44. Відродження української національної свідомості у першій половині 19 ст. Історичне значення творчості т.Г.Шевченка. Кирило-Мефодіївське братство.

Поряд із усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та економічні права на західноукраїнських землях протягом перших десятиліть XIX ст. формується національний рух. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемишльського владики - єпископа Михайла Левицького згуртувалося невелике коло представників національне свідомої інтелігенції.

Кирило-Мефодіївське братство було засновано в Києві 1846 р. Членами братства, очолюваного істориком Київського університету М.Костомаровим, В.Білозерський, М.Гулак. Пізніше до них приєдналися П. Куліш і Т.Шевченко.

Принципові положення політичної програми братства були викладені у «Книзі буття українського народу» та «Статуті Кирило-Мефодіївського братства». Ставилося за мету об"єднати всі слов’янські народи в одну федерацій, в якій кожний народ зберігав би свою свободу. Провідна роль відводилася Україні.

М.Костомаров був переконаний в тому, що за Україною, яка повстане зі своєї могили, підуть усі слов’янські народи. Однак члени братства по-різному дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася до шляху реформ і «м’яких» методів. Меншість, насамперед в особі Т.Шевченка, займала радикальні позиції.

Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студента Петрова його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т.Шевченка.

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграла творчість основоположників новоукраїнської літератури 1.Котляревського, Г.Квітки-Основяненка, П.Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича, Т.Шевченка.

Українська інтелігенція була виразником національної самосвідомості. Насамперед це Т.Шевченко, у творчості якого найяскравіше відобразилися революційно-демократичні, національно-визвольні тенденції української культури і які стали найвищим досягненням суспільно-політичної думки середини XIX ст..

Шевченко – основоположник нової української літератури

Суперечливість і неоднозначність духовного і літературного життя в Україні тих років можна простежити й на творчості визначного письменни­ка, мовознавця, історика, критика і публіциста П.Куліша (1819-1897), який прагнув активізувати українське культурно-національне відродження, що знайшло своє відображення як в наукових, так і в літературних творах, се­ред яких особливої уваги заслуговує двотомна збірка історичних і фольк­лорно-етнографічних творів матеріалів «Записки о Южной Руси» та соці­ально-історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року

45. Політика Австрійської монархії на західноукраїнських землях в кінці 18 - першій половині 19ст.

Наприкінці XVIII ст. внаслідок поділів Польщі західноукраїнські землі площею понад 60 тис, кв. км з населенням 2,5 млн. осіб (у тому числі 2 млн. українців) стали колонією Австрійської імперії. Східна Галичина разом з частиною польських земель входила до «королівства Галіції та Лодомерії» з центром у Львові. Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 р. її приєднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р., а потім була перетворена в окрему провінцію. Закарпаття, у зв'язку з тим, що підпорядкування Угорщини Відню було дуже умовним, фактично управлялося з Будапешта. Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями, їх промисловість залишалася на мануфактурній стадії. На західноукраїнських землях розвивалися винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфорово-фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі промисловості, виробництво грубого сукна. Та панівне становище займало ремісництво. Селянство поділялося на повнонадільних, загородників, огородників, халупників, тяглових, піших. Вони змушені були відробляти панщину. Чи не найгіршим становище селян було в Галичині, де під час літніх сільсько­господарських робіт панщина досягала шести днів на тиждень.

Після реформ «освіченого абсолютизму» австрійської Імператриці Марії-Терези (1740-1780) та її сина Йосифа II (1780-1790)

аграрна реформа передбачала:

• звільнення селян з особистої залежності від поміщиків,

• передання права здійснення суду над селянами від пана до спеціально призначеного державного чиновника;

• чітке визначення розміру панщини;

церковна реформа передбачала:

• зрівняння прав католи­цької, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей вступу до університетів та на державну службу, купівлі-продажу землі тощо;

• підпорядкування церкви державі та надання священикам статусу державних службовців з відповідною платнею),

освітня реформа передбачала:

• запровадження системи початкових і середніх шкіл.

Незабаром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними австрійськими правителями - Леопольдом II (1790-1792) та Францом (1792-1835).

• 1810-1825р – Мирон Штолюк – рух опришків.

• 1831р – холерні бунти на Закарпатті, бунти проти існуючої системи.

• 1846 р- селянські повстання на Галичині

• 1843-1844 р – масове повстання на Галичині під проводом Кобилиці.