Когут, песик і лис

Жив собі дідусь з бабусею, та жили вони в великій бідноті. Всього майна у них тільки й було, що один когут і одна собачка. Та й цим не було що їсти дати. То раз каже голодна собака до когута:

– Знаєш що, брате когутику?

– Не знаю, – каже когутик.

– А що, якби ми пішли в ліс? Тут нам жити важко, ходімо, може, що попоїсти трапиться.

– Ходімо – каже когут, – гірше не буде!

І пішли вони в світ за очі. Ідуть так цілий день. Аж стало вечоріти; пора нічлігу пошукати. Зійшли вони з дорога в ліс і побачили велике дуплаве дерево. Когут сів на галузці, а пес заліз у дупло, і заснули.

Рано, скоро світ, когут затяв: «Ку-ку-рі-ку-у!»

Почув цей голос лис; захотілося йому когутячого м'яса на снідання, тому підійшов він до когута та й став його вихвалювати.

– От, – каже лис, – що когут, то когут! Такого птаха я ніколи й не бачив. І пір'я прегарне, і гребінь хоч куди, а голос – то розкіш. Злети-но до мене, красавче!

– А чого? – питає когут.

– Підеш до мене в гості; у мене нині свято, я тобі гарного горошку дам.

– Добре, – каже когут. – Але мені самому якось ніяково йти. Зі мною ще є мій товариш.

«От яке щастя! – подумав собі лис. – Замість, одного буде два когути!»

– А де ж твій товариш? – питає когута. – Я і його попрошу в гості.

– А там, в дуплі, ночує!

Лис кинувся до дупла, а пес його за шию хап! і Зловив і роздер.

Не впусти рака з рота

Летіла ворона понад морем, дивиться – лізе рак. Вона хап його та й понесла через лиман у ліс, щоб, сівши де-небудь на гіллі, гарненько поснідати. Бачить рак, що приходиться пропасти, та й каже вороні:

– Ей, вороно, вороно, знав я твого батька і твою матір: славні люди були!

– Угу! – каже ворона, не роззявляючи рота.

– І братів, і сестер твоїх знав, – каже рак, – що за добрі люди були!

– Угу! – гугнить ворона, а рака міцненько держить.

– Та вже хоч вони і гарні люди, – каже рак, – а тобі не рівня. Мені здається, що й на світі нема розумнішої над тебе!

– Еге! – крикнула ворона на весь рот і впустила рака в море.

От тим-то, як кого одурять хвалою або улесливою річчю, то люди й кажуть:

– Упустив рака з рота.

А як кого остерігають, то кажуть:

– Гляди, не впусти рака з рота.

Ріпка

Був собі Андрушка, а в нього баба Марушка, а в баби донечка Мінка, а в дочки собачка Фінка, а в собачки товаришка киця Варварка, а в киці вихованка мишка Сіроманка.

Раз весною взяв дід рискаль та й мотику, скопав у городі грядку велику, мервицею попринадив, грабельками підгромадив, зробив пальцем дірочку дрібку – та й посадив ріпку.

Працював дід немарно: зійшла ріпка гарно. Щодень йшов дід у город, набравши води повен рот, свою ріпку підливав, їй до життя охоти додавав.

Росла дідова ріпка, росла! Зразу така, як мишка, була, потому як буряк, потому як кулак, потому як два, а на кінці стала така, як дідова голова.

Тішиться дід, аж не знає, де стати.

– Час, – каже, – нашу ріпку рвати.

Пішов він у город: гуп, гуп! Узяв ріпку за зелений чуб: тягне руками, вперся ногами, добуває сил усіх, сопе, як ковальський міх, – мучився, потів увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.

Кличе дід бабу Марушку:

– Ходи, бабусю, не лежи, мені ріпку вирвати поможи! Взяв дід ріпку за чуб, баба діда за плече – тягнуть, аж піт тече! Торгає дід ріпку за чівку, торгає баба діда за обшивку, працюють руками, упираються ногами – промучилися увесь день, а ріпка садить у землі, як пень. Кличе баба дочку Мінку:

– Ходи, доню, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!

Пішли вони у город: гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку, торгають руками, упираються ногами – промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.

Кличе дочка собачку Фінку:

– Ходи, Фіночко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи! Пішли вони в город: гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку, собачка дочку за спідничку. Торгає дід ріпку за чівку, баба діда за обшивку, дочка бабу за запаску, сучка дочку за спідничку – промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Кличе собачка кицю Варварку:

– Ходи, Варварко, не лежи, нам ріпку вирвати поможи! Пішли вони в город: гуп, гуп!

Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку, собачка дочку за спідничку, киця сучку за хвостик. Тягнуть і руками, і зубами, упираються ногами – промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.

Кличе киця мишку Сіроманку:

– Ходи, Сірочко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи! Пішли вони в город: гуп, гуп!

Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку, собачка дочку за спідничку, киця сучку за хвостик, мишка кицю за лапку – як потягли, як потягли, та й бала-бунц!

Упала ріпка на діда Андрюшку, дід – на бабу Марушку, баба – на дочку Мінку, дочка – на собачку Фінку, собачка – на кицю Варварку, а мишка – шусь у шпарку.