Деньги и кредит

151

Міжнародне право і право більшості держав світу пов'язують впровадження окремих видів обов'язкового страхування з необхідністю захисту інтересів третіх осіб у разі, коли їм завдано шкоди. Тому обов'язкова форма страхування найбільш поширена у страхуванні відповідальності, а конкретніше - у страхуванні відповідальності власників джерел підвищеної небезпеки. А особисте і майнове страхування провадяться, як правило, у добровільній формі.

Ефективність державного регулювання у сфері страхування багато в чому залежить від створення оптимальної системи страхового захисту на базі раціонального використання можливостей і переваг як обов'язкового, так і добровільного страхування.

Страхові компанії, як показує досвід їх функціонування у високо розвинутих країнах, накопичують великі ресурси. Ця перспектива реальна в майбутньому і в Україні, що ставить на порядок денний надзвичайно важливу проблему стосовно вибору оптимальних напрямів розміщення активів цих компаній. У нашому законодавстві ці напрями окреслені досить жорстко. Це можуть бути депозитні банківські вклади, цінні папери, що передбачають отримання доходу, нерухомість, права вимог до перестрахувальників, залишки готівки, розмір яких регламентується НБУ, гроші на розрахунковому рахунку, довгострокові інвестиційні проекти, призначені для кредитування житлового будівництва за рахунок резервів, сформованих на базі угод про страхування життя.

Процес розвитку страхової справи в Україні поступово набирає сили. На початок 2008 р. в Україні налічувалось близько 290 страхових компаній. Проте потужність страхових компаній ще далека від тих вимог, які ставить ринкова економіка.

Певною ланкою в системі небанківських кредитних установ є ломбарди. Перші ломбарди виникли у Франції в XV ст. Оскільки їх заснували лихварі – вихідці з італійської провінції Ломбардія, то й ці установи отримали таку назву. Згодом ломбарди досить швидко поширюються по інших країнах.

Ломбарди - фінансові посередники, що спеціалізуються на видачі позичок населенню під заставу майна. Найчастіше предметами застави виступають ювелірні вироби, побутова техніка. А кредит, що отримує позичальник, видається на короткий термін. Найчастіше на 1 – 3 місяці.

Віддані в заставу речі, як правило, на 25-50 % за вартістю перевищують суму виданого кредиту. У разі неповернення кредиту ломбард має право реалізувати заставлені речі і покрити з виручки як втрати від непогашеного кредиту, так і отримати свій прибуток. До закінчення строку погашення кредиту власність на заставлені речі залишається за позичальником.

ТЕМА 10. ЦЕНТРАЛЬНІ БАНКИ

152

10.1.Походження центральних банків. Національний банк України

10.2.Функції центрального банку

10.3.Грошово-кредитна політика НБУ

Ключові слова: центральний банк, незалежність центрального банку, операції на відкритому ринку, операції РЕПО, грошово-кредитна політика, рестрикцій на грошово-кредитна політика, емісійно-експансіоністська політика

Перелік рекомендованої літератури: 1, 5, 6, 7, 9, 14, 17, 19, 23, 25.

10.1. Походження центральних банків. Національний банк України

У країнах з ринковою організацією суспільного виробництва в сучасних умовах склалася певна банківська система, яка функціонує на базі відповідних законодавчих актів.

Банківська система – це законодавчо визначена, чітко структурована та субординована сукупність фінансових посередників, які займаються банківською діяльністю на постійній професійній основі і функціонально взаємоув'язані в самостійну економічну структуру.

Банківські системи більшості країн (як і України) мають два рівні. На першому рівні знаходиться центральний банк, на другому – комерційні банки.

Головною ланкою банківської та кредитної системи будь-якої держави є центральний банк.

Центральний банк є установою, яка відповідає за монетарну (грошово-кредитну) та валютну політику держави або спільноти держав (наприклад, Європейський центральний банк). В Україні це Національний банк України.

У різних країнах цей банк називається по-різному: національний, центральний, резервний, народний, державний банк (Австрійський національний банк, Резервний банк Австралії, Народний банк Китаю, Шведський державний банк, Центральний банк Російської Федерації) або зовсім скорочено - Банк Японії, Банк Італії, враховуючи його ключову роль у банківській системі країни.

