Нова філософія XVI – XVIII ст. Історико-філософське означення європейської філософії Нового часу

Термін “філософія Нового часу” широко застосовується для означення періоду в розвитку історико-філософського процесу, і хронологічно пов’язується з початком XVI – кінцем XIX ст. Проте слід одразу зауважити, що хронологічний чинник не є визначальним щодо виділення цього періоду з поміж інших. Тут варто вести мову про зародження принципової зміни філософствування.

Ця зміна філософствування та переосмислення змісту предмету філософії розмежували всі існуючі зразки філософії на нові і старі. Відтак, діяльність філософів Нового часу реалізувалась як творення нової філософії, принципово відмінної від попередньої. Саме тому цей тип філософії слід визнати періодом “Нової (modern) філософії”, а термін “філософія Нового часу” – вважати допоміжним, оскільки він більше підходить до періодизації суто історичного процесу, ніж історико-філософського.

Зазначена зміна філософських досліджень перш за все стосувалась переосмислення значення природи в системі філософських уявлень про світ та світобудову. Переосмислення ролі природи та знання про природу у філософських побудовах значною мірою були підготовані періодом Відродження, коли природничі дослідження не лише накопичували новий дослідницький матеріал, але й підготували світоглядні зміни. В результаті, предметом нового філософського дослідження стає природа як універсальна цілісність, самостійна і самодостатня.

Згідно зі змінами світоглядного характеру відбулися і зміни щодо ставлення до знань людини. Постало питання нового зразка – що є джерелом знань людини, та якими засобами користується людина для набуття знань? Знання вперше розрізнилися на ті, які здобуваються виключно засобами людської істоти – людські знання, та знання, які надаються людині надлюдським чином – знання вроджене та божественне. Отже, ми маємо справу з двома типами знань: знанням людським та знанням людини.

Перша спроба відповіді на це запитання, як, власне, і його формулювання, належать британському філософу Френсісу Бекону. Саме з цим іменем пов’язується хронологічне визначення “початку” періоду “нової філософії”.

Зміна предмету філософії спонукала і до пошуків нових засобів чи методів пізнання. Узагальнена картина, розроблена в межах нової філософії, може бути представлена наступними методами. Хронологічно першим методом є емпіричний, розроблений Френсіс Беконом. Другим за порядком розробки є метод раціоналістичний, безумовна першість започаткування якого належить французькому філософу Рене Декарту. Наступним методом дослідження є метод сенсуалістичний, засновником якого є англійський філософ Джон Локк.

Таким чином, обличчя епохи поступово починає визначати наука. Наука – це вища цінність, вона – символ всемогутності людського розуму. В результаті змінюється ставлення людини до світу, що, в свою чергу, змінює і саму людину.

Філософія Френсіса Бекона

Френсіс Бекон (1561 – 1626) народився у Лондоні, в родині державного чиновника. У віці 13 років Бекон вступив до Кембриджського університету. Певний час він виконував обов’язки помічника посла у Парижі, був Генеральним прокурором, Лордом-Хранителем Великої Печатки, Лордом-канцлером і, навіть, Правителем держави у відсутності короля. Водночас Бекон займався хабарництвом. Його позбавили всіх привілеїв і відлучили від активного політичного життя. Після цього він присвячує себе виключно філософській та науковій діяльності.

У 1620 році Ф. Бекон випустив свій головний філософський трактат “Новий Органон”, котрий, на його думку, повинен був замінити “старий” “Органон” – логічний трактат Арістотеля. Ця книга, що буквально перевернула весь хід розвитку європейського філософського і наукового мислення, піднесла Бекона на вершину слави.

Філософ вважав, що людському мисленню властиві істотні недоліки, які спотворюють істину і заважають отриманню нових знань. Ці недоліки він назвав ідолами (або примарами). Ідоли представляють собою забобони, з якими людина настільки зжилася, що не помічає їхнього існування. Для адекватного відображення світу Бекон спеціально виділяє і критично аналізує чотири типи ідолів – ідоли роду, печери, ринку і театру. Перші два він вважає “вродженими”, пов’язаними з природними властивостями розуму, тоді як ідоли ринку і театру набуваються в ході індивідуального розвитку. Ідоли роду походять з природної обмеженості людського розуму, недосконалості її органів чуттів. Ідоли печери пов’язані з індивідуальними особливостями кожної людини, яка в силу специфіки свого розвитку і виховання бачить світ нібито зі своєї печери (тут Бекон запозичає сюжет платонівського міфу, тільки в якості стін печери виступають знання і звички, отримані людиною в процесі її виховання). Третій рід ідолів – ідоли ринку – виникає в результаті взаємодії людей, тих численних зв’язків, котрі виникають між ними в процесі спілкування. Вирішальну роль у формуванні ідолів ринку відіграють застарілі поняття, мова, неправильне використання слів. Висловлюючи думку, ми вже її спотворюємо, в ще більш спотвореному вигляді вона сприймається іншими людьми, спотворюється ними при передачі далі і т. д. Нарешті, ідоли театру виникають через сліпу віру в авторитети, зокрема в абсолютну істинність застарілих філософських систем, котрі своєю штучністю схожі на події, що розігруються в театрі. Таке поклоніння призводить до упередженості відносно дійсності і заважає неупередженому сприйняттю реальності.

Досягнення істинного знання передбачає подолання ідолів, що можливе тільки за допомогою досвіду (емпірії) та індукції.

Френсіс Бекон став першим мислителем, який зробив досвідне знання ядром своєї філософії. Саме Ф. Бекон коротко висловив одну з основних заповідей нової філософії: “Знання – сила”. У знанні, в науці він бачив міцний інструмент прогресивних соціальних змін. Об’єктом науки для Бекона виступає природа. Сама ж наука надає людині засоби для зміцнення її господарювання над силами природи. Знання і могутність людини співпадають. Для беконівської методології характерні судження, що природа перемагається тільки підкоренням їй.

Наука, згідно з Беконом, утворює своєрідну піраміду, основу котрої складають історія людини та історія природи. Потім ближче до основи розташована фізика, найдальше від основи і ближче до вершини знаходиться метафізика. Що ж стосується верхньої точки піраміди, то Бекон сумнівається в можливості проникнення людського пізнання в цю таємницю.

Для того щоб реально вивчати природу, потрібно, згідно Бекона, керуватись індуктивним методом і йти від окремого до загального. В процесі пояснення необхідно йти поступово від окремих фактів до більш загальних положень. Таким є механізм індукції.

Бекон вважав, що наукове знання ґрунтується на досвіді, а не лише на безпосередніх даних відчуттів. Цей досвід є добутком цілеспрямованого організованого дослідження – експерименту.

Дослідження або експеримент у науці мусить здійснюватись за наперед визначеним планом, у певному порядку, і вести до нових експериментів, або ж від них до теоретичних аксіом, які у свою чергу вказують шлях до нових експериментів.

Отже, Ф. Бекон одним з перших виголосив, що призначення нової філософії його часу – створення нового методу. Сутність наукового методу пізнання, котрий Бекон назвав емпіричним, полягала в тому, щоб будь-яку ідею, що виникла в свідомості, перевірити в ряді спеціально поставлених досліджень – експериментів. Далі вступає в справу “новий органон”, або “нова логіка”, основу котрої у Бекона складає індукція. Індукція, на думку Бекона, повинна проводити аналіз досвіду і розрізняти основні його елементи, котрі або підтверджують, або спростовують ідею, що перевіряється.