Деньги и кредит

161

Україна вже в перші роки незалежності налагодила видобуток і переробку власного золота і вже в 1997 р. отримала перший зливок золота, який було відлито у формі малого герба України.

Складовою частиною цієї функції НБУ є також накопичення валютних резервів. Вони відіграють надзвичайно важливу роль у забезпеченні стабільності гривні та у вирішенні ряду ключових проблем організації і функціонування грошового обігу в країні. Для цього використовують валюти тих країн, які мають на сьогодні відносно надійну грошову систему і валюта яких характеризується конвертованістю й достатньою стабільністю. До таких валют нині належить долар США, англійський фунт стерлінгів і деякі інші валюти, а також колективна валюта євро.

Досить складними для НБУ є й операції з обслуговування Державного бюджету України. Загальна схема цього обслуговування до 1993 р. будувалась на технології, що мала місце в колишньому СРСР. Вона полягала в тому, що виконання місцевих бюджетів здійснювалось у межах реальних надходжень, а виконання державного бюджету – на кредитній основі, тобто методом авансування. Це призводило до автоматизму в кредитуванні витрат Державного бюджету з усіма негативними наслідками від такого принципу. З 1993 р. увесь державний бюджет став виконуватись за реальними надходженнями. Щоб оптимізувати цей процес було створено Казначейство Міністерства фінансів України, функції якого полягають саме в безпосередньому обслуговуванні державного бюджету.

В умовах сучасної ринкової економіки надзвичайно важливою функцією центрального банку є функція кредитно-грошового регулювання економіки. Її важливість пов’язана з тим, що головним у реалізації монетаристської політики щодо розвитку сучасного суспільного виробництва є саме центральний банк. При цьому свої основні важелі з регулювання кредитно-грошової сфери, а через неї й усієї економіки, він застосовує насамперед до комерційних банків, які вже безпосередньо впливають своїми діями на суб’єктів господарювання.

У світовій практиці щодо регулювання економіки, яке здійснюють центральні банки, нагромаджено певний досвід і, незважаючи на деякі особливості в організації самого регулювання залежно від конкретної країни, вони досить схожі за своєю суттю. У цілому всі методи регулювання, як правило, ділять на загальна й специфічні. У сукупності загальних методів найбільш поширені:

-встановлення й зміна норми обов’язкових резервів;

-встановлення й зміна облікової ставки;

-операції на відкритому ринку.

До специфічних методів реалізації регулюючих функцій належить ціла низка заходів, спрямованих на вирішення конкретних, часто вузькоспрямованих завдань. Так, центральний банк може встановлювати певну межу відсотка за кредитами, здійснювати обмеження з окремих операцій, удаватись до встановлення диференційованих обмежень для різних банків тощо. Ці методи досить ефективні, бо вони спрямовані, як правило, на

162

вирішення конкретних проблем у кредитно-грошовій сфері. Але в той же час ці методи мають і негативний бік, бо вони виливаються у певні селективні обмеження, що стосуються не всіх, а тільки окремих банків або їх груп і тому погіршують умови для клієнтів комерційних банків, бо порушують умови конкуренції між ними.

До найбільш важливих методів регулювання кредитно-грошових відносин, які здійснює центральний банк, належить визначення норми обов’язкових резервів, які комерційні банки повинні тримати в центральному банку. Ця функція виступає як одна із функцій контролю за діяльністю комерційних банків, але за своєю значимістю вона виходить за межі регулювання самої банківської системи і виступає певним інструментарієм регулювання всього суспільного виробництва.

Обов’язкові резерви – це ті кошти комерційних банків, які вони зобов’язані передати в центральний банк, можливість розпорядження якими для них дуже обмежена або взагалі відсутня.

Уперше норму банківських резервів уведено в практику в США ще в 1863 р. з утворенням національних банків. Спочатку ці резерви відігравали роль страхових, їх норма залишалася незмінною і тільки з 1935 р. центральним банком США була введена практика зміни нормативу обов’язкових резервів.

Досвід США досить швидко поширився і в Європі. У 1948 р. такі резерви були введені в Німеччині, у 1961 р. – у Великобританії, у 1979 р. – у Франції. Норма обов’язкових резервів використовується центральним банком найчастіше для регулювання грошової маси, забезпечення певного рівня ліквідності активів комерційних банків, а також здійснення певної кредитної політики. Так, підвищуючи ставку обов’язкових резервів, центральний банк відволікає частину ресурсів комерційних банків, скорочуючи тим самим і їх можливості в кредитуванні суб’єктів господарювання. При зниженні цієї ставки відбувається зворотний процес.

