17 Основні напрямки європейських

КОНЦЕПЦІЙ ПРАВА І ДЕРЖАВИ

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТ.

Друга половина XIX ст. ознаменувалася в Європі розвитком ринкової економіки, громадянського суспільства, їх поступовим звільненням від пережитків феодалізму в економіці, політиці, суспільному житті. Права і свободи індивідів, уже закріплені в приватному праві, вимагали публічно-правових гарантій, що обмежують сваволю держави.

За нових умов класові інтереси пов'язувались із розширенням виборчого права, становленням системи політичних партій, професійних спілок, що додавало політичній боротьбі більш організованого, масового характеру, підвищувало значення правових механізмів у врегулюванні суспільних відносин. Усе це визначило, з одного боку, розвиток ідей лібералізму, який обрав шлях поглиблення реформ, розвиток громадянського суспільства, його основ (приватної власності, правової рівності, політичних і соціальних прав особистості та ін.). З другого — за умови наявності соціальних і політичних антагонізмів, набирають силу й остаточно оформляються різні напрямки соціалізму, анархізму, елітаризму, які пропонували радикальну суспільну перебудову. Визначальними чинниками, що справили вирішальний і триваючий життєдайний вплив на правову науку, були ідеї Просвітництва з його вірою в могутність людського розуму, можливість раціональної перебудови світу; позитивізм, заснований на вивченні емпіричного матеріалу (історичного, політичного і правового досвіду); науки про суспільство (соціологія) і природу (еволюційна теорія в природознавстві), що бурхливо розвивались.

§ 1. Ліберальні вчення про право і державу

Громадянське суспільство, що формувалось, нові сус¬пільні інтереси примушували ідеологів лібералізму по-новому осмис-лювати методологію пізнання, роль у суспільстві права і держави.

297

Історія вчень про право і державу як наука і навчальна дисципліна

______________________________________________________________________

В основу свого вчення відомий німецький юрист Рудольф Ієрінг (1818—1892)' поклав соціологічне обгрунтування природи і функцій права і держави.

За Ієрінгом, у природі, світі матерії діє закон причинності, виражений у формулі: немає наслідку без причини. Людина ж діє, маючи на увазі інтерес, ціль. «Без цілі діяння немислиме». Цей «цільовий закон» гласить: немає діяння без мети. Мета всіх і кожного забезпечується правом: «Мета — творець права». У ньому виражаються загальні інтереси, здійснюється партнерство індивіда із суспільством. «Природа сама вказала людині шлях, яким вона може схиляти інших людей до сприяння її цілям; таким шляхом служить для неї поєднання власної мети з чужим інтересом. На цій формулі засноване все наше людське життя: держава, суспільство, торгівля і промисловий оборот». Іншими словами, право — діючий правопорядок, «захищений інтерес». Воно обумовлено соціальними цілями й інтересами.

Що є джерелом права? Адже, за визнанням самого Ієрінга, він довгий час після університету знаходився в полоні історичної школи права.

Джерело розвитку права і спосіб його захисту — боротьба соціальних суб'єктів за свої цілі й інтереси. «Ціль права є мир, засіб досягнення цієї цілі — боротьба». У роботі «Боротьба за право» Ієрінг стверджував, що право не завжди виражає інтереси суспільства. Він відмовився від поглядів Пухти і Савіньї про «самовільне» походження права подібно мові і культурі. На його думку, право розвивалося в кривавій боротьбі класів і станів, які домагалися закріплення в праві через законодавство своїх інтересів.У сучасному суспільстві з втіленням у праві рівності всіх перед законом, права власності і т.д., а отже й у майбутньому, існування об'єктивного права не виключає і не виключить боротьби за суб'єктивне право. І в передмові до своєї роботи автор визначив свою мету: сприяти «розвитку мужнього і стійкого правового почуття», яке є для права «останнім джерелом його сили»2.

______________________________________

1 фон Ієрінг Рудольф — у 1842—1892 рр. професор права в ун-тах Базеля, Ростока, Гессена, Відня і Геттингена. Учень Пухти і Савіньї. Автор праць «Дух римського права на різних ступенях його розвитку» (1859 р.), «Боротьба за право» (1872г.), «Мета в праві» (1877 р.).

2 У концепції Ієрінга боротьба за право нагадує боротьбу за існування видів за теорією Ч. Дарвіна, що і стало підставою говорити про соціал-дарвінізм німецького правознавця.

