Kultura_posibnik (1)

Розділ 2. Історія культури стародавнього населення України

Поморсько — підкльошової1 і Пшеворської 2 культур, що існували на території Польщі. Цю концепцію називають Вісло-Одерською.

Прибічники третьої концепції стоять на позиціях розширення меж ареалу3 можливого проживання стародавніх слов’ян територією між Дніпром і Віслою. Ця концепція отримала назву Вісло-Дніпровської. Матеріали археологічних розкопок підтверджують належність деяких культур цього регіону до слов’янського типу. Але ця подібність обмежується лише рамками першого тисячоліття нашої ери.

Згідно з четвертою концепцією, на рубежі ІІІ—ІІ тис. до н. е. з індоєвропейської етнічної спільноти виділилася германо-балто- слов’янська група народів, яка мешкала на території в межиріччі Одри і Дніпра. Ця концепція дістала назву Дніпро-Одерської. Культурні здобутки названої спільноти, на думку багатьох вчених, представлені тщинецько-комарівською4 культурою.

1Поморсько-підкльошова культура — це археологічний тип культури, який розповсюдився у VІ—ІІ ст. до н. е. на території Польщі та суміжних з нею областей України і Білорусі. Її поселення були неукріпленими, житло зводилося у вигляді стовпових наземних будівель і напівземлянок. Не курганні могильники містять спалені останки людей, що знаходяться, головним чином, у глиняних урнах, які часто прикриваються великими посудинами (кльошами). Звідси ця культура й отримала назву підкльошової. Основою господарювання населення було землеробство і скотарство. Суспільний устрій був родовим. Більшість дослідників вважають Поморськопідкльошову культуру слов’янською. Мова населення цієї культури в даний період тільки почала самостійне життя, поступово виробляючи власну структуру і лексику.

2Пшеворська культура — одна з найяскравіших культур Середньої Європи, яка охоплювала Центральну і Південну Польщу, а також західні райони України, та існувала з І ст. до н. е. до V ст. н.е. В Україні вона існувала переважно з І ст. до н. е. і до середини І ст. н.е. Назву цій культурі дав могильник поблизу міста Пшеворська (Південно-Східна Польща). Вважається, що Пшеворська культура сформувалася на основі місцевої Поморської та Підкльошової культур під значним впливом германських племен, які прийшли на ці землі наприкінці минулої — на початку нашої ери. В Україні основні пам’ятки цієї культури містяться у верхів’ях Західного Бугу, у верхній та середній течії Дністра, а також на Закарпатті. Зазвичай, пшеворські поселення в Україні були невеликими (близько 0,5 га), розташовувалися на низьких терасах або мисах і складалися з 3—5 жител, відкритих вогнищ та кількох ям — погребів. Житла — напівземлянки квадратної форми з довжиною стіни 3—4 м, або наземні будівлі. Стіни мали каркасно-стовпову конструкцію і були обмащені глиною. Всередині житла розміщувалося вогнище. Небіжчиків спалювали, а попіл містили в урну, поруч клали побутові речі, знаряддя праці та зброю небіжчика. Керамічний комплекс цієї культури включав: ліпні горщики, миски, кухлики, вази.

3Ареал (від лат. area — площа, простір) — територія розповсюдження якогось явища, видів тварин, рослин, мов і т.д.

4Тшинецько-комарівська культура — назва цієї культури походить від могильника і поселення, що розташовані поблизу с.Комарів в Івано-Франківській обл. та Тшинецького поселення в Польщі. Обидві культури мають багато спільних рис, притаманних знаряддям праці, кераміці, прикрасам, поховальному обряду. З цієї причини дані культури складно розрізняти і тому в літературі їх часто розглядають як єдину культуру. Носіїв цієї культури деякі вчені вважають безпосередніми пращурами слов’ян. На їх думку, Тшинецько-комарівська культура прийшла на

51

Історія української культури

Відомий російський археолог та історик Борис Рибаков1 (1908— 2001) пов’язує подальшу диференціацію стародавніх слов’ян у першому тисячолітті до н. е. з Лужицькою2 і Поморсько-підкльошовою культурами в Середній Європі та скіфськими землеробськими культурами лісостепового регіону України.

