kyiv_rus_slip

епохи. «Фізіолог» ілюструє характерні риси середньовічного мислення та світогляду, подає середньовічний спосіб роздумів про речі через аналогії, що наближалося до художнього мислення образами і з’явлення суспільних і духовних позицій та переконань символами.

Уривки з «Шестодневу» та «Фізіолога» в перекладі на сучасну українську мову здійснені Оксаною Сліпушко і надруковані у І томі видання «Тисяча років української суспільно-політичної думки» (2001) та хрестоматії «Слово многоцінне» (2001).

Ізборник 1073 року

Ізборник 1073 р. (Збірник Святослава 1073 р.) є однією з найдавніших датованих давньоукраїнських збірок енциклопедичного характеру, що призначалася для читання освіченими людьми з вищих верств суспільства. Ця своєрідна давня енциклопедія містить близько 380 статей щонайменше 40

авторів.Ізборник 1073 р. і давньоруська хрестоматія зі світової літератури, книга для читання, навчання і виховання, розрахована на широке коло читачів.Вона містить відомості з богослов’я, філософії, історії, медицини, біології, географії,

астрології та багатьох інших галузей знання. Найбільша частина Ізборника –

«Відповіді Анастасія Синаїта» – це широкий звід виписок із біблійних книг і творів найавторитетніших візантійських богословів та проповідників.

Книгу було знайдена ученими ХІХ ст. К. Калайдовичем і П.Строєвим у червні 1817 р. у Воскресенському монастирі. До 1834 р. Ізборник 1073 р.

залишався у Ново-Єрусалимському монастирі. Тоді було викрадено цінну давньоруську мініатюру з книги – портрет князівської родини, на якому зображені Святослав Ярославич, княгиня та їхні діти Гліб, Олег, Роман, Ярослав, Давид.

Після цього президент Академії мистецтв О.М.Оленін через митрополита Філарета (Дроздова) попросив Синод віддати рукопис на зберігання до Московської синодальної бібліотеки, що й було зроблено. Після революції 1917 р.

Ізборник 1073 р. разом з іншими рукописами перевезли до Державного Історичного музею у Москві, де він зберігається і донині. Викрадену ж мініатюру

наприкінці 1834 р. невідомою особою було повернено міністру освіти графу Уварову, який передав її в Оружейну палату, а в рукописі вона замінена копією.

Нині копія також зберігається в Історичному музеї. 1880 р. Ізборник 1073 р. було видано у Петербурзі фотолітографічним способом тиражем 260 примірників. 1983

р. в Москві твір видано як факсимільне видання (лл. 237 зв. – 240 зв.).

Традиційною є версія про те, що збірку було перекладено у Х ст. для болгарського царя Симеона. Водночас існує й інша, за якою книгу перекладали з грецької мови безпосередньо київські книжники. Рубіж ІХ–Х століть у Болгарії ознаменовано розквітом літератури, її жанрової системи. У цей час було створено низку проповідей, похвальних слів, догматичних творів, канонічних збірників,

філософських трактатів, віршів, літописів. Такому активному розвитку літератури сприяла політика царя Симеона (893–927 рр.), який увійшов в історію Болгарії як покровитель культури. За вченість і досконале знання грецької мови навіть візантійці назвали його «напівгреком». За часи правління Симеона у Болгарії було створено багато визначних праць. Так, пресвітер Григорій переклав

«Восьмикнижжя» (П’ятикнижжя Мойсея, книгу Ісуса Навина, книгу Судей, книгу Рут), Костянтин Преславський здійснив переклад твору «Чотири слова проти аріан». З іменем Симеона пов’язують також виникнення Ізборника. Очевидно, цей збірник було створено у столиці Болгарії Преславі, де він зберігався близько 50

років. Потім, як і багато інших книг, збірник потрапив за кордон, де склав основу для ряду списків.

Загалом дослідники називають три ймовірні шляхи, якими Ізборник Симеона міг потрапити на Русь. Перший – Ізборник був захоплений чи куплений русичами під час завойовницьких походів у Болгарію. Другий – унікальна книга могла бути отримана з Візантії як подарунок. Третій – Ізборник міг бути переданий, подарований, проданий самими болгарами. Більшість учених схиляються до думки про те, що цей збірник царя Симеона був вивезений із Преслави на Русь під час другого болгарського походу Святослава (969–971 рр.).