Банк як установа з відповідною назвою вперше з’явився в ХІІ ст. у Венеції. Але призначений він був переважно для забезпечення функціонування складного міського господарства Венеції. Банки в сучасному розумінні суті цих кредитних установ зароджуються в середньовіччі. Однією з перших таких установ можна вважати банк святого Георгія, що виник у м.Генуї в 1407 р. Збільшення кількості банків почалося в другій половині XVII ст. Так, у 1694 р. створено перший акціонерний банк Англії, що став однією з найважливіших кредитних установ цієї країни. У Росії до 1729 р. банків не було і тільки з цього року здійснюються банківські операції у так званій Монетній конторі.

153

Центральні банки в їх сучасному вигляді існують порівняно недавно. На ранніх стадіях розвитку капіталізму усі комерційні банки активно вдавались до випуску банкнот з метою залучення капіталу. По мірі розвитку кредитної системи проходив процес централізації банківської емісії в деяких великих комерційних банках. Підсумком цього процесу стало закріплення за одним з банків монопольного права на випуск банкнот. Спочатку такий банк називався емісійним або національним, а в подальшому — центральним, що відповідало його положенню у кредитній системі. Таким чином в історичному плані саме об'єктивна потреба в централізації банкнотної емісії спричинила виникнення емісійних банків.

Перший національний банк — шведський "Ріксбанк" — був заснований в 1668 р. на межі переходу від феодалізму до капіталізму. Центральні банки в їх сучасному вигляді виникли в XIX ст. Так наприклад, Бундесбанк засновано у 1949 р., як наступника Райхбанку, що був заснований у 1876р. Банк Японії виник у 1882р.; Банк Італії - у 1893р.; Національний банк Швейцарії - у 1905р.; Федеральна резервна система США була заснована у

1913р.

В XX ст. розуміння значення ролі центрального банку для всього господарчого механізму економіки країн, стає всезагальним і Міжнародна фінансова конференція, що відбулася в Брюсселі в 1920 р., записала, що «в країнах, де не існує центрального банку, його слід створити».

Більшість країн має один центральний банк, наприклад Англійський банк в Великобританії чи Бундесбанк в Німеччині, в США дванадцять федеральних резервних банків . Це відображає географічні масштаби країн, економічне різноманіття і наявність великої кількості комерційних банків. Крім того, це результат політичного компромісу між прихильниками централізації і захисниками децентралізації.

Існують різні шляхи створення центральних банків:

- еволюційний - на базі найбільш крупних банків країни (Банк Англії, Банк Франції);

- створення центрального банку державою (система банків Федерального резерву в США у 1913 р., Німецький федеральний банк, державний банк Росії в 1860 р.).

Організаційно-правові основи центральних банків провідних країн світу неоднорідні. Центральні банки за характером власності

поділяються на:

-державні, капітал яких належить державі (Банк Англії, Банк Франції, Німецький федеральний банк);

-змішані, коли капітал банку частково належить державі, а частково приватним акціонерам (Банк Японії, Австрійський національний банк);

-акціонерні (у США 100% капіталу федеральних резервних банків знаходяться у власності банків членів ФРС).

Найчастіше формою центральних банків є акціонерне товариство. Центральний банк є державною або майже державною установою з

чітким правовим статусом. Правовий статус закріплюється у певних

154

нормативних актах держави. Найчастіше таким стає окремий закон про центральний банк або закон про банківську систему в цілому.

Найголовнішою складовою частиною таких нормативних актів є положення, яке фіксує взаємини між центральним банком і органами виконавчої влади. Саме з огляду на рівень і характер цих взаємин говорять про більшу або меншу незалежність центрального банку. Конкретними ознаками цієї незалежності є:

Законодавчо встановлені межі втручання держави у грошову політику центрального банку. Так, у Німеччині та Швейцарії держава не має права втручатись у грошову політику центрального банку, а центральні банки Франції та Італії виступають лише в особі консультанта і мусять виконувати рішення уряду.

Наявність законодавчого обмеження кредитування уряду. За цією ознакою найбільш незалежним є центральний банк Німеччини,а також Нідерландів та Австрії, для центральних банків Швеції, Італії та Швейцарії формально не існує законодавчого обмеження обсягів кредитування своїх урядів.

