичної самостійності;

• єдина конституція і єдина система законодавства;

• єдина система вищих органів державної влади – глава держави, уряд, парламент, юрисдикція яких розповсюджується та територію всієї країни;

• єдине громадянство та єдина державна символіка;

• єдина судова система;

• у міжнародні відносини вступає лише держава.

Деякі унітарні держави мають автономні утворення (Грузія, Іспанія, Італія, Україна та ін.). Такі держави називають децентралізованими унітарними державами з елементами федералізму. У таких державах місцеві органи обираються населенням автономії і мають право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя. Автономії мають внутрішнє самоуправління, як правило, у сфері адміністративної діяльності, вони володіють певною самостійністю й у сфері законодавства (у порядку делегованих повноважень з боку центрального законодавчого органу).

Складними державами вважають федерацію, конфедерацію, імперію та співдружність.

Федерація – це складна союзна держава, складовими частинами якої є державні утворення, що володіють суверенними правами (США, Росія, Канада та ін.).

Основні ознаки федерації:

• єдина територія складається з територій-суб’єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;

• наявність конституції і системи законодавства в цілому та у кожного з її суб’єктів;

• наявність федеративного двопалатного парламенту й парламентів суб’єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління суб’єктів федерації;

• наявність громадянства як усієї федерації, так й її суб’єктів; в деяких федераціях допускається подвійне громадянство (ФРН);

• можливість суб’єктів федерації мати власну правову та судову системи (США);

• наявність загальнофедеральної податкової та грошової системи;

• суб’єкти федерації не володіють суверенітетом і не є суб’єктами міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах можуть виступати як федерація в цілому, так і кожний її суб’єкт.

Класифікація федерацій здійснюється за різними ознаками:

1. За способом утворення:

   • договірні;

   • конституційні (Індія);

   • договірно-конституційні (США, ФРН, Росія, та ін.);

2. За способом взаємовідносин федерації та її суб’єктів:

   • на основі союзу (США);

   • на основі автономії (Бельгія, Індія та ін.);

3. За способом розподілення та здійснення владних повноважень:

   • централізовані (Індія, Мексика);

   • відносно-централізовані (США, ФРН);

4. За принципом сполучення національного й територіального підходів:

   • територіальний підхід (США);

   • національний підхід (у чистому виді не існує);

   • поєднання цих підходів (Росія).

Конфедерація – це тимчасовий союз суверенних держав, які об’єдналися для досягнення певної мети та які спільно здійснюють деякі напрямки державної діяльності при збереженні в інших питаннях повної самостійності і незалежності (через такий етап пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, остання конфедерація – Сенегамбія, 1981-1989 рр.).

Такий союз характеризується наступними ознаками:

• відсутність загальної для всієї конфедерації єдиної території і державних кордонів;

• відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;

• відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;

• відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і міжнародно-правового статусу її членів;

• наявність загального конфедеративного органу, який складається з делегатів суверенних держав;

• рішення загальних конфедеративних органів приймається за принципом консенсусу: у випадку незгоди з ним членів конфедерації таке рішення не є обов’язковим і не тягне за собою яких-небудь санкцій (це право нуліфікації);

• наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб’єктів.

Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються, або перетворюються на федерацію.

Імперії – це такі складні й великі держави, які об’єднують інші держави, народи внаслідок завоювань, колонізації, що складаються з головної держави (метрополії) та колоній. Історії відомі такі імперії як Римська, Австро-Угорська, Російська, Османська тощо.

Основною ознакою імперій є те, що вони тримаються на державному примусі з боку метрополії.

Співдружність як особливу форму державного устрою визначають як організовано оформлене об’єднання держав, які виступають у якості асоційованих учасників при збереженні ними повного суверенітету та незалежності (СНД, Британська співдружність націй, Європейська співдружність у Західній Європі).

Можна визначити такі її ознаки:

• в основу її утворення покладені міждержавний договір, статут, декларація, угоди та інші юридичні акти;

• цілі об’єднання держав можуть бути різними: економічні, культурні та ін.;

• члени співдружності володіють повним суверенітетом та незалежністю, оскільки це не держава і не державне утворення;

• вона здійснює свою діяльність через загальні координаційні органи (Рада глав держав або глав урядів, Міжпарламентська асамблея та ін.), рішення яких мають рекомендаційний характер;

• відносини між державами у співдружності будуються на основі норм і принципів міжнародного права;

• наявність права виходу зі співдружності.

