Деньги и кредит

61

переоціненим, що спонукало розраховуватися переоціненим грошовим металом, а недооцінений – скуповувати.

Це явище увійшло в економічну літературу як економічний закон Грешема-Коперника, суть його зводиться до того, що «гірші гроші» витискують з обігу «кращі».

Дія закону особливо чітко виявляється в умовах біметалізму. Однак він діє і в грошових системах, в яких є вільний обмін паперових грошей на золото. Особливо це помітно під час інфляції, коли гірші гроші (паперові) витискають з обігу кращі (золоті монети), які перетворюються в скарби.

З розвитком товарного виробництва зазначене протиріччя, об’єктивно закладене в біметалічній грошовій системі, стало гальмувати товарний обмін і привело до заміни її монометалізмом.

Однією з перших держав, що перейшла до золотого монометалізму, була Англія. Це відбулося десь у середині ХІХ ст. Єдиним грошовим металом визнавалося золото. Монети із срібла переходили в розряд неповноцінних. Після цього, а саме у 1867 р., міждержавною угодою, яку укладено в Парижі кількома країнами, золото визнавалося єдиною формою світових грошей. Ця система дістала назву Паризької валютної системи. Росія перейшла до золотого монометалізму після грошової реформи 18951897 рр.

Монометалізм, заснований на використанні золота як єдиного грошового металу, привів до формування грошової системи, що дістала назву

золотого або золотомонетного стандарту.

Золотомонетний стандарт найбільше відповідав вимогам капіталізму періоду вільної конкуренції, допомагав розвитку виробництва, кредитної системи, світової торгівлі і вивезенню капіталу. Цей стандарт характеризується наступними загальними рисами:

•у внутрішньому обігу країни знаходиться повноцінна золота монета,

азолото виконує всі функції грошей;

•дозволяється вільне карбування золотих монет для приватних осіб (звичайно на монетному дворі країни);

•неповноцінні гроші, що знаходяться в обігу (банкноти, металева розмінна монета), вільно та необмежене обмінюються на золоті;

•допускається вільне вивезення та ввезення золота та іноземної валюти і функціонування вільних ринків золота.

Функціонування золотомонетного стандарту потребувало наявність золотих запасів в центральних емісійних банках, які служили резервом монетного обігу, забезпечували розмін банкнот на золото, виступали резервом світових грошей.

В роки Першої світової війни зростання бюджетних дефіцитів, покриття їх позиками та зростаючим випуском грошей призвели до збільшення грошової маси в обігу, яка значно перевищувала за своїм обсягом золоті запаси емісійних банків, що ставило під загрозу вільний обмін паперових грошей на золоті монети. В цей період золотомонетний стандарт припинив своє існування в країнах, що воювали, а пізніше і в більшості

62

інших країн (крім США, де він протримався до 1933 р.): було припинено розмін банкнот на золото, заборонено вивезення його за кордон, золоті монети вийшли з обігу і перетворились на скарб. Після закінчення Першої світової війни, в умовах розвитку загальної кризи капіталізму, жодна капіталістична держава не змогла здійснити стабілізацію своєї валюти на основі відновлення золотомонетного стандарту.

Вході грошової реформи 1924-1929 рр. повернення до золотого стандарту було проведено у двох урізаних формах – золотозлиткового і золотодевізного стандартів.

При золотозлитковому стандарті, на відміну від золотомонетного, в обігу відсутні золоті монети та вільна їх чеканка. Розмін банкнот, як і інших неповноцінних грошей, проводиться тільки на золоті злитки. Іншими словами, можливість такого обміну могла реалізуватися тільки тоді, коли сума банкнот була достатньою для придбання стандартного злитка золота. Так, в Англії вартість стандартного зливку вагою в 12,4 кг дорівнювала 1700 фунтів стерлінгів, у Франції вартість зливку 12,7 кг дорівнювала 215 тисяч франків.