Характер процедури призначення або вибору керівних органів центрального банку і терміни повноважень керівництва центральним банком. Так, у Австрії, Німеччині, Франції, Великобританії та Швейцарії керівні органи призначаються урядом, в інших країнах. Наприклад, у Нідерландах, рішення про призначення на керівні посади приймає Рада Міністрів на основі запропонованих центральним банком кандидатур.

Щодо термінів, на які призначають або обирають керівників центрального банку, то вони досить різні. Так, у США – це 14 років, у Німеччині – 8, у Канаді та Австралії – 7 років. При цьому дострокове відкликання керівника банка або члена правління в таких країнах, як Великобританія, Ірландія, Німеччина взагалі неможливе.

У цілому вважається, що найбільш високий рівень незалежності від виконавчої влади має центральний банк Німеччини. В інших країнах банки менш незалежні у своїй діяльності, вони підпорядковані міністерству фінансів, або казначейству і уряд може суттєво впливати на здійснювану центральним банком кредитно-грошову політику.

Організаційна структура центрального банку значною мірою визначається формою державного устрою країни (чи це федерація, чи це унітарна держава), національними традиціями й особливостями банківського законодавства.

Найнезвичайнішу структуру з усіх центральних банків світу має центральний банк США. Структура цього банку визначається федеративним устроєм держави, а також традиційною ворожістю американської громадськості до централізації фінансової влади, до надмірного втручання держави у справи приватних установ і, зокрема, комерційних банків.

Центральний банк, який є елементом Федеральної резервної системи США (ФРС), складається з Ради керуючих, 12 федеральних резервних банків,

155

Федерального комітету відкритого ринку і Федеральної консультативної ради.

Федеральні резервні банки є у 12 округах, деякі з банків мають відділення. Сфера діяльності банків не відповідає адміністративнотериторіальному поділу країни. Іноді один штат входить до складу двох округів, де діють різні резервні банки. Федеральні резервні банки - це самостійні акціонерні банки. Акціонерами резервних банків є комерційні банки відповідного округу - члени ФРС. Резервні банки емітують в обіг готівку, вилучають з обігу зношені гроші, здійснюють кліринг чеків, являють собою для комерційних банків свого округу розрахункову палату, тобто організують і проводять міжбанківські розрахунки, надають позички комерційним банкам, досліджують проблеми, пов'язані з проведенням монетарної політики, мають певні повноваження щодо банківського нагляду тощо. Першочерговим завданням федеральних резервних банків є досягнення загальнодержавних цілей, установлених Радою керуючих, а не намагання отримати прибуток. Значну частину своїх доходів (понад 90%) банки перераховують до державного бюджету.

Японія є унітарною державою, що певною мірою визначає організаційну структуру центрального банку. Банк Японії - це єдиний центральний банк, який за згодою міністерства фінансів має право відкривати філії, відділення, представництва. Капітал банку частково належить державі (55%), а частково приватним акціонерам (страховим компаніям, фінансовим інститутам, приватним особам). Акціонерам гарантовані дивіденди, розмір яких зафіксовано на законодавчому рівні. Невикористаний прибуток банку надходить до державного бюджету. Керівництво банком покладається на Правління, яке складається з 9 осіб. Голова та два заступники Голови призначаються Кабінетом Міністрів за згодою Парламенту, інші члени Правління - Кабінетом Міністрів. Усі особи призначаються на посади на п'ять років. На засіданнях Правління в разі необхідності можуть бути присутні представники уряду. Вони можуть вносити на розгляд Правління свої пропозиції стосовно монетарної політики, але остаточне рішення з усіх питань приймає Правління банку. Банк Японії виконує функції, що є традиційними для центральних банків. Метою монетарної політики Банку є збалансований розвиток національної економіки шляхом підтримки цінової стабільності. Двічі на рік Центральний банк подає парламенту звіт про свою діяльність.

Центральний банк України - Національний банк - було утворено у 1991 р. на базі колишнього республіканського відділення Держбанку СРСР та його обласних управлінь. Правова основа НБУ спочатку базувалась на Законі України "Про банки і банківську діяльність" (1991 р.), а з 1999 р. – на Законі «Про Національний банк України».