Таке об’єднання держав має перехідний характер: або розвиток йде у напрямку створення конфедерації чи навіть федерації; або, навпаки, може привести до дезінтеграції.

Питання: 10. Державні органи: поняття і види.

Відповідь:

Первинною клітиною і найважливішим структурним елементом державного апарату є орган держави. Державний апарат складається з державних органів.

Орган держави – це група осіб чи одна особа (державні службовці), яка має юридично оформлену державно-владну компетенцію для виконання завдань та функцій держави. Кожний орган держави утворюється для здійснення певного виду державної діяльності, тобто має свій предмет ведення, завдання та функції, має визначену структуру.

Структуру державного органу складають:

• апарат, що безпосередньо виконує завдання та функції держави, маючи для цього державно-владні повноваження (особи, які здійснюють керівництво, у відповідності до покладених на них обов’язків і наданих їм повноважень);

• допоміжний апарат, що не має державно-владних повноважень (спеціалісти та інші особи, що забезпечують технічні умови у здійсненні керівних управлінських функцій).

Орган держави характеризується такими ознаками:

• формується державою або безпосередньо народом у відповідності із законом та функціонує на його основі;

• має передбачені законами спеціальні функції, які здійснюються від імені держави;

• має державно-владні повноваження, що дозволяють йому здійснювати юридично обов’язкові дії: (видає нормативні та індивідуальні акти, здійснює контроль за неухильним виконанням вимог, передбачених цими актами, забезпечує та захищає ці вимоги від порушень)

• функціонально взаємодіє з іншими органами у процесі реалізації своїх повноважень, керуючись загальним принципом “дозволено лише те, що прямо передбачене законом”;

• має необхідну матеріальну базу;

• має організаційну структуру, територіальний масштаб діяльності, систему службової підзвітності та службову дисципліну.

Класифікація державних органів проводиться за різними підставами:

1. За способом утворення: виборні (представницькі органи) та призначувальні (органи прокуратури);

2. За часом функціонування: постійні та тимчасові;

3. За територією дії: загальні (загальнофедеральні); суб’єктів федерації та місцеві (діють в адміністративно-територіальних одиницях);

4. За характером компетенції: органи загальної компетенції (уряд) та органи спеціальної компетенції (міністерства);

5. За порядком здійснення компетенції: колегіальні (парламент) та єдиноначальні (президент);

6. За правовими формами діяльності: правотворчі; правозастосовчі; правоохоронні; контрольно-наглядові; установчі;

7. За принципом “розподілу влад”: законодавчі; виконавчі; судові.

Питання: 11. Теорія розподілу влад: ґенеза ідеї і сучасність.

Відповідь:

Принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову має довгу історію і традиційно пов’язують з ім’ям Ш.Л. Монтеск’є. Кожна з гілок влади вважається самостійною та незалежною, і тим самим виключається можливість узурпації державної влади будь-якою особою або органом держави.

Цей принцип включає певну систему вимог:

розподіл функцій і повноважень (компетенції) між державними органами у відповідності з вимогами розподілу праці;

закріплення певної самостійності кожного органу влади при здійсненні своїх повноважень, неприпустимість втручання у прерогативи друг друга та їх злиття;

наділення кожного органу можливістю протиставити свою думку рішенню іншого органу держави та виключення зосередження всієї влади в однієї гілці;

наявність у органів влади взаємного контролю та неможливість зміни компетенції органів держави неконституційним шляхом.

Законодавча влада – це делегована народом своїм представникам у парламенті державна влада, яка має виключне право приймати закони. Вона здійснює і фінансову (право щорічного затвердження бюджету країни), і установчу (участь парламенту у формуванні вищих виконавчих і судових органів), і контрольну функції. В Україні, згідно ст.75 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади є парламент – Верховна Рада України.

Виконавча влада – це влада, яка володіє правом безпосереднього управління в державі. Носієм цієї влади у масштабі країни є уряд, який забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади, відповідальний, підзвітний та підконтрольний їй. Виконавча влада, покликана відпрацювати шляхи та засоби реалізації законів, займатися поточним управлінням, здійснювати розпорядчу діяльність. Згідно розділу VI Конституції Україні органами виконавчої влади є Кабінет Міністрів України (вищий орган в системі органів виконавчої влади), центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації (здійснюють виконавчу владу в областях і районах).