Найчастіше такий інструментарій використовується для зменшення циклічних коливань: на фазі депресії норми знижуються, на фазі підйому – підвищуються.

Найчастіше базою для розрахунків обов’язкових резервів є пасиви банку. При цьому використовуються як загальна їх сума, так і окремі частини (наприклад, у Франції загальною базою для визначення норми резервів є обсяги кредитування, які здійснює комерційний банк).

Рівень норми обов’язкових резервів може бути різним. У таких країнах, як Австрія та Італія ця норма сягає близько 25 %. У той же час в Японії у післявоєнний період вона коливалася у межах від 2,5 до 0,1 %, а у Великобританії - приблизно 0,5 %.

В останні роки помітною стала практика зменшення норми обов’язкових резервів і навіть відмови від цього інструменту грошовокредитної політики (так, відмовились від нього Бельгія, Данія, Швеція, а Франція зменшила норму до 1 %). Це визвано тим, що зменшення резервів посилює позиції комерційних банків, робить їх більш

163

конкурентоспроможними, що важливо в умовах високого рівня відкритості економіки.

Другою важливою тенденцією в розвитку такого важеля стає обмеження норми цих резервів. Це дає можливість комерційним банкам більш упевнено розробляти стратегію свого розвитку.

В Україні норму обов’язкових резервів визначають залежно від характеру залучених ресурсів і від форми валюти, сама норма становить в середньому від 5 до 10 %. Обсяг коштів, що виконують функцію обов’язкових резервів і акумулюються на кореспондентському рахунку даного банку в НБУ, переглядається щодекади.

Одним із важливих напрямів впливу центрального банку на діяльність комерційних банків і в цілому на грошовий обіг є встановлення і зміна облікової ставки.

Облікова ставка – норма відсотка, яку встановлює центральний банк і яка визначає ціну наданих комерційним банкам кредитних ресурсів під облік векселів. Певним різновидом цих дій є встановлення ломбардної ставки та ставки при наданні кредитів під заставу цінних паперів.

Облікова ставка може коливатися у досить широких межах. Якщо вона підвищується, то можливість одержання комерційним банком кредиту в центральному банку погіршується.

Досить поширеним методом регулювання економіки виступають операції на відкритому ринку. Їх зміст полягає в купівлі або продажу державних цінних паперів з метою впливу на динаміку кредитних операцій комерційних банків. Механізм цього впливу полягає в тому, що центральний банк зменшує (при продажу цінних паперів комерційним банкам) обсяг їх власних ресурсів і тим самим зменшує їх можливості у здійсненні кредитування.

Операції, які може здійснювати центральний банк на відкритому ринку дуже гнучкий інструмент грошово-кредитного регулювання. Це пов’язано з тим, що завжди є можливість виправити помилку, якщо вона допущена, шляхом зворотної операції. Поширеним варіантом здійснення таких операцій є РЕПО – операція під заставу цінних паперів з їх зворотним викупом (в Україні ці операції здійснюються з 1997 р.).

Крім розглянутих основних функцій, центральні банки виконують ще й додаткові функції, які сприяють реалізації їх призначення. Вони здійснюють аналіз і прогнозування економічної ситуації в країні на макрорівні, моніторинг стану реального сектора економіки на мікрорівні, складають банківську та монетарну статистику, інформують громадськість та дають роз'яснення щодо монетарної політики, представляють інтереси держави у взаємовідносинах з центральними банками інших держав, з міжнародними валютно-фінансовими організаціями і банками.

164

10.3. Грошово-кредитна політика НБУ

Грошово-кредитним відносинам у ринковій економіці відведено надзвичайно важливу роль. Будь-яке їх порушення призводить до небажаних наслідків у суспільному виробництві.

Грошово-кредитна політика - це комплекс заходів та монетарних інструментів, за допомогою яких НБУ передбачає здійснювати управління грошовим обігом, забезпечуючи економічну та фінансову стабільність, які є основою стабільності національної валюти.

Стратегічні цілі грошово-кредитної політики такі:

-забезпечення можливостей для ефективного функціонування суспільного виробництва;

-досягнення економічного зростання.

