Висновки

У результаті систематизації теоретичного каркасу поняття концепту як мовно-ментальної категорії, було доведено, що концепт є базовою одиницею розумового коду людини, яка володіє впорядкованою внутрішньою структурою і характеризує результат пізнавальної (когнітивної) діяльності особистості та суспільства й ,відповідно, несе комплексну, енциклопедичну інформацію про предмет або явище, про інтерпретацію цієї інформації громадською свідомістю, а також відносно суспільної свідомості до цього явища чи предмета. А концептосфера репрезентована, як упорядкована сукупність концептів народу. У лінгвокогнітивному ракурсі поняття концепт кваліфікують як „глобальну мисленнєву одиницю, що, є квантом структуризованного знання”, яке формується у свідомості людини. На психолінгвістичному рівні поняття концепту розуміють як „блок знань, утворення динамічного характеру”, яке функціонує в пізнавальній та комунікативній діяльності індивіда. З лінгвокультурної точки зору, концепт розглядають як „одиницю, покликану поєднати водно наукові пошуки в царині культури, свідомості й мови”, оскільки він належить свідомості, детермінується культурою та опредмечується в мові. Концепт як культурне явище слугує поясненню самоорганізованих інтегративних функціонально-системних багатомірних ідеалізованих формотворів, як основна комірка культури в ментальному світі людини. З лінгвістичного погляду, концепт репрезентується як парадигматична модель імені, котра містить логічну і сублогічну структуру його змісту. На теоретичних засадах обґрунтування типології й структури концепту, запропонувано таку класифікацію концептів:

1. За ознакою стандартизації, концепти поділяються на індивідуальні, групові (статеві, вікові, соціальні) і загальнонаціональні. Групові концепти стандартизовані в межах групи, національні – в межах концептосфери народу, індивідуальні концепти не стандартизовані взагалі;

2. За змістом концепти поділяються на такі типи:

• Уявлення – узагальнені чуттєво–наочні образи предметів чи явищ.

• Схема – проміжний тип концепту між уявленням і поняттям.

• Поняття – концепт, який складається із загальних, суттєвих ознак предмета.

• Фрейм – об’ємне уявлення, деяка сукупність стандартних знань про предмет чи явище.

• Сценарій (скрипт) – послідовність декількох епізодів у часі.

• Гештальт – комплексна, цілісна функціональна розумова структура, впорядковує різноманіття окремих явищ у свідомості.

Представили розподіл концептів за ступенем стійкості на стійкі (регулярно вербалізовані в мовній формі) і нестійкі (нерегулярно або зовсім не вербалізовані концепти), вербалізовані – для яких є в системі регулярні мовні засоби вираження, і приховані – вербалізовані штучно. За ступенем абстрактності змісту концепти поділяються на абстрактні і конкретні.

Репрезентовано три базові структурні компоненти (елементи) концепту – образ (образний компонент у структурі концепту складається з двох складових – перцептивного образу та когнітивного (метафоричного) образу, в однаковій мірі відображають образні характеристики концептуального предмета чи явища), інформаційний зміст (включає мінімум когнітивних ознак, які визначають основні, найбільш важливі відмінні риси концептуалізації предмета чи явища. Наприклад, квадрат – прямокутник, рівні сторони) і інтерпретаційне поле (представляється можливим виділити такі зони: оціночна зона (хороший / поганий), енциклопедична зона, утилітарна зона, регулятивна зона, соціально-культурна зона, пареміологічна зона).

Образ і інформаційний зміст концепту предтавляють його інформаційний каркас, який має відносно структурований характер.

Інтерпретаційне поле, як повітря, пронизує концепт, наповнює його, заповнює „місце” між його структурними компонентами – це найменш структурована частина концепту, вона може бути описана як перерахування ознак.

Структура того чи іншого концепту може бути описана лише після того, як встановлено і описано його зміст, тобто виявлені когнітивні ознаки утворюють зміст концепту.

Осягнення поняття сакрального в українській поезії виявляє, що у когнітивній лінгвістиці актуальним є дослідження ментальних особливостей народу, з’ясовується структура концептуальної та мовної картин світу, процеси їх формування. Щоб охарактеризувати прояв священного, науковці навіть запропонували спеціальний термін „ієрофанія” (з грецької hierоs – святий та phainomai – проявлятися) „те, що виявляє себе як священне” [41, с. 196].