У цих законах у цілому знайшов відображення світовий досвід, накопичений у сфері розробки банківського законодавства. Основні положення, зафіксовані у цих правових актах, такі:

156

Національний банк України не включений у систему виконавчої влади на чолі з Кабінетом Міністрів України.

Він підзвітний тільки Верховній Раді України, яка щорічно приймає звіт банку про його діяльність.

Національний банк України має право законодавчої ініціативи.

Вищим органом управління є Рада Національного банку, а безпосереднє управління здійснює Правління на чолі з Головою Правління.

Відповідно до Конституції Голова правління НБУ призначається на чотири роки Верховною Радою за поданням кандидатури Президентом країни. Якщо враховувати, що такий порядок передбачений, крім Голови правління НБУ, тільки для Прем’єр-міністра і керівників судової влади, то стає очевидною роль Національного банку в системі організації економічного життя країни.

Правова природа НБУ подвійна:

-з одного боку, він наділений владними повноваженнями, що реалізуються в його праві ухвалювати нормативно-правові акти, обов’язкові до виконання суб’єктами господарювання і громадянами;

-з іншого боку, він не входить у систему виконавчих органів влади

іне знаходиться на держбюджетному фінансуванні. Він не функціонує заради прибутку, а все перевищення суми своїх прибутків над своїми витратами НБУ зобов’язаний переказувати в Державний бюджет.

Управління системою НБУ здійснюється по принципу централізації з вертикальним підпорядкуванням. В систему НБУ входять: центральний апарат, територіальні управління в областях і Кримській автономній республіці, розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, Фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця, Центральне сховище грошей, спеціалізовані підприємства та установи, необхідні для забезпечення діяльності банку.

Уставний капітал НБУ складає 10 млн.грн.

Свої відносини із суб’єктами господарської діяльності (насамперед з комерційними банками) НБУ здійснює на підставі укладання угод, тобто діє як самостійний суб’єкт господарювання.

Першочерговою проблемою банківського законодавства є визначення статусу центрального банку, рівня його залежності (чи незалежності) від органів державної влади. Згідно з законом "Про Національний банк України" органи законодавчої і виконавчої влади не мають права втручатись у виконання банком функцій, передбачених на законодавчому рівні. Крім того, НБУ надано право підтримувати економічну політику уряду доти, доки вона не суперечить забезпеченню стабільності національної грошової одиниці.

Істотне значення для посилення незалежного статусу НБУ має положення Закону, яке забороняє банку надавати прямі кредити уряду на фінансування витрат державного бюджету. Здійснювати операції з державними цінними паперами НБУ дозволено лише на вторинному ринку, що також спрямовано на обмеження тиску на банк з боку уряду, який прагне

157

вирішувати проблеми з покриттям дефіциту державного бюджету за рахунок емісійних коштів НБУ.

Крім того, НБУ є самодостатнім у розробці й здійсненні грошовокредитної політики, ні Верховна Рада, ні інші органи влади не мають права на затвердження грошово-кредитної політики.

Також, НБУ є економічно незалежною установою, бо сам складає кошторис своїх надходжень і витрат, що має забезпечити повне виконання НБУ його функцій.

Подальший розвиток ринкових відносин у нашій державі вимагає посилення рівня незалежності НБУ. Необхідність і значущість цього для функціонування й розвитку ринкової економіки підтверджується світовим досвідом. Так, дослідження, проведені фахівцями західних країн, доводять, що за період 1973-1986 рр. серед 17 розвинутих країн найнижчі темпи інфляції спостерігалися в Німеччині та США, тобто в країнах, де центральні банки мають найвищий рівень незалежності. У той же час у таких країнах, як Італія та Великобританія, де центральні банки найбільш залежні від виконавчої влади, рівень інфляції в цей період був найвищим.

Сутність подальшого посилення самостійності НБУ, до якої він прагне, полягає в тому, щоб у рамках прийнятої Верховною Радою економічної і фінансової доктрини, зафіксованої у відповідних законодавчих актах, НБУ самостійно розробляв і використовував відповідні фінансові інструменти, визначав рівень монетизації, облікової ставки, ставки резервування і т.ін. При цьому йдеться не про якусь абсолютну незалежність Національного банку, а про те, щоб він після ухвалення, наприклад, рішення про встановлений рівень інфляції (а це відбувається у процесі затвердження бюджету країни на відповідний рік) був незалежним у діях, спрямованих на те, щоб цей рівень не був перевищений.

