Деньги и кредит

81

-розвиток ринкового механізму, оскільки саме ринок здатний найбільш ефективно і швидко відновлювати порушений з розвитком інфляційних процесів баланс між грошовою і товарною масою;

-проведення глибоко продуманої політики грошового регулювання, здійснюваного насамперед центральним банком країни і спрямованої на забезпечення оптимальної зміни грошової маси;

-скорочення бюджетного дефіциту до рівня, що не викликає

великомасштабних негативних змін в економіці країни. Історично сформувались два основних шляхи антиінфляційної

політики: політика регулювання попиту (дефляційна) та політика доходів. Дефляційна політика базується на методах обмеження грошового

попиту через грошово-кредитний та податковий механізми шляхом зниження державних видатків, підвищення відсоткової ставки за кредит, посилення податкового пресу, обмеження грошової маси тощо. Особливість дії дефляційної політики полягає у тому, що вона, як правило, викликає уповільнення економічного зростання, тому більшість урядів при її проведенні в 60-70-х роках виявляли стриманість в її проведенні або навіть відмовлялись від неї.

Політика доходів передбачає паралельний контроль над цінами та заробітною платою шляхом повного їх заморожування або встановлення меж їх росту. За соціальними мотивами цей вид антиінфляційної політики застосовується рідко. В той же час досвід використання політики доходів у США при президентові Ніксоні, у Великобританії при лейбористських урядах, а також в скандинавських країнах свідчить про обмеженість її результатів. По-перше, уповільнення зростання цін викликало дефіцит на деякі товари, по-друге, зростання цін стримувалось лише на деякий час, а із скасуванням обмежень знову прискорювалося.

Основні засади організації і здійснення антиінфляційної політики мають дещо узагальнений характер. Що стосується розробки і реалізації антиінфляційної політики, то в кожній окремій державі вона матиме свої особливості.

У світі вже накопичено певний досвід боротьби з інфляцією. Яскравим прикладом реалізації чіткої низки антиінфляційних заходів у країнах з розвинутою ринковою економікою стала політика президента США Р.Рейгана, яка отримала назву «рейганоміки». Її основні практичні заходи звелись до зменшення дефіциту державного бюджету США за рахунок скорочення перш за все непродуктивних витрат. Так, була скорочена чисельність державного апарату на 100 тис. чоловік. Адміністрація Рейгана відмовилась від державної підтримки таких малорентабельних галузей, як чорна металургія, що викликало хвилю злиття великих компаній, в результаті чого різко зросла конкуренція. Одночасно було вжито низку заходів з посилення мотивації до праці і проведено податкову реформу, яка дала змогу корпораціям направити значні кошти на збільшення виробництва продукції і

82

переоснащення виробництва. Конкретні заходи вживались щодо контролю за емісією грошей і швидкістю обігу грошової одиниці. Усе це дало свої позитивні результати, і вже в кінці 1980-х років інфляція в США знизилась до прийнятного рівня в 4-5 % річних.

Особливою формою боротьби з інфляцією, яку використовували деякі країни (Польща, Ізраїль), є "шокова терапія". Суть її полягає в стимулюванні розвитку ринкових відносин, вільному ціноутворенні, відмові від регулювання цін, суворому контролі за зростанням доходів (особливо заробітної плати) і, як результат, в зниженні (на початковому етапі) життєвого рівня населення. Але як показує практика при правильному підході шокова терапія виправдовує себе.

Досить цікавим є досвід боротьби з інфляцією в Бразилії. На початку 90-х років минулого століття президент цієї країни Ф.Коллор з метою подолання інфляції запровадив пакет надзвичайних економічних заходів, спрямованих на зменшення інфляції, що отримали назву «Нова Бразилія». В основу цих заходів покладено завдання звільнення грошового обігу від надлишкової грошової маси. З цією метою здійснено грошову реформу із заміною старої грошової одиниці на нову у співвідношенні 1:1. Але це торкнулось тільки готівкових грошей. Що ж стосується тих грошей, які були на рахунках у банках, то їх власники мали право отримати ці гроші, але в розмірі не більше 20 % від суми вкладу, або не більше визначеної суми. Решта вкладів концентрувалась у Центральному банку Бразилії і власник не мав права отримати ці гроші раніше 18 місяців. Щодо анонімних вкладів, їх власники повинні були для отримання грошей надати свідоцтва, що підтверджували легітимність джерел утворення таких коштів. Це відчутно відбилося на грошових нагромадженнях тіньового сектору економіки. Крім того, власники рахунків, на яких були суми, що перевищували встановлений урядом розмір, повинні були заплатити з неї певний податок у новій грошовій одиниці.

