16. Правовий статус національних меншин в україні

Правовий статус національних меншин в Україні регулюється Кон­ституцією та законом «Про національні меншини в Україні» від 25 черв­ня 1992 р.

Національні меншини — це групи громадян України, які не є ук­раїнцями за національністю, виявляють почуття національного само­усвідомлення та спільності між собою.

Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх націо­нального походження рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної правосвідомості й са­мовиявлення.

Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах.

Громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати національність. При забезпеченні прав осіб, що належать до націо­нальних меншин, держава виходить з того, що ці права є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини.

Представникам національних меншин в Україні гарантується ко­ристуватися й навчатися рідною мовою, використовувати національну символіку, відзначати національні свята, сповідувати свою релігію тощо. Вони мають також рівні з іншими громадянами право на управління державними справами, в т. ч. обиратися і призначатися на будь-які посади в органи законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого самоврядування тощо.

Громадяни України всіх національностей зобов'язані дотримува­тися Конституції та законів, не порушувати гарантованих законом прав національних меншин.

17. Сучасні міжнародно—правові механізми захисту прав людини

Система прав і свобод людини і громадянина, що гарантується Конституцією України, розроблена з урахуванням ряду міжнародно—правових актів. Це закономірно для України як суб'єкта міжнарод­ного і європейського співтовариства, члена ООН, Ради Європи та інших міжнародно—правових організацій. Конституція гарантує гро­мадянинові після використання всіх національних засобів правово­го захисту право звертатися за захистом до міжнародних судових установ чи міжнародних організацій, членом яких є Україна.

Міжнародне співтовариство в рамках Організації Об'єднаних Націй виробило ряд договорів, пактів, декларацій, що містять норми, які регулюють питання міжнародно—правового захисту прав людини. Це, перш за все,Загальна декларація прав людини, яка була затвердже­на Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948p.,Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні праватаМіжнародний пакт про громадянські та політичні права(обидва прийняті 19 грудня 1966p.). Ці три міжнародно—правові акти називають «Хартією прав людини». Загальна декларація прав людини містить у собі норми—рекомендації, тобто закріплені в ній положення є бажаними, але не обов'язковими для виконання. Норми, які містяться в пактах, є обо­в'язковими для виконання.

Крім «Хартії прав людини» існує цілий ряд міжнародно—правових актів, принятих в рамках ООН, спрямованих на масові попередження порушень прав людини (Міжнародна Конвенція про попередження всіх форм расової дискримінації), захист прав окремих індивідів (Деклара­ція прав дитини), співробітництво держав у питаннях правового стату­су індивідів (Конвенція про статус біженців). Україна підписала і рати­фікувала більшість документів ООН, що стосуються прав людини. Конт­роль за дотриманням прав людини здійснюють такі структурні підроз­діли ООН, як Генеральна Асамблея, Економічна і соціальна Рада ООН, Комісія ООН з прав людини, Комісія по становищу жінок, Вер­ховний комісар ООН з прав людини тощо.

Для співробітництва європейських держав у сфері прав людини в 1949 р. була створенаРада Європи, членом якої тепер є Україна. В 1950 р. держави — члени Європи уклали Європейську конвенцію прав людини, а пізніше — ряд протоколів до неї, які проголошуть ос­новні права та свободи людини в державах — членах Ради Європи. В кінці 1998 р. завершилася реформа органів Ради Європи, що здійснюють контроль за дотриманням державами — учасницями за­конодавства у сфері прав людини. Основним органом є постійно дію­чий Європейський суд з прав людини, скаргу до якого можуть подава­ти і громадяни України. Скаргу може подавати будь-яка людина чи неурядова організація, якщо, на думку скаржника, порушені права чи свободи, які гарантовані Європейською конвенцією прав людини чи протоколами до неї. Скаржник повинен вичерпати також всі внутрі­державні правові засоби захисту прав і свобод.