Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Фольк.doc
Скачиваний:
59
Добавлен:
17.02.2016
Размер:
762.37 Кб
Скачать

Про запорожців

...А сила яка у їх була? Хоч у старого, хоч і у малого! Іде раз кошовий, аж дивиться — дитина годів сім загляда на дзвіницю.

— Чого ти, мале, заглядаєш на дзвіницю?

— А я туди зніс ломову пушку.

— Ти?

— Я.

— А піди назад знеси.

Воно пішло та й знесло. От які тоді люди були!

Тепер хоч десятеро коней запряжи, то не знесуть. А про старих запорожців, то вже й казати нічого. Вони оце, було, як говіють, то піп і приказує їм: «Пани молодці, котрі із вас іміють велику силу, то втягайте в себе...» А то як дихне, то піп з причастієм упаде. Сила страшна була!..

А як вони воювались?

Стануть було отут, на Орловій балці, а проти них двадцять полків вийдуть. Так полки самі себе поріжуть, кров тектиме по черево коням, а запорожцям і байдуже: стоять та сміються...

А це все від того, що вони знаючий народ були. На своїй землі їх ніхто не міг узяти. Так вони, як куди їхати, то зараз землі під устілку накладуть, у шапки понасипають та й їдуть...

Раз були вони у Петербурзі, зайшли у дворець, їм стільці подають, а вони посідали на землю та й сидять.

Приходить до них Катеринич1, дивиться, що вони сидять на землі, і давай з них сміятися. Потім підняв руку над одним запорожцем та й цілиться його вдарити.

— Рубай, рубай, коли руку підняв, — каже той.

Так де тобі рубати! Як підняв руку, так вона й замкнулась, так і заклякла...

1 Катеринич – генерал-фельдмаршал Г. О. Потьомкін, за ініціативою якого цариця Катерина II і ліквідувала Запорозьку Січ.

Українська народна поетична творчість. Хрестоматія. — К., 1968. - С. 174—175.

Топірець Довбуша

Мала мати сина Олексу. Файний, дуже сильний був. Минуло йому п'ять років. Вийшов він якось надвір і почав собі гратися, майструвати і зробив добре витесаний топірець. Увійшов до хати та й каже:

— Ади, який я собі топірець зробив. А як май трохи підросту, то стану такий, що жодний мене не подужа.

Дивилася мама на сина та й раділа. За пару літ ішла вона в ліс по дрова та взяла з собою хлопчика. Ходили, ходили вони довго по лісі, аж ось Олексі щось спало на думку і він каже мамі:

— Свій топірець я заб'ю в пеньок, і його ніхто не витягне, тільки я сам, як прийду через кілька років.

Минуло Олексі шістнадцять років. Став він підбирати собі військо. Приймав до себе не всіх, а тільки найкращих та найдужчих, що мали і розум, і силу, були відважними. Робив Олекса так: з високої гори спускав колесо. Котилося воно дуже швидко. А внизу стояли люди і чекали, щоб показати свою вправність.

Якщо хто на ходу перестрибував те колесо, то той вважався сміливим і брав його Олекса до себе воїном.

Жили тоді хлопці у печері, яку самі видовбали. Зробили в ній стіл і лавиці кам'яні, де засідала рада. Приходили туди таємно, бо за ними слідкували жовніри. Був у печері таємний хід, про який ніхто з жовнірів навіть не здогадувався.

Якось повів Олекса своїх товаришів у гори, де він забив топірець, як ще з матір'ю ходив по дрова. Підійшли вони до того пенька й Олекса каже:

— Ану, хлопці, тягніть цей топірець!

Та ніхто не міг витягти.

Раз пішов Олекса до матері:

— Мамо, — каже, — я тепер найдужчий у горах. Мій топірець ніхто, крім мене, не годен витягти.

А мати в сльози:

— Тебе багачі збираються вбити.

— Не плачте, мамо, не побивайтесь. Мене ніхто не знає, як убити. Тільки вам скажу, що вбити мене можна дев'ятьма зернами ярої пшениці.

Підслухали ці слова сільські багачі, довідались, як можна вбити Олексу, та й пририхтували все.

Коли він на другий день повертався від мами, то його із засідки застрелили. Лишилися товариші самі. А топірець, як він його забив у дерево, так і до сьогодні там сидить у горах.

Тому опришок називається Довбушем, що задовбав свій топірець у дерево навіки.

Легенди та перекази. К., 1985. — С. 255—256.