Судова влада – це незалежна влада, котра охороняє право, виступає арбітром у спорах про право, здійснює правосуддя. Судова влада, межі якої обмежені нормами та принципами права, здійснюється у формі судової процедури та не може залежати від суб’єктивного впливу інших гілок влади. Юрисдикція судів розповсюджується на всі правові відносини, що виникають у державі. Найвищим судовим органом у системі судів є Верховний Суд України. Система судів в Україні будується за принципами територіальності (місцеві, апеляційні суди) і спеціалізації (суди загальної юрисдикції та спеціалізовані: господарські, адміністративні).

Принцип розподілу влад доповнюється системою стримувань та противаг, яка передбачає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для взаємного стримування й підтримки відносної рівноваги сил.

Разом з тим, влада в державі повинна залишатися цілісною та єдиною, тому гілки влади повинні взаємодіяти.

Юридично це виявляється в тому, що:

• органи державної влади в сукупності володіють компетенцією, необхідною для здійснення функцій і виконання завдань держави;

• різні органи держави не можуть приписувати одним і тим же суб’єктам при одних і тих же обставинах взаємовиключні правила поведінки.

Тому розподіл влади слід сприймати як загальний принцип здійснення державної влади.

Питання: 12. Поняття правової держави, її основні ознаки та принципи.

Відповідь:

Сучасна концепція правової держави може бути лише системою принципів (ознак), інститутів, що висловлюють демократичну ідею народного суверенітету. Суверенітет народу означає, що лише народ – єдине джерело всієї влади; лише він має невідчужуване право визначати та змінювати форми державно-правового життя. Саме це й повинно бути відображено у конструкції сучасної правової держави.

Правова держава – це суверенна, політико-територіальна організація влади, яка існує і функціонує в громадянському демократичному суспільстві на підставі соціально-справедливого права і в якій на його основі реально забезпечується здійснення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, окремих груп людей та громадянського суспільства в цілому, де держава й людина несуть взаємну відповідальність .

Іншими словами, це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорона та захист основних прав і свобод людини.

Справді, правові держави характеризуються як соціально-змістовними (матеріальними), так і формальними (структурно-організаційними, процедурними) ознаками.

Соціально-змістовні ознаки:

юридичне закріплення основних прав і свобод людини в конституції та інших законах і їх фактичне забезпечення;

верховенство у суспільному та державному житті права й закону;

врегулювання відносин між собою і державою на основі загального принципу: “Особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом”;

взаємна відповідальність та взаємодопомога особи й держави;

притаманність всім громадянам високої правової культури;

демократичний плюралізм та гласність - діяльність легальних політичних партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації тощо.

Формальні ознаки:

чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими системами, її органами (принцип розподілу влад);

юридична захищеність особи;

верховенство громадянського суспільства та його представника – парламенту – над державою і її апаратом, високо значуще становище судових органів у суспільному та державному житті.

Правова держава може бути розбудованою лише там, де існують інститути громадянського суспільства, в центрі якого перебуває людина, її права, свободи та інтереси.

Принципи правової держави:

1. Безумовне визнання, законодавче закріплення, реальне здійснення і гарантування державою невід'ємних прав і свобод людини. Цей принцип передбачає визнання кожної людини вищою соціальною цінністю. Завдяки інтегруючій функції права особистості на життя, свободу та гідність всі категорії прав людини перебувають у єдності, вони взаємопов'язані і взаємообумовлені. Ці права створюють своєрідне ядро незмінних і непорушних прав, навколо якого формуються похідні від них категорії прав (політичні, соціально-економічні, культурні тощо).

2. Принцип верховенства (панування) права. Право, по відношенню до держави, є первинним. Держава не створює право, а лише дає юридичне завершені формулювання, в яких закріплюються уявлення про справедливість, що об'єктивно склалися в суспільстві і потребують державного захисту.

Принцип верховенства права вимагає, щоб як мета діяльності держави, так і сама ця діяльність визначалися правовими рішеннями законодавців.

Панування права в житті суспільства забезпечує створення демократичних державних структур, воно гарантує верховенство конституції як найвищого за юридичною силою нормативно-правового акта, а також правових законів, підвищення їх якості, здійснення принципу поділу влади і т. ін.

У цілому верховенство права означає, що не тільки громадяни, але й передусім сама держава, її органи та державні службовці повинні діяти виключно в межах права. У правовій державі повинні управляти не окремі особи, а правовий закон.

