1. Правопорушення з формальним складом, для якого обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є лише суспільно небезпечне (шкідливе) діяння;

б) правопорушення з матеріальним складом, яке вважається закінченими з моменту настання зазначених в нормі суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків.

Суб’єкт правопорушення – це деліктоздатна фізична або юридична особа, яка вчинила правопорушення.

Вимоги до суб’єкта правопорушення:

• досягнення особою певного, прямо визначеного у нормах права віку юридичної відповідальності (за різні правопорушення юридична відповідальність настає з різного віку);

• осудність - здатність особи усвідомлювати свої дії і керувати ними та розуміти небезпечність вчинюваних дій і наслідків своїх дій в момент споєння правопорушення.

Суб’єктивна сторона – це психічне ставлення суб’єкта до свого суспільно небезпечного (шкідливого) діяння та його наслідків.

Елементами суб’єктивної сторони правопорушення є:

• вина – психічне ставлення суб’єкта до свого суспільно небезпечного (шкідливого) діяння та його наслідків, яке виражене у формі умислу або необережності.

Умисел буває двох видів:

1. прямий – суб’єкт усвідомлює суспільно небезпечний (шкідливий) характер свого діяння, передбачає неминучість настання його наслідків (інтелектуальний момент) і бажає їх настання (вольова ознака);

б) непрямий – суб’єкт усвідомлює суспільно небезпечний (шкідливий) характер свого діяння, передбачає реальну можливість настання його наслідків, але байдуже ставиться до їх настання, не бажаючи, свідомо допускає настання цих наслідків.

Необережна вина також буває двох видів:

1. протиправна самовпевненість – суб’єкт усвідомлює суспільно небезпечний (шкідливий) характер свого діяння, передбачає абстрактну можливість настання його суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків, але легковажно розраховує на їх відвернення;

б) протиправна недбалість – суб’єкт не передбачає будь-яку можливість настання суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків свого діяння, але повинен був та міг їх передбачити.

• мотив – усвідомлене спонукання особи, що викликає у ній намір вчинити суспільно небезпечне (шкідливе) діяння (ревнощі, помста, користь);

• мета – бажання особи досягти певних шкідливих наслідків.

Склад правопорушення, ознаки якого конкретно передбачені відповідною нормою права, є єдиною та головною підставою юридичної відповідальності.

Питання: 33. Поняття, основні ознаки та види юридичної відповідальності.

Відповідь:

Здійснення правопорушень тягне за собою юридичну відповідальність у вигляді застосування заходів державного примусу каральної спрямованості, понесення правопорушником втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру.

В юридичній науці існує двохаспектне розуміння юридичної відповідальності:

• позитивна (перспективна або заохочувальна) відповідальність – передбачає заохочення за виконання корисних для суспільства і держави варіантів поведінки;

• негативна (ретроспективна або охоронна) відповідальність – передбачає покарання за правопорушення.

Юридична (ретроспективна) відповідальність це особливий вид соціальної відповідальності.

Юридична (ретроспективна) відповідальність – це юридичний обов’язок правопорушника зазнати примусового позбавлення його певних соціальних благ чи цінностей (матеріальних, духовних чи особистих), які належали йому до факту правопорушення.

Ознаки юридичної відповідальності:

• це один з видів державного примусу у формах каральних і правовідновлюючих заходів;

• це негативна реакція держави на правопорушення та суб’єкта винного в його вчиненні;

• виникає тільки при наявності правопорушення;

• здійснюється лише за умови встановлення складу правопорушення;

• має зовнішній характер;

• здійснюється компетентним органом у відповідності із законом, та при дотриманні певного процедурно-процесуального порядку та форм;

• виражається в обов’язку особи (правопорушника) зазнати певних втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру.