Результати археологічних експедицій підтверджують гіпотезу вчених стосовно того, що стародавні слов’яни , починаючи з часу їх відокремлення від індоєвропейської етнічної спільноти і аж до раннього середньовіччя, постійно змінювали місце свого проживання. Тому відносно конкретного періоду розселення слов’ян наведені концепції є більш-менш вірогідними, оскільки вони відповідають певним історичним фактам. Проте стародавні слов’яни, на думку етнографів, до раннього середньовіччя ніколи не займали одночасно усієї території в межиріччі Одри і Дніпра.

Важко окреслити й межі конкретного регіону, в якому проживали давні слов’яни на певному етапі свого існування. Тому визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини, не зіставляючи їх з культурами, етнічна приналежність яких вже достовірно доведена, практично неможливо. Для цього необхідно достеменно знати характерні особливості культури племен неслов’янського походження, з якими стародавні слов’яни мали відносини, регіони їхнього розселення та часові межі проживання на цих територіях, що також є для науки проблемою.

Історична наука розрізняє такі основні етапи зародження і розвитку культури стародавніх родів і племен, які колись мешкали на тери-

зміну культурам шнурової кераміки в середині ІІ тисячоліття до н. е. Ці фахівці стверджують, що її ареал простягався від Дніпра до Одри.

1Борис Рибаков — академік Російської АН та АН СССР, директор Інституту археології АН СССР,

основні праці з археології, історії культури слов’ян та Стародавньої Русі. Навів аргументи на користь походження слов’ян від скіфів-землеробів, які мешкали у Причорномор’ї ще за часів «батька історії» Геродота (V ст. до н. е.). У своїх працях зазначив початок історії слов’ян з ХV ст. до н. е. Проводив масштабні розкопки у Москві, Великому Новгороді, Переяславі, Чернігові, Путивлі.

2Лужицька культура — археологічна культура пізньої бронзової доби і ранньої залізної доби. Назву отримала від слов’янського краю Лужиця у східній Німеччині, що межує з Чехією і Польщею, де вперше були знайдені характерні для неї кладовища і поселення. На територію Західної України ця культура поширилася приблизно в ХІ ст. до н. е. вздовж верхньої і середньої течії Західного Бугу. Поблизу с. Млинище досліджено могильник, у якому виявлено приблизно 30 поховань зі спаленими небіжчиками та інвентар, що містив типово лужицький посуд. Подібний могильник досліджено поблизу с. Тяглів на Львівщині. Окремі пам’ятки цієї культури зустрічаються на сході аж до Дніпра, що свідчить про тісні торгівельні і міграційні зв’язки між народом Лужицької культури і населенням Середньої Наддніпрянщини.

52

Розділ 2. Історія культури стародавнього населення України

торії сучасної України: Мізинський, Трипільський і Черняхівський та ін1. Звичайно, ця періодизація не беззаперечна. Однак вона відповідає сучасному рівню наукових знань і з їх розвитком, безумовно, буде змінюватися, вдосконалюватися. Так, в останні роки у науковій спільноті широкого резонансу набуло відкриття і розшифрування найдавнішого на Землі літопису в урочищі Кам’яна Могила, що знаходиться поблизу с. Терпіння Мелітопольського району Запорізької обл. Літопис вирублено на кам’яних плитах приблизно 14 тисячоліть тому, тоді, як найдавнішими до цього часу вважалися шумерські письмена, датовані 3-ім тисячоліттям до н. е. Це відкриття може спричинити справжній переворот у поглядах на історію культури стародавнього населення, яке з незапам’ятних часів проживало на території України,

івнести суттєві зміни в її періодизацію, що збагатить наші уявлення про культуру праслов’ян, у тому числі і східних. Воно надихає вчених рухатися вперед і більш сміливо зазирати за горизонти сивої давнини, де ще приховано немало дивовижних таємниць.