3. Правова держава зароджується і функціонує в умовах громадянського суспільства. Процес розвитку громадянського суспільства й правової соціальної держави хоча і був різношвидкісним, але йшов паралельно і супроводжувався узгодженням між собою цих інститутів. Тому, коли під громадянським суспільством розуміють сукупність недержавних і неполітичних відносин, які .утворюють сферу специфічних інтересів вільних індивідів-власників і їх об'єднань, то це аж ніяк не означає його абсолютної відокремленості від держави. Навпаки, вони завжди були досить тісно пов'язаними між собою, по-перше, генетичне (в європейській історії громадянське суспільство і держава взаємно створювали одне одного), а по-друге — корегуючи одне одного. Отже, громадянське суспільство розвивається в діалектичній єдності і протиріччі з соціальною правовою державою.

4. Принцип поділу влади. Цей принцип, що його вперше сформулював Ш. Монтеск'є, традиційно вважається обов'язковою ознакою сучасного конституційного ладу. Сучасний підхід до розкриття змісту принципу поділу влади передбачає висвітлення двох аспектів. Це, по-перше, незалежність і самостійність кожної з гілок влади — законодавчої, виконавчої й судової (при цьому необхідно виходити з того, що така незалежність і самостійність мають відносний характер, оскільки, наприклад, парламент, як правило, бере участь у формуванні вищого органу виконавчої влади та органів судової влади), а по-друге — існування й ефективне функціонування конституційного механізму взаємних стримувань і противаг. Система «стримувань і противаг» була започаткована в США. Традиційно до таких обмежень відносять: здійснюване за допомогою принципів права, норм конституції і законів регламентування нормотворчої діяльності, зокрема видання законів виключно парламентом, обмеження підзаконної та делегованої нормотворчості; чітке визначення повноважень вищих органів державної влади, строків їх виконання і випадків їх припинення; здійснення правосуддя виключно судом, визнання судом неконституційними нормативно-правових актів тощо. Разом з тим система «стримувань і противаг» може набувати специфічних ознак, що обумовлено існуючою в країні формою правління.

5. Принцип взаємної відповідальності особи і держави. Захищеність інтересів держави та індивіда в правовій державі повинні знаходитися на одному рівні.

Основними показниками взаємовідносин особи і правової держави є правова захищеність людини і громадянина; постійне розширення їх прав і свобод; гармонійне поєднання інтересів держави і особи; підвищення соціальної активності особистості, її відповідальності, самодисципліни при виконанні обов'язків. При цьому слід підкреслити, що забезпечення правової захищеності людини і громадянина повинно мати першочерговий і комплексний характер. Принцип правової захищеності в змістовому плані має специфічні правові ознаки. Це — правова рівність сторін і взаємна відповідальність усіх суб'єктів права; особливий режим правового регулювання; стабільний правовий статус громадянина і система юридичних гарантій його непорушності.

Правові відносини ґрунтуються на основі рівності і взаємної відповідальності сторін. Звісно, держава теоретично має найбільший обсяг прав і обов'язків. Крім цього, у держави є особливі правомочності, яких не може бути в окремого громадянина (наприклад, видавати загальнообов'язкові норми, збирати податки та ін.). Але в конкретних правовідносинах вони (держава і громадянин) мають рівні права і відповідні їм обов'язки.

6. У правовій державі поведінка людини регулюється на основі загальнодозволяючого правового режиму. Правовий режим, що регулює поведінку людей, існував і до започаткування правової державності, проте у поліцейській державі він був іншим за змістом, а саме: людині заборонялося все, крім того, що було прямо дозволено законом. У Конституції України (ч.І ст. 19) цей режим також закріплюється, але його викладено по-іншому: «Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством». Безумовно, цей режим передбачає наявність високого рівня правової свідомості і правової культури особи і суспільства в цілому — тільки за цієї обставини забезпечується позитивний ефект від його впровадження в суспільне життя.

7. У правовій державі діє й інший правовий режим, відповідно до якого державним органам і посадовим особам дозволено робити лише те, що для них прямо передбачено законом. Так, держава має право і навіть зобов'язана за порушення законів застосовувати примус до особи, але при цьому особа повинна мати реальні юридичні засоби захисту своїх прав.

