Ксенофан та Елейська школа філософії. Парменід. Зенон Елейський

Один із засновників відомої філософії Елейської школи Ксенофан (565 – 470 рр. до н. е.) був родом з міста Колофон, що Сході Греції. Через нашестя персів він був змушений покинути рідні місця. Майже 67 років філософ і поет подорожував Великою Грецією і публічно викладав свої твори – епічні вірші, елегії та байки. В решті решт він оселився в місті Елеї на півдні Італії, де і дожив до 95 років.

Ксенофан здійснив першу в історії античної філософії спробу корінним чином змінити уявлення про богів. Він критикував те, як зображують їх у міфах та епічних творах Гесіода (“Теогонія”) та Гомера (“Іліада” і “Одисея”). Ксенофан заперечував істинність антропоморфних уявлень про богів, тобто приписування ним зовнішнього вигляду і властивих людині недоліків. На думку філософа, такі уявлення спотворювали сутність богів, які уособлювали вищі сили світобудови, її первоначала та першопричини.

Сам Ксенофан намагався уявити Бога як деяку ідеальну сутність – через ідеальну геометричну фігуру. Він дав по суті перше в історії філософії абстрактне, не пов’язане ні з якими конкретними речами визначення Бога: “Сутність Бога – колоподібна і взагалі не схожа з людиною; він увесь – зір, і увесь – слух, але дихання в ньому немає; і він увесь розум, розуміння і вічність”.

Ксенофан першим розділив людське пізнання на два типи: пізнання через розум і пізнання через почуття. Лише розум, вважав він, може дати істинне знання, а почуття оманливі і призводять до неістинних знань.

Подібно до Ксенофана, його учень давньогрецький філософ Парменід (бл. 540 – 470 рр. до н. е.) виказував недовіру до істинності тих знань, що людина отримує через свої природні почуття: зір, слух, нюх, дотик і смак. На їх основі можна лише виказувати свою гадку (докса), про якусь річ. Справжня ж істина (алетейя) досягається в результаті розумового осмислення. Гадка повинна бути перевіреною розумом – тільки тоді вона може стати істиною. Про Парменіда говорили, що “філософію він розподілив на дві частини – на філософію істини та філософію гадки”.

Наші фізіологічні почуття оманливі – вони дають нам уявлення лише про фізичний світ, який весь час змінюється, тому і знання про нього змінюються, як може бути змінена людська гадка. Але розум – це особлива властивість людини, за допомогою якої, як вважав Парменід, ми здатні пізнавати вічну, незмінну, або непорушну істину про те, що лежить в основі світобудови, а значить – в основі нашого власного життя.

Під основою світобудови Парменід розумів суще, або буття, яке він характеризував так: воно не виникло, воно єдине, ціле, стійке та нескінчене. Слова “не виникло” означають в даному випадку, що буття було завжди, і що не було в історії світу такого моменту, коли буття не було б. Адже, якщо припустити, що воно колись виникло, то звідси виходить, що колись не було нічого. Але з нічого нічого не виникає – так вважав Парменід, а значить буття завжди було і буде.

Єдність та цілісність буття означають те, що проявляючись в будь-якому місці світу і в нашому житті, воно проявляється завжди повністю. Стійкість буття означає для Парменіда його нерухомість. На відміну від Геракліта Ефеського Парменід говорив, що “все нерухоме”, маючи на увазі, звичайно, не фізичний рух фізичних тіл, а рух як зміну основи світу, його законів. Вони незмінні, вони завжди одні й ті ж.

Поряд з поняттям буття Парменід ввів поняття небуття, або не-сущого, – небуття, є нічим, не-суще не існує. Але якщо так, навіщо Парменід взагалі ввів поняття, яке нічого не означає? Тут необхідно згадати останню характеристику буття – нескінченість, яка припускає, що до нього необхідно ще щось додати – тобто докласти зусилля людського розуму. Давні греки вважали, що без людських зусиль не може існувати ані закон, ані порядок – все розпадається в хаос. Так само і з буттям – без нашого зусилля задля його досягнення вона для нас розпадається, зсувається в небуття. Небуття є відсутність буття в житті людини, якщо та не докладає кожного разу зусилля для утримання буття в своєму житті.

Зенон Елейський (час його зрілості приходиться на 460 р. до н. е.) став відомим завдяки своїм яскравим та цікавим логічним обґрунтуванням тез, які сформулював Парменід. Особливо відомі апорії Зенона – парадоксальні твердження, які, однак, можна довести логічним шляхом. Вони ілюструють тезу Парменіда про неможливість руху.

Найбільш відомими є дві апорії. Перша – дихотомія (ділення навпіл) – говорить про те, що якщо ми вийдемо з пункту А і схочемо за певний проміжок часу прийти до пункту В, то не зможемо цього зробити. Дійсно, спочатку нам необхідно буде пройти половину цього шляху, потім – половину цієї половини і так далі до нескінченності. Кожен раз ми будемо все ближче, але ніколи не досягнемо мети. Друга апорія – Ахіллес і черепаха – стверджує, що якщо Ахіллес (це герой поеми Гомера) схоче коли-небудь наздогнати черепаху, то зробити цього він не зможе. Припустимо, що Ахіллес, який знаходиться в пункті А, вирішив наздогнати черепаху, яка знаходиться в даний момент в пункті В. Коли він досягне пункту В, черепаха встигне відповзти до пункту С, а коли він прибіжить туди, вона вже буде в пункті D, і так далі до нескінченності – Ахіллес ніколи не наздожене черепаху.

Звичайно, наш розум відмовляється вірити в такий абсурд, а сучасна математика за допомогою диференційного числення швидко спростовує всі ці аргументи Зенона. Але необхідно пам’ятати, що, навіть проголошуючи звичайні слова, філософ завжди вкладає в них інший, більш глибокий сенс. Він розмірковує не про видиме, а про сутність світу, про його приховану істину. Можливо, що слова “перейти з пункту А в пункт В” для Зенона означали – перейти від одного сущого до іншого, але це неможливо – адже суще завжди одне.