27. Розподіл господарських витрат. Відшкодування госп.Витрат

Регулюється ГПКУ Розділ 6(ст..49) Науково-практичний коментар до Господарського процесуального кодексу України під ред. Харитонової 2008 р.(у всіх питаннях використав.коментований госп-прц.кодекс!!)

Стаття 49. Розподіл господарських витрат

Державне мито покладається:

1. у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін;

2.у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї державне мито незалежно від результатів вирішення спору.

Державне мито, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в доход бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати державного мита.

Стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує мито за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати державного мита.

Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:

- при задоволенні позову - на відповідача;

- при відмові в позові - на позивача;

- при частковому задоволенні позову - на обидві сторони

пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

{ Стаття 49 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2539-III

Судові витрати розподіляються за принципом — витрати покладаються на сторону, з вини якої виник спір.

У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, державне мито покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог; при задоволенні позову у повному обсязі відшкодування витрат позивача, що пов'язані зі сплатою державного мита, покладається на відповідача; у разі відмови у позові повністю ці витрати покладаються на позивача. Такі правила розподілу судових витрат застосовуються як у майнових спорах, так і у спорах немайнового характеру.

Державне мито зі спорів, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, покладається на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття обгрунтованих пропозицій другої сторони.

Якщо розбіжності між сторонами вирішені частково на користь однієї зі сторін і частково на користь другої сторони, витрати, пов'язані зі сплатою державного мита, розподіляються між обома сторонами з урахуванням кількості та змісту прийнятих господарським судом пропозицій кожної зі сторін.

У разі винесення господарським судом ухвали про затвердження мирової угоди між сторонами (п. 7 ч. 1 ст. 80 цього Кодексу), в якій сторони дійшли згоди, у тому числі і щодо розподілу судових витрат, суд має право затвердити цю угоду, якщо вона не суперечить законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи. У таких випадках суд у своєму рішенні повинен навести зміст цієї угоди.

Якщо господарський суд на підставі п. З ст. 83 ГПК України зменшує розмір неустойки (штрафу, пені), витрати позивача, пов'язані зі сплатою державного мита, відшкодовуються за рахунок відповідача у сумі, сплаченій позивачем, а не пропорційно задоволеним вимогам, оскільки в цьому випадку визначальним для вирішення спору є обгрунтованість вимог позивача та обов'язок другої сторони задовольнити обгрунтовані вимоги заявника.

При скасуванні рішення господарського суду і передачі справи на новий розгляд розподіл судових витрат зі справи, у тому числі і сум державного мита за подання заяви про перегляд рішення в апеляційному або у касаційному порядку або перегляд його за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Стороні, на користь якої ухвалено рішення, господарський суд на загальних підставах відшкодовує витрати, пов'язані зі сплатою державного мита за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати державного мита.

Приймаючи рішення зі справи, провадження у якій порушено за заявою прокурора або його заступника, а також у випадках, коли позивач звільнений від сплати державного мита, господарський суд діє таким чином:

якщо позов залишено без задоволення, державне мито не стягується;

-у разі задоволення позову повністю або частково державне мито стягується до Державного бюджету України з відповідача, якщо він не звільнений від його сплати.

У разі надання позивачеві у встановленому порядку відстрочки у сплаті державного мита питання щодо стягнення (відшкодування) мита після закінчення терміну такої відстрочки вирішується на загальних підставах, визначених коментованою статтею.

У тих випадках, коли господарський суд не прийняв рішення щодо розподілу судових витрат чи повернення державного мита з державного бюджету, то за заявою сторони або прокурора, який брав участь у судовому процесі, а також з власної ініціативи на підставі ст. 88 ГПК України господарський суд приймає додаткове рішення чи ухвалу зі справи.

Відшкодування господарських витрат

Право на відшкодування витрат адвоката в господарському процесі

Сторони судового спору несуть судові витрати на його ведення, які часом є доволі значними. Тому справедливим є право сторони, яка виграла спір, на відшкодування судових витрат зі сторони, яка програла. Ст. 44 Господарського процесуального кодексу України (далі -ГПК України) до судових витрат відносить:

державне мито; - витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу;

- суми, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом;

- витрати, пов'язані з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження;

- оплату послуг перекладача;

- оплату послуг адвоката;

- інші витрати, пов'язані з розглядом справи.

Значну, а часто й найбільшу, частину судових витрат становить саме оплата послуг адвоката. Тому сторони спору намагаються, якщо не мінімізувати такі витрати, то, принаймні, стягнути їх в майбутньому з іншої сторони у випадку виграшу спору.

Ч. 5 ст. 49 ГПК України передбачає, серед іншого, що суми, які підлягають сплаті за послуги адвоката, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Отже, чинне законодавство чітко передбачає можливість відшкодування витрат адвоката в господарському процесі шляхом покладення їх на сторону, яка програла спір.

При цьому, у господарському процесі, на відміну від цивільного і адміністративного, відшкодуванню підлягають лише послуги адвоката, а не будь-якого представника. Ця позиція підтверджується в Інформаційних листах Вищого господарського суду України (далі - ВГСУ) від 14.07.2004 р. № 01-8/1270 (п. 5) і від 14.12.2007 р. № 01-8/973 (п. 10): «стаття 44 ГПК передбачає відшкодування як судових витрат сум, що були сплачені стороною за отримання лише послуг адвокатів, а не будь-яких представників». Адже право представляти сторін спору в господарському процесі мають не лише адвокати, а й інші представники (ст. 28 ГПК України). Імовірно, це має історичну причину і пов'язано з тим, що ГПК України було прийнято значно раніше, аніж інші чинні процесуальні кодекси.