8. Особливо важливого значення для ефективного функціонування правової держави набуває незалежний і ефективний суд. Забезпечення провідної ролі в суспільному житті справедливого, демократичного суду, як найбільш дійової гарантії прав людини і громадянина, є переконливим доказом того, що держава набула правового характеру. При здійсненні судочинства державні органи і їх посадові особи, з одного боку, і індивід чи їх об'єднання — з другого, повинні розглядатися як рівноправні суб'єкти, що є запорукою уникнення будь-якого свавілля держави. В результаті здійснюваної в державі реформи судової системи ці умови повинні бути створені і поступово реалізовуватися.

9. У правовій державі на належному рівні знаходиться правосвідомість і правова культура як окремого індивіда, посадової особи, так і суспільства в цілому. Це, зокрема, передбачає наявність досить високого рівня правових знань, знання основних принципів права, стійких переконань в необхідності виконання законів тощо. Досягнути такого рівня правосвідомості, який конче потрібний як для правового навчання вже створена і зараз удосконалюється державними правничими установами.

Питання: 13. Громадянське суспільство. Поняття та ознаки.

Відповідь:

Словосполучення “громадянське суспільство” умовне, оскільки “негромадянського”, а тим більше “антигромадянського” суспільства не існує. Будь-яке суспільство складається з громадян, пов’язаних з державою політико-юридичними відносинами. Лише додержавне, нецивілізоване (родове) суспільство не можна було назвати громадянським через його незрілість, примітивність, а також, тому що там взагалі не існувало таких понять, як “громадянин”, “громадянство”.

Інститут громадянства виник і отримав політико-правове визнання лише в буржуазну епоху, під впливом природних прав людини та необхідності їх юридичного захисту. Сам же термін “громадянське суспільство” набув у літературі свій особливий зміст і в сучасному розумінні виражає певний тип (стан, характер) суспільства, його соціально-економічну, політичну і правову природу, ступінь розвитку та завершеності.

Громадянське суспільство – це сукупність позадержавних, позаполітичних відносин (економічних, соціальних, культурних, моральних, духовних, корпоративних сімейних, релігійних), які утворюють особливу сферу специфічних інтересів вільних індивідів – власників та об’єднань.

Свій внесок в розробку концепції громадянського суспільства зробили такі відомі вчені, як Аристотель, Платон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.Л.Монтеск’є, І. Кант, В. Гегель та інші.

Основні ознаки громадянського суспільства:

• людина, її інтереси, права, свободи є головною його цінністю;

• рівноправність і захищеність усіх форм власності, насамперед приватної (в її групових та індивідуальних різновидах);

• економічна свобода громадян та їхніх об’єднань, інших суб’єктів виробничих відносин у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності;

• свобода і добровільність праці на основі вільного вибору форм та видів трудової діяльності;

• надійна та ефективна система соціального захисту кожної людини;

• ідеологічна і політична свобода, наявність демократичних інститутів та механізмів, які забезпечують кожній людині можливість впливати на формування і здійснення державної політики.

Громадянське суспільство – це спільність вільних, рівноправних людей та їхніх об’єднань, яким держава забезпечує юридичні можливості бути власником, а також брати активну участь у політичному житті.

Питання: 14. Поняття та основні ознаки права

Відповідь:

Проблема праворозуміння досить складна, адже в праві знаходять своє відображення дуже різноманітні відносини та інтереси людей, воно має різні форми прояву, безпосередньо пов’язане з природою людини, її життєдіяльністю, безпосередньо впливає на поведінку людей, визначає обсяг її свободи. Тому при будь-якому праворозумінні спільним є те, що вони так чи інакше, в тій чи іншій формі торкаються свободи людини, способів та засобів її визначення та обмеження.

Отже, сутністю права є свобода людини, тобто притаманні людині властивості й форма життя, що відображають її прагнення до самовираження й самореалізації. Але це не будь-яка свобода, а свобода певним чином визначена й забезпечена. Тому право є свободою:

• взаємодії з іншими суб’єктами;

• в першу чергу, діянь, що знаходять своє втілення у вигляді дій чи бездіяльності;

• що поєднує в собі свободу суспільства та його членів;

• межі якої забезпечуються суспільством, а не окремою людиною;

• реалізація якої захищається юридичними засобами;

• не кожного окремого індивіда, а типових членів суспільства, тому межі свободи є рівними для кожного з однойменних суб’єктів.

ПРАВО – це система загальнообов’язкових формально визначених правил поведінки, які встановлюються або санкціонуються державою, нею охороняються, виражають волю домінуючої частини населення в соціально неоднорідному суспільстві і слугують регулятором найбільш важливих суспільних відносин.

