10.8. Про механізм структурної взаємодії

Вони змінили своє числення і міри з поняттям і умовами народу.

Книга Мормона, Алма, 11.4

Існування і повсюдна дія двох явищ: самоорганізації гармонійних шкал і структурного резонансу, явна наявність деякої здатності всіх відомих коливальних (хвильових) структур до “самовпорядкування”, “самоорганізації”, дозволяє сформулювати гіпотезу виникнення феномена самоорганізації як такого. А саме: першопричина і спусковий механізм феномена самоорганізації полягають в сукупній дії розглянутих тут явищ, це прояв структурного резонансу в гармонійних системах.

В ході взаємодії відкритих систем як взаємодії “зовнішніх” (обмінних, таких, що визначають цю взаємодію) процесів і внутрішніх (внутрісистемних, таких, що визначають самостійність системи як цілого) останні “підлаштовуються до оточення”, змінюються. І вже через посередництво цієї зміни змінюється і структура “фізичного носія”, “схема його апаратної бази”.

У захист цієї основної для нас гіпотези ми повинні ще раз нагадати – все, що було до цієї гіпотези зводиться, за великим рахунком, до двох парадигм:

• або це вже згадана вище чиста телеологія, тобто феномен, що існує ніде, складається з нічого (навіть не з чистої без носія інформації) і створений ніким чи нічим;

• або це чиста матеріалістична діалектика, а саме

• а) властивість саморуху матерії (не дивлячись на матеріалістичний підхід що невідомо де знаходиться, чим і як вимірюване),

• b) єдність і боротьба протилежностей (знову ж таки невідомо яких, чим вимірюваних і яким способом борючихся”) і

• с) перехід кількості в якість (і знову невідомо де, як, скільки і яким чином переходячого).

Ми не вважаємо за можливе серйозно відноситися до цих парадигм. Наша гіпотеза базується на спостережуваних і повсюдно без виключення поширених явищах (і лише, і виключно на них).

Тепер для пояснення дії розглянутих феноменів приведемо деякі міркування, саме як пояснення, а не доказ чи обґрунтування. Хоча зовсім не виключено, що це обґрунтування існує {145. Відмітимо, що такі обґрунтування представляються проблемою, принаймні, того ж порядку, що і доказ еквівалентності інерційної і гравітаційної маси, чи навпаки, їх фундаментальної відмінності.}.

Зіставимо деякі речі досить загальноприйняті, такі, що стали “майже фактом”.

У реальності коливальні (хвильові) процеси і системи є суттєво тривимірними, об’ємними. Поверхневі хвилі ми спостерігаємо лише як екстремальні явища на межах “дуже жорстких” фізичних структур. Нарешті, “геометрично плоскі” і тим більше “одновимірні” хвилі слід відносити скоріше до моделі, спеціально вигаданого явища, а не до реальності.

У реальності спостережуваний світ дискретний, в усякому разі все менше залишається надії виявити яку-небудь субстанцію чи сутність, що має “строго континуальну природу і структуру”.

Ця дискретність, “абсолютно жорстка” на субквантовому рівні, простягається “в м’якших формах” на всі об’єкти і процеси, які тільки доступні спостереженню чи уяві.

Дійсно, просторова хвиля цілком представима як компактне утворення. З деяким трудом можна уявити половину або чверть хвилі, проте уявити собІ1/7 хвилі, наприклад, дуже проблематично {146. Знаменита “четвертина коня” і та, мабуть, реальніша.}.

Тепер пригадаємо, що рівняння an + bn = cn не має розв’язання в цілих а, b і с при n>2. Проте в природі, при взаємодії двох цілісних хвильових структур за певних умов, ми спостерігаємо виникнення саме цілісної структури. Але, з іншого боку, проекція результуючої структури на частотну вісь повинна бути кратною деякому спільному цілому дільникові з складовими, щоб не виходили 1/3, 1/7 і тому подібній “частці хвилі”. А це означає і кратність довжин хвиль, тобто лінійного масштабу, якщо, звичайно, не припустити виникнення нового масштабу часу. Втім і в останньому випадку спостережуваний зовні системи ефект буде той же, вийде цілісна система з кратною довжиною хвилі.