Усвітлі відкриття пам’ятки Кам’яної Могили набуло більшої вірогідності наукове припущення вчених про існування першого (поки що) історичного етапу культури стародавніх племен — Мізинської культури.

Ще до відкриття літопису Кам’яної Могили деякі вітчизняні вчені висловили думку, що вже епоха пізнього палеоліту2 (близ. 25 тис. років до н. е.) засвідчує існування на території України достатньо високого на той час рівня культури, що дає всі підстави відносити її до окремого типу. Так, розкопки біля сіл Мізин (Чернігівська обл.), Добраничівка (Київська обл.), Кирилівка (Київ), Гінці (Полтавська обл.) та інших виявили стоянки стародавніх людей (мисливців), які не мають аналогів у Європі. Цей висновок вчених підтверджується численними пам’ятками матеріальної

ідуховної культури, знайденими під час цих розкопок3 (крем’яні і дерев’яні знаряддя праці, прикраси зі слонової кістки з геометричним орнаментом, розписані червоною вохрою лопатка і дві щелепи

1Зміст цих етапів ґрунтовно розкрито в навчальному посібнику «Культурологія: українська та зарубіжна культура» за редакцією М.М. Заковича (К.: Знання, 2006. — С.328—334).

2Палеоліт (від грец. palaios — стародавній та lithos — камінь) — найдавніший, найбільш довгий період кам’яного віку (початок — приблизно 2 млн. років тому, кінець — 12—10 тис. до н. е.), коли первісна людина користувалася лише оббитими кам’яними знаряддями праці, ще не вміючи їх шліфувати та виготовляти керамічний посуд.

3Взагалі, за підрахунками археологів, на просторах України вже виявлено і досліджено майже 800 подібних стоянок, що відносяться до періоду пізнього палеоліту.

53

Історія української культури

мамонта, прикрашені різноманітними лініями, геометричними фігурами та крапками бивні мамонта, а також ціла низка виробів з каменю, кістки і рогу, у тому числі дві статуетки у вигляді людини, ймовірно жінки, тощо).

Аналіз знарядь праці і особливостей господарювання стародавніх мисливців, вивчення специфіки облаштування їхніх жител і поховань засвідчують справжню унікальність Мізинської культури. На зміну загостреному каменю й палиці появляються дерев’яний спис і списометалка — попередник лука, що суттєво підвищило ефективність полювання. Поширюються знаряддя праці, виготовлені з кістки, у тому числі голки, що дало можливість шити одяг зі шкіри звірів. Людина навчилася будувати житло — землянки. Ці житла споруджувалися з дерева і кісток мамонта, мали вигляд наметів. Людина вийшла з печери і стала жити в наземних будівлях. Вона навчилася добувати вогонь і користуватися ним. Все це сприяло покращенню побутових умов її проживання, збільшенню тривалості життя та зростанню чисельності населення. Поява житла і шитого одягу також значно розширили межі розселення стародавніх людей. Однак їх головним господарським заняттям поки що залишалось збирання дарів природи і полювання.

У цей же період з’являються примітивні релігійні вірування, зокрема магія, фетишизм, анімізм. Разом з ними формуються елементи первісного мистецтва.

Аналізуючи артефакти, які належать до Мізинської культури та культури інших племен пізнього палеоліту, вчені дійшли висновку, що саме в цей час почали складатися реальні умови для зародження мистецтва. Його основою і першопричиною виникнення була потреба у вирішенні насущних питань повсякденного життя. В процесі трудової діяльності і завдяки їй людина вчилася образно мислити і створювати художні вироби. Аргументом на користь цього твердження є той факт, що практично у всіх печерах пізнього палеоліту, на їх стінах зображені тільки тварини і зовсім немає зображень рослин. А людські фігури, переважно жіночі, трапляються дуже рідко. Причому їх зображення, які часто виконувалися в масках з рогами і в шкурах, передають динаміку рухів, що була так притаманна тваринному світу. Пояснюється це тим, що тварини були головним об’єктом спостереження первісних людей. Вони їх пильно вивчали, а тому й намагалися зафіксувати в зображеннях набуті знання. Однак це ще не все. За допомогою чаклунських дій над зображенням тварин стародавня людина намагалася вплинути на результати свого полювання на них.