Право характеризується наступними ознаками:

1) регулятивний характер права. Право має регулятивний характер, оскільки впливає на поведінку людей. Це засіб регулювання суспільних відносин. У цьому полягає одна з його функцій, його соціальне призначення, а, отже, і соціальна цінність.

2) нормативність (нормативний характер) права. Свою регулятивну роль право може виконувати оскільки містить норми права, тобто встановлює правила поведінки для соціальних суб’єктів. Право моделює в своїх нормах правомірну поведінку цих суб’єктів. Це має місце в ситуаціях, що передбачаються нормами права, що вносять у життя людей суспільне буття, певну впорядкованість і визначеність.

3) загальнообов’язковість правових приписів. Право - це система норм, обов'язкових до виконання всіма, кому вони адресовані.

4) формально визначений характер правових установок. Право - це сукупність формально визначених норм, тобто ці норми приймаються (видаються) при додержанні встановленої державою процедури і повинні відповідати певним вимогам щодо їх змісту та оформленню.

5) системність. Право становить не розрізнену сукупність норм, а систему взаємопов’язаних, узгоджених між собою і взаємодіючих правил. Право складається із сукупності тісно пов'язаних між собою норм, які виконують свої регулюючі функції не ізольовано одна від одної, а в системі і у взаємодії. Система простежується не тільки на рівні внутрішньогалузевому, коли взаємопов’язані норми, що регулюють однорідні суспільні відносини (скажімо, кримінальне право, сімейне право тощо), але й між нормами різних галузей права.

6) встановлення (санкціонування) державою. Право як система норм походить від держави, а конкретно – від її органів. Такими є насамперед законодавчі органи. Але нормативно-правові приписи встановлюються також багатьма іншими державними органами, діяльність яких має підзаконний характер. Щодо санкціонування раніше діючих правил як правових норм, то цей спосіб створення права державою в сучасному житті застосовується відносно рідко. Але ж державні органи формуються народом, тому в праві знаходить вираження воля більшості народу в умовах демократичної держави.

7) можливість забезпечення реалізації правових приписів не лише засобами організаційного характеру та переконання, але й державного примусу. На відміну від інших соціальних норм, норми, які утворюють систему права, гарантуються державою. Норми права, як і інші види соціальних норм, виконуються, як правило, добровільно. Але лише право підтримується державою. Номенклатура заходів державного примусу достатньо широка: від різних видів юридичної відповідальності до інших видів невигідних правових наслідків державно-примусового характеру. Вид і міра державного примусу, як і порядок його застосування, суворо регламентується правом.

Питання: 15. Поняття, ознаки та види соціальних норм

Відповідь:

Всі види норм (правил), можна умовно поділити на дві групи: соціальні і технічні.

Технічні норми – це правила найбільш доцільного та екологічно безпечного поводження людей з предметами природи, знаряддями праці та різними технічними засобами.

Соціальні норми – це правила поведінки загального характеру, що регулюють взаємовідносини людей та їх об’єднань.

Сутність цих норм в тому, що вони є не просто правилами (вони існують і у несоціальних утвореннях – математика, граматика та ін.), а правилами, що мають чітко виражений соціальний характер.

Ознаки соціальних норм:

1. Правила (масштаби, моделі) поведінки регулятивного характеру, тобто спрямовують поведінку людей у відповідності з передбаченою ідеальною моделлю суспільних відносин.

2. Правила поведінки загального характеру, тобто вони не мають конкретного адресату.

3. Правила приписуючого характеру, загальнообов’язкові: встановлюють заборони, еталони поведінки.

4. Правила поведінки, які забезпечуються певними засобами впливу (звичкою, внутрішнім переконанням, суспільним впливом, державним примусом).

Класифікацію соціальних норм можна провести за різними критеріями

1. За сферами дії:

• економічні – регулюють суспільні відносини у сфері економіки;

• політичні – регулюють відносини між класами, націями, які беруть участь у боротьбі за державну владу та її здійсненні;

• релігійні – регулюють відносини у сфері релігії та між різними релігіями, специфічні культові дії та ін.