Пізніше на Русі з’явилися нові списки твору. Найдавнішим є Воскресенський список 1073 року. Цей рукопис містить 383 статті. Створений він був 1073 року

дяком Іоанном для київського князя Святослава Ярославича (1027–1076 рр.), сина Ярослава Мудрого. Нині, коли мова йде про Ізборник Симеона-Святослава, маємо на увазі саме даний список 1073 року. Усього списків пам’ятки близько двадцяти.

Учений С.П. Шевирьов у праці «Поїздка у Кирило-Білозерський монастир»

(Москва, 1850) довів, що під час переписування болгарського оригіналу

«Похвала» Симеону була переприсвячена київському князю. Ймовірно, що спочатку Ізяславу, а потім Святославу, який змінив свого брата на великому київському столі 1073 року, і його ім’я було написано у тексті «Похвали» на підскобленому місці. Сам текст «Похвали» залишився практично незмінним.

За своїм складом і типом Ізборник 1073 року нагадує антології ранніх пам’яток патристики, які користувалися популярністю у VІІ–VІІІ століттях.

Представлені у збірці тексти були об’єднані однією метою: дати пояснення широкому колу читачів, які були добре обізнані з питаннями догматичними і богословськими, про головні положення християнства. Тобто, головна місія цих збірників полягала у тому, щоб увести ново просвічених християн в істинне вчення християнства.

Окремо слід сказати про статтю Георгія Хуровського (Хировоска) в Ізборнику

1073 року, яку в історії південнослов’янської писемності називають текстом, без котрого фактично неможливо характеризувати початковий етапом формування поетики, зокрема її термінологічного апарату. Трактат Хуровського – це твір,

котрий з’являє результати тривалого розвитку античної та візантійської літератур,

а через їх конкретні твори – практику художнього використання слова у Біблії.

Стаття під назвою «Про образи» подає перелік не священних текстів, а поетичних форм. Зокрема, тут подано 27 категорій: фігура, алегорія, метафора, метонімія,

металепсис, хипербатон, анастрофа чи інверсія, синекдоха, силепсис, ономатопея,

пепименон, антономазія, метономазія, антифразис, еліпсис, плеоназм, гіпербола,

енігма, парабола, антаподосис, парадигма, іронія, сарказмос, азеїзмос, гістерологія та ін.

Угрецькому оригіналі стаття Георгія Хуровського називається «Про тропи»,

ав латинському перекладі – «Про фігури». У списку 1073 року вона названа «Про образи». Чому руська назва саме така? А. Востоков у праці «Опис руських і словенських рукописів Рум’янцівського мезеума» (СПб., 1842) обстоював думку про те, що зміна назви статті пов’язана з тим, що київський дяк Іоанн заміняв деякі незрозумілі болгарські слова руськими на вимогу князя.Детальне дослідження статті «Про образи» зробив учений Г. К. Вагнер у праці «Стаття Георгія Хировоска «О образах» в Ізборнику Святослава 1073 р. та руське мистецтво ХІ ст.». Дослідник зазначає, що у руському варіанті статті алегорія і метафора не тільки висунуті на перше місце, а й трактуються як певні символічні образи, адже автор, запитуючи, що таке інакослів’я (алегорія), відповідає, що це,

коли говоримо одне, наприклад змій, маємо на увазі інший образ – диявола. Г.

Вагнер наголошує, що є всі підстави вважати, що стаття Георгія Хуровського, в

якій алегорія і метафора тлумачаться як образи-символи і висунуті на перший план, відбила тривалу еволюцію у розумінні образу. Саме тому переклад назви статті Георгія Хуровського «О образах» є більш адекватним, а назва самих поетичних форм «творчими образами» підтверджує, що такий переклад був теоретично осмисленим. Дослідник робить висновок, що стаття Георгія Хуровського «О образах» в Ізборнику Святослава 1073 року названа саме так не тому, що у переписувача не було у вжитку слів «троп» чи «фігура» (відповідно до грецької назви «Про тропи» і латинської «Про фігури»), а тому, що у давньоруському мистецтві відбулося семантичне та гносеологічне поглиблення таких категорій, як алегорія, метафора, втілення, які наповнилися образно-

символічним значенням. З огляду на це київського дяка Іоанна можна вважати причетним до складання першої поетики давньоруського мистецтва.

Ізборник 1073 року – це книга великого формату, написана на пергамені гарним уставним письмом. Текст прикрашено кольоровими заставками – зображеннями євангелістів, сім’ї князя Святослава, орнаментами та малюнками на берегах. Художнє оформлення рукопису здійснене на високому рівні, не поступається Остромирову Євангелію й має спільні з ним риси. У будь-якому разі

Ізборник 1073 року, де б його не перекладали, був переписаний у Києві, нашими книжниками для князя Святослава Ярославича.

