Кобиляча голова

Сказала б казки – не вмію, сказала б приказки – не вмію, сказала б небилиці – так багато плутаниці.

Ну, казки, хоч не вміючи, а треба сказать.

Були собі дід та баба. От і в діда дочка, і в баби дочка. От баба пускає їх на досвітки прясти. Дідова ж дочка пряде, а бабина все нічого не робить, а як прийдуть додому, то ще й обмовить ту.

Ну, баба й зненавиділа дідову дочку та й каже до діда:

–Поведи свою дочку, де хоч, там її і дінь, щоб вона в нас дурно хліба не їла!

От дід – нічого робить – і повів.

Веде та й веде, та завів її в ліс – аж там стоїть хата пуста.

Він її у ту хату й увів.

– Сиди ж ти, дочко, тут, а я піду дровець нарубаю.

Та й пішов.

Прив’язав колодочку до віконечка, а сам подався додому.

То оце вітер війне, а колодочка – стук-стук, стук-стук!

А дівчина:

– Це ж мій батечко дрівця рубає!

Сидить вона собі, та й не вийде подивитися, що воно стука.

Аж ось уже стала й ніч.

Коли це – стукотить-грюкотить – кобиляча голова біжить.

– Дівко, дівко, одчини!

Вона одчинила.

– Дівко, дівко, пересади через поріг!

Вона й пересадила.

– Дівко, дівко, дай вечерять!

Вона й вечерять дала.

– Дівко, дівко, постели.

Вона й послала.

– Дівко, дівко, – просить, – положи мене спать!

Вона й поклала.

– Дівко, дівко, заглянь мені в ліве вухо, а в праве виглянь!

Вона заглянула, а там – і лавки, і двори, і будинки великі, і всяка всячина.

От як виглянула в праве вухо – й така стала гарна!

Згодом вийшла вона заміж за хорошого парубка, і живуть собі гарно.

Діждалися свята, вона й каже до свого чоловіка:

– Поїдьмо та й поїдьмо до мого батька в гості.

– То й поїдьмо, – каже чоловік.

Поїхали.

От як приїхали, а мачуха аж перелякалась, як побачила, що вона така стала, та й каже дідові:

–Поведи та й поведи мою дочку, куди свою водив!

Він узяв та й повів.

Веде та й веде – коли ліс, а в лісі пуста хата стоїть.

Він взяв та туди її й завів:

– Отут тобі, дочко, жить!

Та й пішов собі.

А вона досиділа аж до вечора, коли це стукотить-грюкотить – кобиляча голова біжить.

– Дівко, дівко, одчини!

А вона:

– Не велика пані, сама одчиниш.

Вона й одчинила.

– Дівко, дівко, пересади через поріг!

– Не велика пані, сама перелізеш!

Вона й перелізла.

– Дівко, дівко, дай вечерять!

– Не велика пані, й сама візьмеш!

Вона й повечеряла.

– Дівко, дівко, постели спать.

– Не велика пані, й сама постелиш.

– Дівко, дівко, заглянь мені в ліве вухо, а в праве виглянь!

Вона й заглянула. А там – самий ліс, такий густий та темний – оком не проглянеш. Тут де не взявся вовк, ухопив її та й поніс не знать куди.

От, а в діда була собачка маленька. То оце вона лежить на призьбі та:

– Дзяв-дзяв! Дідова дочка – як ясочка, а бабиної дочки і слуху не чуть!

То баба:

– А, капосна собака,

Як дражниться!

Та піде й прожене собачку з призьби і поб’є.

То баба в хату, а собачка знову на призьбу та:

– Дзяв-дзяв! Дідова дочка – як ясочка, а бабиної дочки і слуху не чуть!

От баба і каже дідові:

– Піди, діду, довідайся, що воно за знак, що твоя дочка приїздить у гості, а моєї і слуху не чуть.

Дід і пішов довідатися.

Коли приходить він туди – аж тільки хата пуста в лісі стоїть

!Плу'таниці, знена'виділа, при'зьбі, дра'жниться.

!!

До'світки – зібрання молоді для розваг і роботи.

??Прочитайте перші три речення казки. Пригадайте, чи траплявся вам раніше такий початок. З якою інтонацією його слід читати?

Якими зображено в казці бабину і дідову дочку? А бабу і діда? Свої міркування підтверджуйте рядками з тексту.

Чи можна цю казку назвати чарівною? Доведіть свою думку. Що в ній схвалюється, а що –засуджується?

Прочитайте виразно діалоги.