2. За регулятивними особливостями:

• норми моралі – правила, спрямовані на регулювання поведінки людей у відповідності з поняттями добра й зла, які забезпечуються особистим переконанням, традиціями та суспільним впливом;

• норми – звичаї – правила поведінки, що склалися внаслідок фактичного їх застосування протягом тривалого часу, які забезпечуються засобами суспільного впливу;

• корпоративні норми – правила поведінки, що встановлюються у корпорації для врегулювання відносин між її членами та які спрямовані на досягнення цілей функціонування цієї корпорації;

• норми права – загальнообов’язкові, формально-визначені правила поведінки, що встановлюються (санкціонуються) державою, які офіційно закріплюють міру свободи і справедливості та забезпечуються засобами державного впливу.

Соціальні норми утворюють єдину систему, оскільки всі вони спрямовані на встановлення та підтримку належного порядку у суспільстві.

Питання: 16. Поняття, ознаки, види норм права, їх характеристика.

Відповідь:

Норми права – це різновид соціальних норм, тому їм притаманні ознаки, що характерні для усіх соціальних норм.

Норма права є “елементарною часткою” права. У зв’язку з цим, нормам права, як частині цілого, притаманні ознаки і властивості, що характерні для права в цілому.

Норма права – це загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки, що у встановленому порядку приймається, змінюється, відміняється та забезпечується державою, спрямоване на регулювання типових суспільних відносин шляхом встановлення юридичних прав і обов’язків їх учасників.

Ознаки норм права:

Це загальнообов’язкове правило поведінки. Положення, що містить в собі норми права, повинні сприйматися як безумовна провідна вказівка до дій, що походять від державних структур і не підлягають обговоренню або оцінці з погляду їх доцільності чи раціональності.

Це формально визначене правило поведінки. Визначеність означає, що правило поведінки, що міститься в тексті норми права, чітко зафіксоване в нормативно-правовому акті за законами формальної логіки та граматики. Формальність означає, що правило поведінки формулюється у вигляді юридичних прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин.

Вона, якраз у зв’язку з формальною визначеністю, виступає в якості рівного і загального масштабу свободи. З одного боку, вона надає свободу здійснення дій, спрямованих на задоволення законних прав суб’єктів. З іншого – зобов’язує здійснення або утримання від здійснення певних дій, обмежуючи таким чином свободу окремих осіб.

Визначає цей масштаб, цю міру свободи держава, яка утворює норми права двома шляхами: або встановлює, або санкціонує правило поведінки.

Це правило поведінки, здійснення якого забезпечується державою. З одного боку, вона створює реальні умови і засоби, що сприяють безперешкодному добровільному здійсненню відповідними суб’єктами сформульованих в нормі права зразків поведінки, а з іншого – застосовує засоби заохочення, переконання і примусу до бажаної поведінки, а також передбачає можливості застосування юридичних санкцій в разі невиконання вимог норми права.

Вона спрямована на регулювання типових (однорідних) суспільних відносин шляхом встановлення юридичних прав і обов’язків їх учасників.

У будь-якій державі існує та з’являється велика кількість норм права. Ці норми можна класифікувати на види за різними критеріями:

1. За предметом правового регулювання (за галузевою ознакою):

• норми конституційного права;

• норми адміністративного права;

• норми кримінального права;

• норми цивільного права та ін.

1. За методом правового регулювання:

• імперативні – виражають в категоричних приписах держави чітко визначені діяння, які не допускають ніяких відхилень від вичерпно перелічених прав та обов’язків;

• диспозитивні – приписують варіант поведінки, але дають можливість сторонам відношення самим визначити права і обов’язки, тобто надають суб’єктам свободу вибору поведінки.

1. За характером впливу на особу:

• заохочувальні – встановлюють міри заохочення за варіант поведінки, що схвалений державою і суспільством;

• рекомендаційні – встановлюють варіант бажаної з точки зору держави і суспільства поведінки суб’єктів.

4. За субординацією у правовому регулюванні:

• матеріальні – містять правила поведінки (права, обов’язки, заборони), на підставі яких можливе вирішення справи;

• процесуальні – встановлюють оптимальний порядок застосування норм матеріального права. Призначення таких норм – встановити процедуру, “регламент” здійснення прав чи виконання обов’язків закріплених у нормах матеріального права.

5. За суб’єктами правотворчості:

• норми органів представницької влади;

• норми глави держави;

• норми органів виконавчої влади;

• норми трудових колективів та об’єднань громадян.

6. За дією у просторі:

• загальні (загальнодержавні) норми;

• місцеві (локальні) норми.

За дією в часі:

• постійні – норми невизначеної в часі дії;

• тимчасові – норми визначеної в часі дії.