ВИТРАТИ АДВОКАТА ЯК СУДОВІ ВИТРАТИ, А НЕ ЗБИТКИ

Як зазначено вище, витрати адвоката віднесено до судових витрат. Водночас, до внесення змін до ГПК України від 21 червня 2001 року оплата послуг адвоката відшкодовувалася як збитки. Отже, на сьогодні витрати на допомогу адвоката відшкодовуються в порядку, передбаченому ГПК України, тобто шляхом їх покладання на сторону, яка програла спір. Такі витрати не можна визнати збитками чи шкодою в розумінні положень цивільного законодавства України й вони не можуть бути стягнуті за позовною вимогою в іншому впровадженні. Тобто у випадку, якщо сторона в господарському процесі не заявила про понесені витрати на послуги адвоката, то вона тим самим фактично відмовилася від свого права на відшкодування таких витрат і не може їх відшкодувати в окремому процесі, як збитки.

ДОКУМЕНТАЛЬНЕ ПІДТВЕРДЖЕННЯ ВИТРАТ НА ПОСЛУГИ АДВОКАТА

Докази, які підтверджують розумність витрат на оплату послуг адвоката, повинна надавати сторона, що вимагає відшкодування таких витрат. У п. 10 Роз'яснення президії Вищого арбітражного [господарського] суду України від 4 березня 1998 р. № 02-5/78 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» (з наступними змінами та доповненнями) зазначено, що «відшкодування витрат на послуги адвоката здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, і платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг». На практиці рекомендується подавати щонайменше такі документи:

- клопотання про компенсацію витрат на правову допомогу з обґрунтуванням розміру витрат, фактичної зайнятості,

- конкретної кількості годин;

- договір про надання правової допомоги;

- довіреність (орден);

- документ, який підтверджує сплату відповідних послуг;

- адвокатське свідоцтво.

Труднощі виникають саме з подачею документів, які підтверджують оплату послуг адвоката. Такі документи, як і решта, потрібно подати суду до дня винесення рішення. Водночас, на практиці часто важко передбачити, на якому саме засіданні буде винесене рішення, а частина гонорару адвоката може підлягає сплаті вже після надання послуг.

ВИЗНАЧЕННЯ РОЗМІРУ ВИТРАТ, ЯКІ ВІДШКОДОВУЮТЬСЯ

ч. 3 ст. 48 ГПК України передбачає, що витрати, які підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України «Про адвокатуру». Відповідно до ч. 1 ст. 12 цього закону оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином чи юридичною особою і адвокатським об'єднанням чи адвокатом. Таким чином, чинне господарське процесуальне законодавство, на відміну від цивільного І адміністративного, не передбачає і граничного розміру відшкодування витрат на правову допомогу.

Однак господарські суди фактично застосовують такі обмеження відповідно до позиції ВГСУ, викладеної у роз'ясненні президії Вищого арбітражного [господарського] суду України від 4 березня 1998 р. № 02-5/78 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» (з наступними змінами та доповненнями). Так, п. 12 цього Роз'яснення передбачає, що «вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування названих витрат, крім державного мита, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним. За таких обставин суд з урахуванням обставин конкретної справи, зокрема, ціни позову, може обмежити цей розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи». Аналогічна позиція ВГСУ висловлена в Інформаційному листі від 13 лютого 2002 р. № 01-8/155.

Отже, суд керується «розумною необхідністю» при визначенні розміру витрат на послуги адвоката, які підлягають відшкодуванню. У п. 11 Інформаційного листа від 14.12.2007 р. № 01-8/973 ВГСУ зазначив наступне: «У визначенні «розумно необхідного» розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо».

Практика господарських судів у визначенні розміру витрат на послуги адвоката, які підлягають відшкодуванню, не можна назвати чітко встановленою і послідовною. Питання «розумної необхідності» вирішується в залежності від обставин конкретної справи. Зазвичай судді визнають обґрунтованими лише частину реально понесених витрат на послуги адвоката.

Чіткі критерії для визначення співрозмірності витрат на оплату послуг адвоката відсутні, а тому вирішення цього питання цілком залежить від розсуду господарського суду, який розглядає справу. Наразі аналіз практики ВГСУ показує, що, як правило, співрозмірним визнається розмір витрат на оплату послуг адвоката у сумі, що не перевищує 10 % від ціни поданого позову (Справа ВАТ «Ківерціспецлісмаш» проти ТОВ «ВУДПАК»).

Незважаючи на неохоту суддів покладати на сторону, яка програла процес, повністю усі реальні витрати адвоката іншої сторони, на практиці все частіше трапляються випадки присудження витрат адвоката, в т.ч. часом доволі значних (Справа ТОВ «Ріліон Компані» проти ТОВ «Боянівка»), При цьому чим «вища інстанція», тим більша імовірність зменшення розміру витрат адвоката, які відшкодовуються (Справа ВАТ «Укртелеком» проти ФОП Г.В. Череда). ВИСНОВОК Позитивно, що в господарському процесі формально розмір витрат, які можуть бути відшкодовані, не обмежено. Проте судова практика вказує на визначення розміру витрат, які підлягають відшкодуванню, з огляду на «розумну необхідність». Сторона, яка має намір відшкодувати такі витрати, на практиці зустрінеться з труднощами доведення зайнятості адвоката та розумності, співрозмірності цих витрат. Цей обов'язок доказування судді покладають саме на сторону, яка заявляє про такі витрати Водночас, при грамотному підході до цього питання, поданні необхідних документів і належних доказів, сторона, яка виграла спір, може розраховувати на відшкодування судових витрат у розмірі близько 10 % від ціни позову.