57. Істина й правда

Истина и правда - понятия разные. В повседневной жизни мы часто не различаем истину и правду, говорим, например, «я хочу знать правду». Но истина это - это термин, применяемый к знаниям, которые мы считаем достоверными, а не материальная вещь, которую можно потрогать. Говоря философски более точно - это гносеологическая категория, характеризующая знание в аспекте его отношения к действительности, а правда – этическая, нравственная. Правда характеризует тот факт, что человек говорит то, что думает и верит, что его слова истинны. Правду иногда сопоставляют с категорией «справедливость». Есть выражение «жить по правде», т.е. честно, открыто, и тем самым способствовать достижению истинного знания. Таким образом, между этими двумя понятиями имеется вполне определенное различие: правда — это нравственно ценная истина; не просто истина, а такая, которая дорога нам, которая вызывает сильное эмоциональное чувство. Поэтому истина одна, а правд может быть много.

Урахування як позитивних, так і негативних проявів пізнання підводить до думки, що його не можна відривати від цілості людини, що пізнає. Знання може мати суто інформативний характер, характер зовнішньої обізнаності і не зачіпати глибинних інтересів людини. Таке знання легко перетворюється на засіб діяльності і навіть на товар. Але, крім того, знання може бути органічним глибинам людської особистості, внутрішньо, іманентно зрозумілим людині через те, що воно здобуте шляхом «поту і крові».

У такому варіанті знання постає пов’язаним із намаганням досягти через пізнання найважливішого для людини: самопізнання, вищих життєвих сенсів, життєвого щастя та душевної рівноваги. Таке знання ми вже не можемо протиставляти ні людині, ні суцільності буття.

Сучасні дослідження наукового пізнання доводять, що і в науці позиція дослідника, його уподобання, світоглядні принципи і навіть темперамент можуть суттєво впливати на результати його пізнавальних дій. У зв’язку з цим поряд із поняттям істини в оцінці пізнання використовується ще й поняття правди. За загальним визначенням, правда — це істина, поєднана з життєвою позицією людини, пошуком, досвідом, здобутками та втратами. Якщо істина як ідеал науки передбачає відсторонене, об’єктивне окреслення того, що є, і таким, яким воно є, то правда синтетична, завжди чиясь, а не абстрактна. Правду не можна вилучити з реалій життя, з усієї гами людських почуттів, прагнень, страждань та сподівань. Тому мистецьке пізнання, як і творчість узагалі, ми оцінюємо не за допомогою поняття істини, а через правду, бо дійсність тут пoстає в окресленнях людського ставлення до неї.

Отже, правда характеризує знання і пізнання як людську, цілісну, особистісну позицію щодо світу і буття.

58. Поняття методу і методології

Методологія - це спеціальна частина певної галузі науки або діяльності, що опікується збиранням, осмисленням та обґрунтуванням методів, що в них застосовуються; вивчає засоби, передумови, принципи організації пізнавальної та практично-перетворюючої діяльності.

В сучасному наукознавстві та філософії науки розрізняють три основні значення терміну методології: >це сукупність провідних методів певної науки із їх теоретичним обґрунтуванням; це є реконструкція науки, яка дозволяє виявити особливість її будови; цe є метатеорія науки, тобто рівень її самоусвідомлення.

Метод – сукупність прийомів та операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності. Метод – це конкретизація методології, це способи, за допомогою яких пізнається предмет науки.

Методологія, таким чином, є теоретичною формою оброблення методу, а тому вона дуже важлива для будь-якої науки або ж для певних видів діяльності. Методологія також вказує на те, що метод може бути вироблений та обґрунтований лише на теоретичному рівні пізнання, а тому інколи кажуть, що метод - це теорія, запроваджена в дію, а теорія - це розгорнутий метод. Ясно, що методологія передбачає високий рівень функціонування знань та наукового самоосмислення.

Методологія виконує такі функції:

-визначає способи здобуття наукових знань, які відобра­жають динамічні процеси та явища;

-направляє, передбачає особливий шлях, на якому досягається певна науково-дослідницька мета;

-забезпечує всебічність отримання інформації щодо про­цесу чи явища, що вивчається;

-допомагає введенню нової інформації до фонду теорії науки;

-забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у науці;

-створює систему наукової інформації, яка базується на об’єктивних фактах, і логіко-аналітичний інструмент науково­го пізнання.

На відміну від методології методика постає зібранням та розробленням ефективних способів використання та застосування певних методів у конкретних ситуаціях пізнання та діяльності, тому методика далеко не завжди передбачає наукові обгрунтування: вона може базуватися на певних, у т. ч. індивідуальних досвідах (тому методики можуть бути іменованими, наприклад, методика шкільного виховання за системою В. Сухомлинського).

Кожний метод включає в себе три основні складові: 1) описову складову, що окреслює, яких інструментів, якого обладнання, допоміжних засобів чи-то умов вимагає певний метод, які речі чи матеріали повинні бути задіяні у процес його застосування; це є, так би мовити, "Щодо методу; 2) операціональну або процедурну сторону, що наставляє на те, як саме та в якій послідовності слід здійснювати певні дії; це є "Як” певного методу; 3) концептуальну складову, що є інтелектуальним ядром методу і що передбачає обгрунтування самої можливості певним чином будувати метод; це є "Чому!" метода.

Концептуальна сторона методу, як правило, формулюється у вигляді певних принципів (наприклад, у фізиці "принцип простоти", "принцип відносностей”, "принцип доповнюваності” та ін.), вимог (як-от, наприклад, вимоги Р. Декарта до методу істинного пізнання), настанов (наприклад, принцип "Не нашкодь!" у медицині).