- •1. Соціокультурна зумовленість філософії.
- •2. Філософське мислення та його специфіка
- •3. Своєрідність предмету філософії.
- •4. Історичні форми постановки основного питання філософії.
- •5. Структура філософського знання.
- •6. Співвідношення філософських, загальнонаукових і спец-наук. Методів.
- •7. Діалектика та метафізика як філософські методи
- •8. Основні функції філософії
- •9. Категорії філософії як роди буття, форми діяльності та мислення.
- •10.Особливості розвитку та функціонування системи філософських категорій.
- •11. Особливості філософської думки у Стародавній Індії і Стародавньому Китаї.
- •12. Філософія Античності: загальна характеристика.
- •13.Специфіка філософської думки в період Середньовіччя.
- •14. Особливості філософії епохи Відродження
- •15.Філософія Нового часу.
- •16. Класична німецька філософія
- •17. Своєрідність філософії українського духу
- •18.Марксистська філософія: сучасне осмислення основних положень.
- •19. «Філософська антропологія» як напрямок сучасної філософії.
- •20. Екзистенціалізм: загальна характеристика.
- •21. «Філософія життя»: загальна характеристика.
- •22. Філософські ідеї психоанаізу.
- •23. Герменевтика як напрям сучасної філософії..
- •24. Філософські ідеї структуралізму.
- •25. Світогляд як духовно-практичний спосіб освоєння світу
- •26. Структура світогляду
- •27. Історичні типи світогляду
- •28. Класична онтологія та її фундаментальні проблеми.
- •29. Основні рівні буття
- •30. Філософський зміст категорії – матерія
- •31. Рух як спосіб, простір і час як форми існування матерії.
- •33. Визначальні категоріальні характеристики світу.
- •34. Поняття природи.
- •36. Поняття біосфери і ноосфери.
- •37 . Поняття глобалізаціїї та форми її існування.
- •38. Глобальні проблеми сучасності.
- •39. Екологічні проблеми та шляхи їх розвязання.
- •40. Інтелект,почуття, память і воля як здатності людини.
- •41. Співвідношення понять людина, індивід, особа, особистість, індивідуальність.
- •42. Проблема визначення сутності людини
- •43. Проблема сенсу життя людини
- •44. Проблема свободи і відповідальності.
- •45. Свідомість як найвища форма відображення
- •46. Феноменологічна концепція свідомості
- •47. Чуттєве,раціональне-когнітивне та емоційно-вольове у структурі свідомості
- •48.Еврестична і творча функції інтуїції
- •49. Рівні та форми суспільної свідомості
- •50. Несвідоме, свідоме і надсвідоме
- •51. Основні складові пізнавальної діяльності: суб’єкт і об’єкт, мета і ціль, засоби та результат.
- •52. Гносеологія та епістемологія.
- •53. Можливості та межі пізнавального процесу.
- •54. Проблема істини в теорії пізнання
- •55. Абсолютність і відносність як властивості істини.
- •56.Проблема критеріїв істини
- •57. Істина й правда
- •58. Поняття методу і методології
- •59.Основні форми наукового пізнання
- •60. Мова як засіб комунікації та пізнання
- •61. Функції мови
- •62.Поліструктурність мови.
- •Типи відношень у структурі мови
- •63. Поняття соціокультурної комунікації
- •65. Періодизація історії та її критерії.
- •66.Проблема спрямованості, сенсу історії та її цінностей.
- •67. Поняття суспільного та соціального у філософії
- •68. Основні характеристики суспільства.
- •69. Соціальна структура суспільства.
- •70. Сім’я як соціальна ланка суспільства.
- •71. Нація як соціокультурний феномен.
- •72. Ідеологія та утопія як форми організації суспільства.
- •73.Рушійні сили соціального процесу.
- •74.Дух, душа і духовність: особливості взаємозв’язку.
- •76.Гуманізм філософії.
- •77.Поняття філософії економіки.
- •78.Поняття суспільного виробництва та його різновиди.
- •79. Поняття власності і її форм.
- •80.Нтр: сутність, закономірності та соціальні наслідки.
- •81.Поняття політики.
- •82.Поняття політичної системи та її структури.
- •83.Держава – складова політичної організації суспільства.
- •84.Правова держава та громадянське суспільство: поняття, проблеми формування і розвитку.
- •85.Поняття культури.
- •86.Масова культура, контркультура і антикультура.
- •87.Поняття цивілізації.
- •88.Традиції і новаторство в культурі.
- •89. Співвідношення національного та загальнолюдського у культурі.
- •90.Поняття міжкультурної комунікації.
65. Періодизація історії та її критерії.
Періодизація історії — особливого роду систематизація, яка полягає в умовному діленні історичного процесу на певні хронологічні періоди. Ці періоди мають ті або інші відмітні особливості, які визначаються залежно від вибраної підстави (критерію) періодизації. Для періодизації можуть обиратися самі різні підстави: від зміни типу мислення (О. Конт, До. Ясперс) до зміни способів комунікації (М. Маклюен) і екологічних трансформацій (Й.Гудсблом). Багато учених, починаючи від мислителів XVIII століття (А.Барнав, А.Фергюсон, А. Сміт) до сучасних постіндустріалістов ніби Д. Белла і Е. Тоффлера, спираються на економіко-виробничі критерії.
Проблему періодизації історичного процесу в сучасній філософії історії можна розглянути з точки зору його єдності або різноманіття історичних епох і часів.
Філософія Нового часу виробляє раціональні пояснення ходу історичних процесів. Сам розум визнається джерелом прогресу (Бекон, Декарт), поступального, від менш досконалого до досконалішого, рухи суспільства. Все частіше час і хід історії вважаються лінійними процесами.