Вказана заходи уряду Бразилії призвели до заморожування банківських вкладів. Більша частина грошової маси (80 %) була вилучена з обігу на 18 місяців. Усе це дало позитивні наслідки. Інфляцію було приборкано, а в економіці почалось певне пожвавлення.

Особливості інфляційних процесів в Україні, Росії та інших країнах СНД передбачають спеціальні підходи до здійснення ефективної антиінфляційної політики. В зв'язку з цим необхідно здійснювати:

-розробку та втілення в життя комплексних державних програм розвитку економіки, в першу чергу галузей і підприємств, які сприяють становленню конкурентного, високотехнологічного та наукомісткого виробництва;

-проведення послідовної антимонопольної політики та створення широкої мережі економічної інформації для підприємств;

-посилення стимулів виробничого накопичення, включаючи субсидії, що здатні підтримати процес накопичення коштів у підприємців та населення;

83

-зміну структури виробничих фондів з метою розширення виробництва товарів народного споживання, тобто створення умов для переливу капіталу з однієї до іншої галузі суспільного виробництва;

-стимулювання кредитної та інвестиційної діяльності банків та обмеження покриття дефіциту коштів за рахунок банківського кредиту;

-вдосконалення податкової системи; особливу увагу приділяють регулюючій ролі податків;

-створення умов для припинення імпорту інфляції. З цією метою забезпечити перетворення закордонних доларових запасів у товари виробничого призначення, які, потрапивши у нашу країну, були б в змозі пожвавити інвестиційний процес;

-підвищення ефективності грошово-кредитної політики, яка повинна забезпечити тісний взаємозв'язок усіх елементів ринкового механізму товарно-грошових відносин.

Таким чином, мета антиінфляційної політики держави полягає в тому, щоб встановити контроль над інфляцією і досягти прийнятних її темпів для народного господарства. Важливим завданням в боротьбі з інфляцією є подолання економічного спаду, кризи неплатежів, зниження інвестиційної активності, формування стабільної ринкової інфраструктури. Оздоровлення економіки пов'язане з підтримкою пріоритетних галузей народного господарства, стимулюванням експорту продукції, виваженою протекціоністською політикою і валютною політикою, що сприяє вирішенню питань конкурентоспроможності вітчизняних товарів.

ТЕМА 6. ВАЛЮТНИЙ РИНОК І ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ

6.1.Поняття валюти. Валютний курс і способи його визначення

6.2.Валютний ринок та валютні операції

6.3.Поняття валютної системи. Міжнародні валютні системи

6.4.Валютне регулювання. Валютна політика НБУ

Ключові слова: валюта, золотий паритет, золоті крапки, девальвація, ревальвація, фіксований курс валюти, плаваючий курс валюти, конвертованість валюти, повна конвертованість валюти, часткова конвертованість, операція «СПОТ», форвардна операція, ставка ЛІБОР, валютний ризик, валютний СВОП, валютний блок, валютна зона, БреттонВудська валютна система, спеціальні права запозичення (CDR), Ямайська валютна угода, Європейська валютна система, європейська валютна одиниця (екю), ЄВРО, валютне регулювання

Перелік рекомендованої літератури: 1, 5, 6, 7, 9, 11, 17, 19, 23, 25, 26.

84

6.1. Поняття валюти. Валютний курс і способи його визначення

Валюта в широкому розумінні цього слова – це національна одиниця тієї чи іншої країни. Проте в практиці грошового обігу валютою називають грошові кошти, формування та використання яких прямо чи опосередковано пов’язано із зовнішньоекономічними відносинами, тобто грошову одиницю, яка виконує функції міжнародного платіжного і резервного засобу. У цій ролі можуть виступати як окремі національні валюти, так і колективні гроші, наприклад, екю або євро.

Валюту можна класифікувати за певними критеріями.

В залежності від емітентської належності валюти виділяють:

-національну валюту, яка представлена грошами, що емітуються національною банківською системою;

-іноземну валюту, виражену в грошах, що емітуються банківськими системами інших країн;

-колективну валюту, представлену особливими міжнародними грошовими одиницями, що емітуються міжнародними фінансово-кредитними установами і функціонують за міждержавними угодами (СДР, євро).