В залежності від видів правопорушень розрізняють і види юридичної відповідальності:

• кримінальна відповідальність – полягає в застосуванні виду й міри кримінального покарання до винної у вчиненні злочину фізичної особи;

• адміністративна відповідальність – полягає в накладенні на винних фізичних осіб (в окремих випадках – юридичних осіб), які порушили правила поведінки, що діють у сфері державного управління та інших урегульованих адміністративним законодавством сферах, адміністративних стягнень (штрафи, втрати спеціальних прав, попередження та ін);

• цивільно-правова відповідальність – полягає в накладенні цивільно-правових стягнень (неустойки, штрафу, пені, відшкодування збитків) на фізичну чи юридичну особу за невиконання або неналежне виконання зобов’язань або за заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також за порушення деяких особистих немайнових прав (честь, гідність, ділова репутація)

• дисциплінарна відповідальність – здійснюється у формі накладення адміністрацією підприємств, установ, організацій дисциплінарних стягнень внаслідок порушення дисципліни. Розрізняють види дисциплінарної відповідальності: трудову, військову, службову, навчальну та ін.

• матеріальна відповідальність - різновид юридичної відповідальності працівника за майнову (матеріальну) шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов’язків.

• конституційна відповідальність – особливий вид юридичної відповідальності, що має складний політико-правовий характер, настає за вчинення конституційного правопорушення та знаходить свій вияв у передбачених конституційно-правовими нормами особливих несприятливих наслідках для суб’єкта конституційного делікту;

Питання: 34. Правосвідомість: поняття, структура та види.

Відповідь:

Свідомість людини, відображаючи об’єктивні потреби суспільного розвитку, є передумовою та регулятором поведінки людини. Саме свідомість надає цілеспрямований характер людської діяльності. Правосвідомість є специфічною формою суспільної свідомості.

Правосвідомість – це система відображення правової дійсності у поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль у забезпеченні свободи особи та інших загальнолюдських цінностей.

Ключовий пункт правосвідомості – усвідомлення людьми цінностей природного права, прав і свобод людини і оцінка чинного прав з точки зору його відповідності загальнолюдським цінностям, що закріплені у міжнародних документах про права людини. Правосвідомість не тільки відображає у правових категоріях, концепціях, теоріях, почуттях, поглядах людей правову дійсність, але й спрямовує суб’єктів права на певні зміни в правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.

В структурі правосвідомості виділяють такі елементи:

1. Правова психологія – це структурний елемент правосвідомості, що включає правові почуття, настрої, інші емоційні сприйняття правових явищ.

Виникнення й існування правової психології пов’язане з властивістю людей безпосередньо чуттєво відображати правове середовище, емоційно реагувати на зовнішні правові явища. При цьому вона відображає право не узагальнено, а конкретизовано.

У структурі правової психології виділяють:

• сталі частини (настрої, почуття, переживання);

• пізнавальні частини (правові емпіричні знання, уявлення, погляди);

• емоційні складові (правові емоції, почуття, настрої);

• регулятивні елементи (правові звички, традиції).

2. Правова ідеологія – це структурний елемент правосвідомості, який охоплює знання, уявлення, поняття про зміст права, що формуються в результаті правового виховання та юридичних наукових досліджень.

Іншими словами, це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, які відображають теоретичне (наукове) відношення суспільства до права, державно-правового розвитку, правових режимів, упорядкування суспільних відносин.

В структурі правової ідеології виділяються такі складові:

• правові ідеї, теорії, переконання;

• правові поняття, правові категорії;

• правові принципи.

На відміну від правової психології, що формується стихійно, правова ідеологія формується в результаті наукового, теоретичного відображення правової дійсності, на основі узагальнення і розвитку найбільш відомих і значущих державно-правових теорій минулого і сучасного, вивчення основних закономірностей становлення, розвитку і функціонування держави і права.

Сучасна правова ідеологія включає в себе: концепцію поділу влад, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей над інтересами окремих верств суспільства і, відповідно, домінування загальновизнаних норм міжнародного права, теорію правової держави і громадянського суспільства, принципи демократизму, гуманізму, невідчуження природних прав людини тощо.

3. Правова поведінка – це вольова сторона правосвідомості, яка являє собою процес перетворення норм права в реальну правову поведінку.