54

Розділ 2. Історія культури стародавнього населення України

Отже, досить широкий діапазон ритуальних зображень пізнього палеоліту, відкритих у різних районах Землі, у тому числі і в Україні (гроти Кам’яної Могили, печера Чаклун і т. д.) свідчить, на думку вчених, про зародження саме в цей період уявлень стародавніх людей про сутність природи і людського суспільства. Поступово виникнувши, мистецтво набувало стійкого характеру і зрештою стало новим і дієвим знаряддям пізнання навколишнього середовища. Слідом за мовою, воно сприяло не тільки обміну інформацією, а й її збереженню та накопиченню. Це неминуче прискорило інтелектуальний розвиток людей первісного суспільства. Більше того, воно дало змогу втілювати в життя ті знання, які тодішня мова ще неспроможна була передати. В цьому був величезний внесок і Мізинської культури.

Артефакти Мізинської культури зустрічаються і в інших районах України, зокрема на Київщині, Волині, Черкащині, Полтавщині і Тернопільщині. Це підтверджує той факт, що людина епохи пізнього палеоліту вже мала певний рівень культури, що культура поступово набувала системного характеру, і вже не була якимось виключним явищем.

В період мезоліту1 (приблизно 10—7 тис. років до н. е.) людина вже була здатна вдосконалювати знаряддя праці, появились характерні для цієї епохи мініатюрні кам’яні знаряддя — мікроліти. Стали вживатися оббиті з каменю сокири, молоти, долота, ножі, гарпуни, риболовні гачки, кирки. Було виготовлено лук і стрілу, приручено собаку. Розвивається рибальство і мисливство. Виникає полювання на морського звіра, розпочинається виготовлення човнів, сіток, тенет. Виробництво глиняного посуду бере початок в основному під час переходу від мезоліту до неоліту. Житлові споруди з’являються на берегах річок і озер. Відбувається вдосконалення форм організації первісної племінної спільноти людей, формується матріархат, який становиться основою суспільного розвитку. Виникають більш досконалі релігійні вірування, зокрема тотемізм і землеробські культи. Розпочалося приручення тварин (наприклад, свині).

Для доби неоліту2 (приблизно з 7 тис. до н. е.) був характерний перехід людини від збирання і полювання до хліборобства та ско-

1Мезоліт (від грец. mezos — середній та lithos — камінь) — перехідний період від стародавнього кам’яного віку (палеоліту) до нового кам’яного віку (неоліту), тобто від 12—10 до 8—6 тис. років тому, в залежності від континенту світу.

2Неоліт (від грец. neos — новий та lithos — камінь) — остання епоха кам’яного віку (8—3 тис. до н. е.).

55

Історія української культури

тарства, продовжується вдосконалення знарядь праці, використовуються виключно кремнієві, кістяні і кам’яні (виготовлені вже за допомогою пиляння, свердлування і шліфування) знаряддя, розвивається гончарне виробництво і ткацтво, появляється елементарна культура обробітку землі і сіяння зерна.

Знаряддя праці епохи неоліту були завершальною стадією розвитку кам’яних виробів, яким на зміну прийшли металеві вироби.

За культурно-господарськими ознаками неоліт поділяється на дві групи виробників:

хліборобів і скотарів; розвинених мисливців і рибалок.

