5. Рицарська система фізичного виховання

Спершу словом "рицар" називали озброєних вершників - членів військових дружин короля. Система ж виховання рицарів була наступною.

З 7 до 14 років майбутній рицар виконував роль пажа при дамі знатного феодала. Це була перша, найнижча ступінь феодального виховання. Протягом семи років хлопчик виконував своєрідну роль слуги при столі, був посильним, супроводжував даму на прогулянках, подорожах тощо. Вміння читати та писати на даній ступені виховання було необов'язковим. Велику увагу в процесі навчання приділяли музиці, співам, грі на струнних інструментах. Фізичне виховання складалось з бігу, стрибків, верхової їзди, плавания, метання. боротьби та фехтування. Очевидно, що на даній ступені рицарського виховання пріоритетним було фізичне та естетичне виховання.

На другій ступені (з 14 років) підліткам присвоювали звання "зброєносця", в обов'язки якого входило: супровід "свого" феодала на полюванні та в поході, навчання різноманітним видам полювання, вміння організовувати його. стежити за чистотою зброї. Крім цього, зброєносець повинен оволодіти певними вміннями, які відомі під назвою "рицарські чесноти". Таких чеснот було сім: 1. Верхова їзда; 2. Стрільба з лука та арбалета; 3. Кінне полювання з використанням собак або хижих звірів; 4. Плавання з конем і без коня, зі зброєю і без зброї; 5. Фехтування; 6. Гра в шахи, шахи, гра на струнних інструментах; 7. Вміння писати вірші та викопувані серенади.

Зміст життя та поняття неписаного кодексу честі рицарів відображав рицарський девіз: "Богу - душу, вірпісгь - королю, серце - дамі, честь - собі".

Проявити свої здібності та вміння феодали могли на іграх, які отримали назву "рицарські турніри". Батьківщиною турнірів вважається Франція, де вони спершу називалися галльською грою. Саме з Франції, з кінця IX століття, почала розповсюджуватися рицарська турнірна гра, котра спочатку була своєрідною формою військової підготовки.

Середньовічні історики пояснювали значення рицарських турнірів наступним чином: "Рицар не може добре воювати, якщо він не підготовиться до цього під час турнірів. Потрібно, щоб у нього пролилася кров, щоб тріщали зуби під ударами противника. Потрібно, щоб його 20 разів вибили із сідла, і щоб 20 разів він піднявся. Тоді рицар стане відчайдушним у боротьбі і зможе відправитись на важку військову службу з надією стати переможцем."

Найбільшого розповсюдження набули дві основні форми рицарських ігор: поєдинок (тьост) і групові битви (бурхут). Поєдинок заключався у сутичці двох рицарів у повному

військовому спорядженні, які намагалися з допомогою гострого або тупого списа вибити один одного із сідла.

Тип рицарського поєдинку урізноманітнювався разом з характером озброєння. За часів Карла Великого спорядження воїна складали шолом, щит і лаги. В IX і X ст. воїни значного походження змагалися не тільки верхи, але і пішо.Їх зброєю були лук із стрілами та меч. У міру вдосконалення лат, які ставали дедалі важчими, піший воїн практично був обмежений у рухах. Тому з кінця XI ст. єдиною формою рицарського поєдинку, був поєдинок між вершниками. Рицар сидів на покритому бронею коні. Він був одітий у важкі лати, які закривали не тільки груди, передпліччя і руки, але і ноги від колін до кінчиків пальців. Особливо захищеною була шия, а на голову одівали шолом з вузькими прорізами для очей. Рицар був озброєний мечем, однак головною зброєю нападу був важкий спис. У лівій руці він тримав прикріплений ременями щит, який закривав все тіло від шолома до ніг.

Поєдинок був не тільки різновидом рицарської гри, але й юридичною формою вирішення спірних питань серед дворянства. Приводом для поєдинку могла бути будь-яка образа, особливо, що стосується рицарської честі.

Як вже було зазначено, масова битва мала назву бурхут. Як і у справжній битві, в бурхуті один проти одного виступали дві шеренги воїнів. Вони їхали верхи щільно зімкнутими рядами - щит до щита, нога до ноги. В такій атаці противники прагнули до найбільш різкою зіткнення, при якому більш сильніша шеренга розривала слабшу або змушувала її відступити. У тому випадку, якщо сили при першому зіткненні були рівними, дві групи поверталися на висхідні позиції для нового наступу.

Слід зазначити, що за короткий проміжок часу турніри із Франції розповсюдились на інші європейські країни. Перші відомості щодо проведення турнірів в Англії відносяться до часу правління короля Стефана Блауського (1134-1154 рр.). Однак його наступники не зберегли цієї традиції. Щоб взяти участь у рицарських іграх англійським рицарям доводилось виїжджати до Франції. Остаточно турніри вкорінилися в Англії тільки у 1194 році. Гігельм Парвус де Ньюбург розказує у своїй хроніці, що "в епоху перемир'я між королями (Річардом і Філіппом Августом) в Англії стали урочисто влаштовувати військові ігри, які називали турнірами". Вони були засновані королем Річардом Левине Серце, який прагнув до того, щоб англійські рицарі були такі ж вправні в бою, як французькі. Тому в 1194 році король наказав заснувати в Англії турніри і закріпив своє розпорядження спеціальним указом.

Записи, щодо проведення турнірів у Німеччині, зроблені в 1127 році літописцем Отто Фризинським. Однак, широкого розповсюдження у Німеччині турніри отримали тільки у другій половині XII ст. Відомо, що в хрестовому поході у 1146 р. французи насміхались над німцями за невміння їздити верхи та незнання ними правил рицарського поєдинку.

Чеські хроніки сповіщають, що ігри, "названі турнірами", влаштовувались при королі Вацлаві І в кінці 40-их років XIII ст. Ігри знайшли в Чехії сприятливий грунт і дуже швидко стали улюбленою розвагою рицарів.

Зростаюча популярність турнірів наштовхувалась на різкий опір церкви. В 1131 році в Реймсі церковним собором був виданий указ, який забороняв брати участь в турнірах. Він був підтверджений на другому лютеранському соборі в 1139 р. Але навіть такі суворі міри не були дієвими і питання про турніри знову піднімається на третьому лютеранськмому соборі в 1178 році. Крім того, церква проголошувала іграм численні анафеми. Що ж так дражнило духовенство і чому воно намагалось знищити турніри?

Причин було декілька. По-перше, в турнірах відроджувались певні елементи язичеських ритуалів. По-друге, поряд з їх утилітарним характером турніри були специфічною формою гри, а про ставлення церкви до гри (як зрештою до всього тілесного) вже йшлося вище. Турніри були, розвагою для рицарів і приємним проведенням часу для всіх прошарків суспільства. Вони демонстрували фізичну силу і спритність, це були своєрідні святкування, які відволікали людей від божественного. Турніри за своєю суттю виражали те, що відрізняло рицарський ідеал від церковного ідеалу святого-аскета. Це протиставлення і було головним джерелом непримиримого відношення церкви до рицарських турнірів в епоху класичного феодалізму.