Філософія Сократа

Сократ (469 – 399 рр. до н. е.) народився у бідній родині афінського скульптора Софроніска та повитухи Фінарети. У юності він працював підмайстром у майстерні батька, але вже тоді був людиною незвичайною, яка відрізнялась добротою, приязню, достоїнством та незалежністю. Один з багатих афінських громадян, Крітон, зацікавлений душевною красою Сократа, дав йому грошей для того, щоб він міг отримати освіту.

Дуже скоро Сократ прославився як розумний та винахідливий співрозмовник у філософських суперечках, що володів до того ж даром красномовства. Правда, інколи йому доводилось і страждати від цього: деякі переможені ним у суперечці “співрозмовники” били його і навіть тягали за коси, часто його висміювали, але філософ сприймав все це холоднокровно. Одного разу черговий розлючений поразкою афінянин пхнув його ногою, а Сократ навіть не повернув голови в його бік. Здивовані свідки запитали його, як він може все витримувати, на що філософ відповів: “Якщо б мене лягнув віслюк, хіба став би я позиватись до нього у суді?”

Сократ був незвичайним вченим: він ніколи не записував своїх думок, не намагався створити органічного вчення про основи світобудови, про Космос, про походження людини, тварин та інші речі. Його не цікавили питання про природу першоматерії, не цікавили закони, що лежать в основі різних природний явищ. Цим він різко відрізнявся від перших грецьких філософів мілетської, елейської, або піфагорійської шкіл. Не був він і софістом.

Метою і сенсом філософії Сократа стала людина. Як жити людині? В чому сенс її життя? Яким чином і для чого їй необхідно пізнавати істину? На ці питання Сократ і намагався дати відповідь. Оскільки він не залишив після себе жодних власних творів, то про його думки і слова ми можемо судити лише зі спогадів, нотаток і творів його численних учнів, серед яких самим відомим був Платон.

Особливу увагу Сократа приділяв розробці методу пізнання, або способу, філософствування, який для нього полягав перш за все у бесіді. Сократ прагнув в аргументах співрозмовника виявити слабкі місця, суперечливість, які доводили б неправильність його позиції. Тобто до аргументів співрозмовника, вважав філософ, необхідно ставитись із сумнівом або з іронією – завдяки цьому, той, хто пізнає, переконується в хибності своїх міркувань і, починаючи шукати істину в іншому напрямку, поступово знаходить правильний шлях.

В суперечці народжується істина – таким є метод філософствування Сократа, який отримав назву маєвтики. Але справа тут не тільки і не скільки в тому, хто кого переможе. Знання, вважав Сократ, вже присутні в душі людини від народження, необхідно тільки допомогти їм “народитись”, тобто необхідно усвідомити вже існуюче знання. Існує притча про те, як Сократ розмовляв з неграмотним хлопчиком-підмайстром. У процесі розмови хлопчик зумів сформулювати теорему Фалеса, знання котрої було закладене в його душі від народження, – йому необхідно було лише згадати це знання.

В своїх розмірковуваннях Сократ, як правило, прагнув на основі пошуку загальних рис різних окремих життєвих випадків вивести загальні закони– це стало свого роду основою філософської діалектики, сенс якої полягає у співставленні різних аргументів та контраргументів з вирішення того чи іншого питання.

Сократ прославився не тільки своїм життям і філософією, але навіть своєю смертю. Незважаючи на свою дружелюбність, він, тим не менше, різко висміював деяких своїх співгромадян за нерозумність, розтратливість та інші недоліки. Дехто з них вирішив помститись йому і подав скаргу до суду за нібито “безчестя та розбещення юнацтва”, вимагаючи смертної кари.

На суді Сократ поводився мужньо, виголосив чудову захисну промову, зміст якої передав Платон у своєму першому філософському творі “Апологія Сократа” (“апологія” означає – “захист”). Але афінський натовп був налаштований проти філософа. Його визнали винним, а коли стали обирати покарання – оштрафувати його чи стратити, то Сократ гірко пожартував: “За заслугами моїми я б собі призначив замість будь-якого покарання обід у “Прітанії” (там афіняни влаштовували бенкети на честь особливо шанованих гостей і громадян міста).

Розлючені судді засудили його або до смерті від отрути, або до вигнання. Сократ обрав смерть, оскільки вважав, що втеча може позбавити переконливості і достовірності його вчення. Очікуючи старти, він виголосив кілька відомих монологів, зокрема – про безсмертя душі, переданий Платоном у його діалозі “Федон”. А потім Сократ без вагань випив цикуту. Дуже скоро афіняни розкаялись у скоєному, оголосили жалобу, стратили тих, хто оббрехав Сократа, а на його честь поставили бронзову статую. З того часу греки всіляко намагались не утискати філософів і вже тим паче – не страчувати їх.