Ніколо Макіавеллі

Дитинство та отроцтво Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527 рр.) пройшли у Флоренції у досить буремний для неї період. У місті-республіці постійно йшла напружена боротьба за владу. А для більшості її громадян настала епоха релігійної екзальтації. Фанатичний проповідник Джироламо Савонарола проголосив Христа королем Флоренції. Його містичні пророцтва проголошувались у церквах, флорентійки носили під сукнями вериги та власниці, а на площах міста щодня палали вогнища, на яких спалювали тих, кого засудив божевільний монах. На відміну від багатьох своїх співгромадян юний Макіавеллі не піддавався екстатичному гіпнозу монаха і вважав його більше шахраєм, ніж пророком.

Але скоро час Савонароли минув, і сам він був спалений, а прах його був розвіяний над річкою Арно. Після падіння Савонароли Нікколо став чиновником флорентійського міського магістрату – Синьйорії – і протягом 14 років виконував дипломатичні зобов’язання республіки, після чого представники династії Медичі, що повернулися до влади, прогнали його з посади, заарештували і піддали тортурам. Потім – роки злиднів у селі. Для Макіавеллі, який вище за будь що ставив свою кар’єру, цей час став періодом глибокої туги та відчаю.

Дивакуватість особистості Ніколо Макіавеллі полягала в тому, що, з одного боку, він завжди прагнув до успіху, до кар’єри в товаристві з людьми, але, з іншого боку, зневажав і самих людей, і їх товариство. Його оточення, люди, що стикалися з ним, відчували це, і тому, поважаючи і люблячи Макіавеллі, як люблять і поважають вчителя, людину, котра є чимось вищою за них, вони одночасно і цурались його, а часто навіть ненавиділи.

Макіавеллі весь час кидав виклик долі, але не був засліплений ані негараздами, ані короткочасними успіхами, тому що у цього дивного філософа була ще й інша задача: беручи участь в політичних іграх, вдивлятись у гравців, намагаючись вловити закони, на котрих заснована політика. А значить – створити філософію політики.

Філософа цікавила не стільки людина сама по собі, скільки людина як суб’єкт і об’єкт політики. В його філософських творах людина перестає бути просто людиною і перетворюється на людину політичну. Навіть проблема віри цікавила Макіавеллі не в плані врятування душі або особистої доброчинності – віра для цього філософа-політика перетворюється просто на ідеологію, культ, що об’єднує людей, захищає суспільну мораль.

Головною книгою Макіавеллі став трактат “Державець”, створений ним у засланні в 1513 році. В ньому філософ спробував розібратися в тих факторах, котрі впливають на стабільність влади в державах, сприяють їх об’єднанню або, навпаки, розпаду. Це залежить, вважав Макіавеллі, і від форми держави (монархія або республіка), і від того, яким шляхом правитель або правителі отримують в ній владу (спадковість, захоплення влади, захоплення чужих територій та ін.), і від того, якими способами вони цю владу утримують.

Живучи в роздробленій, розірваній внутрішніми і зовнішніми політичними діячами країні, Макіавеллі бачив перед собою одну мету – побудувати єдину та стабільну державу. Здійснити це, на його думку, міг тільки сильний та розумний політик – державець. Політики, вважав Макіавеллі, не займаються мораллю. Мораль, віра для них лише інструмент керування підлеглими та утримання влади. Макіавеллі не пропагував аморальність в політиці (хоча ярлик “амораліста” надовго приклеївся до його імені), але він задавався питанням: чи може людина досягти політичного успіху, не порушуючи морального кодексу, якщо навколо нього інші політики цей кодекс порушують постійно? Філософ проаналізував багато історичних прикладів як із давнини, так і з сучасності. І дійшов висновку – так, звичайно, моральних правил краще не порушувати без необхідності, але в тому й річ, вважав Макіавеллі, що в політиці ця необхідність присутня практично постійно. Місце моралі – в житті людей, а в житті політиків є тільки інтереси. Таким є його невтішний висновок.

Книга Нікколо Маікавеллі практично одразу стала настільною книгою для кожного політика епохи Відродження, її впливові приписують багато здійснених політиками злодіянь. В культурі Ренесансу навіть з’явився особливий тип літературного і театрального героя – “мак’явель” – безпринципний, аморальний лиходій та зрадник. Але чи був винен у цьому сам філософ, чи його просто неправильно зрозуміли? Адже, на жаль, часто буває так, що пильний і чесний аналіз філософа не дуже розумні і не дуже порядні люди приймають і пропагують як керівництво до дії, тим самим намагаючись перекласти відповідальність з “хворої” голови на “здорову”. І Макіавеллі далеко не єдиний філософ, з котрим це сталось.