Вкраїнах, де державні запаси золота відносно невеликі (Австрії, Німеччині, Данії, Норвегії та ін.) був встановлений золотодевізний (золотовалютний) стандарт, при якому також відсутні золоті монети та вільна чеканка. Обмін неповноцінних грошей на золото проводився за допомогою обміну на девізи, тобто валюту країн із золотозлитковим стандартом. Таким шляхом зберігався непрямий зв'язок грошових одиниць країн золотодевізного стандарту із золотом. Підтримання стійкості курсу національної валюти здійснювалось методом девізної політики, тобто за допомогою купівлі та продажу національних грошей за іноземні в залежності від того, знижується чи підвищується курс національної валюти на ринках. Таким чином, при золотодевізному стандарті валюти одних країн ставились в залежність від валют інших. Золотодевізний стандарт, закріплений міжнародною угодою в Генуї в 1922 р., отримав назву Генуезької валютної системи.

Врезультаті світової економічної кризи 1929-1933 рр. (велика депресія) золотий стандарт був скасований в усіх країнах світу (наприклад, у Великобританії в 1931 р., в США – 1933 р., у Франції – 1936 р.) і встановилася система нерозмінного банкнотного обігу. Декілька країн на чолі з Францією спробували утримати золотий стандарт і утворили в 1933 р. золотий блок. Однак цей блок проіснував недовго і в 1936 р. розпався.

Створення у 1944р. Бреттон-Вудської світової валютної системи представляло собою встановлення системи міждержавного золотодевізного стандарту, по суті золотодоларового стандарту, для країн з вільно конвертованою валютою. Особливість золотодоларового стандарту полягала

втому, що він був встановлений лише для центральних банків, причому тільки одна валюта – долар США зберігала зв'язок із золотом. В зв'язку із скороченням золотого запасу уряд США з 1971 р. офіційно закінчив продаж золота за долари і золотодоларовий стандарт припинив своє існування.

63

Крах системи золотого стандарту аж ніяк не означає, що золоті монети цілком зникли з обігу. У ряді країн їх випускають, приурочив до визначних подій ( в Україні випущено декілька: «Оранта», «Т.Шевченко», «КиєвоПечерська лавра», «Київський псалтир») або на регулярній основі (в Австралії – коала, в Канаді – кленовий лист, у США – золотий орел, в Англії

– соверен, у Франції - наполеондор).

4.3. Паперово-грошові системи

З крахом золотого стандарту в переважній більшості країн склався новий тип грошової системи, який дістав назву паперового, або грошовопаперового. Цей тип характеризується тим, що в ньому роль загального еквівалента відіграє вже не товар, який має власну вартість і який саме відносно цієї вартості діє у сфері обміну, а товар, який своєї вартості не має. Центральний елемент цього типу грошової системи – паперові гроші. Паперові гроші – це номінальні знаки вартості, що заміщують в обігу повноцінні гроші і випускаються державою для покриття своїх витрат.

Паперові гроші мають свою вартість, пов’язану із затратами праці на виготовлення спеціальної паперової грошової стрічки, захистом їх від підробки, друкуванням, збереженням і т.ін. Ці витрати різні в різних країнах. Чим більше захищені від підробок ті чи інші паперові гроші, тим дорожче їх виробництво. Долар США, що має більше 40 ступенів захисту, потребує для свого виробництва відчутних витрат. На кожну тисячу банкнот у США витрачають по 60 доларів.

Наша національна валюта – гривня – спочатку (1992 р.) була надрукована за кордоном – у Канаді. Вона мала 17 ступенів захисту і обійшлась нам по 24,1 дол. За тисячу банкнот. Але вже в 1994 р. у Києві почала працювати власна фабрика Держзнака, що має найсучасніше друкарське устаткування і забезпечує випуск усієї необхідної кількості банкнот.

Однак власна вартість паперових грошей не йде ні в яке порівняння з їх номінальною вартістю, тобто з тією вартістю грошового товару, яку вони представляють. У цьому сенсі говорять про те, що паперові гроші не мають вартості.

Перші паперові гроші з’явилися в Китаї. Про це згадує відомий італійський мандрівник Марко Поло, який побував у Китаї наприкінці тринадцятого століття. Однак ці гроші не набули тоді поширення і їх ходіння припинялося щоразу, коли припинявся їх обмін на золото. Загальні умови товарного виробництва ще не вимагали тієї надзвичайно високої еластичності, яка властива паперовим грошам.

