7.1 Мольєр, як реформатор французької комедії

― Розробив своє розуміння природи та призначення сміху: смішне варто видо-

бувати із зображуваної дійсності ; сміх , що викликає комедія, цінний не тільки сам

по собі , він має впливати на суспільство — шляхом висміювання вад людей досяга -

ється їхнє виправлення, тому сміх набуває надзвичайного суспільного значення .

― Відобразив дійсність , вади людей .

― Використав у своїх п ’ єсах не тільки словесні образи , а ще й співи, музику,

танці, що зумовило появу опери та балету .

― Наблизив мову комедій до розмовного стилю .

― Поділив персонажі на позитивних і негативних , зробив крок у напрямку до

реалізму , утверджуючи тип так званого « багатозначного образу ».

― Основним критерієм оцінки в комедіях французького драматурга був розум ,

здоровий глузд.

― Зображення героїв схематично , як універсальних типів.

― Поєднання комічного і трагічного , що надавало його персонажам особливої

привабливості та виразності .

― Всеосяжність зображення реальності . У його п’ єсах різнобічно висвітлюва -

лося життя усіх представників суспільних прошарків.

― Домагання природної гри акторів, щоб глядач у сценічних персонажах міг

впізнати себе .

― Розвиток техніки сценічної мови, в якій велику роль відігравав темп, інтона -

ції, паузи тощо.

― Синтетична манера гри , тобто актор мусив уміти не тільки говорити , а й спі-

вати , танцювати , представляти пантоміми.

«Висока комедія», створена Мольєром, поєднувалася з трагедією багатьма свої -

ми рисами: її головний герой охоплений , був як правило, величезною пристрастю,

непереборною жагою — звідси його не менша , ніж у героїчного героя, цілісність,

звідси ж суб ’ єктивна впевненість у правоті своїх дій.

7.2. Засоби сатирично зображення дійсності у романі «Мандри Гулівера» Свіфта

Спочатку « Мандри Гуллівера» сприймаємо як смішну, веселу казку про велетня і пігмеїв , але швидко розуміємо, що йдеться про найголовніше — про людину і суспільство . Свіфт заперечував політичний лад, у якому вся влада належить одній людині. Мужній, гуманний Гуллівер , оточений невдячними ліліпутами , — це сам письменник при дворі англійських королів. У період написання своєї знаменитої книги Свіфт уже не вірив ні партії торі , ні вігам. Саме тому він сатирично зобразив їх у вигляді двох ворожих таборів — тремексенів і слемексенів; перші з них — прихильники високих підборів, другі — низьких. На всі урядові посади імператор Ліліпутії , в якому всі впізнали короля Георга І, який правив Англією протягом 1714—1726 років, призначав тільки прихильників низьких підборів. У наступникові ліліпутського трону , що симпатизував тремексенам і мав один високий підбор, а другий низький і тому навіть трохи шкандибав, сучасники Свіфта пізнали принца Уельського , який загравав з представниками і торі , і вігів , не знаючи, кому надати перевагу. Запекла боротьба між прихильниками тупого кінця і гостроконечниками — це сатиричне змалювання кровопролитних релігійних зіткнень між католиками і протестантами в Англії часів Свіфта . Синя, зелена , червона нитки, за володіння якими так принизливо боролися можновладці, — це кольори англійських орденів Підв ’ язки , Пані та святого Андрія, за нагородження якими придворні теж були здатні на ганебні вчинки. Стосунки Ліліпутії та Блефуску разюче нагадують відносини між Англією і Францією часів війни за «іспанську спадщину». Свіфт — великий майстер художнього слова — прекрасно володів всіма засобами сатири . Його улюбленим прийомом була іронія, яка служила для викриття негативних моментів дійсності . Наприклад, жорстокість і лицемірство монархів висту-пали особливо яскраво, коли сатирик подавав їх як великодушність та справедливість . З цією метою Свіфт примусив Гуллівера славити «ласку» та «поблажливість» імператора Ліліпутії , який замінив йому, невинній людині, смертну кару на позбавлення зору. Свіфт боровся засобами сміху, він зривав маску з тогочасного суспільства , показуючи його брехню і вади . На сторінках роману і нові , й освячені віками суспільні установи та явища стають смішними, вульгарними — царський двір порівнюється з помийницею , сенат — з табуном гусей, релігійні чвари відтворені суперечкою, з якого кінця розбивати яйце. Іронічним був підхід до зображуваного : маленькі розміри відкритого Гуллівером світу покликані продемонструвати ницість і безглуздість державних установ Ліліпутії .

7.3 Жанри бароковоїлітератури Бароко — літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії в середині Х VІ століття , поширився на інші європейські країни , де існував упродовж ХVІ—ХVІІ століть. Етимологія терміну « бароко» не визначена і на сьогодні . Найімовірніше, він походить від португальського виразу «perola baroko» — « перлина неправильної форми » або від італійського слова, що означає « вигадливий», « химерний». Термін « бароко » вперше був застосований для характеристики стилю архітектурних споруд . Згодом його починали вживати для позначення інших мистецьких явищ. У ХVІІІ столітті застосовували до музики, а у ХІХ столітті його скульптури та живопису. Наприкінці ХІХ століття почали говорити про бароко в літературі. Розквіт європейського літературного бароко припадав на ХVІІ століття , яке поєднувало дві великі епохи — Ренесанс і Просвітництво. Характерною особливістю нової доби стала суперечливість думок і почуттів . Якщо головним для доби Відродження був пристрасний вчинок у світі («Ромео і Джульєтта», « Дон Кіхот»), то для барокової доби — пристрасні роздуми про світ . Література бароко вела людину у світ неможливого , у світ мрій і сновидінь. Характерні риси напряму : • трагічна напруженість ; • світосприйняття; • песимізм ; • скепсис, розчарування ; Людина, згідно із провідною бароковою ідеєю , — піщинка у Всесвіті. Життя її скороминуще, в ньому панують випадок і фатум . Людина приречена на життєву суєту і страждання, а також на смерть, що є спасінням від скорботи життя; • протиставлення реальності та ілюзій ; • гармонійне сполучення трагічного з комічним, піднесеного з вульгарним , жахливого з кумедним, тобто « поєднання непоєднаного »; • інакомовність ; • нахил до ускладненої форми ;• погляд на Бога як на вершину досконалості ( але зберігався і антропоцентризм : людина трактувалася не як противага Богові , а як найдосконаліше його творіння ); Термін « бароко » дав можливість об’єднати в межах цього літературного напряму чимало течій і шкіл, які існували здебільшого протягом

ХVІІ століття й відзначалися типологічно спорідненими рисами. 1. Гонгоризм — аристократична школа в іспанській поезії, яку започаткував поет Луїс де Гонгора. • утвердження культу чистоти форми , принципової безсюжетності і ускладненості поетичного слова. 2. Маринізм — літературна течія в Італії Х VІІ століття , пов’ язана з ім ’ ям Джамбатісто Маріно.3. Преціозна література — ( від франц . «вишуканий », « витончений») аристокра-

тичний напрямок у літературі Франції ХVІІ століття . Кальдерон «Життя це сон» - вершина бароко.