3. За юридичною силою

• загальні – поширюються на всю територію та населення держави, наприклад, постанови уряду

• відомчі – поширюються на певну сферу суспільних відносин, як акти міністерств, державних комітетів

• місцеві – чинні на території певної адміністративно-територіальної одиниці, наприклад, акти місцевих органів виконавчої влади

• локальні – регламентують діяльність конкретних підприємств, установ, організацій і поширюються на їх працівників, наприклад, акти адміністрації підприємства.

Питання: 23. Межі чинності нормативно-правового акту.

Відповідь:

Будь-який нормативно-правовий акт, має межі своєї чинності у трьох “вимірах”:

• у часі, тобто обмежений періодом дії, коли нормативний акт має юридичну силу;

• у просторі, тобто територіальне обмеження його дії;

• за колом осіб, які підпадають під дію нормативного акта.

Дія нормативно-правового акту в часі визначається моментом набрання ним чинності та моментом припинення його юридичної сили.

Нормативно-правові акти набирають чинності:

• з моменту прийняття;

• з моменту опублікування;

• з моменту, передбаченого у самому нормативно-правовому акті чи у супроводжувальному акті про порядок введення цього нормативного акта в дію;

• по закінченні встановленого терміну після його опублікування (наприклад, для законів Україні – 10-денний строк, якщо у законі чи постанові про введення його в дію не вказаний момент набрання законом чинності);

• з моменту фактичного отримання акту виконавцями (якщо нормативно-правовий акт не підлягає опублікуванню);

• з виникненням певних обставин (проголошення війни, надзвичайного стану тощо);

• з дати реєстрації (затвердження) нормативно-правового акту.

Нормативно-правові акти втрачають юридичну силу:

• після закінчення строку, на який вони були прийняті;

• із зміною обставин, на які вони були розраховані;

• при прямому скасуванні іншим нормативно-правовим актом чи спеціальним актом (рішенням Конституційного Суду);

• при фактичному його скасуванні, тобто коли прийнято новий нормативно-правовий акт з цього ж питання, а попередній формально не скасовано.

Зворотна сила закону (ретроактивність) – це розповсюдження дії норм даного закону на суспільні відносини, що виникли до набрання ним чинності.

Загальним є правило: закони зворотної сили не мають. Це надає визначеності та стабільності суспільним відносинам, адже громадяни у своїх поступках орієнтуються не тільки на чинні закони, а й розраховують на майбутні закони у конкретних поступках сьогодення.

Але деякі закони мають зворотну силу. Таку властивість мають лише закони:

• в яких передбачене надання їм (або окремим статтям) зворотної сили;

• які скасовують або пом’якшують юридичну, зокрема кримінальну, відповідальність фізичної особи.

Переживання закону (ультраактивність) – продовження дії норм закону після втрати ним чинності. Тут старий нормативний акт, скасований новим, ніби „переживає” відведений йому термін. Таке можливо лише за умови, що новий закон продовжує на певний період чинність норм старого закону.

Дія нормативно-правового акту у просторі визначається територією, на яку розповсюджується влада органу, що його видав.

Під територією держави розуміється її власна територія (земна поверхня, внутрішні та територіальні води, повітряний простір в межах державного кордону, континентальний шельф) та умовна територія (території посольств, консульств, військові кораблі та відповідні літальні апарати незалежно від місця їх знаходження, торговельні кораблі у відкритому морі та ін.)

Екстериторіальна чинність передбачає розповсюдження законодавства даної держави за межами її території. Право екстериторіальності розуміють як порядок, згідно з яким установи або фізичні особи, що знаходяться на території іншої держави, вважаються такими, що перебувають на власній національній території та підкоренні законам та юрисдикції власної держави. За загальним правилом, правом екстериторіальності користуються дипломати та члени їх сімей.

Дія нормативно-правового акту за колом осіб означає, що його дія розповсюджується на усіх фізичних та юридичних осіб, що перебувають на території держави.

Усі особи – це громадяни держави, іноземні громадяни, особи без громадянства (апатриди), громадяни двох або більше держав (біпатриди), державні органи, громадські об’єднання, підприємства тощо.

Винятки з цього правила:

• деякі нормативно-правові акти розповсюджуються тільки на громадян даної держави;

• не підпадають під юрисдикцію держави особи, що мають дипломатичний імунітет.

Питання: 24. Поняття, ознаки та види правових відносин.