298

Історія вчень про право і державу як наука і навчальна дисципліна

______________________________________________________________________

Боротьба за право, пише Ієрінг, є обов'язком правомочного сто¬совно самого себе індивіда, тому що таким є веління морального самозбереження. Це — і обов'язок стосовно суспільства, тому що такою є умова для існування права. Суб'єктивне право не існує без об'єктивного, і навпаки. «В моєму праві, — підкреслює Ієрінг, — зневажається і заперечується право взагалі, у ньому воно захищається, утверджується і відновлюється». «Кожний покликаний і зобов'язаний придушувати гідру сваволі і беззаконня, де тільки вона насмілюється піднімати свою голову; кожен, хто користається благодіянням права, повинен у свою чергу також підтримувати в міру сил могутність і авторитет закону — словом, кожний є при¬родженим борцем за право в інтересах суспільства».

Потурання зловмисному порушенню свого права — прояв боягузтва, недостойного людини. «Хто робить із себе черв'яка, — цитує Ієрінг Канта, — той не може потім скаржитися, що його попірають ногами». На його думку, боротьба є вічна робота права. Без боротьби немає права, як без праці — власності. Біблейському положенню: «У поті чола твого будеш ти їсти хліб свій» Ієрінг протиставляє девіз: «У боротьбі набудеш ти право своє». Він вважає: «Сила народу рівнозначна силі його правового почуття», а «турбота про національне правове почуття є турбота про здоров'я і силу держави».

Отже, німецький правознавець пояснює історичні ступіні людських цілей: людина движима егоїзмом, її ціль — продовження життя — викликала майно, адже без власності немає забезпеченого майбутнього. І те, й інше приводить до права — без права немає забезпечення ні для життя, ні для власності. Це — суб'єктивне право. У суспільстві воно має потребу в об'єктивному праві, боротьбі за право. «Соціальна механіка» має потребу в «двигунах» — винагороді і примусі — «без них громадське життя немислиме». Для того щоб мати можливість примушувати, суспільство (союз індивідів) приймає форму держави. «Індивід, союз, держава — ось історичні ступені людських цілей».

Право і держава немислимі без примусу. «Держава є суспільство як держава регульованої і дисциплінованої примусової влади». Ієрінг підкреслює: «Держава є організація соціального примусу». Давши визначення держави і її відмінності від суспільства, він встановлює роль держави для права.

299

Історія вчень про право і державу як наука і навчальна дисципліна

______________________________________________________________________

Що являє собою право в суспільстві? За Ієрінгом, — «сукупність основних правил, за якими суспільство чи держава в такий спосіб виявляє свою діяльність, — дисципліна примусу є право». Головна правова мета держави — розвиток і забезпечення права. Отже, державна влада має потребу в праві, для останнього необхідна державна влада. Мета самої держави вимагає переваги, сили державної влади. «Безсилля, неміч державної влади — смертний гріх держави, не підлягаючий відпущенню гріх, який суспільство не прощає, не переносить: державна влада без Влади — непримиренне в самому собі протиріччя». Ієрінг робить висновок: держава — єдиний представник соціальної примусової влади, тому «держава є єдине джерело права».

За змістом право — вираз інтересів індивідів і суспільства. Держава покликана захистити і гарантувати їх. У цьому сенсі право є захищений державою інтерес. За формою право — «момент норми», сукупність норм, правил поведінки. «Створюючи норму, сила, влада перетворюється в право». Норма чи правило служить змістом закону. Влада встановлює закон, «закон — установлює норму, суддя — застосовує її; право обіймає собою всі норми». Слідуючи позитивістській логіці, Ієрінг формулює: право — «є сукупність діючих у державі примусових норм».

Отже, у Ієрінга, по-перше, право виявляється зобов'язаним державі не тільки своїм походженням, але і способом існування. По-друге, він істотно не розмежовує право і закон. По-третє, право зводиться до сукупності примусових норм, «право є політика влади». Таке праворозуміння фактично виправдовувало будь-які акти державної влади, політику «заліза і крові» О. Бісмарка з об'єднання Німеччини.

Однак Ієрінг відступає від такого спрощеного праворозуміння, вносить уточнення: правовий стан суспільства досягається не тільки державним примусом і законом, але й обов'язковістю для державної влади,виданих нею норм. «Тільки при такому ставленні державної влади до створюваних нею норм ... місце сваволі займе рівномірність, міцність, забезпеченість і надійність закону, настане те, що мова розуміє під правовим порядком..., коли ми говоримо про панування права і закону...така задача правової держави». У цьому сенсі право, пояснює мислитель, є «двосторонньо обов'язковою силою закону, підпорядкуванням держав-

300

Історія вчень про право і державу як наука і навчальна дисципліна

______________________________________________________________________

ної влади нею самою виданим законам». Самообмеження сили і Влади служить утворенню права. Але ще важливіше те, що за допомогою права забезпечується захист загальних інтересів, виконання цілей права і держави.