Ізборник 1076 року

Ізборник 1076 року в науковій літературі іменується як Ізборник Святослава,

Збірник 1076 р. Він був уведений у науковий обіг наприкінці ХVІІІ століття істориком М.М. Щербатовим. 1791 року Ізборник 1076 р. перейшов до бібліотеки Ермітажу. Його першими дослідниками були О. Оленін, А. Єрмолаєв, О.

Востоков, Н. Карамзін. Дату 1076 рік встановив дослідник А.Єрмолаєв. Тривалий час вивченням Ізборника 1076 року займався К. Ф. Калайдович. У полеміці з Хр.

Шлецером (сином), який відносив пам’ятку до ХІV століття, Калайдович обстоював думку про те, що твір належить до ХІ століття. О. Х. Востоков у праці

«Роздуми про слов’янську мову» використав Ізборник 1076 р. як одне з джерел для вивчення мовного питання. 1828 року у хрестоматії І. Пенінського Востоковим було надруковано уривок з Ізборника 1076 р. «Слово якогось калугера про читання книг» із науковим коментарем. Першою роботою,

присвяченою вивченню складу Ізборника, стало дослідження О. Новицького «Про первісний переклад священного писання на слов’янську мову» (Київ, 1837). 1848

року з’явилася праця І. Сахарова «Слов’яно-руська бібліографія». Це був перший докладний палеографічний опис зовнішнього вигляду Ізборника 1076 р.

У 1852 році Ізборник було передано з Ермітажної бібліотеки до Рукописного відділу Публічної бібліотеки. Тут над ним працював О. Бичков, хранитель рукописів Публічної бібліотеки. На жаль, текст Ізборника, який він готував до друку, так і не з’явився. 1861 року в Москві Ф.Буслаєв видав «Історичну хрестоматію церковнослов’янської та давньоруської мов», куди включив 5 статей

зІзборника. Уривки з цієї древньої пам’ятки було вміщено також у хрестоматіях А. Галахова, І. Порфир’єва та ін.

Наприкінці ХІХ століття Відділ російської мови та словесності Академії наук

зініціативи І. Ягіча підготував план видання давніх пам’яток. Першим у ньому

стояв Ізборник 1076 р., який і був виданий В. Шимановським разом із

дослідженням «До історії давньоруських говорів» 1887 року. Це видання викликало ряд критичних зауважень. Так, А. Соболевський писав, що видавцю пам’ятки перш за все необхідно виділити у друкованому тексті те, що незаперечно належить перу автора 1076 р., і вказати, де у виправленому пізніше тексті бачимо сліди старих написань. 1894 року вийшло друге видання Ізборника, підготовлене Шимановським, але без наукового дослідження.

Детальний бібліографічний нарис «Історія вивчення Святославового збірника

1076 р.» (Казань, 1902) належить перу В. Боброва. Учений звірив друкований текст із рукописом і вніс корективи, виправивши понад дві тисячі помилок,

допущених Шимановським. Крім того, Бобров знайшов відповідні тексти-

оригінали в «Патрології» Міня і склав повний словник усіх слів пам’ятки. Після смерті Боброва у 1908 році його напрацювання по Ізборнику (близько трьох томів)

були куплені ІІ Відділом Академії наук. Повне наукове видання Ізборника 1076 р.

було здійснено у Москві 1965 року.

Порівнюючи Ізборники 1073 та 1076 років, учені дійшли до висновку, що Ізборник 1073 р. може бути майже повністю зведений до візантійсько-грецького архетипу. Натомість Ізборник 1076 р., очевидно, був складений уже на слов’янському грунті. На даний момент з повною достовірністю можуть бути зведені до грецьких оригіналів тільки близько половини вміщених у ньому статей,

і при цьому багато використаних у Ізборнику джерел існувало вже не на грецькій,

а на слов’янських мовах. Залежність текстів Ізборника 1076 року від їхніх болгарських оригіналів лише опосередкована. Дослідники М. Попов, а пізніше більш детально І. Будовниць висунули гіпотезу про руський, оригінальний характер пам’ятки.