В структурі поведінкової частини правосвідомості виділяють такі елементи:

• мотиви правової поведінки;

• правові установки, які є одним з найбільш складних компонентів правосвідомості. Вони відображають не тільки готовність до певної правової поведінки, але й схильність до певних уявлень, оцінки правових явищ.

Класифікувати правосвідомість можна за різними підставами:

1. За суб’єктами (носіями) правосвідомості: індивідуальна; групова та суспільна

2. За глибиною відображення правової дійсності: повсякденна (буденна, непрофесійна); професійна (практиків-юристів); наукова (теоретична)

Питання: 35. Правове регулювання: предмет, межі та основні стадії.

Відповідь:

Держава забезпечує життєдіяльність суспільства шляхом використання влади, а право – шляхом нормативного регулювання. Воно з самого початку покликане бути стабілізуючим фактором завдяки принципам свободи й справедливості, що в ньому містяться.

Правове регулювання – це здійснюваний державою за допомогою права та інших юридичних засобів вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, розвитку та захисту.

Ознаки правового регулювання:

• це різновид соціального регулювання;

• відносинам між суб’єктами надається певна правова форма, що має державно-владний характер;

• воно має конкретний характер: завжди пов’язане з реальними відносинами;

• має цілеспрямований характер – спрямоване на задоволення законних інтересів суб’єктів права;

• здійснюється за допомогою правових засобів, що забезпечують його ефективність;

• гарантує доведення норм права до їх реалізації.

Предметом (сферою) правового регулювання є сукупність суспільних відносин, які піддаються врегулюванню за допомогою права і правових засобів:

• у сфері економічних відносин – це майнові відносини (власності, розподілу, обміну, оплати праці та ін.), що складають економічну основу суспільства;

• у сфері політичних відносин – це управлінські відносини всередині країни та на міжнародній арені;

• у сфері соціально-культурних відносин – це особисті немайнові відносини (освіти, медичної допомоги, наукової діяльності та ін.);

• у сфері судових і правоохоронних відносин – це відносини охорони суспільного порядку (запобігання й припинення правопорушень).

Метод правового регулювання – це спосіб впливу юридичних норм на суспільні відносини.

Методи правового регулювання характеризуються такими рисами:

• вони властиві лише державі в особі її органів;

• стосуються лише юридичних норм.

• їх дієвість забезпечується державним примусом.

Основними способами правового регулювання є:

Дозвіл – полягає в наданні особі суб’єктивного юридичного права, тобто можливості самостійно приймати рішення щодо реалізації передбачених правовими нормами варіантів власної поведінки.

Зобов’язання – полягає в покладенні на особу обов’язку активної поведінки.

Заборона – полягає в покладенні на особу обов’язку утримуватися від вчиненні певних дій.

Правове регулювання – це складний процес, тому здійснюється за певними стадіями:

1. рішення держави щодо включення тієї чи іншої сфери суспільних відносин у предмет правового регулювання, моделювання суспільних відносин через загальне регламентування юридичних прав та обов’язків їх учасників;

2) виникнення на основі юридичних фактів конкретних правовідносин;

3) реальне впорядкування суспільних відносин, реалізація їх учасниками своїх суб’єктивних прав та обов’язків.

Сфери та межі правового регулювання.

Сфера правового регулювання – це той соціальний простір, на який поширюється правове регулювання.

Види сфер і меж правового регулювання:

1) сфера можливого (потенційного) правового регулювання – ділянка суспільних відносин, яка в принципі може бути врегульована правом; її межі зумовлюються певними властивостями суспільних відносин, суб’єктів права, а також самих юридичних норм;

2) сфера необхідного правового регулювання – ділянка соціального простору, де потрібен вплив права як прояв дії соціальних закономірностей, потреб суспільства і держави. Її межі зумовлюються загально соціальними потребами та інтересами керівної частини суспільства, які відображає держава;

3) сфера законодавчого (легального) регулювання – ділянка соціального простору, фактично регламентована правовими нормами; межами даної сфери виступають основні принципи відповідної правової системи;

4) сфера право реалізуючого (зокрема правозастосовного) регулювання – ділянка суспільного життя, в котрій фактично здійснюються правові норми; межі її визначаються чинним законодавством.