Але у такому разі тільки і залишається припустити наявність деякої “структурної взаємодії”, що має суттєво різний характер залежно від масштабів взаємодіючих хвильових структур.

А саме:

• у разі взаємодії широкосмугових систем і близьких за масштабом довжин хвиль відбувається “розтягання масштабу зсередини результуючої структури”, так щоб вона посіла масштаб найближчої (у зовнішньому масштабі) цілої структури.

• у разі взаємодії вузькосмугової структури з істотно дрібнішими за масштабом довжини хвилями, навпаки, відбувається “внутрішнє стискування” структури – результату.

Не поспішайте поблажливо усміхатися. Сказане зовсім не означає, що з двох процесів лінійним розміром 2 і об’ємом 23 = 8 неодмінно вийде процес розмірностІ3 і об’ємом 33 = 27.

О такого! Неможливо навіть теоретично побудувати кристал, що складається не тільки з “половинок атомів”, але і з “половинок ґратки” (або з 2/3, 4/5 тощо.), характерної для даного елементу.

На якій основі потрібно визначати масштаби взаємодій в мілілітрах і кубометрах? Тільки тому, що, наприклад, два кубічні дециметри води важать два кілограми і підміна такого роду виявляється придатною і зручною в обмеженій множині випадків? А якщо і в “об’ємних” дециметрах, то чому вони зобов’язані мати форму куба? Чи літрового кухля, намальованого в підручнику фізики? Чи форму мірного відра, запровадженого Д.І. Менделєєвим як еталон?

Але, можливо, ґратки (хоча б чистих елементів) виключно кубічні і атомна вага перераховується в питому за однією і тією ж формулою? Навпаки, нас зовсім не дивує, що центральносиметричні атоми складаються в різні кристалічні решітки або навіть різні агрегатні стани, залежні від фізичних умов.

Сказане означає, що, використовуючи унітарні шкали і довільні системи відліку, ми неминуче підійдемо до межі, коли замість одного простого закону, що діє в реальності, виникатиме множина складних закономірностей. Це і спостерігається на практиці – “чудеса” починаються вже “на дальніх підступах” до масштабу квантових взаємодій {147. Але і не тільки в мікромасштабах. Пригадаємо Птолемеєву систему орбіт – епіциклів. Кого це не переконує, може самостійно побудувати Птолемеєву космогонію, узявши за центр Місяць, наприклад. Можна ще раз пошукати квадратуру кола з урахуванням квантованості світу, ну й тощо, багато можна ще чого вигадати, на будь-який смак.}.

Яким би штучним і надуманим не здавалося висловлене вище припущення про механізм структурної взаємодії, можливі альтернативи виходять ще очевидніше безглуздими. Зокрема, доведеться припустити:

• або виникнення коливань вищої частоти, ніж початкові взаємодіючі структури, у тому числі і не кратних квантовим масштабам, більше того, виникнення довжин хвиль менших постійної тонкої структури;

• або зникнення частини структур взагалі “в нікуди”, у тому числі і зникнення енергії;

• або, нарешті, припустити виникнення галузей “абсолютно порожнього простору”, в які, з якоїсь причини, без жодної взаємодії, суть, енергія чи матеріальні об’єкти проникати не можуть.

Але при будь-якій комбінації цих альтернатив як весь Всесвіт в цілому, так і всі об’єкти в ній просто давним-давно лопнули б як мильні пухирі, навіть не треба чекати “теплової смерті”, якщо на всіх рівнях масштабів взаємодій відбувається неминуче зникнення енергії, чи поява “абсолютної порожнечі”.