Таким чином, Ієрінг, розробляючи «юриспруденцію інтересів», утилітаристські аспекти права, збагачує не тільки позитивістське праворозуміння, але і теорію правової держави як панування права і закону. Однак ототожнення права з охоронюваним інтересом, трактування права як залежного від держави придатка, обґрунтування зв'язаності держави правом посиланнями на «розумність політики влади», правомірність її готовності жертвувати правом заради збереження суспільства викликали із самого початку сумніви і резонні заперечення.

Плідно розробляв теорію про правове самообмеження держави, прагнучи з'єднати розуміння права і держави із соціологією, німецький державознавець Георг Еллінек (1851—1911)1.

Суспільство як реальний факт спільного життя і загальної роботи людей, пише Еллінек, є як би субстанція для соціальної науки, що обіймає й осягає державу, право, релігію, історію як продукти соціального життя. На відміну від Ієрінга він розрізняє у людини дві групи властивостей: егоїстичні (спонукають людину піклуватися лише про себе) і альтруїстичні (ваблять до дій, результат яких йде на користь іншому). При відсутності останніх властивостей немислиме міцно влаштоване суспільство. Тому формула морального веління, перетворена в категоричне, гласить: дій так, щоб твій образ дій підтримував суспільство і сприяв йому.

Тому право, за Еллінеком, «це не що інше, як етичний мінімум. Об'єктивно, це — умова збереження суспільства...». Чим складніше і развинутіше стають способи і форми соціальних відносин між людьми, тим численніше й інтенсивніше цілі, досягти яких окрема людина і все суспільство бажають шляхом спілкування. І кожен суспільний лад має своє особливе право, воно розрізняється історично і національно. Право відноситься до моралі як частина до цілого, як фундамент до будинку. Воно є охоронцем даного суспільного ладу.

_______________________________________

1. Елліне Георг професор державного права Віденського, Базельського і Гейдельберзького ун-тів, класик науки державного права. Основні праці Еллі-нека: «Система суб'єктивних публічних прав» (1892 р.), «Права меншості» (1898 р.), «Право сучасної держави», «Загальне вчення про державу» (1900 р.).

301

Історія вчень про право і державу як наука і навчальна дисципліна

____________________________________________________________________

Джерело права, як і моралі, за Еллінеком, — етичний звичай. Але право на відміну від моралі має у своєму розпорядженні силу примусу, адже завданням права є збереження суспільного ладу. Право покарання — необхідність соціальна, бо злочин порушує правову норму і породжує в суспільстві почуття правової непевності і гніву щодо таких порушень.

Подібно до інших лібералів Еллінек надавав великого значення правам і свободам як умовно вільної від державного втручання індивідуальної діяльності. Як і Ієрінг, він відстоював необхідність «зв'язаності держави» нею же створюваним правом, пануючим соціально-психологічним переконанням, що «влада держави має свої межі, що ми — не підлеглі безмежно всемогутній владі державні раби». Сучасна держава є представником загальних, солідарних інтересів свого народу. Його волю повинна виражати представницька установа (парламент). «В державі з представницькою формою правління народ як єдиний елемент держави є в той же час активним членом держави, колегіальним державним органом».

Вперше в роботі «Права меншості» Еллінек системно дослідив її права в законодавчих органах і при народних голосуваннях, щоб захистити від насильства з боку більшості. Німецький юрист вважає права меншості теж силою, якою вона вправі захищатися правовими засобами, формою пасивного спротиву.

Таким чином, Еллінек відроджує давньогрецький підхід до права як частини моралі. Роботи Ієрінга, Еллінека показали, що ліберальний напрямок у правознавстві змінив заперечення природних прав у публічно-правовій сфері на визнання існування суб'єктивних прав, виступив проти зазіхання на них.

Англійський філософ і соціолог, один з фундаторів так званої органічної теорії суспільства, ідеологів лібералізму Герберт Спенсер (1820—1903)1 розглядав суспільство як своєрідний організм, складний агрегат, що розвивається за загальними законами ево люції. «Перша риса, що дозволяє дивитися на суспільство

_______________

1 Спенсер Герберт — засновник органічної школи в соціології. Талановитий хамоучка, який не одержав систематичної освіти. Першим із соціологів найбільш повно використав аналогії і терміни з галузі біології, уподобляючи і співставляючи суспільство з живим організмом. Основні праці Спенсера — «Система синтетичної філософії», «Людина проти держави», «Прогрес, його закон і причина».