За режимом використання валюти поділяються на:

-конвертовані;

-неконвертовані.

Суть конвертованості валюти складається в можливості валюти однієї країни обмінюватись (повністю або частково) на валюти інших країн. Конвертованість валюти є показником рівня розвитку економіки і певною мірою є відображенням ступеня відкритості економіки, хоча відкритість економіки і не можна звести тільки до конвертованості валюти.

Неконвертованими є валюти, які неможливо вільно обміняти на іноземні валюти за ринковим курсом, їх ввіз та вивіз жорстко обмежуються. Такими, як правило, є валюти слаборозвинутих країн, або країн, які переживають глибоку і хронічну економічну і фінансову кризу.

Конвертованими є валюти, які вільно обмінюються на валюти інших країн, за курсом, що формується у встановленому порядку, і вільно вивозяться і ввозяться через кордон. Конвертованість – надзвичайно важлива, визначальна якісна риса валюти.

За ступенем конвертованості розрізняють валюти:

•вільно конвертовані;

•частково конвертовані.

Вільна або повна конвертованість валюти означає можливість її вільного обміну на іноземну валюту для всіх власників (як резидентів, так і нерезидентів) і за всіма операціями. Вільно конвертовану валюту називають резервною валютою, так як у такій валюті центральні банки інших країн накопичують та зберігають резерви коштів для міжнародних розрахунків.

На даний момент повністю конвертованих валют у світі близько 20, зокрема це валюти таких країн, як США, Канада, Японія, Кувейт, Австралія, а також колективна валюта євро.

85

Частково конвертована валюта – національна валюта країн, в яких застосовуються валютні обмеження для певних суб’єктів та за окремими видами обмінних операцій. До останніх належать перш за все платежі за поточними (наприклад, торгівля товарами і послугами, виплата прибутків, дивідендів) і капітальними операціями.

Так, часткова поточна конвертованість означає, що обмін національної валюти на іноземну здійснюється тільки за зовнішньоторговельними операціями. Це означає можливість без обмежень здійснювати експорт та імпорт товарів та послуг. Слід зазначити, що вступ країни до МВФ зобов’язує країну зняти всі обмеження щодо міжнародних платежів, які пов’язані з поточними операціями.

Конвертованість за капітальними операціями означає відсутність обмежень на платежі, пов’язані з рухом капіталу (прямі та портфельні інвестиції, кредити тощо). Необхідність вводити обмеження щодо платежів, пов’язаних з капітальними операціями може викликатись потребою зупинити або обмежити відплив капіталу з країни.

Якщо, обмеження в конвертованості валюти стосуються певних суб’єктів (власників валюти), то розрізняють зовнішню і внутрішню конвертованість.

Зовнішня конвертованість являє собою такий режим обміну національної валюти на іноземну, який поширюється лише на іноземців (нерезидентів).

За внутрішньої конвертованості таким правом обміну валюти користуються тільки резиденти, а що стосується нерезидентів, то для них зберігається режим неконвертованості. Для забезпечення внутрішньої конвертованості країни необхідно нагромадити певні валютні резерви, наблизити ціни на внутрішньому ринку до цін світового ринку тощо.

Що стосується України, то у 1997 р. вона підписала відповідну статтю МВФ, згідно з якою взяла на себе зобов’язання усунути будь-які обмеження на перекази і платежі за поточними операціями, тобто ввела часткову конвертованість своєї національної валюти.

Національна валюта більшості країн, особливо тих, чия валюта не є конвертованою в процесі міжнародних обмінних операцій, повинна мати свій курс, тобто співвідношення, за яким вона обмінюється на іншу валюту.

Отже, валютний курс – це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни або в міжнародній грошовій одиниці.

Установлення курсу називається котируванням валюти. При котируванні валют вказується курс продавця, за яким банки продають валюту, і курс покупця, за яким банки купують цю валюту.

Валютний курс, так само, як і ціна будь-якого звичайного товару, має свою вартісну основу та коливається залежно від попиту та пропозиції.

На практиці користуються різними визначеннями курсу: офіційним, ринковим, аукціонним, курсом клірингових валют та інш.

86

Валютний курс забезпечує зв'язок національної валюти з іншими валютами і дає змогу здійснювати порівняння основних макроекономічних показників однієї країни (продуктивності праці, темпів економічного зростання та інш.) з такими самими показниками в інших країнах. Нині валютний курс визначається купівельною спроможністю конкретної валюти. Купівельна спроможність валюти – це сума товарів та послуг за їх цінами, які можна придбати за національну грошову одиницю.