Спочатку, аналізуючи історію, її підрозділяють за хронологічним принципом. Тричленне ділення "всесвітньої історії" на Древню, Середню і Нову історію було запропоноване ще в 15 столітті (в епоху відродження). Тоді за цією схемою стояло уявлення про середні віки як про якусь похмуру "перерву" в ході історії ("темних віках" і пануванні релігії і забобону), що розділяє античність і Відродження. Це була одна з перших періодизацій - гуманістична періодизація історії.
Окрім хронологічного, в історіософії застосовували просторово-географічний принцип ділення. Оскільки впродовж тривалого часу всесвітньо-історичний процес складався з суми відносно самостійних процесів розвитку окремих країн, народів і держав, природнім шляхом склалася спеціалізація історії за геополітичним, регіональним чинником (історія Європи і європейських країн, історія Близького Сходу, історія Індії, Китаю і тому подібне). Усі ці окремі процеси зливалися, проте, у всесвітню, або загальну, історію, що охоплює увесь всесвітньо-історичний процес, куди історія окремих країн і народів входять лише як окремі випадки. Але в цій всесвітній історії центральне положення у філософів історії Відродження, Нового часу займала Європа і європейська історія, виступаюча загальним критерієм цінностей, розвитку, прогресу для інших культур. Уявлення про всесвітньо-історичний процес в цілому в європейській філософії історії було пов'язано з "европоцентризм". Аж до кінця XIX століття ця концепція єдності історії людства була дуже популярна. Багато чим здавалося, що будь-яке суспільство живе за тими ж самими правилами і законами, що інше.
Основи наукової типізації історичного процесу заклав Гегель. Він вважав, що історію роблять люди, але в той же час в ній здійснюється деяка об'єктивна логіка. Східці історії - це етапи самопізнання світового духу, прогрес у свідомості свободи. При цьому кожен ступінь знаходить найбільш адекватне вираження у дусі певного народу, який і реалізує цей ступінь своєї історії. Гегель виділяв три таких історичних ступеню і відповідно три типи суспільства : східний світ, античність, німецький світ.
Розвитком вказаних раціоналістичних підходів до історії і єдності історичного процесу був також історичний матеріалізм. Маркс і Енгельс запропонували концепцію матеріалістичного розуміння історії, у рамках якої вирішальне значення в осмисленні громадського життя надавалося економічним і соціокультурним моментам. У своєму аналізі історії Маркс також дотримується лінійної концепції її розвитку, вважає, що послідовний прогрес суспільства від первісного до капіталістичного і комуністичного станів забезпечується розвитком продуктивних сил. Послідовна зміна головних суспільно-економічних формацій - первіснообщинною, рабовласницькою, феодальною, капіталістичною і комуністичною - представляє об'єктивну закономірність і лежить в основі марксистської періодизації всесвітньої історії.
Завдяки дослідженням Миколи Данилевского ("Росія і Європа"), Освальда Шпенглера (1880-1936; "Захід Європи"), Арнольда Тойнбі була розвинена концепція локальних суспільств (культурних організмах, цивілізаціях), що розвиваються самостійно і що спираються на свої власні цінності і цілі (в протилежність уявлення про існування єдиної культури і єдиного загальнолюдського розвитку. Так, Данилевский сформулював теорію загальної типології культур, або цивілізацій, згідно якої не існує всесвітньої історії, а є лише історія цих цивілізацій, що мають індивідуальний, замкнутий характер. Він висунув ідею відокремлених, локальних цивілізацій, або «культурно-історичних типів», розвиваються подібно біологічним організмам, взаємини яких характеризуються безперервною боротьбою один з одним. Він виділив чотири форми, або «основи», їх історичного самовиявлення у відповідності з основними сферами людської діяльності: релігійну, культурну (націлену на активність в інтелектуальному і художній творчості), політичну та соціально -економічну. На його думку, розвинені культурно-історичні типи, як правило, зосереджували свої творчі сили лише на одній з цих сфер діяльності, тобто були «одноосновними».
Згідно з його концепцією, кожен культурно-історичний тип (локальна цивілізація) проходить у своєму розвитку три етапи:
1) етнографічний (стародавній) етап починається з відділення племені від споріднених йому племен і набуття здатності до самобутньої діяльності;
2) політичний (державний) етап характеризується виходом народів з «етнографічної форми буття», побудовою ними своєї держави і забезпеченням своєї політичної незалежності;
3) цивілізаційний етап забезпечує народам реалізацію своїх духовних ідеалів у науці, мистецтві тощо, після чого, здійснивши свою творчу місію, цивілізація вмирає.
О. Шпенглер у своїй концепції локальних цивілізацій також вів мову про культуру як безлічі замкнутих «організмів», що проходять певний життєвий цикл, що триває близько тисячоліття і завершується стадією цивілізації. Культура - це жива історія, що проходить періоди розвитку - життя: народження - дитинство - зрілість, старість, міряй.
У Шпенглера рух історії розглядається як розвиток і закономірне перетворення (юність, розквіт, занепад) культурно-історичних форм. Культура, за Шпенглером, - це те, що відрізняє епоху і, більше того, створює її як цілісність певна внутрішня єдність форм мислення, єдність стилістики, збережена у формах економічного, політичного, духовного, релігійного, практичного, художнього життя. У розвитку самобутньої культури зі своєю самобутньою історією Шпенглер виділяє наступні фази (епохи, внутрішню періодизацію) : мифосимволическую, ранню культуру, метафизико-религиозную високу культуру і пізню, скостенілу культуру, що переходить в цивілізацію.