Відповідні умови для широкого використання паперових грошей, склалися тільки за капіталізму. Їх друге народження пов’язане з США, де в 1690 р. вони з’явилися у штаті Массачусетс. Пізніше паперові гроші з’являються в Англії і Франції, а в 1769 р. за правління Катерини ІІ вони вперше з’являються в Росії й одержують назву асигнацій. Асигнації за своєю

64

суттю були казначейськими білетами, що мали примусовий курс і не розмінювались на золото. Тільки після грошової реформи 1839-1843 рр. усі наявні асигнації (а це 596 млн. асигнаційних карбованців) були замінені на 170 млн. карбованців банкнот, які розмінювались на золото.

4.4. Створення грошової системи України

Своїм корінням грошова система України сягає ще в часи Київської Русі, грошима якої була гривня. Після татаро-монгольського ярма на значній частині нашої Батьківщини в обігу був російський рубль.

Перша спроба створення власної грошової системи в нашій країні відбулася ще в 1917 р. з проголошення Україною своєї незалежності. Спочатку було введено в обіг карбованці, випущені у вигляді купюр по 100 карбованців, а в 1918 р. була випущена гривня, що містила сто шагів.

Після отримання незалежності у 1991 р. перед Україною постало завдання створення власної грошової системи. Необхідність цього була викликана не тільки появою незалежної держави, а й тим, що в умовах прозорості кордонів і майже безконтрольного переміщення товарів і грошей між Україною та її найближчими сусідами всі негаразди у системі грошового обігу сусідів швидко поширювались і на нашу країну. Так, наприклад, величезна інфляція в Росії на початку 1990-х років призвела до того, що потік рублевої грошової маси направився в Україну спустошуючи і без того дефіцитний ринок нашої держави. До того ж Україна все більше відчувала нестачу рублевої маси, бо вже з вересня 1991 р. не отримувала рублевих надходжень від Центрального банку Російської Федерації.

На шляху створення власної грошової системи наша держава пройшла декілька етапів.

Перший етап почався 28 грудня 1991 р. з прийняттям Постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України про введення в

Україні купонів багаторазового використання. Це було викликано нестачею рублевої готівки і прагненням захистити свій споживчий ринок від тиску різкого зростання рублевої маси, що сталося через потужну емісію грошей у Росії. Купони виконували роль готівки і видавались поряд з рублями. Сума виплат у купонах спочатку в середньому складала 25 % місячного заробітку, а вже через декілька місяців усі 100 % свого доходу працівники одержували в купонах. Однак, така грошова система істотно ускладняла управління внутрішнім готівковим оборотом, організацію безготівкових розрахунків.

Другий етап становлення грошової системи України почався 12 листопада 1992 р., коли купон був уведений у безготівковий обіг і наша країна остаточно вийшла з рублевої зони. Указом Президента України Л.Кравчука єдиним платіжним засобом оголошено український карбованець, який у готівковому обігу був представлений купоном. Але не маючи власної фабрики держзнака, держава змушена на досить невигідних умовах друкувати ці купони в Канаді і Великобританії.

65

Основними результатами розвитку грошової системи України на цьому етапі були наступні:

1. Побудова власного емісійного механізму:

-створення Банкнотно-монетного двору НБУ;

-розробка дизайну, установлення номіналу, платіжних ознак, забезпечення системи захисту грошових знаків;

-розробка правил випуску в оборот, збереження, інкасації, вилучення з обороту готівки, ведення касових операцій.

2. Формування механізму регулювання НБУ пропозиції грошей:

-відпрацьовування механізму централізованого регулювання банківськими резервами;

-введення механізму рефінансування комерційних банків;

-розвиток операцій на відкритому ринку.

3.Розробка методики і методології грошово-кредитної політики НБУ, нагромадження досвіду практичного застосування інструментів грошово-кредитної політики.

4.Побудова національної платіжної системи:

-створення системи електронних платежів на міжбанківському рівні;

-розробка методичних документів по організації безготівкових розрахунків.

5. Формування механізму валютного регулювання:

-розвиток інфраструктури валютного ринку і формування методичних і організаційних умов здійснення операцій;

-порядок регулювання валютного курсу;

-створення механізму формування і використання золотовалютних резервів;

-формування звітності по платіжному балансу країни.

6. Розробка і застосування на практиці спеціальних заходів щодо подолання гіперінфляції.

Перераховані заходи дали можливість сформувати правові і організаційні основи національної грошової системи ринкового типу.