В умовах золотого стандарту валютний курс базувався на золотому паритеті. Золотий паритет – відношення вагової кількості чистого золота, що містилося в двох грошових одиницях, які обмінювалися одна на одну. Наприклад, якщо в 20-ті рр. минулого століття долар містив 1,5 г золота, а фунт стерлінгів майже 7,5 г, то золотий паритет визначався у співвідношенні 5:1. На цій основі формувався і курс валюти, який міг відхилятись від золотого паритету на відносно невелику величину. Ці відхилення не могли бути значними, вони обмежувалися витратами, пов’язаними із транспортуванням золота за кордон з метою обміну його на необхідну валюту або здійснення прямих платежів і не перевищували 1 % від золотого паритету у кожний бік. Межі такого відхилення називаються золотими крапками. Купівельна спроможність однієї валюти стосовно до іншої досить точно відображалась у валютному курсі. При більш-менш помітному відхиленні валютного курсу від золотого паритету починалося стихійне переливання золота з однієї країни в іншу, що врешті-решт призводило до вирівнювання валютного курсу. При зниженні курсу валюти даної країни до її нижчої крапки починався вивіз (експорт) золота, при підвищенні курсу до верхньої золотої крапки починався ввіз (імпорт) золота до країни.

Коли національні грошові системи стали паперовими, а гроші не розмінювалися на золото, національна валюта втратила ту основу, що давала можливість точно зіставити її купівельну спроможність з купівельною спроможністю інших валют. За таких обставин виникла реальна можливість суттєвого відхилення курсу валюти від її реальної купівельної спроможності. Валюти окремих країн мають занижений курс, а інших – завищений. За розрахунками фахівців, відхилення курсу від реальної купівельної спроможності для промислово розвинених країн становить близько 40 %, а таке завищення курсу викликає відповідне заниження курсу національних валют слаборозвинених країн як їх порівняти з валютою провідних країн.

На сучасному етапі єдиного механізму встановлення валютного курсу немає. Один з методів визначення валютного курсу ґрунтується на порівнянні вартості споживчого кошика (стандартний набір товарів та послуг) різних країн за один і той самий період часу. Так, наприклад, курс гривні до російського рубля можна визначити, як відношення вартості споживчого кошика в гривнях до вартості споживчого кошика в рублях.

Інший спосіб визначення валютного курсу полягає у порівнянні національного валового внутрішнього продукту, виміряного в національній одиниці (наприклад у гривні) і в якійсь іноземній валюті (наприклад у

87

рублях). Але цей метод значно складніший, бо важко обрахувати весь внутрішній продукт країни в цінах іншої держави.

Також існує метод зіставлення ефективних витрат виробництва. До них зараховують заробітну плату (V), показник продуктивності праці (PR), норму відсотка ® та земельну ренту (ЗR). Однією з формул визначення курсу валюти однієї країни (країна А) до валюти іншої країни (країна Б) може бути формула:

Курс валюти країни А до валюти країни Б =VБ PRА .

VА PRБ

Досить часто валютний курс визначається на основі відношення двох валют до валюти третьої країни. Наприклад, якщо нам потрібно визначити курс гривні до російського рубля, то спочатку візьмемо відношення як гривні, так і рубля до якоїсь однієї валюти, скажімо, до долара. Наприклад, 7,00 грн. дорівнюють 1 дол.США. У той же час 35,00 рублів дорівнюють 1 дол. США. Тоді курс гривні до рубля буде дорівнювати:

1 гривня = 35,00 : 7,00 = 5,00 російським рублям.

У такий спосіб часто визначають курс валюти в операціях на міжбанківському ринку.

З прийняттям Ямайської валютної угоди було знято заборону на приватні операції зі шляхетними металами, що привело до потужного розвитку ринку золота. Це відкрило можливість визначати курс валюти з урахуванням ціни такого товару, як золото. Так, ціна унції золота на Лондонській біржі дорівнює 377 дол. США, 735 фунтів стерлінгів, 40764 єни. Якщо взяти за одиницю ціну золота в доларах, то 1 дол. Буде дорівнювати 1,95 фунта стерлінгів і 132 єнам. Так визначається реальний масштаб цін.