Неолітичні культури першої групи відображають наслідки переходу до принципово нових форм отримання продуктів шляхом їх виробництва (так звана продукуюча економіка). Кардинальні зміни в житті суспільства, що відбулися в результаті цього розподілу праці, виявилися перш за все у розвитку осілості та суттєвому збільшенню кількості населення, і дозволили деяким дослідникам, услід за англійським археологом Гордоном Чайлдом (1892—1957), говорити про «неолітичну революцію» як про перший економічний переворот в історії людства. Прикладом такої культури в Україні є Буго-Дністровська культура, відома, наприклад, завдяки розкопкам у Сороках. Для неї характерне орнаментальне шнурове мистецтво, коли керамічні вироби прикрашалися прямими лініями у вигляді шнурів (шнурова кераміка), розмальованих білим, чорним і червоним кольорами. Столовий посуд прикрашався жолобковими рисунками і пишно розмальовувався. Для кераміки була характерна антропологічна пластика. Поселення цієї епохи утворювали в основному каркасні наземні будинки.

На українських землях вищого рівня розвитку в добу неоліту набула Трипільська культура (V—ІІІ тис. до н. е.). Її назва походить від с. Трипілля, що знаходиться поблизу Києва, де наприкінці ХІХ ст. (1893) відомий київський археолог Вікентій Хвойка (1850—1914) провів свої знамениті розкопки. Розвиток цієї культури тривав понад дві тисячі років, охопив не лише новокам’яну, але й бронзову та залізну епохи, і пройшов три етапи: ранній, середній і пізній. На ранньому етапі племена трипільців розселились із Прикарпаття на схід вздовж південної і північної меж лісостепу. Вони зайняли величезний простір від Польщі, Словаччини і Румунії до Слобідської України, від Чернігівщини до Чорного моря і Балканського півострова. Їх

56

Розділ 2. Історія культури стародавнього населення України

розселення на великих просторах спричинило виникнення місцевих варіантів Трипільської культури. На сьогодні в межах України та Молдови відомо понад 3000 поселень трипільців. Характерні особливості Трипільської культури такі.

По-перше, трипільці вели господарство колективно, основним заняттям і джерелом їхнього існування було хліборобство і скотарство. Рівень господарювання був високий. Вони вирощували пшеницю, ячмінь, овес, розводили велику рогату худобу, коней, свиней. Не цуралися трипільці полювання й рибальства. Знаряддя праці виготовлялися в основному з каменю, кістки і рогу. Металевих виробів було ще мало, але вони вже стали появлятися. Це свідчить, що трипільці почали займатися куванням міді, імпортованої з Близького Сходу, а згодом ливарством її і срібла та їх обробленням. Про існування бронзоливарного виробництва свідчать залишки тиглів, шлаків та іншого знаряддя для його здійснення. Можливо, в цей період відбуваються перші пошуки залізної руди в районі Криворізько-Донецького басейну та робляться перші спроби виготовлення з неї металу. Деякі артефакти уможливлюють ці припущення.

По-друге, поселення трипільців зводилися на відкритих місцевостях без оборонних споруд, іноді вони укріплювалися валами і ровами (села Поливанів Яр, Костешти ІV). Ці поселення мали форму кола, їх середина залишалася порожньою і використовувалась як загін для худоби (с. Володимирівка). На ранньому етапі існування Трипільської культури поселення складалися з 10—15 будівель, у період розквіту — з декількох сотень великих жител, наприклад, у поселенні Майданецьке (Черкащина) площею 300—400 га хати стояли десятьма концентричними колами, розділеними радіальними вулицями. Вчені підрахували, що в них могло бути близько 2 тис. будинків. Такі самі поселення-гіганти (їх ще умовно називають «протомістами») виявлено і поблизу сіл Доброводи й Талянки (Черкаська обл.). Хати в них будувались каркасні, з глини чи дерева, до 150 кв. м. площею, мали прямокутну форму і округлі вікна, двосхилий дах. Будинки зводилися одноабо двоповерхові, їх фасад фарбувався у жовтий та червоний кольори, стіни розписувались яскравим орнаментом. Житло поділялося на окремі кімнати, які призначались для різних членів родини, мало піч з лежанкою, жертовник, комору і місце для роботи. Хату опалювали зведеною з глини піччю. У будинку могли проживати до 20 осіб, а поселення, за підрахунками етнографів, нараховували від декількох сотень до декількох тисяч мешканців.