У кінці рукопису Ізборника 1076 р. міститься запис: «Закінчено цю книгу рукою грішного Іоана. Вибрано з багатьох книг княжих». На основі цього запису можемо говорити про те, що книгу було переписано в Києві за редакцією Іоана,

ігумена Печерського. Очевидно, саме цей давньоруський книжник добирав тексти відповідно до тогочасних політичних і суспільних орієнтацій і культурно-

естетичних смаків своїх співвітчизників. Існує також припущення, що книга

готувалася для князя Святослава. Русь вимагала книги, де читач міг знайти відповідь на питання: «Як жити людині?» Іоан користувався цим принципом як визначальним і формував свою «хрестоматію» так, аби вона сприяла духовному зростанню читачів, формуванню їх етичної свідомості. Очевидно, цей Іоан був вихованцем софіївського гуртка книжників кола Ярослава Мудрого.

Продовжуючи традицію митрополита Іларіона, він обстоює ідею духовного тлумачення «благодаті», завдяки чому перед ним відкривається можливість дати антропоморфне сприйняття Бога і відповідне тлумачення висловлювань Ісуса Христа. Бог, за Іоаном, не вимагає того, що є для людини важким, що вона сприймає як непосильну ношу. В Ізборнику культивується ідея про те, що князь має формувати свою політику, виходячи з інтересів народу, і діяти, спираючись на його силу. Іоан максимально підтримує князя, бо він справедливий і суд його істинний.

Існує також думка, що пам’ятка замислювалася в якості підручника для княжих дітей, але все ж імовірнішим є те, що призначення книги було значно ширшим. На сьогодні знайдено грецькі паралелі приблизно до половини текстів цієї рукописної книги. Інші статті, вірогідно, складені на слов’янському ґрунті. М.

Буслаєв, працюючи над Ізборником 1076 р., охарактеризував зміст твору як морально-релігійний. Крім того, дослідник відзначив те, що Ізборник 1076 р. був значно доступнішим нашим предкам, ніж Ізборник 1073 р. Мову першої збірки він назвав простішою і зрозумілішою.

Робота руського книжника Іоана над Ізборником 1076 р. яскраво ілюструє тезу про те, що перекладна література – це своєрідний аплікаційний період у розвитку старої української писемності. Так, учений А. С. Архангельський у праці «Творіння отців церкви у давньоруській писемності. Витяги з рукописів та історико-літературні вивчення» (Казань, 1889), детально простудіювавши статтю

«Питання і відповіді» Атанасія Александрійського, дійшов до висновку, що невідомий укладач Ізборника абсолютно вільно поводиться з грецьким оригіналом: включає сюди ж Анастасія Синаїта, міняє порядок питань-відповідей,

замість буквальної передачі тексту дає більш простий і доступний для читача

виклад. Крім того, він доповнює текст власними думками. Тобто, руський книжник підходить до тексту творчо.

Д. І. Абрамович у статті «До питання про джерела Ізборника Святослава 1076

року» відзначив, що одні дослідники вважають Ізборник 1076 року перекладом з грецької мови чи копією якогось південнослов’янського оригіналу (зокрема болгарського), інші – компіляцією, що була складена одним із перших книжників київських на основі матеріалів із бібліотеки великого князя Святослава. Для вирішення цього питання Абрамович пропонував детально з’ясувати джерела, на основі яких творився Ізборник 1076 р. Одним із таких джерел він вважає Ізборник

1073 р. Так, питання І і V Анастасія Синаїта взяті повністю звідти з незначними змінами. У питаннях ІІ і ХVІІІ є значні відхилення, доповнення, скорочення,

заміни порівняно з Ізборником 1073 р. Очевидно, це результат роботи редактора Ізборника 1076 р.

Ізборник 1076 р. складається з таких частин: три «повчання» батьків дітям

(«Слово одного батька до свого сина» і «Повчання дітям» Ксенофонта та «Святої Теодори»); «Атанасієві відповіді», завданням яких є пояснення важких місць зі Святого Письма; оповідання про «Милостивого Созомена»; різні сентенції,

речення, прислів’я, згруповані за темами. Структура твору чітко продумана і концептуальна. Починається Ізборник «Словом» про читання книг. Можливо, це була передмова руського книжника Іоана, його настанови щодо того, як слід читати цю книгу. Автор наголошує, що «добре є, браття, читання книжне». Далі подано повчання батьків дітям та збірки сентенцій, зокрема «Поради для заможних», «Стословець»; вибрані місця з проповідей, а в кінці оповідання про Созомена.

О. Востоков, готуючи «Слово якогось калугера про читання книг» до хрестоматії І. Пенінського, висловив припущення, що ця стаття є оригінальним слов`янським твором, а не перекладом з грецької. Можливо, вона була створена в ІХ–Х століттях. Стаття цікава передусім як вираження думок новопросвічених русичів про науку книжну. Думку про слов’янське походження даного твору

поділяв і Ф. Буслаєв. «Слово якогось калугера про читання книг» перегукується з похвалою книзі у «Повісті врем’яних літ». Очевидним є те, що літописець був знайомий із текстом Ізборника 1076 р. і творчо використав ряд його ідей, зокрема про читання книг.