Відповідь:

Правові відносини – це суспільні відносини, врегульовані нормами права, забезпечені державою, що виникають між двома і більше суб’єктами з приводу задоволення своїх матеріальних та духовних потреб та інтересів та між якими існує правовий зв’язок у формі суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

Ознаки правовідносин:

• є різновидом суспільних відносин, соціальним зв’язком;

• є ідеологічним відношенням, тобто результатом усвідомленої діяльності (поведінки) людей;

• це вольові відносини, що проявляється у двох аспектах:

• в них втілена воля (інтерес) держави, оскільки правовідносини виникають на основі норм права;

• в них втілена воля (інтерес) учасників правовідносин – вони зв’язані предметом інтересу, досягненням його результату.

• врегульовані нормами права;

• виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів;

• мають, як правило, двосторонній характер та є особливою формою зв’язку між конкретними суб’єктами через їх права та обов’язки;

• підтримуються та охороняються державою, забезпечуються засобами державного впливу.

Класифікацію правовідносин можна провести за наступними підставами:

1. За функціональною спрямованістю норм права: регулятивні (поведінка суб’єкта повністю відповідає приписам норм права, тобто виникають з фактів правомірної поведінки суб’єкта) та охоронні (виникають з факту неправомірної поведінки суб’єктів, як відповідна реакція держави на таку поведінку);

2. За рівнем індивідуалізації суб’єктів: відносні (в них чітко визначені права і обов’язки всіх учасників як уповноважених так і зобов’язаних) та абсолютні (визначена лише одна сторона – носій суб’єктивного права, а всі інші визнаються зобов’язаними не заважати здійсненню ним своїх прав).

3. За галузями права: конституційно-правові; адміністративно-правові; цивільно-правові; трудові та ін.

4. За кількістю суб’єктів: прості (між двома суб’єктами) та складні (між трьома і більше суб’єктами);

5. За розподілом прав і обов’язків між суб’єктами: односторонні (кожна сторона має або лише права, або лише обов’язки) та двосторонні (кожна із сторін має як права, так і обов’язки).

6. За характером дій зобов’язаного суб’єкта: активні (зобов’язаний суб’єкт повинен вчинити певні дії) та пасивні (суб’єкт повинен утриматись від вчинення певних дій).

7. За волевиявленням сторін: договірні (для виникнення необхідне волевиявлення всіх його учасників) та управлінські (владні) (для виникнення яких достатньо волевиявлення тільки одного з учасників);

8. За суб’єктами: між суб’єктами федерації; між громадянами держави; між громадянином та державою; між юридичною особою та державним органом; між державними органами та ін.

9. За часом дії: короткочасні та триваючі.

Питання: 25. Суб’єкти правових відносин. Поняття та структура правосуб’єктності

Відповідь:

Суб’єкти правовідносин – це індивідуальні чи колективні суб’єкти права, які беруть участь в конкретному правовідношенні, реалізують свої суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Види суб’єктів правовідносин:

1. Індивідуальні суб’єкти (фізичні особи): громадяни держави; іноземні громадяни; особи без громадянства (апатриди); громадяни двох або більше держав (біпатриди).

2. Колективні суб’єкти (організації): держава, її органи, підприємства та установи; державні утворення, адміністративно-територіальні одиниці; органи місцевого самоврядування; об’єднання громадян (партії, профспілки та ін.); комерційні організації; соціальні спільноти (народ, нація, етнічні групи та ін.).

Для того, щоб бути учасником правовідносин, індивід або колектив повинні мати правосуб’єктність.

Правосуб’єктність (праводієздатність) – це здатність бути суб’єктом права.

Складовими елементами правосуб’єктності виступають правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.

Правоздатність – це передбачена нормами права здатність мати суб’єктивні права та нести юридичні обов’язки.

Існує загальна (здатність мати будь-які права та обов’язки, що передбачені законодавством), галузева (здатність бути носієм прав та обов’язків у тій чи іншій галузі права) та спеціальна (професійна) правоздатність.

Правоздатність індивідів виникає з моменту народження та припиняється з настанням біологічної смерті. Жодна особа не може бути обмежена в правоздатності.

Правоздатність організацій виникає з моменту реєстрації статуту, положення в органах влади або з моменту видання компетентним органом акта про їх створення (якщо такі організації діють на основі загального положення про такого роду організації).