57

Історія української культури

По-третє, трипільці жили великими родами, які очолювали жінки. Дослідження засвідчують, що суспільним устроєм у них був матріархат. Роди поділялися на великі сім’ї. Рід проживав не в одному поселенні, а в кількох, внаслідок збільшення кількості своїх членів, які змушені були залишати материнську родину, переходячи в інші місця, і засновувати там нові поселення. На пізньому етапі існування Трипільської культури відбувається майнове розшарування родів і племен та виокремлення в них родоплемінної верхівки, зокрема вождів і жерців, яких стали поступово обожнювати, наділяти особливими (надприродними) якостями. Про це яскраво свідчить символіка поховальних обрядів трипільців, світоглядна суть яких була спрямована на одержання душами небіжчиків із заможних верств довічного блаженства в «іншому» світі.

По-четверте, поряд з високою культурою землеробства і скотарства у трипільців існував великий інтерес і до мистецтва. Значного поширення набуло виготовлення різних керамічних виробів побутового призначення, зокрема, горшків, мисок, глечиків, декоративної кераміки для прикраси житла. Їхній художній рівень на той час був дуже високий. Посуд трипільці поділяли на дві великі групи: кухонний та столовий. Кухонний (простий за формами) — виготовляли з глини з домішкою товчених черепків або черепашки, його орнамент складався із спрощених наліпів на шийці судини. Столовий — був більш вишуканий і виготовлявся з відмуленої глини та оздоблювався переважно спі- рально-меандровим орнаментом. Серед орнаментальних композицій часто трапляються зображення тварин і людей. Улюбленими кольорами в мистецтві були червоний та чорний. У килимарстві, вишиванках та писанках використовувалися геометричні й рослинні орнаменти, що були поширені на українських землях ще за ранніх часів неоліту. Значного розвитку у трипільців набула пластика. Вони виліплювали з глини фігурки тварин, моделі своїх жител, жіночі статуетки тощо. Разом з чудовою керамікою ці оригінальні вироби образотворчого мистецтва є переконливим свідченням високого рівня естетичної свідомості та практичних навичок членів трипільської спільноти.

По-п’яте, трипільці мали досить розвинуті релігійні вірування та поховальні обряди. Вони поклонялися козі, бугаю, гадюці, дотримувалися язичницьких обрядів. Світоглядна спрямованість цих культів і обрядів була тісно пов’язана з культом предків, про що певною мірою свідчать ритуальні поховання в житлах, які здійснювалися на ранніх етапах існування цієї культури. Так, під час розкопок в хатах

58

Розділ 2. Історія культури стародавнього населення України

трипільців знайдено жертовники, що мали форму хреста, який розмальовувався вохрою і був прикрашений концентричними колами. Він знаходився на підвищенні, а біля нього розташовувалися антропоморфні фігурки. Хрестоподібні підвищення слугували місцями жертвоприношень богам, яким поклонялись трипільці. Для пізнього етапу розвитку Трипільської культури характерні великі колективні поховання, що здійснювалися вже за межами поселень. Саме у цей час склався обряд курганних поховань, який потім поширився на значній території Європи та Азії.

По-шосте, трипільці мали значні досягнення і в розвитку писемності. Деякими вітчизняними вченими висловлюється думка (навколо якої точаться дискусії, але це не є підставою для її ігнорування), що не фінікійці були винахідниками буквено-звукового алфавіту. Ними стверджується, що за багато століть до появи зразків стародавнього фінікійського письма, його винайшли пелазькі1 племена, які у ІІІ—ІІ тисячоліттях до н. е. проживали на території сучасної України і відомі під іменем трипільців. При цьому автори цієї гіпотези посилаються на свідчення авторитетних античних істориків — Тацита, Плінія Старшого та Діодора Сицилійського, які зазначали, що основну роль в ознайомленні Стародавньої Греції та Риму відіграли пелазькі племена, а не фінікійці. Сучасна історична наука уважно і виважено вивчає всі «за» і «проти» цієї гіпотези, оскільки її наукова значущість величезна.