«Слово якогось отця до сина свого» було складене на основі візантійського твору імператора Василія «Повчання, дані синові його Льву», яке стало взірцем для Володимира Мономаха. І. Франко виділив у «Слові» такі складові частини:

вступ (звернення до сина), спеціальні повчання про спосіб життя приватного і публічного, про товариське і релігійне життя, характеристика змагань людини у великій життєвій боротьбі, приписи щодо товариського і громадського альтруїзму,

зауваження про приязнь і приятелів, контраст між бідними і багатими, а

завершується твір уривком про князівську владу та обов’язки городян щодо князя.

Белетристикою чи новелами в Ізборнику І. Франко назвав оповідання про Суд Божий та оповідання про милостивого Созомена, що завершує збірку. На думку Франка, це оповідання взяте з якогось Патерика і в Ізборнику було подано у скороченому вигляді.

«Бджола»

Збірки афоризмів під назвою «Бджола» були складені у Візантії ченцем Антонієм у ХІ ст. Назва символічна – як бджола збирає мед із різних квіток, кожна з яких по-своєму прекрасна і корисна, і несе до одного вулика, так і чернець Антоній зібрав думки і висловлювання великих і мудрих людей в одній книзі. На Русь збірник прийшов разом із іншими творами і був перекладений з грецької мови вже у ХІІ–20-х рр. ХІІІ ст. на території Київської або Галицької землі.

«Бджола» представляє собою антологію афоризмів і прислів’їв із Біблії,

творів євангелістів, отців церкви, апостолів, античних письменників та філософів

(Плутарха, Демокріта, Сократа, Менандра, Евріпіда), укладених за тематичним принципом: добродійне життя, правда, цнотливість, мужність, дружба, злоба,

доброчинність, брехня, наклеп, влада і князювання, смерть, краса, навчання, душа і т. п. Збірка велика за обсягом, містить понад 70 статей або ж розділів (слів), а

також близько 2,5 тис. висловів на різноманітні теми, взятих із античних письменників та філософів, Отців християнської церкви, фрагментів зі Святого Письма, творів історичних діячів та анонімних авторів. Цікаво, що висловлювання у кожному розділі розміщені не хаотично, а за строгою ієрархією. Спочатку подано християнський розділ, який складають афоризми з Біблії та творів Отців церкви. Потім представлена так звана «поганська» частина – афоризми зі збірників Стовея, Мосхіона, Менандра, із творів Есхіла, Евріпіда, Софокла,

Геродота, Демосфена, Фукідіда, Демокріта, Піфагора, Ксенофонта, Діогена,

Платона, Арістотеля, Плутраха, Сократа та ін. Призначення цих цитацій – дати відповідь на питання: «Як жити у цьому світі»? Наприклад, у Слові 5 «Про правду» спочатку подається цитата з Євангелія: «Блаженні голодні та спраглі правди, бо вони наситяться», потім вирази Соломона: «Хто копає яму для ближніх своїх, упаде в неї. Хто камінь кидає на друга, в себе кидає», Піфагора: «Більш страждає катований пристрастями й совістю, як кого скривдив, ніж побитий на тілі і шматований» та інші. «Бджола» – популярна агіоетографія, що протягом ХІІ–ХVІІ ст. була улюбленою книгою для читання, її цитували письменники,

філософи, державні діячі. Про неабияку популярність книги говорить величезна кількість рукописних списків, що зберігаються у книгосховищах України та Росії.

Перекладні історичні твори

Руські книжники знали й активно використовували твір візантійського письменника VІ ст. Козьми Індикоплава (той, хто був в Індії) «Християнська топографія». Це своєрідна географічна енциклопедія, що містить реальні й фантастичні відомості про Індію, Китай. Купець Козьма біля 530 року здійснив подорож у Єгипет, Ефіопію, Аравію, а от його описи Індії, як твердять науковці,

написані на основі чужих джерел. Твір складається з 12 частин («слів», глав), які репрезентують собою роздуми автора про Всесвіт. Наприклад, Козьма стверджує,

що Земля – плоска, разом із небом вона нагадує величезну кімнату з високою стелею. Небо, яке ми бачимо, – то вода, а над ним ще є невидиме небо. Рух світил

– то робота ангелів. Так автор бачить і розуміє Всесвіт.