Реалізація стратегічних цілей грошово-кредитної політики в сучасних умовах може базуватися на двох основних теоретичних моделях, розроблених західною економічною наукою. Це кейнсіанська модель (в основу якої покладено тезу про те, що вирішальним елементом при забезпеченні грошово-кредитної політики є рівень відсотка за кредитами, зміна якого впливає на обсяги валового продукту) і монетаристська (в її основу покладено тезу про наявність безпосереднього зв’язку між пропозицією грошей і змінами у ВВП).

Крім стратегічних цілей, грошово-кредитна політика відображає й поточні. Головною серед них є забезпечення стабільності національної грошової одиниці. Досягнення цієї мети пов’язано з формуванням низки конкретних завдань, визначення яких залежить від певної кількості різноманітних чинників.

Насамперед ця політика повинна спрямовуватись на послаблення негативних наслідків, яких завдає економіці та чи інша фаза промислового циклу. Відносно цього центральний банк, реалізовуючи свою грошовокредитну політику, найчастіше вдається до таких дій на грошовому ринку, які скорочують грошову масу, або збільшують її.

Так, в умовах високого рівня інфляції або за дуже високих темпів економічного зростання грошово-кредитна політика набуває рис рестрекційної. Цю політику ще називають політикою «дорогих грошей», вона спрямована на те, щоб за допомогою зменшення в обігу грошової маси, обмеження обсягу кредитних операцій і підвищення норми відсотка зменшити рівень інфляції або зменшити економічне піднесення для пом’якшення гостроти коливань між протилежними фазами промислового циклу.

Навпаки, коли країна виходить з кризового стану, тоді політика центрального банку спрямована на протилежне, а саме: на збільшення маси грошей в обігу, зменшення рівня позичкового відсотка, збільшення обсягів кредитування. Така політика має назву експансіоністської або політики «дешевих грошей».

165

На формування тактичних цілей грошово-кредитної політики впливає також такий фактор, як ступінь відкритості економіки. Занадто велика відкритість зводить нанівець можливості країни щодо забезпечення стабільності грошей.

Визначальною метою грошово-кредитної політики України є забезпечення стабільності національної грошової одиниці.

Перший етап у формуванні та реалізації грошово-кредитної політики НБУ починається з 1991 р. Протягом 1991-1993 pp. НБУ не мав можливості проводити незалежну ефективну монетарну політику. З дозволу Верховної Ради уряд за рахунок прямих емісійних кредитів НБУ практично повністю фінансував дефіцит державного бюджету.

Крім того, за завданням уряду НБУ надавав кредити комерційним банкам для підтримки вітчизняних підприємств, більшість з яких були потенційними банкрутами. Кредити надавались за пільговою процентною ставкою, що була нижчою від офіційної ставки НБУ, а тим паче нижчою від рівня інфляції. Наслідком експансійної політики НБУ стали гіперінфляція та катастрофічний спад виробництва. Протягом 1993 р. грошова маса зросла у 19 разів, ціни більше як у 100 разів. Реальний обсяг ВВП скоротився у 1993 р. майже на 14%, а у 1994 р. ще більше - на 23%.

З 1994 р. НБУ взяв курс на гальмування темпів інфляції, досягнення стабілізації банківської системи і проведення грошової реформи. Період 1994-1997рр. характеризувався введенням у дію ринкових інструментів грошово-кредитного регулювання і поступовою відмовою від інструментів адміністративного характеру (селективної політики адресного рефінансування комерційних банків, установлення для банків "кредитних стель", що обмежують їх кредитні можливості, регулювання процентної політики комерційних банків тощо). У кредитні відносини з комерційними банками НБУ запроваджує кредитні аукціони, ломбардні кредити, операції з цінними паперами на умовах угоди РЕПО.

Починаючи з 1994р. НБУ встановлює офіційну процентну ставку на позитивному рівні відносно темпів інфляції. Середньозважена річна процентна ставка НБУ у 1994 р. дорівнювала 226% і була найвищою за всі роки існування банку.

Норма обов'язкових резервів у цьому ж році була установлена на рівні 15% від суми залучених банками коштів. Водночас з метою підтримання української валюти, підвищення привабливості заощаджень у національній валюті НБУ поступово вводить обов'язкове резервування коштів, залучених банками в іноземній валюті.

