4. Методи прямого та опосередкованого впливу при здійсненні регулювання грошової сфери.

Регулювання грошового обігу - сукупність заходів, які проводяться в галузі грошового обігу з метою забезпечення його сталості, стримування інфляції, гнучкого забезпечення грошима потреб сфери обігу; є складовою частиною грошове - кредитної політики держави. Визначальна роль у здійсненні всього комплексу заходів держави у сфері грошового обігу та кредитних відносин належить Центральному банку.

Застосування методів прямого регулювання обсягів і структури грошового обігу дають необхідний ефект при її використанні в комплексі із заходами опосередкованого впливу на систему грошового обігу.

Інструменти впливу на параметри грошового обігуі поділяються на прямі та опосередковані.

Прямі	Опосередковані
механізми готівкової емісії; встановлення межі кредиту ЦБ, що надається урядові, а також банківським установам; пряме регулювання позичкових операцій банків, визначення маржі, межі на вартість кредитних ресурсів, що виділяються згідно з пріоритетами макроекономічної політики для фінансування окремих галузей економіки, обмеження споживчого кредиту.	здійснення операцій на відкритому ринку; регулювання норм банківських резервів; регулювання облікової ставки відсотка на позики, що надаються комерційним банкам Центральним банком.

5. Грошово-кредитна політика Центрального банку: її суть, типи, стратегічні цілі, проміжні та тактичні завдання та інструменти грошово-кредитного регулювання.

Сутність грошово - кредитної політики полягає в сукупності заходів у сфері грошового обігу і кредитних відносин, які проводить держава.

Розробка та реалізація грошово - кредитної політики - це ключова функція Центрального банку. Цільовою функцією грошово - кредитної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей. Весь інструментарій грошово - кредитної політики мусить бути спрямований на досягнення оптимальної рівноваги у співвідношенні між попитом та пропозицією грошей.

До основних типів грошово - кредитної політики (ГКП) слід віднести:

• політику "дорогих" грошей (політику грошово - кредитної рестрикції);

• політику "дешевих" грошей (політику грошово - кредитної експансії).

Політика "дорогих" грошей - це коли весь інструментарій ГКП підпорядковується згідно з динамікою економічного циклу стискання обсягів грошової та кредитної емісії.

Політика "дешевих" грошей - полягає у забезпеченні доступності для суб'єктів економічної діяльності грошових і кредитних ресурсів.

Основними цілями ГКП є ієрархічно пов'язані між собою наступні цілі: стратегічні, проміжні, тактичні.

Стратегічні цілі передбачають:

• збалансування економічного розвитку;

• забезпечення оптимальної зайнятості;

• стримування інфляції.

Проміжні цілі:

• пожвавлення ринкової кон’юнктури;

• стримування ринкової кон’юнктури.

Тактичні:

• зміна грошової маси;

• зміна процентної ставки.

Стратегічні цілі можуть бути кінцевими щодо загальноекономічної політики держави. Проміжні цілі є підтримкою досягнення стратегічних цілей, тактичні ж цілі мають короткостроковий, оперативний характер і покликані забезпечити проміжні цілі ГКП

До суб'єктів ГКП відносять:

• банківська система - це центральний та комерційні банки;

• урядові структури - це Мінфін або казначейство, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції зі страхування депозитів, а також інші установи.

Дворівнева банківська система - передбачає забезпечення стабілізації Грошового обігу, здійснення комплексу депозитних операцій, кредитного обслуговування фізичних та юридичних осіб.

Монопольне право - управління грошовим обігом і забезпечення його стабільності надається Центральному банку.

До інструментів грошово - кредитної політики .відносять:

• здійснення операцій на відкритому (вторинному) ринку, де реалізуються державні цінні папери;

• регулювання резервної норми відрахувань комерційними банками;

• зміна норми банківського проценту.

Операції на відкритому ринку зводяться до купівлі — продажу уповноваженими установами держави її цінних папер1в, Коли Центральний банк купує цінні папери, що перебувають у володінні комерційних банків, то він здійснює таким чином додаткову грошову емісію. У цьому разі у зв'язку зі зростанням резервів збільшується кредитний потенціал останніх.

Обов'язкові резерви - є часткою банківських депозитів та інших пасивів, отриманих банком з інших джерел, яка, згідно чинного законодавства або із . встановленими нормативними актами має зберігатися у формі касової готівки та їх депозитів на коррахунку центрального банку.

Метою нормативного визначення обов'язкових резервів є забезпечення захисту інтересів клієнтів і надійності банку в підтриманні його ліквідності.

Змінюючи норму обов'язкового резерву, центральний банк безпосередньо впливає на пропозицію грошей та .банківського кредиту. Якщо зменшується норма обов'язкових резервів, банки мають можливість збільшити ліквідність своїх активів і вдатися через кредитування до емісії нових грошей. Коли норма резерву підвищується ці можливості звужуються. Внаслідок того, що лише незначна частина всіх активів банків зберігається у формі готівки, зміна норми резерву на певну величину може призвести до багаторазового збільшення чи зменшення пасивів банківської системи.

Облікова політика - полягає у тому. що облікова ставка процента формується на базі надання центральним банком позик комерційним банкам. Такий кредит надається банкам, що зіткнулися з тимчасовими фінансовими труднощами, як правило, на короткий термін і під заставу державних цінних паперів. Це збільшує на таку суму вільні резерви і кредитний потенціал.

Облікова ставка відіграє опосередковану функцію. Якщо вона знижується, то в банку виникає зацікавленість в отриманні додаткових сум таких кредитів, і навпаки. Відповідно через зміну облікової ставки збільшується або зменшується на грошовому рину пропозиція кредитних ресурсів. З урахуванням змін у позиції надлишкового резерву ця динаміка реалізується через механізм кредитного мультиплікатора.