Курс валюти залежить не тільки від купівельної спроможності певної валюти на даний момент порівняно з купівельною спроможністю валюти іншої країни. Він може помітно коливатися залежно від цілої низки чинників. Серед них слід назвати:

-зміну обсягів ВВП;

-стан платіжного балансу країни;

-темпи інфляції;

-внутрішню та зовнішню пропозицію грошей;

-норму відсотка;

-рівень доходів за цінними паперами;

-перспективи політичного розвитку;

-державне регулювання валютного курсу;

-розміри та інтенсивність спекулятивних валютних операцій.

Валютні курси постійно змінюються. Залежно від способу зміни валютного курсу розрізняють їх два основних види: фіксований і плаваючий (гнучкий).

Фіксований курс валюти – це такий курс, який на певний термін (від місяця до кількох років) установлюється як незмінний, незалежний від поточних змін у попиті та пропозиції валюти. Як правило, центральний банк установлює такий курс стосовно до якоїсь провідної валюти (якщо грошова

88

одиниця даної країни «прив’язана» до валюти іншої країни) або до колективної валюти. Зміна фіксованого курсу здійснюється офіційно шляхом підвищення курсу національної валюти (ревальвація) або його зниження (девальвація).

Фіксований курс може мати певні різновиди. Так, за умов дії золотого стандарту офіційні курси фіксувалися в золотому паритеті. На даний час фіксовані курси можуть базуватися на договірній основі. Так, Європейська валютна система характеризувалася тим, що згідно з угодою про її створення валютні курси країн-членів фіксувалися в межах дозволеного коливання (+ 2,5 %). Певним варіантом таких фіксованих курсів можна назвати систему фіксації валютних курсів, за якої курс змінюється відповідно до заздалегідь визначених критеріїв. Різновидом фіксованого курсу є режим різних курсів для окремих операцій.

Фіксований валютний курс найбільш доцільний за умов внутрішніх кризових ситуацій в нестабільній економіці, тому що забезпечує нижчі темпи інфляції, стабільні умови для зовнішньоекономічної діяльності, створює можливість прогнозувати розвиток ситуації в країні.

Плаваючий валютний курс – це такий режим валютного курсу, за якого він змінюється під впливом попиту і пропозиції. Він має свої підвиди:

-вільно плаваючий курс, який не залежить від валютного курсу будьякої країни (у вільному плаванні знаходиться тільки валюта декількох найбільш економічно могутніх країн світу);

-валютний коридор, коли центральний банк установлює верхню і нижню межу можливих коливань національної валюти (в Україні в 1997 р. було введено перший валютний коридор для долара США в межах 1,7-1,9 гривні за долар, а всього в Україні було встановлено 4 валютні коридори);

-режим спільного плавання, коли країни – члени певного угрупування разом змінюють курси своїх валют щодо валют країн, які не входять у цю групу (таке спільне плавання дає змогу підтримувати певне відносно стабільне співвідношення своїх валют у межах угрупування);

-режим регульованого плаваючого курсу, коли країна свій плаваючий курс певною мірою коригує (це досягається через здійснення валютних інтервенцій з метою не допустити значних,

небезпечних для економіки коливань курсу).

Плаваючи курси більше, ніж фіксовані, відповідають суті ринкових відносин.

Валютний курс постійно змінюється під впливом різноманітних факторів. Це може негативно впливати на стан грошового обігу і в цілому на стан економіки. Тому держава намагається за допомогою свого центрального банку здійснювати регулювання валютного курсу. Таке регулювання забезпечується застосуванням декількох методів:

-валютна інтервенція;

-операції центрального банку на відкритому ринку;

89

-облікова (дисконтна) політика і політика обов’язкових резервів;

-пряме втручання держави у процес курсоутворення.

Валютна інтервенція - це пряме втручання центрального банку країни у функціонування валютного ринку через купівлю-продаж іноземної валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці. Валютну інтервенцію центральний банк застосовує тоді, коли необхідно в короткостроковому періоді змінити курс валюти (підвищити його або навпаки знизити). Причини конкретної спрямованості валютної інтервенції досить різноманітні, але найчастіше це пов’язано зі змінами в платіжному балансі країни. Наприклад, якщо платіжний баланс має від’ємне сальдо, а у держави сильні експортні позиції, то вона може здійснити валютну інтервенцію, спрямовану на зменшення курсу власної валюти для підвищення можливостей для експорту.

Для здійснення валютної інтервенції, як правило, утворюють спеціальний фонд. Його джерелом можуть бути як власні резерви центрального банку, так і кредитні ресурси міжнародних валютних фінансових установ або спеціальних фондів певних валютних союзів.