Наприкінці 1994р. були відновлені торги на Українській міжбанківській валютній біржі й офіційний курс українського карбованця став визначатися за результатами торгів на біржі. Проводячи політику керовано-плаваючого курсу, НБУ шляхом валютних інтервенцій підтримував відносну стабільність обмінного курсу національної грошової одиниці. У 1995 р. уряд запровадив емісію державних цінних паперів для покриття

166

дефіциту державного бюджету. Поступово змінювалась структура джерел фінансування бюджетного дефіциту - зменшувалась частка кредитів НБУ.

Наслідком загальноекономічної політики держави, зокрема рестрикційної політики НБУ, зваженої курсової політики, позитивних змін у сфері державних фінансів і вдало проведеної грошової реформи стало відчутне зниження темпів зростання грошової маси та інфляції. Протягом 1997 р. грошова маса зросла на 34%, ціни - на 10%. Знизились темпи падіння реального обсягу ВВП. У 1997 р. реальний обсяг ВВП скоротився на 3%. Курс гривні знизився лише на 0,6%.

У1998р. ситуація на грошовому ринку України різко погіршилась, що поставило під загрозу стабільність гривні. З виникненням восени 1997 р. світової фінансової кризи почався відплив капіталів з ринків, що розвиваються, у тому числі й з українського. У 1998 р. цей процес прискорився під впливом як економічних (відсутність джерел зовнішнього фінансування), так і політичних чинників (вибори до Верховної Ради, парламентська криза). Це спричинило падіння курсу гривні на початку 1998р., розширення меж валютного коридору, посилення інфляційних очікувань. НБУ для підтримки обмінного курсу активно проводив валютні інтервенції, що призвело до стрімкого скорочення валютних резервів. Офіційну процентну ставку НБУ підвищував кілька разів, у результаті чого вона зросла до 82%.

Негативні тенденції на грошовому ринку зумовила також недостатньо виважена політика уряду стосовно розвитку ринку державних цінних паперів. Емісія короткострокових облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) спричинила зростання внутрішнього державного боргу і скорочення строків погашення облігацій, унаслідок чого ОВДП з інструменту фінансування дефіциту державного бюджету перетворились в інструмент зростання дефіциту, в інструмент, провокуючий фінансову кризу.

Для того щоб вирішити бюджетні проблеми, уряд наприкінці 1998р. і на початку 1999р. провів конверсію короткострокових ОВДП у довгострокові

іпереглянув межі валютного коридору. Одночасно була розроблена антикризова урядова програма, спрямована на утримання курсу гривні в межах нового валютного коридору, яка передбачила обмеження вільної купівлі іноземної валюти на ринку. Крім того, НБУ підвищив норму обов'язкових резервів до 16,5% і призупинив рефінансування комерційних банків.

Ситуація на грошовому ринку позначилась на макроекономічних показниках. У 1998р. реальний обсяг ВВП скоротився на 1,9%, хоча планувалось його зростання на 0,5%. Ціни зросли на 20% замість прогнозованих 10%. Курс гривні знизився на 80,5%.

У1999 р. стан грошового ринку визначався такими чинниками:

-ринок державних цінних паперів (ОВДП) практично не функціонував,

ітому НБУ змушений був фінансувати дефіцит державного бюджету шляхом купівлі ОВДП, збільшуючи таким чином грошову масу в обігу;

167

-гривня продовжувала знецінюватись і на початку 1999 р. були встановлені межі нового валютного коридору.

Для регулювання грошової маси в обігу НБУ застосовував такі інструменти:

-підвищення норм обов'язкових резервів до 17% і посилення контролю за дотриманням норми комерційними банками;

-введення мораторію на рефінансування комерційних банків;

-розміщення серед комерційних банків депозитних сертифікатів НБУ з метою вилучення надлишкової ліквідності банківської системи.

Валютна політика НБУ у 1999 р. була спрямована на послаблення, а потім і скасування валютних обмежень і визначалась головним чином сподіваннями на отримання кредитів від МВФ. Однією з умов кредитування була лібералізація валютного ринку.

Аналіз монетарної політики, яку НБУ проводив протягом 19911999 рр., дає підстави для висновку, що забезпечити рівномірне економічне зростання, стабілізацію зайнятості і цін заходами тільки монетарної політики неможливо. Для вирішення таких макроекономічних завдань держава насамперед повинна забезпечити:

-прискорення реструктуризації реальної економіки;

-реалістичний державний бюджет на бездефіцитній основі.