302

Історія вчень про право і державу як наука і навчальна дисципліна

______________________________________________________________________

як на організм, це його безупинний ріст. В міру того, як суспільство зростає, його частини стають несхожими між собою: воно виявляє ускладнення будівлі». Головним виміром суспільної еволюції і прогресу для Спенсера є перехід від соціуму, що цілком підкоряє особистість соціальному цілому, до суспільства, що «служить» складовим його індивідам — вони вільні. Конструюючи теоретичну модель людського суспільства за аналогією з біологічним організмом, він, проте, чітко проводив різницю між біологічними і соціальними організаціями: у живому організмі елементи існують заради цілого, у суспільстві — навпаки.

Соціолог виділяє два основних типи суспільства: військове, характерне для початкових типів становлення суспільного цілого, і промислове (індустріальне). Устрій першого подібний, пише Спенсер, до устрою армії («армія є мобілізований народ, а народ — відпочиваюча армія»), де жорстка ієрархічна організація , влади, а людина поглинена державою, яка обмежує її свободу, власність і мобільність. З перетворенням військового суспільства в результаті прогресу в індустріальне сліпа слухняність владі змінюється переконанням, головною чеснотою стає свобода індивіда, узгоджувана із свободою дій інших. Місце сили займає вправо, співробітництво, а свідомість індивідом своєї свободи виступає наріжним каменем громадського життя.

Згідно зі Спенсером, свобода є тим природним первинним правом людини, яке існує до державності і на якому виростає вся система громадянських прав у державі. Усі ці права за своїм походженням також природні і належать індивіду незалежно від держави і законодавця, які лише визначають їх юридичну форму і забезпечують реалізацію в контексті основного природного права — права на рівну свободу. Спенсер заперечував тим, хто, слідуючи Бентаму, стверджував, що держава є творець права: «не законодавство є джерело права, а право є основа законодавства».

Концепцію справедливості і відповідно права Спенсер будував, виходячи з етичних позицій утилітаризму, який оцінює поведінку людей з точки зору індивідуальної і суспільної користі. Мета права по суті утилітарна: підтримувати оптимальні умови для вільного здійснення діяльності індивідів. У свою чергу, мета будь-якої правової норми — індивідуальна свобода. В праві Спенсер виділяє дві частини: а) позитивну, що включає права будь-якого індивіда на вільний розвиток

303

Історія вчень про право і державу як наука і навчальна дисципліна

______________________________________________________________________

особистості, вільну діяльність і на користування її результатами, і б) негативну, що включає обмеження цих прав, установлені через повагу свободи інших. У результаті право предстає, як і у Еллінека, сукупністю етичних норм, примусово встановлюваних суспільством і державою для захисту свободи індивідів.

Г. Спенсер дав традиційний для лібералізму перелік індивідуальних свобод — безпека особистості, свобода пересування, совісті, слова, друку і т. п., звертаючи особливу увагу на право власності і підприємницької діяльності. Усі досягнення матеріальної і духовної культури, вважав соціолог, створені «шляхом приватної ініціативи, а урядове втручання не тільки не приносило ніякої користі, але навіть бувало прямо шкідливим».

Політичні права громадян Спенсер розглядав лише як засіб забезпечення індивідуальних прав, писав, що «права індивідів, позбавлених участі в політичній діяльності, неминуче порушуються. До цього потрібно додати, що політичні права повинні бути так розподілені, щоб не тільки індивіди, але і класи не могли гнітити один одного». Він із тривогою писав про відродження і посилення військового суспільства в Німеччині, Англії і Франції, збільшення армії, зростання бюрократичного апарату, роль уряду і його втручання в торгівлю, промисловість, трудові й інші відносини. У нашумівшій статті «Людина проти держави» (1884 р.) Спенсер засуджував наростаючу тенденцію державного втручання у суспільні відносини. Слідом за Міллем він писав, що надія на державну допомогу й урядові благодіяння не тільки послабляють особисту енергію і приватну ініціативу, але й небезпечні для суспільства в цілому: «організація чиновників, перейшовши за відомий фазис розвитку, стає незламною».

Численні перетворення, проведені парламентськими актами, на думку Спенсера, незабаром приведуть до державного соціалізму, а тим самим до перетворення трудящих у рабів суспільства. Це завершилося б поверненням у деспотизм, установленням самовладдя осіб, які досягли влади в соціальній організації. Причину неспроможності державного соціалізму і комунізму Спенсер бачив у таких недоліках людської природи, як любов до влади, честолюбство, несправедливість, нечесність. «Такої політичної алхімії, за допомогою якої можна було б перетворювати олово інстинктів у золото вчинків, не існує». Усі спроби прискорити

304

Історія вчень про право і державу як наука і навчальна дисципліна

______________________________________________________________________

прогрес людства за допомогою адміністративних заходів, ведуть лишео відродження установ, властивих нижчому, військовому типу суспільства. Таким чином, безсумнівне достоїнство соціології Спенсера — в обґрунтуванні свободи і прав особистості як основи суспільства індустріального типу.