На зміну курсу валюти суттєво впливають і операції центрального банку на відкритому ринку, які зводяться до купівлі-продажу цінних паперів. Такі операції теж істотно впливають на зміну курсу, бо продаж на внутрішньому ринку іноземних цінних паперів, деномінованих, скажімо, в доларах, призводить до зменшення пропозиції національної валюти, а відтак, і до зміни співвідношення попиту і пропозиції на неї на користь попиту. Це підвищує курс валюти тієї держави, в якій центральний банк здійснює згадані операції.

Досить помітно впливає на зміну курсу і дисконтна (облікова) політика – зміна облікової ставки центрального банку з метою регулювання валютного курсу шляхом впливу на рух короткострокових капіталів. Якщо держава суттєво підвищує дисконтну ставку, то це приваблює іноземний капітал і він надходить у країну. Його збільшення може помітно вплинути на стан платіжного балансу, поліпшуючи його, і водночас на валютний курс, оскільки пропозиція іноземної валюти зросте.

Дещо по-іншому діє така модель впливу на валютний курс, як політика центрального банку в плані зміни норми обов’язкових резервів. Зменшення норми резервів приводить до збільшення грошової маси, підвищення ліквідності банківських активів і сприяє зростанню пропозиції національної валюти. Унаслідок таких дій може зменшитись курс національної валюти щодо іноземної.

6.2. Валютний ринок та валютні операції

Постійне посилення міжнародних економічних зв’язків за умови наявності в кожній країні національної валюти вимагає під час товарообмінних операцій обміну однієї валюти на іншу. Це і є передумовою формування й дії валютного ринку.

90

Валютний ринок – це сектор грошового ринку, на якому здійснюється купівля-продаж іноземної валюти за національну валюту країни на основі попиту та пропозиції.

Об’єктом купівлі-продажу на цьому ринку виступають валютні цінності, як правило, це іноземна валюта окремих країн (американський долар, японська єна тощо), різні види колективних валют та різні платіжні засоби (чеки, векселі, сертифікати і т.ін.) і цінні папери (акції, облігації), які деноміновані в іноземній валюті.

Суб’єктами валютного ринку є:

-підприємці, які купують і продають валюту для забезпечення своєї комерційної діяльності (імпортери, експортери);

-інвестори, які вкладають свій або позичений капітал у валютні цінності з метою одержання процентного доходу;

-спекулянти, які постійно купують-продають валюту з метою одержання доходу від різниці в її курсі;

-хеджери, які здійснюють операції на валютному ринку для захисту від несприятливої зміни валютного курсу;

-посередники: банки, брокерські контори, біржі тощо.

Ціною на валютному ринку є валютний курс.

В основі функціонування й розвитку валютного ринку лежить саморегуляція, яка дозволяє постійно балансувати протилежні інтереси покупців і продавців валюти і задовольняти ці інтереси з урахуванням змін як в економіці конкретних країн, так і в кон’юнктурі світового ринку.

Але наявність і дія механізмів саморегуляції не означає повної стихійності валютного ринку. Цей ринок має своє правове поле, особливістю якого є те, що воно визначається не тільки законодавством тієї чи іншої країни, а й міжнародними нормами. Прикладом може бути Статут МВФ, окремі статті якого містять певні норми стосовно валюти і її руху.

Валютні ринки певним чином класифікують:

- Залежно від організації торгівлі: біржовий і позабіржовий.

На біржовому ринку торгівля валютою здійснюється на валютній біржі. Позабіржова валютна торгівля здійснюється, коли продавці і покупці валюти вступають у прямі зв’язки між собою. Сучасні засоби зв’язку й електронні інформаційні технології дають змогу зробити це значно швидше і дешевше, ніж через біржу. Тому на секторі біржового ринку зосереджуються переважно окремі валютні операції, технологія здійснення яких передбачає централізоване виконання через біржу (ф’ючерсні, опціонні).

-За характером операцій: ринок конверсійних операцій, ринок депозитно-кредитних операцій.

На ринку конверсійних операцій купівля-продаж здійснюється в традиційній формі, переважно на еквівалентних засадах шляхом обміну рівновеликих цінностей, представлених різними валютами. На цьому ринку формується валютний курс.

Ринок депозитно-кредитних операцій – це досить специфічний сектор валютного ринку, на якому купівля-продаж валюти має умовний