З’ясовано, що сакральне – це те, що протиставляється мирському (профанному) і водночас об’єднується з ним. Тому взаємозв’язки між сакральним і профанним мають бути чітко регламентовані та визначатися з урахуванням їхньої специфіки. Перше втілює щось „таємне, заборонене, із благоговінням шановане, моральне, досконале”, а друге – „непосвячене, нечисте, недосконале тощо”. Якщо профанне нерідко уявляється людині безсилим і непривабливим, легким і безпечним, яким можна знехтувати, то сакральне є найбільш бажаним і загрозливим водночас. Тому священне вимагає обережності або підбурює до дерзання. Саме від сакрального людина очікує допомоги й забезпечення успіху, по-різному уявляючи це найвище джерело милості: всемогутнім богом монотеїстичних релігій, божествами пантеїстичних вірувань, душами померлих або якоюсь невизначеною силою.

Функціональна вагомість сакральної лексики полягає у тому, що саме через неї формуються мовні концептуальні парадигми, які вбирають у себе міфопоетичні, світські та релігійні, культурологічні та інші смисли. Міфопоетичний аспект концептосфери репрезентує певним чином структуровані знання людини про світ, той культурний зміст,який характерний для наївної, тобто ненаукової, свідомості, який виявляється в традиційних віруваннях, міфологічних уявленнях, обрядовій і побутовій поведінці тощо. Водночас виявлення міфопоетичних, як і інших концептуальних смислів сакрального, значною мірою зумовлене розвитком етнічного компонента священного. Хоча більшість сакральних персонажів, понять у різних народів, які сповідують християнство, збігаються, проте в етносвідомості власне релігійні концепти зазвичай супроводжуються різноманітними етнокультурними нашаруваннями. Так, українськими вважають міфи про язичницькі божества, що збереглися у родовій пам’яті народу; ті перекази, які виникли протягом останнього тисячоліття на українському ґрунті в епоху офіційного панування християнства (В. Давидюк, П. Качалаба, В. Войтович).

„Душа” – одне з основних понять сакрального, тому через аналіз концепту ‘Душа’ можна простежити динаміку концептуалізації всієї сакральної сфери. Дослідження динаміки сакральної сфери атомарним шляхом, тобто через аналіз динаміки розвитку однієї її частини, можливе, особливо якщо йдеться про один із центральних концептів сакральної сфери. Припущення ґрунтуються на тому, що, за спостереженнями вчених (зокрема І. Огієнка), розвиток релігійної та церковної лексики має свої закономірності: основні релігійні терміни були в українській мові задовго до прийняття християнства, пізніше вони лише набирали нового християнського значення, з часом їхній семантичний обсяг поступово розширювався, особливо в не сакральній (профанній) його частині, очевидно, усі ці зміни мали свої як позамовні, так і суто мовні причини.

„Душа” є об’єктом вивчення різних наук – лінгвістики, релігієзнавства (богослов’я), етнографії, філософії, психології, біоенергетики, теорії інформації, фізики, медицини тощо. В аналізі мовних явищ на тлі наукових, а також релігійних відомостей, важливо не лише осмислити когнітивну діяльність людини і ословлення її результатів, але й об’ємніше побачити саме явище, відокремивши істинне від надуманого.

Сакральна сфера є чітко визначеною, прогнозованою, упорядкованою, зумовленою конкретними уявленнями людини про явища дійсності та обрядами, пов’язаними з цією сферою; профанна сфера, особливо та частина, що стосується абстрактних понять, поступово зменшує вплив мовних чинників на формування світогляду людини, особливо якщо це підсилено спеціальними агітаційними атеїстичними суспільними заходами, що призводить до зміни поведінки людини,її психічного стану [40, с. 11].

Питання сакрального „Часу”, простору одержало розвиток у численній літературі з естетики, релігієзнавства, культурології. Можна виділити такий напрямок в естетичній думці, який характеризується релігійною естетикою, яка припускає важливу роль простору й часу в процесі формування цінностей і смислів. Релігійна естетика пов’язує ці категорії зі сферою сакрального, божественного. Цей напрямок сходить до християнської релігійної естетики епохи середніх віків, коли, за словами П. О. Флоренського, текла „повноводна й змістовна ріка справжньої культури” [14, с. 12)]. Він представлений іменами таких видатних російських філософів початку ХХ ст., як С. М. Булгаков, Б. П. Вишеславцев, П. О. Флоренський [8, с. 115].

Згідно з П. О. Флоренським, канонічне є церковним, церковне – соборним, соборне – загальнолюдським. Цей напрямок думки виходить з величезного духовного значення просторових та часових явищ. Саме такий підхід до цих категорій надає можливість простежити деякі часові аспекти сакрального. Крім російських релігійних філософів, до цього напрямку осмислювання простору та часу належать і окремі представники західноєвропейської символічної, герменевтичної, феноменологічної, екзистенціалістської й неотомістської думки. До їхнього числа входять філософи Е. Кассірер, М. Ґайдеґґер, Ж. Марітен; культуролог Т. Буркґардт, релігієзнавець М. Еліаде [22, с. 65].