У свою чергу, діяльність НБУ як центрального банку країни має бути спрямована на:

-забезпечення внутрішньої та зовнішньої стабільності гривні, як необхідної (але не єдиної і недостатньої) умови для макроекономічної стабілізації і зростання реальних доходів населення;

-забезпечення фінансової стійкості банківської системи;

-стимулювання кредитно-інвестиційної діяльності комерційних банків,

зтим щоб вони більш інтенсивно підтримували реальну економіку. Принципово новий етап у розробці й реалізації грошово-кредитної

політики НБУ починається з 2000 р. Саме цей рік став переломним у розвитку нашої економіки. Уперше за всі попередні роки на 5,9 % зріс реальний ВВП. У подальшому ця тенденція збереглась і приріст ВВП становив у 2001 р. 9,2 %, у 2002 р. 5,2 %, у 2003 р. 9,3 %, а в 2004 р. – 12 %.

Досить помітним явищем стало певне (порівняно з 2000 р.) зменшення інфляції. Зниження інфляції зміцнило курс національної валюти, поступово стало зменшуватися безробіття. Має місце зростання реальних доходів населення. Але, слід зазначити, що досягнута динаміка показників була значною мірою забезпечена за рахунок кон’юнктурних змін на світовому ринку і формуванням для нашого товаровиробника сприятливих щодо цього умов.

У цих умовах грошово-кредитна політика НБУ за своїми основними ознаками стала суттєво відрізнятися від тієї, що мала місце в період кризи. На кожен рік Рада Національного банку України згідно з Конституцією України та Законом України «про НБУ» розробляє й реалізує комплекс

168

заходів, які, власне, і складають грошово-кредитну політику центрального банку країни.

Таким чином, можна констатувати, що грошово-кредитна політика НБУ є надзвичайно складною в розробці й реалізації системи заходів, яка в той же час визначається великою роллю в організації функціонування ринкової економіки і забезпеченні динамічного економічного зростання нашої держави.

ТЕМА 11. КОМЕРЦІЙНІ БАНКИ

11.1.Основи організації діяльності комерційних банків

11.2.Ресурси комерційного банку

11.3.Організація і форми банківського кредитування

11.4.Контроль і регулювання діяльності комерційних банків з боку центрального банку

Ключові слова: універсальні банки, спеціалізовані банки, мінімальний статутний фонд, місцеві кооперативні банки, регіональні банки, міжрегіональні банки, регулятивний капітал, пасивні операції комерційних банків, активні операції комерційних банків, депозити, лізинг, факторинг, форфейтинг, процентний ризик, кредитний ризик, валютний ризик

Перелік рекомендованої літератури: 5, 6, 7, 9, 14, 17, 19, 23, 24.

11.1. Основи організації діяльності комерційних банків

Взагалі, банк – це установа, призначена для акумуляції тимчасово вільних коштів і їх розміщення від власного імені на умовах повернення, строковості і платності. Сучасні банки виконують багато функцій:

-акумуляція тимчасово вільних коштів населення, господарюючих установ, державних органів;

-надання позики тим, хто має в ній потребу;

-організація розрахунків між господарюючими суб’єктами;

-створення кредитних засобів обігу.

Перша функція має ту особливість, що дозволяє суспільству сконцентрувати значні ресурси і використати їх як додатковий потенціал розвитку суспільного виробництва.

Друга функція є логічним продовженням першої і перетворює банк на фінансового посередника. Реалізовуючи цю функцію, банк вирішує протиріччя суспільного виробництва, яке полягає в тому, що в одних членів суспільства є тимчасово вільні кошти, а в інших їх немає, але є нагальна потреба в них та ще й чітко сформульована як у часі, так і в обсягах. Банк має можливості з меншими витратами, ніж власник коштів визначити платоспроможність і надійність позичальника і тим самим суттєво зменшити

169

економічний ризик для того, хто віддає в користування свої тимчасово вільні кошти.

Особливістю третьої функції є то, що переказуючи гроші з рахунка одного клієнта банку на рахунок іншого клієнта, банк не тільки істотно зменшує їх витрати на організацію розрахунків і прискорює їх, але й гарантує виконання розрахунків, отже, зменшуються ризики для учасників суспільного виробництва. З боку держави розрахунки між клієнтами за допомогою банку забезпечують повну прозорість і контрольованість грошового обігу.