10.2. Функції центрального банку

Призначення центрального банку обумовлює його функції. Одні з них поступово були делеговані іншими банками, а інші він сам взяв на себе з огляду на своє специфічне положення в банківській системі.

Основні функції, що здійснюються всіма без винятку центральними банками, поділяються на регулюючі, контрольні та обслуговуючі.

До регулюючих функцій відносять:

-управління сукупним грошовим оборотом;

-регулювання грошово-кредитної сфери;

-регулювання попиту та пропозиції на кредит.

Під контрольними функціями розуміють:

-здійснення контролю за функціонуванням кредитно-банківської системи;

-проведення валютного контролю.

Обслуговуючі функції здійснюються при:

- організації платіжно-розрахункових відносин комерційних банків;

158

-кредитуванні банківських установ та уряду;

-виконані центральним банком ролі фінансовою агента уряду.

Тобто перед центральним банком ставиться 5 основних задач:

-він повинен бути емісійним центром країни;

-повинен бути валютним центром країни;

-бути банком банків;

-виконувати функції по обслуговуванню державного бюджету,

збереженню золотовалютних резервів країни та виконання розрахункових операцій для уряду;

-повинен здійснювати кредитно-грошове регулювання економіки.

Функція центрального банку як емісійного центру полягає в монополії

цього банку на випуск банкнот. Емісія банкнот в історичному плані - найдавніша функція центрального банку. Саме ця функція, а точніше потреба в централізації банкнотної емісії, спричинила надання одному з банків статусу емісійного і започаткувала формування центрального банку. Сьогодні в країнах з ринковою економікою готівка становить у загальній грошовій масі (пропозиції) незначну частку - 5-10%. Незважаючи на це, вона посідає особливе місце в грошовій системі.

Емісія банкнот здійснюється переважно у формі випуску державних боргових зобов’язань. Це означає, що й уряд, і комерційні банки отримують від центрального банку кредити під заставу державних цінних паперів або комерційних векселів, тобто банкнотна емісія здійснюється на кредитній основі, а її забезпеченням стають комерційні векселі, інші зобов’язання банків і державні цінні папери.

Оскільки банкнотна емісія має кредитний характер, то це означає, що пасивні операції центрального банку залежать від його активних операцій (від надання кредитів комерційним банкам або уряду, а також від активних операцій з купівлі золота та іноземної валюти) і відносно цього активні операції передують пасивним.

Слід підкреслити, що банкнотна емісія центрального банку не вичерпує емісійних операцій банку. Центральний банк має рахунки комерційних банків і державних установ (наприклад, Міністерства фінансів). Це дозволяє йому зарахувати їх кошти на інші рахунки. У даному випадку емісія не буде пов’язана з випуском банкнот. Таку емісію називають депозитною емісією центрального банку.

Кожен центральний банк має також власний капітал, але, як правило, він невеликий і коливається в межах 4-5 % від усіх пасивів центрального банку.

Певним джерелом ресурсів є також обов’язкові резерви комерційних банків у центральному банку і внески у вигляді вкладів як комерційних банків, так і державних установ.

Емісія грошей може бути пов’язана і з необхідністю підкріплення касових резервів комерційних банків. З цією метою центральний банк може списати гроші з рахунка комерційного банку в центральному банку і на цю суму передати йому готівку.

159

Удеяких країнах центральний банк має також монополію на емісію монет, але їх карбуванням, як правило, займається міністерство фінансів.

Функція центрального банку як валютного центру проявляється, головним чином, у відповідних змінах курсу національної грошової одиниці. Здійснюється ця політика за рахунок так званих валютних інтервенцій. Вони полягають у тому, що центральний банк за рахунок створеного спеціального резерву купує іноземну валюту або, навпаки, продає її. Головним чином, ці операції пов’язані із забезпеченням певного курсу власної валюти, а також із впливом на експортні й імпортні операції. Останнє виявляється у тому, що зниження курсу національної валюти щодо іноземної стимулює експорт і стримує імпорт. При підвищенні курсу національної валюти все відбувається навпаки.