Третій етап пов'язаний з проведенням 2 – 16 вересня 1996 р. грошової реформи і введенням національної валюти – гривні. До того часу її введення декілька разів відкладалося через загальну економічну нестабільність у країні й потужні інфляційні процеси, що досягли свого піку в 1993 р. і тільки після цього пішли на спад.

На цьому етапі відбувається подальше удосконалювання механізмів і інструментів грошової системи, що були розроблені на попередньому етапі. Важливим було прийняття у травні 1999 р. Закону України «Про Національний банк України».

Уведення гривні означало завершення процесу становлення в Україні власної паперово-грошової системи.

66

4.5. Грошово-кредитна політика, її цілі та інструменти

Головним результатом функціонування грошової системи є розробка і реалізація грошово-кредитної політики.

Грошово-кредитна (монетарна) політика – це комплекс взаємозалежних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених суспільних цілей, заходів щодо регулювання грошового обігу, що здійснює держава через центральний банк.

Об’єктами монетарної політики виступають:

-пропозиція (маса) грошей;

-ставка відсотка;

-валютний курс;

-швидкість обороту грошей.

Головним суб’єктом грошово-кредитної політики є центральний банк, в Україні Національний банк України. Йому належить регулююча роль у розробці і реалізації монетарної політики. Крім того, у розробці грошовокредитної політики беруть участь інші органи державного регулювання економіки – Міністерство фінансів, Міністерство економіки, Уряд, Верховна Рада України.

Цілі монетарної політики можна розбити на 3 групи:

-стратегічні;

-проміжні;

-тактичні.

Стратегічними є цілі, що визначені як ключові в загальноекономічній політиці держави. Це може бути зростання виробництва, зайнятості, стабілізація цін, збалансування платіжного балансу. Кожна з цих цілей настільки важлива для суспільства, що владні структури можуть ставити перед собою завдання одночасно реалізовувати їх всі або їх частину. Однак за допомогою заходів тільки монетарної політики одночасно реалізувати всі неможливо через обмеженість і специфіку інструментарію Тому центральний банк вибирає в залежності від конкретної економічної ситуації одну із стратегічних цілей.

Проміжні цілі монетарної політики полягають у таких змінах визначених економічних процесів, що сприяють досягненню стратегічних цілей. Характерною рисою проміжних цілей є те, що установлюються вони на тривалі тимчасові інтервали, протягом яких можуть бути реалізовані і виявити свою ефективність. До проміжних цілей, наприклад, можна віднести пожвавлення ринкової кон’юнктури.

Тактичні цілі – це оперативні завдання банківської системи по регулюванню економічних показників, наприклад, грошової маси, процентної ставки, валютного курсу, для досягнення проміжних цілей. Ознаками тактичних цілей є їх короткостроковий характер, реалізація їх оперативними заходами винятково центральним банком, багатоаспектність, єдність.

67

Світова практика монетарної політики нагромадила значний досвід використання інструментів грошово-кредитного регулювання економічних процесів. Їх можна розділити на 2 групи:

-інструменти опосередкованого впливу на грошовий ринок і економічні процеси;

-інструменти прямого впливу.

До інструментів опосередкованого впливу відносяться:

-операції на відкритому ринку;

-регулювання норми обов’язкових резервів;

-процентна політика;

-рефінансування комерційних банків;

-регулювання курсу національної валюти.

До інструментів прямого впливу відносяться:

-установлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій;

-введення прямих обмежень на кредитування центральним банком комерційних банків;

-установлення обмежень чи заборони на пряме кредитування центральним банком потреб бюджету;

-прямий розподіл кредитних ресурсів між пріоритетними галузями, регіонами.

Основними індикаторами правильності монетарної політики і ефективності функціонування грошової системи в цілому є стабільність вартості грошей на товарних і валютних ринках і забезпечення економічних суб’єктів достатньою масою платіжних засобів.

В Україні існує проблема монетизації бюджетного дефіциту, яка полягає в пошуку коштів, достатніх для покриття (фінансування) перевищення бюджетних витрат над бюджетними доходами. Якщо необхідні засоби не будуть знайдені, уряд не зможе розрахуватися за своїми зобов’язаннями і виникне прострочена заборгованість його перед економічними суб’єктами (по заробітній платі, пенсіям і т.д.).