За дією по колу суб’єктів:

• загальні – розповсюджуються на все населення країни;

• спеціальні – розповсюджують свою дію лише на певне коло суб’єктів;

• виняткові – встановлюють виключення із загальних та спеціальних правил.

За функціональною спрямованістю (за функціями права):

• регулятивні – встановлюють права і обов’язки суб’єктів.

Вони можуть бути:

• управомочні (вказують на можливість здійснення певних дій та надають суб’єктам певні права);

• зобов’язуючі (вказують на необхідність здійснення певних дій та покладають на суб’єктів певні обов’язки);

• забороняючі (вказують на необхідність утримання від здійснення певних дій, тобто встановлюють заборони);

охоронні (встановлюють способи юридичної відповідальності за порушення прав та невиконання обов’язків, які закріплені у регулятивних нормах).

Питання: 17. Структура норми права. Характеристика її складових елементів

Відповідь:

Уявлення про норму права навряд чи можуть бути повними, якщо не розглянути її структуру. Тим більше, це питання є одним з дискусійних в юридичній науці.

Під структурою норми права розуміють її будову, внутрішній устрій і в найбільш загальному вигляді норму права можна представити формулою:

Якщо…, то…, інакше (в противному разі)…

Тому найпоширенішою є ідея про трьохелементну конструкцію норми права. Ця позиція випливає з того, що норма права повинна:

• встановлювати певне правило поведінки шляхом закріплення прав і обов’язків суб’єктів;

• визначати умови, за яких суб’єкти можуть реалізовувати ці права і обов’язки;

• закріпити певні засоби забезпечення приписів, що в ній містяться.

Відповідно до цього, норма права логічно складається з трьох елементів: гіпотези, диспозиції та санкції.

Гіпотеза – це частина норми права, в якій визначаються умови, за яких наступає чинність правил, що встановлені у диспозиції. Завдяки гіпотезі, абстрактний варіант поведінки “прив’язується” до конкретної життєвої ситуації, до конкретної особи. Призначення гіпотези – визначити сферу та межі регулятивної дії диспозиції та норми права в цілому.

Види гіпотез:

1. За ступенем визначеності:

• визначена – вичерпно визначає ті умови, при наявності яких набуває чинності правило поведінки, що міститься у диспозиції норми права;

• відносно-визначена – обмежує умови застосування норми права певним колом формальних ознак.

2. За формою вираження:

• абстрактні – умови застосування норми визначаються загальними родовими ознаками, що надає можливість охопити та врегулювати значну кількість однорідних випадків;

• казуальні – визначаються умови дії норми, використовуючи більш вузькі, спеціальні родові ознаки, тому норма права поширюється на більш обмежене коло випадків.

3. За складом:

• прості – містять одну обставину, що необхідна для дії правової норми;

• складні – містять дві або більше обов’язкових обставин з якими пов’язується дія правової норми;

• альтернативні – чинність норми права визначається залежно від однієї або кількох фактичних обставин (умов) і для настання правових наслідків досить наявності однієї з цих обставин.

Диспозиція – це частина норми права, в якій у вигляді владного припису визначається те чи інше правило поведінки (що повинен робити або навпаки, не робити суб’єкт) при наявності умов, передбачених гіпотезою даної норми.

Види диспозицій:

1. За ступенем визначеності:

• визначені – закріплюють однозначне правило поведінки, тобто учасники відносин позбавлені можливості для вибору іншої поведінки;

• не повністю визначені – вказують лише на загальні ознаки поведінки, в рамках яких суб’єкти уточнюють свої права та обов’язки самостійно;

• відносно визначені – вказують на права і обов’язки суб’єктів, але надають можливості для їх уточнення залежно від конкретних обставин;

• альтернативні – вказують на настання декількох правових наслідків, але передбачають настання лише одного з них.

2.За способом викладення:

• проста – правило поведінки визначається у загальному вигляді без деталізації його ознак;

• описова – правило поведінки закріплюється повно, з деталізацією його ознак; чітко визначаються права і обов’язки учасників відносин;

• бланкетна – закріплюються лише загальні (основні) ознаки правила поведінки, а для встановлення ознак, що бракує, слід звертатися до норм іншого нормативного акта іншої галузі права;

• відсильна – аналогічна бланкетній з тією різницею, що для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до інших частин даної норми або до інших норм цієї ж галузі права.