По-сьоме, є переконливі аргументи стосовно того, що трипільці досягли значних успіхів і в природознавстві, особливо в галузі астрономії. Вчені допускають припущення, що астрономічні спостереження велися трипільцями в мегалітичних2 спорудах (кромлехах3), збудованих ними на 500—1000 років раніше за знаменитий Стонхендж

1Пелазги — згідно з античною традицією, так називається догрецьке населення материкової Греції, Егейського архіпелагу та західного узбережжя Малої Азії. Пелазги населяли, ймовірно, і райони Фессалії та Криту. Святилище Зевса в Додоні бере початок від пелазгів. У Гомера пелазги названі союзниками троянців. Згідно Геродоту, вони проживали в Аттиці та у Фракії. Археологічні розкопки підтверджують близькість культур догрецького населення усіх цих районів. Мова пелазгів, можливо, не належить до числа індоєвропейських. Деякі вчені доводять, що мова критських табличок лінійного письма — пелазька.

2Мегаліти (від грец. megas — великий та lithos — камінь) — стародавні культові споруди з величезних необроблених або напівоброблених кам’яних глиб. Вони відомі у Західній Європі (Стонхендж, Карнак), Північній Африці, на Кавказі, в Україні та в інших регіонах світу, побудовані у ІІІ—ІІ тис. до н. е. і використовувалися як могильні пам’ятки та святилища, а також як обсерваторії.

3Кромлех (від англ. crom — коло та lech — камінь) — мегалітична споруда у вигляді однієї чи декількох кругових огорож, зведених з величезних каменів.

59

Історія української культури

у Шотландії. Результатом цих спостережень є назви багатьох сузір’їв, наприклад, найстаріших в Європі (Близнята, Волос, Стрілець тощо). Про причетність трипільців до поширення астрономічних знань далеко за межами території їхнього проживання також свідчать глиняні таблички, знайдені на Горбунівському поселенні у Південно-Східному Заураллі, які датовані ІІІ тис. до н. е. На одній з них ідеться про прихід трипільців у цей далекий край, спорудження там святилищ — обсерваторій та запровадження відтворюючого землеробства, зокрема хліборобства. Для цього ними була створена єдина система календар- но-господарчо-обрядової служби, без якої успішне господарювання

впівнічних районах було неможливе (як і у південних — без зрошування). На думку вчених, у вирішенні цього завдання астрономічні й сільськогосподарські знання трипільців відіграли величезну роль.

По-восьме, трипільці мали широкі зв’язки з представниками культур інших народів Малої Азії, Східної Європи, Кавказу й, особливо, з найпоширенішою і найвпливовішою у ті часи Егейською, або Крито-Мікенською, культурою, яка зародилася приблизно 6000 років до н. е. в басейні Середземного моря. Ця культура як перша європейська і разом з тим світова спричинила значний вплив на Трипільську, про що свідчить схожість у формах господарювання, технологіях зведення житла і виготовлення кераміки, в характері вірувань, побуту тощо.

Отже, культура народів, які населяли територію сучасної України ще з часів неоліту, була поєднана з іншими культурами Європи і Західної Азії та як ланка входить до єдиного ланцюгу, що пов’язує культурний світ в єдине ціле. У мозаїці світової та європейської культури Трипільська культура займає провідне місце. Більше того, як зазначив відомий англійський вчений Норман Дейвіс (1939), автор монументальної праці «Європа. Історія», вона твердо посідає друге місце

впереліку відомих шести головних неолітичних культурних зон. Враховуючи світове значення досягнень трипільців у різних сфе-

рах життєдіяльності, Міжнародна організація з питань освіти, науки і культури ( ЮНЕСКО) своїм рішенням оголосила 1993р. роком Трипільської культури. Сторічний ювілей від дня її відкриття разом з українцями широко відзначили народи Європи, Ірану, Таджикистану, Вірменії, Туреччини, Індії та інших країн світу.

Зважаючи на викладене та виходячи з того факту, що ціла низка елементів Трипільської культури — господарювання, топографія поселень, писемність, декоративний розпис будинків, побут, приготу-

60