Сакральний час – це простір, створений людиною для спілкування з Богом або середовище, створене для спілкування з вищим світом. У цьому сенсі сакральний простір може мати найрізноманітніші, іноді химерні форми. Під сакральними часами розумілися простори, де була присутня душа,дух.

Духовне сприйняття простору полягає у тому, що саме він існує в центрі світу, а не якийсь предмет. Це уявлення про сакральну значущість часо-простору є характерним для сакрального мистецтва. Часо-простір, у свою чергу, організований за допомогою нерухомих частин: предметів, архітектури, зображень, і рухомих, таких як спеціально організоване середовище запахів, світла, звуків. Усі ці компоненти були складовими в проектах сакральних просторів, створених конкретними людьми в конкретних обставинах. У сюжетах про сакральні простори є як людське, так і божественно-містичне вимірювання.

Відомий дослідник культури середньовіччя А. Я. Гуревич зазначає: „Релігійна концепція середньовічного простору виявлялася також у поділі його на світ християн і світ невірних, нехристів...”, а „...частини простору розрізнялися за ступенем своєї сакральності” [12, с. 350]. Сакральне перебуває в іншому просторово-часовому вимірі, ніж земний, профанний світ, що оточує людину.

Поняття сакрального в українській поезії здебільшого має символічний відтінок, бо і вся українська література просякнута концептами-символами. Зосереджено увагу саме на аналізі універсальних концептів: ‘Бог’, ‘Час’, ‘Душа’.

На основі аналізу поезій В. Герасим’юка, Г. Крук, М. Макухи, А. Олійник, Я. Шекери, М. Бойко та Л. Костенко і виокремлення ключових сакральних концептів було з’ясовано, що такі концепти як ‘Бог’, ‘Час’ та ‘Душа’ є значущими для людської свідомості.

Концепт ‘Бог’, будучи культурною універсалією (як центр всіх світових релігій), відбиває базові цінності у галузі культури, релігії, моралі і моральності, що склалися ході розвитку цивілізації. Його зміст обумовлено етно – та соціокультурною специфікою тієї картини світу,частиною якої він є.

Концепт ‘Час’ є універсальною категорією, невід’ємним компонентом розумової діяльності, що по-різному відбивається у свідомості людини.

Концепт ‘Душа’ належить до основних концептів української ментальності, культури та є невід’ємним компонентом художнього мислення українських митців.

Проаналізувавши концепт ‘Бог’, виведено об’єднану внутрішню форму поданого концепту за поезіями зазначених авторів: ядро – ближня периферія – дальня периферія – крайня периферія.

Досліджуючи дієслівне оточення при імені концепту дало змогу виявити три головні когнітивні ознаки, якими автори концептуалізують цю реалію дійсності, це: 1. Бог означений,як той, хто має (14%); 2.Бог означений,як той, хто може бути (28%); 3. Бог означений, як той, хто діє (58%). Визначено, що третя група є чисельнішою і найяскравіше представляє ознаку дієвості, з якою пов’язують Бога у своїй свідомості мовці.

Концепт ‘Час’ у поетичній мові О. Забужко репрезентує філософське осмислення проблеми часу в постмодерній літературі, а у зазначених авторів представлений як макроконцепт , який вміщує у собі гіперконцепти метричний час і екзистенційний час [37, с. 72].

Як показують результати нашого дослідження, концепти метричного часу представлені більшою кількістю лексичних одиниць – 20(55%); концепти екзистенційного часу – 14(45%),вони також виражаються лексичними засобами. Будучи феноменом мультидисциплінарного порядку, категорія часу виявляє широкий спектр властивостей,у яких втілюються уявлення про об’єктивний світ та духовні настанови людства.

Душа є одним із основних понять сакрального. Одним із ключових концептів української культури, який представляє собою багатомірну логіко-смислову сутність, що поєднує у собі сакральну та профанну ознаки, є концепт душа. Функціонування концепту ‘Душа’ у творчості поетів має дві частини – сакральну і профанну. Сакральний зміст душі (21%) вказує на її нематеріальну сутність, протиставляючи тілу та пов`язуючи з Богом. Концептуальні компоненти несакральної (профанної) частини концепту ‘Душа’ (79%) характеризуються нетрадиційним підходом, а його наповнення переважно стосується змін психічного стану людини.

Розглянуті у роботі сакральні концепти ‘Бог’, ‘Час’, ‘Душа’ є предметом численних наукових досліджень.