Центральний банк виступає також банком банків. Суть цієї функції – у наданні комерційним банкам кредитів, здійсненні розрахунків між ними, збереженні їх касових резервів, контролі за діяльністю банків. Кредити центрального банку комерційним банкам, як правило, являють собою кредити для підтримки їх діяльності. Центральний банк є кредитором останньої інстанції.

Участь центрального банку у розрахунковому обслуговуванні комерційних банків може мати різні форми, що залежить передусім від характерного для даної банківської системи поєднання централізованої платіжної системи і децентралізованої.

Централізована система передбачає здійснення міжбанківських розрахунків через рахунки комерційних банків, відкриті в центральному банку.

Децентралізована система передбачає два варіанти розрахунків:

- через приватні розрахунково-клірингові центри з проведенням остаточних розрахунків (сальдо взаємних міжбанківських вимог та зобов'язань) через центральний банк;

- через кореспондентські рахунки, які комерційні банки відкривають один у одного.

Убагатьох країнах світу, крім централізованої платіжної системи, функціонують децентралізовані системи. Наприклад, у США поруч з централізованою платіжною системою Fed Wire, що належить ФРС і за якою кожний федеральний резервний банк є водночас розрахунковою палатою для банків свого округу, функціонує децентралізована система міжбанківських клірингових розрахунків - CHIPS (Clearing House Interbank Payments System).

Незалежно від характеру і структури платіжної системи центральний банк в її організації та функціонуванні відіграє ключову роль, яка проявляється у різних напрямах його діяльності, а саме:

- розробленні нормативних документів, що регламентують порядок функціонування платіжної системи;

- організації і проведенні міжбанківських розрахунків;

160

-наданні комерційним банкам надкоротких кредитів (внутрішньоденних - daylight overdrafts і нічних - overnights) на завершення міжбанківських розрахунків;

-ліцензуванні спеціальних видів діяльності у сфері міжбанківських розрахунків, наприклад проведення міжбанківського клірингу;

-проведенні остаточних-розрахунків за операціями між учасниками розрахунково-клірингових центрів.

Центральний банк як банк з особливим статусом, виступаючи у ролі посередника у міжбанківських розрахунках, забезпечує:

-мінімізацію банківських ризиків;

-концентрацію, а водночас і оптимізацію надлишкових резервів комерційних банків;

-належний рівень безпеки системи розрахунків;

-ефективне регулювання грошового ринку завдяки отриманню оперативної та точної інформації про переміщення грошових коштів і стан банківських рахунків;

-нагляд за функціонуванням банківської системи в цілому, а також за діяльністю кожного банку окремо;

-оперативне застосування превентивних заходів щодо стабілізації фінансового стану банків-учасників ринку платіжних послуг;

-взаємодію системи міжбанківських розрахунків з процесинговими центрами системи масових електронних платежів, із системою обігу цінних паперів тощо.

Важливою функцією усіх центральних банків є функція банкіра уряду. Суть цієї функції полягає в тому, що центральний банк зберігає золотовалютні резерви країни, виконує розрахункові операції для уряду, обслуговує державний бюджет, а також виступає представником емітента при випуску державних цінних паперів урядом або урядовими організаціями.

У цілому, за своєю суттю ці операції однакові для різних країн. Проте деякі особливості все ж таки є. Так, скажімо, касове обслуговування державного бюджету нарівні з центральним банком здійснюють і окремі комерційні банки. Прикладом можуть бути США, де за певних обставин казначейство відкриває свої рахунки у великих комерційних банках.

Центральний банк кожної країни з ринковою економікою обслуговує державний борг. Він же дає кредити уряду в разі потреби і в межах. Передбачених законодавством країни. Щоправда, у державах з високо розвинутою ринковою економікою пряме кредитування дуже обмежене, а якщо й здійснюється – то у вигляді короткострокових позик. У деяких країнах таке кредитування взагалі заборонено.

Для НБУ одним з найважливіших завдань є накопичення і зберігання золотовалютних резервів країни. Після розпаду СРСР Україна нічого не отримала з золотих запасів колишньої імперії, тому проблема створення свого власного золотого запасу є першочерговою.