Мобілізувати необхідні для монетизації бюджетного дефіциту засоби можна декількома способами:

-збільшити оподаткування суб’єктів через підвищення податкових ставок, введення нових податків, скасування пільг;

-дозволити уряду (казначейству) випускати власні боргові зобов’язання (казначейські білети) у розмірі, достатньому для покриття бюджетного дефіциту і надати їм статус законного платіжного засобу;

-дозволити уряду випускати власні цінні папери і реалізовувати їх на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Найбільш доцільним з можливих способів монетизації бюджетного

дефіциту є шлях реалізації державних цінних паперів на вторинному ринку, оскільки він не змінює грошову масу і не ускладнює завдання, визначені в

68

монетарній політиці. Але цей шлях можливий тільки за умови, що бюджетний дефіцит не хронічний і не перевищує розмір ВВП.

Таким чином, грошова система забезпечує правову і організаційну базу для розробки і реалізації грошово-кредитної політики держави. Успішна реалізація цілей монетарної політики є одночасним свідченням ефективного функціонування грошової системи.

ТЕМА 5. ІНФЛЯЦІЯ І ГРОШОВІ РЕФОРМИ

5.1.Сутність і причини інфляції

5.2.Соціально-економічні наслідки інфляції

5.3.Інфляція в Україні та її особливості

5.4.Грошові реформи

5.5.Антиінфляційне регулювання

Ключові слова: інфляція, рівень інфляції, повзуча інфляція, галопуюча інфляція, гіперінфляція, збалансована інфляція, незбалансована інфляція, грошова реформа, деномінація, дефляція, антиінфляційні заходи, дефлятор ВВП

Перелік рекомендованої літератури: 1, 5, 6, 7, 10, 14, 17, 19, 21, 25, 26.

5.1. Сутність, види і причини інфляції

Одним із неодмінних атрибутів грошового обігу в країнах, де основу суспільного виробництва складає ринкова економіка, є інфляція.

Інфляція (від лат. Inflаtio - роздмухування) – це порушення грошового обігу, що виявляється у переповненні грішми сфери обігу. Це явище знаходить свій вияв у знецінюванні грошей. Уперше термін інфляція відносно порушень грошового обігу було застосовано у США в період громадянської війни 1861 – 1865 рр.

Зовнішнім виявом інфляції є підвищення цін – пряме відображення знецінювання грошей. Але хоч інфляція і виявляється в зростанні цін, однак це не означає, що будь-яке підвищення цін – це інфляція. Так, підвищення цін може бути викликано зміною вартості грошового металу внаслідок зниження витрат на його виробництво, масовим зменшенням довіри населення країни до національної валюти з огляду на ті чи інші конкретні політичні події. У цих випадках має місце зростання цін, але воно не пов’язане з переповненням каналів обігу грошима.

Як явище інфляція вже була відома в рабовласницькому суспільстві в умовах дії монетних грошових систем. Причиною знецінювання монет було навмисне зменшення в них грошового металу. Так, у Римській імперії імператором Семптимієм Севером у 198 р. вміст міді в срібних монетах було збільшено на 50-60 %, що призвело до знецінювання грошей і зростання цін.

69

Після відкриття Америки і масового напливу в XVI ст. в Європу золота й срібла, награбованого європейцями у народів Америки, ціни в Європі різко зросли. Але це явище визначалось факторами, що лежали за межами суспільного виробництва.

Інфляція була характерна для грошового обігу: Росії з 1769 р. по 1895 р. (за винятком періоду 1843-1853 рр.); США – у період війни за незалежність 1775-1783 рр. та громадянської війни 1861-1865 рр.; Англії – під час війни з Наполеоном на початку XIX ст.; Франції – у період Французької революції 1789-1791 рр. Особливо високих темпів інфляція набула у Німеччині після Першої світової війни, коли восени 1923 р. грошова маса в обігу досягла 396 квінтильйонів марок, а грошова одиниця знецінилась у трильйон разів. Наведені історичні приклади доводять, що інфляція не є породженням сучасності, а мала місце і в минулому. Але до скасування золотого стандарту інфляція була явищем спорадичним. А вже у XX ст.. з переходом до паперово-грошових систем інфляція стала частим і грізним явищем для економіки більшості країн.

