16. Класовий і загально соціальний підходи до визначення сутності держави

Хронологічно першим виступає класовий підхід, в рамках якого державу можна визначити як організацію політичної влади економічно пануючого класу. Тут держава використовується у вузьких цілях, як засіб для забезпечення головним чином інтересів панівного класу, шару, соціальної групи. У цьому випадку першочергове задоволення інтересів будь-яких класів не може не викликати спротиву у інших класів. Звідси проблема в постійному "зняття" даного опору з допомогою насильства, диктатури, панування. Рабовласницькі, феодальні, ранньобуржуазні, соціалістичні (на етапі диктатури пролетаріату) держави багато в чому за своєю суттю виступають класовими. Разом з тим загальнолюдські і інші інтереси по суті даних держав також присутні, але вони відходять на другий план .

Класовий підхід дає можливості для аналізу характеристики такої влади, для визначення сутності держави. Однак характер державної влади не завжди однаковий. Так, у давніх Афінах або Римі її класова приналежність сумнівів не викликає. Влада однозначно належить класу рабовласників, які є власниками та основних засобів виробництва (землі), і самих виробників - рабів. Останні не тільки не беруть участь у здійсненні державної влади, а й взагалі позбавлені яких би то не було прав, є «говорящими знаряддями». Аналогічне положення влади і у феодальному суспільстві. І в рабовласницькому, і в феодали суспільстві наявне явне соціальну нерівність і класова (cтанова) приналежність державної влади . Під багатьох випадках ці соціальні групи фактично стають класами, відрізняються від інших верств суспільства і особливим місцем у системі розподілу суспільного продукту, привласнюючи значну його частину, і особливим ставленням до засобів виробництва, стаючи фактично їх реальними власниками, закабалити і самих виробників, які потрапляють в положення «колективного рабства», хоча формально вони вільні і є власниками землі. Подібне всевладдя державного (а іноді й партійно-державного) апарату може мати місце і в суспільстві з панівною приватною власністю на основні засоби виробництва.

Загальносоціальний підхід до розуміння сутності держави виражено в різних немарксистський теоріях держави, основними з яких є теорія еліт, технократична теорія, теорія «держави загального благоденства», теорія солідаризму та інші. Так, наприклад, Л. Дюгі, один з прихильників теорії солідаризму, називав вчення про класову боротьбу «огидною доктриною» і стверджував, що соціальна солідарність вимагає взаємної підтримки різних верств суспільства, спільно виконують соціально значущі функції. Дюгі особливо відзначав соціальні обов'язки держави - підтримка освіти, охорони здоров'я, соціальне забезпечення та інше

17. Критерії загального виборчого права : історія і сутність. Голосування: пряме і непряме. Цензи

Історичні віхи демократизації виборчого процесу. Рівне виборче право є явищем XX століття. У середині XIX століття вперше у Франції та Швейцарії був скасований майновий виборчий ценз і визнано принцип рівного і загального виборчого права, але тільки для чоловіків. Тільки наприкінці XIX століття, спочатку в далекій Новій Зеландії а на початку XX століття в Австралії та Фінляндії виборче право отримали жінки. У країнах — піонерах загального виборчого права — Франції та Швейцарії, — жінки отримали право голосу лише після Другої світової війни. Таємне голосування, що якнайкраще відповідає критеріям вільних та чесних виборів, вперше було запроваджене в Південній Австралії , у Великій Британії , у США. У сучасних умовах в усіх електоральних демократіях відбувається таємне голосування, будь-які виборчі цензи (окрім вікових обмежень (18 років), цензу громадянства та обмеження виборчих прав недієздатних) не допускаються.

Вибори — це передбачена Конституцією та законами форма прямого народовладдя, яка є безпосереднім волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формування конституційного, якісного та кількісного складу органів держав ної влади та органів місцевого самоврядування чи обрання та наділення повноваженнями посадової особи

Загальне виборче право. Принцип загальності виборчого права дозволяє всім громадянам держави брати участь у виборах, окрім тих, яким це не дозволяється законом. Виборче право може бути активним (право обирати) і пасивним (право бути обраним). Для пасивного виборчого права вік має бути дещо вищим; 21 рік, 26 років, 35 років. Існують і такі обмеження пасивного виборчого права, як невиборність (певні посадові особи не мають права брати участь у виборах) та несумісність (заборона обіймати виборчу та державну посаду).

Крім вікового цензу існує і ряд інших виборчих цензів: осілості, статі, майновий, моральний.

Рівність виборчих прав. Це означає, що: а) кожний виборець має рівне число голосів; б) в країні існує єдиний виборчий корпус, тобто виборці не розділені на соціальні чи якісь інші групи; в) закон встановлює однакові вимоги для висунення кандидатів і проведення агітації.

Пряме виборче право. Воно означає, що громадянин голосує безпосередньо за партію чи кандидата. Але інколи вибори бувають і непрямими. Непрямі вибори бувають 2 видів:

а) виборці обирають виборчу колегію, яка потім робить вибір (наприклад" президента США);

б) багатоступеневі вибори. В даному разі низові представницькі органи обираються громадянами, а потім вони обирають депутатів вищих рівнів (СРСР, Куба, Ангола).

До загальних принципів виборчого права належать насамперед принципи вільного, загального, рівного, прямого виборчого права, а також таємного голосування під час здійснення виборчого права.