Остання функція банку полягає в тому, що в процесі депозитночекової емісії комерційний банк створює нові платіжні засоби, що помітно підвищують здатність грошової системи реагувати на зміни в суспільному виробництві, які не так просто врахувати і на які не завжди може відреагувати центральний банк шляхом емісії грошей. Такі обставини найчастіше складаються через зміни в окремих регіонах. У цьому випадку депозитно-чекова емісія посилює еластичність системи грошового обігу.

Усі перелічені функції мають загальний характер, бо на практиці комерційний банк надає велику кількість послуг (наприклад, операції з цінними паперами, довірчі (трастові) операції, надання консультацій, тощо). У країнах з розвинутою банківською системою таких послуг налічують до 200, а в Японії – до 300. У нашій державі, наприклад, один із найбільших банків – Ощадбанк виконує для своїх клієнтів усього близько 70 операцій і послуг.

Комерційні банки мають певну типологію, яка визначається залежно від ознаки, покладеної в основу групування. Їх можна класифікувати:

1.За видами операцій, які вони здійснюють:

-універсальні (надають клієнтам різноманітні послуги);

-спеціалізовані (зосереджуються на якихось окремих операціях).

На даний час у світі має місце тенденція до спеціалізації банківських установ. Але в Україні поки що немає спеціалізованих банків, окрім Ощадбанку. Проте в новій редакції Закону України „Про банки та банківську діяльність” така спеціалізація передбачена. Це будуть ощадні, інвестиційні, іпотечні та розрахункові банки, хоча в законі ще навіть визначення останніх трьох банків немає.

2.За територіальною ознакою:

-місцеві кооперативні;

-регіональні;

-міжрегіональні.

3.За формою власності:

-акціонерні (відкритого або закритого типу) (в Україні їх частка становить близько 90%);

-товариства з обмеженою відповідальністю;

-банки з участю іноземного капіталу;

-банки, капітал яких цілком належить іноземному власнику.

4.За видами власності:

170

-приватні;

-державні (Ексімбанк, Ощадбанк).

Формування власної системи комерційних банків України як незалежної держави почалося з 1990-х років. Правову основу утворення і функціонування всієї банківської системи нашої держави було закладено в Законі України „Про банки та банківську діяльність” (1991 р.).

На 1 січня 1999 р. в Україні зареєстровано 214 банків, у тому числі 2 державних і 14 банків з іноземним капіталом. На кінець 2002 р. кількість банків становила 185, у тому числі 31 банк за участю іноземного капіталу. На початок 2005 р. в Україні було зареєстровано 182 банки.

Створення комерційного банку – це досить складний процес, який завершується внесенням його у відповідний реєстр Національного банку України. При цьому однією з найважливіших умов реєстрації комерційного банку є виконання вимоги НБУ щодо розміру мінімального статутного фонду. Цей розмір НБУ періодично підвищує з метою зміцнення і розвитку банківської системи. Якщо на початок 1992 р. розмір мінімального статутного фонду дорівнював 5 млн. крб., то на 1999 р. він піднявся вже до 1 млн. екю. З 2002 р. НБУ вводить категорію регулятивного капіталу, який складається з основного й додаткового і встановлює мінімальний розмір регулятивного капіталу. У 2003 р. розмір регулятивного капіталу повинен був дорівнювати для кооперативних банків 1,3 млн.євро, для регіональних та міжрегіональних 5 млн. євро. У 2007 р. місцеві банки повинні мати регулятивний капітал 1,5 млн.євро, регіональні – 5 млн.євро, міжрегіональні

– 8 млн.євро.

Реєстрація комерційного банку дає йому можливість приступити до реалізації своєї функціональної ролі і досягнення цілей. Головним призначенням банку є забезпечення ролі посередника в організації руху тимчасово вільних коштів.

Метою роботи комерційного банку є одержання прибутку. Цей стимул виступає вирішальним як для організації його діяльності, так і для забезпечення її ефективності.

Загальна організація функціонування банків ґрунтується на певних принципах:

-комерційний банк повинен здійснювати свою діяльність у межах тих ресурсів (банківського капіталу), які він реально має (до складу банківського капіталу належать власний капітал банку, залучені тимчасово вільні кошти фізичних і юридичних осіб);

-банк повинен бути економічно самостійним;

-усю сукупність своїх взаємовідносин з господарюючими суб’єктами банк може будувати тільки на ринкових умовах (повинен керуватися прагненням отримати прибуток і зменшити ризики);

-діяльність банку в системі регульованої ринкової економіки може направлятися з боку держави переважно економічними методами.