Сучасній інфляції притаманний ряд відмінних особливостей. Якщо раніше інфляція носила локальний характер, то зараз – всеохоплюючий; раніше вона охоплювала певний період, тобто мала періодичний характер, а зараз – хронічний; сучасна інфляція знаходиться під впливом не тільки грошових, а й негрошових факторів. Таким чином, сучасна інфляція є наслідком дії багатьох факторів.

Щодо причин інфляції існує кілька теорій:

1.Теорія інфляції попиту, засновником якої був Дж.Кейнс. Він пов’язував інфляцію, перш за все, зі зростанням попиту і його переважанням над пропозицією.

2.Теорія інфляції витрат, суть якої у тому, що витрати виробництва суттєво зростають, передусім через позицію профспілок, які змушують роботодавців підвищувати заробітну плату за відсутності зміни або за меншої динаміки зростання попиту, а це, у свою чергу, змушує роботодавців підвищувати ціни.

3.Теорія монетаристів, засновником якої є М.Фрідмен. Він вважав інфляцію суто грошовим феноменом, а її основну причину пов’язував з відносно надмірною масою грошей порівняно з валовим внутрішнім продуктом.

4.Комплексний підхід, суть якого полягає в тому, що інфляція – це наслідок дії цілої низки причин, які лежать як у сфері грошового обігу, так і у сфері самого виробництва.

Чинники інфляції не діють окремо, вони неоднорідні і різні за своєю спрямованістю. До найбільш істотних причин інфляції належать:

- Емісія грошей, що викликає диспропорцію між реальною потребою народного господарства в грошах і реальною грошовою масою.

- Прискорення обороту грошей, що може бути викликано різними обставинами. До них належить, наприклад, широке впровадження системи

70

безготівкових розрахунків, застосування нової техніки у процесах, пов’язаних з організацією грошового обігу.

-Значне скорочення товарообігу, обумовлене, наприклад,

скороченням виробництва через кризовий стан економіки, неврожай або якесь стихійне лихо.

-Кредитна експансія, що стає причиною збільшення безготівкового грошового обігу, тобто емісії кредитних грошей. Вона може бути викликана депозитно-чековою емісією, здійснюваною комерційними банками. Але оскільки така емісія завжди обмежена можливостями банку, то ця причина якщо й буває, то має скоріше допоміжний характер. Головна причина, як правило, емісія, яка є наслідком певної політики центрального банку.

-Значне збільшення попиту (інфляція попиту), яке може бути викликане, наприклад, різким збільшенням заробітної плати, що не супроводжується таким самим або більшим за динамікою зростанням продуктивності суспільної праці. До такого ж наслідку може призвести також збільшення попиту, викликане мілітаризацією економіки, що знаходить своє вираження у зростанні військових замовлень держави.

-Кризові явища у виробництві базових матеріальних ресурсів.

Прикладом може бути енергетична криза, що почалася у світі в 1973 р. і була пов’язана, головним чином, з політикою країн-членів ОПЕК з обмеження видобутку нафти.

Чинники, які впливають на виникнення інфляції, можна класифікувати на внутрішні і зовнішні.

До внутрішніх чинників належать:

-високий рівень монополізації економіки (у монополістичних об’єднань з’являється реальна можливість штучно підвищувати ціни);

-значні обсяги розміщення державних цінних паперів (їх покупці – комерційні банки – дуже часто реагують на це випуском кредитних грошей під забезпечення державними цінними паперами, тим самим суттєво збільшують обсяг цих

платіжних засобів у загальній грошовій масі).

Зовнішніми чинниками інфляції є світові структурні кризи (сировинна, енергетична, валютна), валютна політика держав, спрямована на експорт інфляції в інші країни (як правило, через ціни імпортованих товарів), нелегальний експорт золота, валюти.

Отже, інфляція як багатофакторний процес – це прояв диспропорційності у розвитку суспільного відтворення, що обумовлено порушенням закону грошового обігу. Таким чином, глибинні причини інфляції знаходяться як в сфері обігу, так і в сфері виробництва, і дуже часто обумовлюються економічними і політичними відносинами в країні.

При інфляції капітал переміщується із сфери виробництва в сферу обігу, тому що там швидкість оборотності є значно вищою, що приносить великі прибутки, але одночасно й посилює інфляційні процеси (механізм інфляції само відтворюється, на його основі зростає дефіцит заощаджень,